5.2 Причини і наслідки Нац-визвол війти укр. Народу в сер 17 ст, місце і роль Переясл ради та її оцінки

У першій половині 17 ст. майже всі заселені укр. Народом землі опинилися в складі Речі Посполитої, яка не тільки пригнічувала укр. Народ, але і все більше посилювала нац. Гноблення. Укр. Народ неодноразово піднімався на повстання, але ці повстання завжди були жорстоко придушені. І ось в січні 1648 року Богдан Хмельницький підняв повстання, що стало початком Нац-визвольної війни.

За характером визвольна війна була антифеодальною, нац.-визвольною, проходила під релігійними гаслами. Причин цієї війни було чимало. Це і погіршення становища козацтва (їх обмежили у виборі старшини, знову ввели козацький реєстр, який все зменшувався і зменшувався), і посилення гноблення селянства, а також переслідування православ’я і насадження уніатства та католицизму.

Нац.-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького тривала з 1648-1676рр. а потім ця боротьба за незалежність переросла у громадянську війну. Весь період боротьби тривав з 1648-1676 рр. , який отримав назву Українська революція.

Внаслідок перемог, здобутих у ході визвольної війни, багато міст Укр звільнилися від польсько-шляхетської влади нац.-релігійних утисків. Багато міщан вступило до війська Запорізького й стали козаками. Тепер вже міщани могли вільно займатися ремеслом, різними промислами, торгівлею, а частина з них – і сільським господарством. На жаль, у нац.-визвольній війні були і негативні наслідки. До них належить: розкол терит Укр. На Лівобережну, Правобережну та Слобожанщину. Лівобережжя і Слобожанщина перебували у складі Російської держави, а Правобережжя – Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини. Пошматована на окремі частини, Укр. зазнала значних матеріальних і людських втрат. Проте дух козацький, волелюбність укр. залишились нездоланними.

Перед гетьманом Б.Хмельницьким склалася така ситуація, що необхідно було найти союзника для боротьби, захисту від польського гніту. Козацька старшина вирішила, що кращим союзником для Укр буде Москва, бо їхня віра православна, їхня мова ближча до нашої і культура також.

І ось 8 (18) січня 1654 року був підписаний договір з Москвою, який отримав назву Переяславська рада. Ця подія принципово вплинула на всю подальшу історію укр. народу. Ставлення до Переяславської угоди 1654 року завжди було і залишається неоднозначним.

Одним із наслідків Переяславської ради для Укр стало утвердження Української козацької держ. Як правової автономії. Але пізніше посилились процеси колонізації козацької держ, відбулася її повна ліквідація.

Укладення Переяславської угоди дало змогу відокремитися козацькій Укр від Речі Посполитої. Але згодом так, що це було позбавлення польського гніту і потрапляння під Московський гніт.

Отже, можна зробити висновок щодо Переяславської угоди: Укр держ в січні 1654 року добровільно визнала протекторат Московської держ.

6.1. станов та розвиток УКр політ руху в складі Рос імп та його основні течії

6.2 держ-правовий і політ статус а стан Укр у складі Рос імп (19-поч20ст)

Російська імперська політика щодо України була спрямована в русло русифікації. Вона охопила всі сфери економічного, політичного і культурного життя краю, провадилася цілеспрямовано, жорстоко. При цьому застосовувався увесь арсенал засобів її здійснення.

Територіальний наступ російського царизму розпочався після Переяславського договору. і був спрямований на зміну самобутніх державних структур.

Основними віхами на шляху приєднання українських територій до складу Росії були :

-ліквідація козацького управління,

-введення на території України губернського територіального поділу

-поширення на українські землі діяльності адміністративно-правових загально імперських установ та кріпосного права,

-духовенства та урядових чиновників

- Пошуки дворянства козацькою старшиною,

-поступове зниження культурно-освітнього рівня населення

-заборона української мови.

Цілеспрямовано проводячи свою політику, царизм зруйнував Запорозьку Січ і розігнав козацтво. Натомість козацькі землі заселялися російськомовним населенням. Услід за цим наступом просувалася російська православна церква.

Кінець XIX — початок XX ст. характеризувався якісними змінами в промисловому розвитку як у Європі в цілому, так і в Російській імперії. З розвитком промисловості на території України розвивається містобудування, і міста заселяються робітниками з інших регіонів.Основою піднесення національної самосвідомості народу є освіта, царат найбільш активну нищівну політику зосередив саме в цьому напрямі. Всеросійський перепис було засвідчено що письменних серед росіян було 32,4%, поляків — 40,6%, євреїв — 39%, а серед українців — лише 13%. За такої низької частки письменних серед українства царат продовжував знищувати українську школу та тримав народ у неуцтві й темноті.

Так, 18 липня 1863 р. з'явився циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону української мови. Саме він беззастережно наголошував, «що загально руська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша».

Після валуєвського циркуляра мовні репресії царату посилюються. У 1875 р. створюється комісія, мета якої — припинення українофільської пропаганди, небезпечної для імперії, і видання літератури, а також перевезення в Росію книг українською мовою із-за кордону. На основі матеріалів комісії в 1876 р. з'являється Емський указ. Олександра II про заборону ввезення українських книг із-за кордону та друкування нот українською мовою. Для остаточного знищення української мови в 1895 р. було заборонено українські книги для дітей та викладання рідною мовою в початкових школах.

в 1906 р. Емський указ у зв'язку з революційними подіями було скасовано, проте це скасування відбулося лише на папері. На практиці навіть російська інтелігенція не визнавала української мови. Після поразки революції в 1908 р. указом Сенату культурну і просвітню діяльність в Україні було визнано шкідливою.

Русифікаторська політика поширювалася на громадські організації :

-громади,товариства, братства,гуртки, бібліотеки.

Переслідувалися науковці, літератори, живописці, актори. Змушені були працювати в еміграції чи нелегально В. Винниченко, С. Єфремов, М. Грушевський, Б. Грінченко.Ледве жевріло театральне життя. Під реакційним тиском повністю припинилась діяльність видав ництв, закрились редакції газет. У 90-х роках XIX ст. в Наддніпрянській Україні не видавалося жодної газети. І тільки в 1905 р. було відкрито сім періодичних видань.

Отже, політичні партії Галичини, що діяли в конституційних умовах, впливали не тільки на зростання національної свідомості, а й на владні структури, які мали безпосереднє відно-шення до щоденного життя людей. Реакційна політика царату примусила східних українців скерувати всю свою політичну діяльність на нелегальні рейки.

На межі XIX—XX ст. Україна була розчленована як в географічному, так і політичному відношенні між двома імперіями. Перебуваючи на різних рівнях політичного розвитку, Російська та Австро-Угорська імперії проводили колоніальну політику щодо українства на підконтрольних їм українських територіях.

Стратегія цієї боротьби полягала в соборності України і створенні незалежної Української держави.