20. Психоаналіз Фрейда

Зи́гмунд Фройд( 6 травня 1856-  23 вересня 1939),- австрійський психолог і психіатр, який вивчав людське несвідоме. Він розвинув методику вільних асоціацій та тлумаченнясновидінь, яку було покладено в основу психоаналізу,сформулював концепцію структури психіки Історія психоаналізу бере свій початок в 1880-тих роках у Відні, коли Зігмунд Фрейд працював над розробкою більше ефективного способу лікування неврологічних та істеричних захворювань. Деякий час раніше Фрейд зіткнувся з тим фактом, що частина розумових процесів не усвідомлювалась ним як результат його неврологічних консультацій у дитячій лікарні, і при цьому він виявив, що у багатьох дітей, які мають розлади мовних функцій, відсутні органічні причини для виникнення даних симптомів. Вперше термін «психоаналіз» був використаний Фрейдом на французькій мові 30 березня 1896 року в опублікованій ним Неврологічному Журналі у статті про етологіюневрозів. В ранніх роботах Фрейда (до 1920 р.) в якості джерела неврозів розглядається конфлікт непритомного стану (яке керується «принципом задоволення») та свідомості, яке прагне до самозбереження («принцип реальності»). В наслідок цього головна увага зосереджується на конфлікті в середині психічної інстанції, яка керується принципом реальності. В праці «Я та Воно» Фрейд виділяє в структурі психіки три компонента — «Воно» (Ід), «Я» (его) та «Над-Я» (супер-я). «Воно» являє собою позасвідомий потяг, «Я» — принцип реальності. Та «Над-Я» формується в процесі засвоєння людиною соціальних норм, панування над психікою стає непритомним, приводить до виникнення так званої «совісті» і неусвідомленого почуття провини. В той самий час введене Фрейдом поняття непритомного, метод пророблення прихованих причин симптомів та “економічний» розгляд психічних процесів як взаємодія відособлених інстанцій лежить в основі більшості шкіл сучасного психоаналізу, психотерапії та теорії особистості. Ідея в тому, що витвори мистецтва можуть розглядатись як результат невротичних переживань творця та проявлення глибокої непритомності, таке тлумачення зробило величезний вплив на культуру ХХ століття. Концепції та вчення Фрейда нерідко опинялось під забороною в Радянському Союзі та нацистської Німеччини, так як вони ідуть в розріз з державними ідеалами та консервативною мораллю тоталітарних держав.

21.Релігійна філософія у xXст

Атеї́зм- світогляд, вчення про життя, філософське вчення, однією з основ якого є заперечення існування будь-яких богів, духів, інших «нематеріальних» істот тощо. Атеїзм протиставляється і багатобожжю і єдинобожжю, тобто теїзму. Деякимрелігіям (буддизм, наприклад) характерна відсутність віри в персоніфікованого бога.Інколи такі релігії вважають атеїстичними.

Багато з тих, хто вважає себе безбожниками, скептично відносяться до всіх «надприродних» істот чи явищ, цілком логічно вказуючи на відсутність емпіричних свідоцтв їх існування. Інші приводять доводи на користь атеїзму, спираючись на філософію, соціологію чи історію. Хоча більшість з тих, хто називає себе безбожниками, є прихильниками світських філософій таких як гуманізм^] та натуралізм^], не існує єдиної ідеології чи шаблону поведінки, притаманним усім атеїстам.Поняття «безбожжя» («атеїзм») з'явилося в часи Середньовіччя, як зневажливий епітет, що застосовувався у відношенні до людини або вчення, що знаходилися у конфлікті з поширеним тоді християнським єдинобожжям.^[7] І лише пізніше це слово почало означати певну філософську позицію. З розповсюдженням свободи переконань, свободи думки, наукового скептицизмута критики релігії, цей термін почав набувати конкретнішого значення і почав використовуватися атеїстами для самовизначення.Розвиток науки, філософії створює нові умови і для розвитку теології. Підсумовуючи, виділимо основні орієнтації сучасної релігійної філософії: 1) поворот від геоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютної цінності людини; 2) спроба скоригувати релігійну філософію і науку; 3) опора теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм та ін.; 4) визнання важливості збереження гуманістичної орієнтації культури; 5) увага до проблем суспільного розвитку; 6) екуменістичне зближення релігій як засіб пом'якшення трагічних суперечностей сучасності. Сучасна епоха породжує у теологів та релігійних філософів прагнення оновити традиційні ідеї, тому вони все активніше залучають до своїх філософських інтересів проблеми суспільства, людини, науки, культури, цивілізації і т.д.