Неолітична епоха

На території Східної Європи, в тому числі й на Україні, неолітичний період датується VІ-ІV тисячоліттям до н.е. У країнах Стародавнього Світу ця епоха розпочинається ще у VІІІ тис. до н.е. В цей час відбуваються значні зрушення в розвитку економіки, соціальних відносин і духовної культури. Неолітична людина переходить від присвоюючої системи ведення господарства до відтворюючої. Основними галузями виробництва стають землеробство і скотарство. Вперше такі великі прогресивні переміни у веденні господарства сталися у стародавнього населення на території сучасної Туреччини, в Анатолії. За визначенням відомого англійського археолога Джеймса Мелларта, тут ще в VІІ тис. до н.е. було започатковано добре відому тепер "Велику неолітичну революцію", яка на території України завершилася лише в ІІІ тис. до н.е. У Південній Анатолії Дж. Мелларт здійснив розкопки двох надзвичайно важливих поселень - Чатал-Гуюк (6500-5650 р. до н.е.) та Хаджилар (5700-5000 рр. до н.е.). Давній Чатал-Гуюк (Шу-еден-на-кі-дуг - так могло називатися поселення Чатал-Гуюк в древності, за визначенням відомого мовознавця А.Г.Кифішина) при площі 13 га був на ті часи великим поселенням. За 900 років існування його 12 разів поновлювали. Серед майже однотипних будинків з саману унікальним об'єктом був храмовий комплекс, де мешкали і працювали жерці-правителі. Було розкопано 40 храмів, інтер'єр яких прикрашали яскраві магічні сцени, як правило календарно-зодіакального змісту - мальовані й рельєфні зображення оленів, биків та баранів, а також антропоморфні зображення Праматері та Близнюків. Для створення цих зображень використовували також черепи жертовних людей і тварин. Померлих ховали здебільшого в помешканнях під лежанками та вогнищами, а пізніше - на вулицях. Основу господарства мешканців Чатал-Гуюка становили хліборобство й скотарство. Значного розвитку досягли плетіння й ткацтво, з'явилися перші металеві (мідні і свинцеві) вироби та глиняний посуд. Важливого значення набув обмін товарами, зокрема, місцевого обсідану для виготовлення знарядь - на імпортні мушлі та прикраси. Обмінюючись своєю продукцією, мешканці Чатал-Гуюка мали можливість спілкуватися із Сирією, Кіпром та іншими регіонами Середземномор'я. Для кращого розуміння цієї епохи в Анатолії зазначимо, що, застосовуючи зрошувальну систему, мешканці краю значно підвищували урожайність зернових. Це сприяло різкому росту кількості населення, але, з іншого боку, зумовило засолонення полів. Все це призвело до перенаселення, а відтак - до демографічного вибуху. Мешканці змушені були розпочати відселення з обжитих районів. До цих обставин додавалися періодичні виверження навколишніх вулканів та інші катастрофи, а можливо, ще й воєнні сутички: Чатал-Гуюк та розташований неподалік від нього Хаджилар неодноразово спалювалися. Відомий вчений Ю.О.Шилов у своїй монографії "Джерела витоків української етнокультури ХІХ тис. до н.е. - ІІ тис. до н. е." прийшов до такого висновку: "... Все це призвело до демографічного вибуху і примусило жерців-правителів шукати нові землі для переселення свого народу..., було здійснено далеку експедицію навколо Чорного моря... Сталося це близько 6200 р. до н.е. Якщо експедиція й не обійшла всього Чорномор'я (так звана Циркум-понтійська зона - І.З.), то досягла, принаймні, пониззя Дніпра". Ці висновки Ю.О.Шилов обґрунтовує нещодавніми дослідженнями мовознавця А.Г.Кифішина, який зіставив специфічні комплекси пранаписів з визначної пам'ятки Кам'яна Могила (розповідь про неї буде нижче) та Чатал Гуюка. Тут же вчений підкреслює: "Відкриття мовознавця А.Г.Кифішина добре узгоджується з раніше зробленими висновками археолога В.М.Даниленка, палеоантрополога С.І.Круц, палеозоолога В.І.Бібікової" [14, с. 20]. У новому кам'яному віці на території України формуються перші хліборобсько-скотарські спільності, які представлені різними археологічними культурами. Завдяки археологічним розкопкам відомих вчених М.Я.Рудинського, М.О.Макаренка, Н.В.Добровольського, В.М.Даниленка, Д.Я.Телєгіна та інших в межах України досліджені численні пам'ятки неоліту, що дозволило віднести їх до різних археологічних культур цієї епохи. Так населення культур - Буго-Дністровської, Сурської, Кріш-Старчево, Тиської та Культури лінійно-стрічкової кераміки на землях України жило в епоху раннього неоліту (кінець VІ - початок ІV тис. до н.е.), а населення Дніпро-Донецької та Ямково-Гребінцевої кераміки - в епоху пізнього неоліту (ІІІ тис. до н.е.) Коротко розглянемо основні риси найповніше дослідженої Буго-Дністровської культури України. Пам'ятки цієї культури вперше відкрив В.М.Даниленко у 50-ті роки ХХ ст. на Побужжі. Згодом вони були виявлені в басейнах Дністра та Пруту. Це одна з найдавніших землеробських культур у Східній Європі. На початок ХХІ століття в Україні відомо понад 60 поселень Буго-Дністровської культури, які розташовані на Південному Бузі (між Вознесенськом Миколаївської області та Хмільником на півночі Вінниччини) та у Середньому Подністров'ї. Буго-Дністровська культура існувала протягом тривалого часу - з середини УІІ до початку ІУ тис. до н.е. У своєму розвитку вона пройшла три періоди - ранній, середній (розвинутий) і пізній, кожний з яких був поділений на 2-3 фази. Особливість кожної фази полягала у виготовленні якісно нової виробничої продукції, зокрема застосування шліфування і свердління при виготовленні знарядь праці. Але найголовнішим було те, що населення цієї культури значно урізноманітнило способи виготовлення керамічного посуду, притримуючись традиційних гостродонних форм горщиків S-видного профілю, прикрашених наколами та гребінцевим штампом. Крім того орнаментація посуду набуває нових рис: з'являються широкі прогладжені каннелюри, що становлять стрічковий візерунок, а також складні кутові мотиви, основою яких є шеврон з різними додатками або меандр .

 

 

 

 

 

 

Рис. 16. Кераміка Буго-Дністровської культури. (За В.М.Даниленко).

 

 

 

 

Рис. 17 к. Кераміка Буго-Дністровської культури.

 

Вищесказане дає підстави зробити наступні висновки щодо розвитку Буго-Дністровської культури протягом всього періоду її існування. Глиняний посуд раннього етапу вказує на східні генетичні зв'язки населення Буго-Дністровської культури, а також органічний зв'язок усіх трьох перших керамічних фаз місцевого неоліту - Скибинецької, Соколецької та Печерської на Вінниччині. Водночас населення Печерської фази мало контакти з населенням Дунайсько-Балканського регіону, зокрема Старчево-Керешської зони. Водночас на середньому етапі, і передусім під час мешкання населення Самчинської фази, стають помітними контакти з населенням Дніпро-Донецької культури. Дуже складною була доба заключного етапу Буго-Дністровської культури (Савранська та Хмільницька фази). В цей час встановлюються контакти з Балкано-Дунайськими культурами (Бутмир, Тордош-Вінча, Караново ІІІ, Будешть, Хаманджія). Найхарактернішим явищем була повторна поява чотирьох-п'яти форм кераміки і особливо відновлення складного криволінійного орнаменту. Під час Хмільницької фази (поселення біля с. Сандраки) з найбільшою наочністю проявилися риси майбутнього передтрипільського часу. В керамічному комплексі поширюються різноманітні широко відкриті миски, а також вази на ніжках (фруктівниці). Отже, пам'ятки Хмільницької фази безпосередньо передують добі Трипілля на Україні і є одним із компонентів складання Трипільської культури, а відтак і Трипільської цивілізації [15, c. 148-154; 16, c. 15]. Дослідження неолітичних пам'яток у Степовому Побужжі, які останнім часом проводяться М. Т. Товкайлом, підтверджують думку В. М. Даниленка про прямі зв'язки заключного етапу Буго-Дністровської культури з пам'ятками раннього етапу Трипільської культури. Зокрема дослідник зазначає, що матеріальний комплекс пам'яток Буго-Дністровської культури Степового Побужжя, на відміну від інших регіонів Буго-Дністровської культури, сформувався в результаті сильних впливів, з одного боку, ранньотрипільського населення Південного Бугу, а з іншого неолітичного та ранньоенеолітичного населення Середнього Подніпров'я та Надпоріжжя [17, с. 62]. Щодо духовності, то у матеріалах Буго-Дністровської культури найповніше відобразились вірування людини неолітичної епохи. Уявлення про життя, смерть і народження простежується у групових могильниках, у ямах зі спеціальним похованням частин ритуальних тварин тощо. Уявлення про велике матріархальне божество, яке особливо шанувалося у найдавнішому землеробському середовищі, і, мабуть, співзвучне з давньогрецькою Деметрою - матір'ю землі - знайшли своє відображення у знахідках жіночих статуеток. Важливим джерелом для вивчення ідеології місцевого населення є різноманітний орнамент, яким прикрашено глиняний посуд. На ньому можна простежити декілька орнаментальних схем, але не всі вони піддаються дешифруванню. Найбільш цікавим і цінним, на думку В. М. Даниленка, є розкриття змісту так званого волютного і волютно-меандрового рисунка, який він розшифровує як символ дракона, що уособлює чоловіче начало і, можливо, пов'язаний з сонцем та загалом з небом [15, с. 171]. В цілому комплекс релігійно-ідеологічних уявлень населення Буго-Дністровської культури не був окремою замкнутою системою. Він був частиною світоглядних уявлень, які притаманні значній частині того землеробського світу, що представлений Культурою лінійно-стрічкової кераміки, культурами Старчево, Караново, Кереш, Боян, Хаманджія тощо. Слід також зазначити, що орнаментальні схеми, близькі до буго-дністровських, з'являються і в неземлеробському середовищі - у матеріалах сусідньої Сурсько-Дніпровської культури. Однак, як стверджує В. М. Даниленко, найголовнішим і найсуттєвішим є те, що, порівнюючи Буго-Дністровську культуру і Раннє Трипілля за ознаками форм ідеологічного розвитку, можна говорити про подвійну схожість не лише стосовно самого змісту деяких орнаментальних схем, але й також і у відношенні техніки їх виконання, специфіка якої полягає у нанесенні на підсушену поверхню посудини широких пролощених ліній [15, с. 171]. Детальнішому розгляду питань релігійно-ідеологічного розвитку стародавнього населення Південно-Східної Європи епох неоліту та енеоліту присвячена спеціальна праця В. М. Даниленка, яка була опублікована його учнем Ю.О. Шиловим лише у 1999 році. В ній, зокрема, зазначено, що у кінці докерамічного неоліту і особливо у ранньому керамічному неоліті в регіонах Східного Середземномор'я, Середньої Азії і на Півдні Європи (тобто в районах Старого Світу, де складалося землеробство) виникли різні варіанти давньоземлеробського культу, що згодом розвинулися у перших державах світу, а у народних звичаях він існує і сьогодні [18, с. 78]. Розгляд досягнень неолітичної епохи не буде повним, якщо не згадаємо хоча б коротко ще деякі інші важливі культури цього часу.

Сурсько-Дніпровська культура виникла і співіснувала одночасно з Буго-Дністровською. Разом з тим на території сучасної Галичини, Волині та Рівненщини відомо більше 30 стоянок і місцезнаходжень Культури лінійно-стрічкової кераміки, яка вважається однією з класичних культур Європи. Населення цієї культури розводило всі основні види свійських тварин (вівці, кози, велика рогата худоба і свині) та вирощувало кілька сортів пшениці, ячмінь, просо, вику та ін. Цікаві матеріали отримані в результаті розкопок поховання в с. Незвисько Івано-Франківської області та в с. Баєві Рівненської області. Встановлено, що носії Культури лінійно-стрічкової кераміки належали до середземноморського антропологічного типу. Пам'ятки Дніпро-Донецької культури (V-ІІІ тис. до н.е.) займають все Подніпров'я, середню течію Сіверського Дінця, Полісся, лісостепове Лівобережжя і Прип'ять. На території України і Білорусії відомо понад 200 поселень і 20 могильників цієї археологічної культури. Для неї характерні колективні могильники так званого маріупольського типу, в яких зафіксовано сотні скелетів. На Україні таких могильників виявлено близько 30. Більшість їх зосереджено в районі Дніпровського Надпоріжжя. Носії Дніпро-Донецької культури ховали небіжчиків у колективних ямах, випроставши на спині, та посипали їх вохрю. Більш ранні поховання часто позбавлені будь-якого поховального інвентарю. Біля них лише зрідка зустрічаються примітивні прикраси, виготовлені із зубів оленя або риби. Лише в кінці неоліту виникає звичай супроводжувати небіжчиків деяким інвентарем. Найбільш повно досліджено Маріупольський могильник, який розкопаний М.О.Макаренком. Він становить довгу (28 м) і вузьку яму, глибиною більше одного метра. В ній в один ряд і кількома ярусами залягало більше 121 кістяка, посипаних червоною вохрою. У могили покійники були покладені у випростаному стані на спині, біля них знайдено багато прикрас, вирізьблених з ікла кабана, кістки і каменю, крем'яні ножі, скребки, сокири тощо. У двох випадках при померлих виявлено кам'яні навершя булав досконалої роботи з циліндричним отвором для держака. Тут також знайдені перші прикраси з міді. Спостереження над окремими могилами в Микільському і Лисогірському некрополях, де виявлені скупчення людських черепів, на думку Д.Я. Телєгіна, можливо, вказує на становлення культу вшанування черепів предків. До маріупольського типу належать могильники: Олександрійський Вовнизький II, Васильківський ІІ, Ясинуватський тощо. За всіма ознаками поховального ритуалу та антропологічним складом населення могильники Маріупольського типу входять у північну (Європейсько-Сибірську) область поховальних пам'яток. Тут вони становлять окрему групу, яка виділяється серед них значним переважанням групових поховань, що згодом переростають у колективні усипальниці. В цілому могильники цього типу як локальне культурно-історичне явище охоплюють південну частину Середнього Подніпров'я, Надпоріжжя, Приазов'я і північ Степового Криму і їх слід віднести до трьох культур дніпро-донецького неоліту - Надпоріжської, Києво-Черкаської та пам'яток типу Засухи [19, с. 24-43] . Однак найвидатнішою пам'яткою минулого є Кам'яна Могила. Після висвітлення її історичного значення ми повернемося до цих та інших процесів, які дають виключно важливу інформацію про духовну спадщину предків українського народу.