117. Поняття і склад земель історико-культурного призначення.

Поняття земель історико-культурного призначення наводиться у ст. 53 Земельного кодексу шляхом перелічення їхнього складу: до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) цвинтарі, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскельні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст і інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

118. Правовий режим земель історико-культурного призначення.

Правовий режим земель історико-культурного призначення, крім земельного, встановлюється також і законодавством про охорону культурної спадщини, на що вказує ч. 3 ст. 54 Земельного кодексу. Україна є учасницею Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 року, Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини від 16 січня 1992 року, а також Конвенції про охорону підводної культурної спадщини від 6 листопада 2001 року. На виконання своїх міжнародних зобов'язань прийнято Закони України „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21 вересня 1999 року, "Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 року, „Про охорону археологічної спадщини” від 18 березня 2004 року, Загальнодержавну програму збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004 – 2010 роки, затверджену Законом України від 20 квітня 2004 року, Закон „Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини” від 1 лютого 2005 року. Всі об'єкти, перелічені у ст. 53 Земельного кодексу, є об'єктами культурної спадщини відповідно до Закону „Про охорону культурної спадщини”. Незважаючи на те, що переліки об'єктів культурної спадщини ст. 53 Земельного кодексу й Закону "Про охорону культурної спадщини" не збігаються, формулювання, наведені в обох законах, дають підстави для їхнього поширеного тлумачення і віднесення всіх нерухомих об'єктів, що мають історико-культурну цінність, до об'єктів культурної спадщини, для забезпечення охорони яких установлюється правовий режим земель історико-культурного призначення.

Об'єктом культурної спадщини Закон визнає місце, споруду, комплекс (ансамбль), їх частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природні упорядковані чи створені людиною об'єкти, незалежно від стану схоронності, що донесли до нашого часу цінність з антропологічної, археологічної, естетичної, етнографічної, історичної, наукової та ін. точки зору, і зберегли свою автентичність. Об'єкти культурної спадщини поділяються за типом на: а) споруди; б) комплекси споруд; в) визначні пам'ятки (природні чи окультурені природні ландшафти).

Для переведення земель до категорії земель історико-культурного призначення необхідні певні правові факти, які б установлювали, що той чи інший об'єкт відноситься до об'єктів, перелічених у ст. 53 Земельного кодексу. Такими правовими фактами виступають: а) внесення історико-культурних об'єктів до Державного реєстру нерухомих пам’яток України; б) встановлення охоронних зон історико-культурних об'єктів; в) встановлення режиму заповідної охорони історико-культурних об'єктів; г) встановлення правового режиму охоронюваної археологічної території; ґ) встановлення правового режиму історичного ареалу населеного пункту, занесеного до Списку історичних населених пунктів.

Законодавство України не передбачає ніяких інших правових підстав для встановлення правового режиму земель історико-культурного призначення, крім перелічених вище. Приміром, зі змісту Закону України „Про поховання та похоронну справу” від 10 липня 2003 року випливає, що могили і цвинтарі, які не мають історико-культурного значення, відносяться до категорії земель житлової і громадської забудови. Склад земель історико-культурного призначення, згідно зі ст. 34 Закону "Про охорону культурної спадщини", охоплює перелічені вище 5 частин.

Ознакою земель історико-культурного призначення є також те, що вони використовуються для розміщення і забезпечення правового режиму охорони історико-культурних об'єктів. З огляду на те, що охоронні зони і заповідники утворюються для забезпечення охорони історико-культурних об'єктів, включених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (тобто об’єктів, що мають правовий режим пам’яток), можна дати таке визначення землям історико-культурного призначення: землі історико-культурного призначення – це землі, призначені для розміщення, використання і забезпечення правового режиму охорони історико-культурних об'єктів, включених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, а також для забезпечення режиму охоронюваних археологічних територій і історичних ареалів населених пунктів.

Специфікою правового режиму земель історико-культурного призначення є те, що це, мабуть, єдина категорія земель, що має пріоритетний правовий режим стосовно інших категорій земельного фонду. У разі настання одного з перелічених вище правових фактів, землі, до якої б категорії вони не належали, підлягають переведенню до категорії земель історико-культурного призначення. Вказівка на це міститься у ст. 34 Закону „Про охорону культурної спадщини”, а також в інших законодавчих актах.