5.Антинорманська теорія. Започаткував цю теорію у XVIII ст. М.Ломоносов. Я б сформувала такі найголовніші положення антинорманістів:

– східні слов'яни були в змозі самостійно утворити свою державу;

– державність – це результат тривалого соціально-економічного, політичного, культурного розвитку, тобто вони мали всі необхідні внутрішні передумови;

– державотворчі процеси у східних слов’ян розпочалися ще до появи варягів;

– з'явившись на східнослов'янських землях, варяги переслідували свої власні інтереси: захоплення торговельних шляхів, обкладення даниною місцевого населення і т.п.

Антинорманську теорію підтримували у свій час українські історики: М. Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалій та ін.

Нині чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу

первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у «княжіння» державного типу.

3.2. Внутр. Та зовн фактори у розвитку давньоруської держ

Внутрішні фактори у розвитку давньоруської держави

Першочерговим князем Київської Русі, що спрямовував свої сили на пошуки нових способів поширення і зміцнення своєї влади на своїй території, як зазначає літопис. Олег зіткнувся з непокорою місцевих князів, які визнавали законну владу попередника Аскольда. Діяльність його наступників Олега, Ігоря та Святослава мала більш зовнішньо політичний характер, а от діяльність дружини Ігоря княгині Ольги мала визначний і внутрішній характер діяльності. Після смерті чоловіка вона заходилась впорядковувати збір данини, щоб запобігти в майбутньому подій, подібних до тих, унаслідок яких загину її чоловік. Ольга вперше в історії Руської держави вдалася до заходів, що передбачали ліквідацію місцевих княжінь. Князь Святослав, син Ольги та Ігоря мало дбав про внутрішню політику. Найбільш уважно до внутрішніх справ своєї держави ставився князь Володимир Великий. Саме він перший запровадив християнство на Русі у 988 році. Перший серед руських князів Володимир починає карбувати свою монету — золоту і срібну, багато чого запозичивши від арабських країн, Візантії. На них були зображені сам князь, образ Христа, а на деяких замість цього був вибитий тризуб. Також Володимир розгорну у Києві небачене будівництво. За часів його князювання Київ зріс у кілька разів. Його захищали потужні стіни, вал і рів. Із середини окрасою міста була Десятинна церква. Після смерті Володимира, князювання в Києві виборов Ярослав. Ярослав надає пріоритетного значення зміцненню внутріполітичного становища. У цій діяльності він спирався на бояр, що на цей час зміцнилися, посилили свій вплив на життя країни. У головних містах були посажені сини князя. Таким чином, Ярослав багато зробив для удосконалення державного і політичного ладу. З цією метою був вироблений і кодекс законів «Руська правда». Вона перш за все захищала інтереси феодалів, великого князям також інтереси народних мас від грубих форм феодального свавілля, які могли спровокувати народні виступи. Кровна помста замінялася штрафами, які встановлювали князь чи його намісники. Все це свідчило, що керівник країни турбується про життя своїх підданих, про підвищення організованості і цивілізованості суспільства. Ярослав подавав різноманітну і значну підтримку церкві і за її активної участі зміцнював ідеологічну основу суспільства. Він дбав про поширення християнської релігії, організацію церкви, розповсюдження візантійської освіти, культури, будував багаті храми, великі монастирі. Зокрема, на місці перемоги над печенігами у 1036 році була збудована брама з церквою Благовіщення, зверху покрита позолоченим металом — тому й назва «Золоті ворота»: збудовано собор святої Софії, відомий на весь світ величавий архітектурний пам'ятник. У Києві з'явилися монастирі св. Юрія, Печерський. Чудові храми, монастирі збудовані і в Чернігові, Чудові у Переяславі, Володимир-Волинському та інших містах.

Таким чином найбільш визначними князями, що зробили величезний вклад у розвиток Руської держави можна вважати Володимира Великого та Ярослава Мудрого – їх правління вважається піком розвитку Київської Русі. Нажаль після закінчення їх правління на державу чекав період розробленості та міжусобиць.

Зовнішня політика давньоруської держави

Київська Русь існувала за безперервної боротьби зі степовими кочівниками (печенігами, торками, половцями). Для організації відсічі кочівникам збиралися з'їзди князів (Любецький з'їзд 1097 року, Долобський з'їзд 1103 року та інші). Значну роль у становленні Київської Русі відіграв візантійський вплив (церковний, соціокультурний, політичний) та торговельні відносини з Візантійською імперією. Торгівля Русі і Візантії мала державний характер. На ринках Константинополя реалізовувалась значна частина данини, що збирається київськими князями. Князі намагалися забезпечити для себе найбільш сприятливі умови в цій торгівлі, намагалися зміцнити свої позиції в Криму і Причорномор'я. При князя Олега об'єднані сили Київської держави взяли в облогу столицю Візантії Константинополь і змусили візантійського імператора підписати вигідний для Русі торговельний договір (911). До нас дійшов ще один договір з Візантією, укладений після менш вдалого походу на Константинополь князя Ігоря в 944г. Відповідно до договорами російські купці щорічно влітку приїжджали в Константинополь на торговельний сезон і жили там шість місяців. Для їх проживання було виділено певне місце в передмісті міста. За договором Олега, російські купці не платили ніякої мита, торгівля була переважно мінової.

Дві поїздки до Константинополя здійснила княгиня Ольга. Під час однієї з них вона прийняла хрещення від константинопольського патріарха. На міжнародній арені Київська Русь заявила про себе походами на Візантію київських князів Аскольда (860), Олега (907), Ігоря (941, 943), Святослава (969—971), Володимира (989), Ярослава (1043), спрямованими на захист торговельних інтересів.

Знаходячись у центрі торгових шляхів, Київська Русь була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, підтримувала широкі торговельні зв'язки з багатьма країнами світу, сприяла значній активізації світової торгівлі. Різноманітні політичні, культурні зв'язки мала Русь із Візантією, слов'янськими країнами — Болгарією, Чехією, Польщею, а також з Угорщиною, Німеччиною, Францією, Англією, Норвегією, Швецією та ін. Досить широкими були контакти з країнами Кавказу. З київськими князями підтримували родинні стосунки правлячі кола більшості європейських країн, що особливо прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі. Високий рівень економіки, культури, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підкріплювана силою зброї у боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації висунули Русь на провідні пози ції у Європі й принесли їй глибоку пошану найрозвинутіших країн тогочасного світу.

3.3. процес виникнення та існування Галицько – Волинського князівства, як спадкоємця державних і соціально – культурних традицій Київської Русі.

З великих князівств, що існували в період ІХ – ХІV ст. на території України вирізнялося Галицько – Волинське, створене в 1199 році Романом Мстиславичем.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення;

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича та Данила Романовича Галицького;

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

— зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства;

— стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

— модернізувало давньоруську державну організацію;

— розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню візантійського впливу;

— продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.

Роль і значення Галицько – Волинського князівства були дуже великі. Вона оберігала Україну від передчасного поневолення. Вона виконала свою високу місію – бути містком єднання між Україною і Європою.

Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відрізнявся своєрідністю, але у головному був подібний до державного ладу Київської Русі.

У культурі Галицько – Волинської доби ще виразніше, ніж раніше спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис зумовлених зв’язками з Європою. Державницькі традиції доби Київської Русі відіграли важливе значення для розвитку традицій Галицько – Волинського князівства і в сукупності для збереження і зміцнення історичної самосвідомості українського народу.

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури Київської Русі, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій

Таким чином, Галицько – Волинське князівство було яскравим спадкоємцем державних і соціально – культурних традицій Київської Русі.

3.4. Причини роздробленості давньоруських земель та розпад Української Русі.

Протягом ХІІ ст. виникло від 10ти до 15 князівств, кожне з яких мало незалежний політичний і економічний статус. З відокремленням князівств, багатства, населення, землі Києва набагато зменшилися и ослабли.

Економічний застій вплинув на занепад Давньоруської держави. Почало зменшуватися значення торгового шляху «із варяг в греки», що призвело до згубних наслідків. Давньоруська держава почала втрачати єдність і розпадатися на князівства. Розпочався період роздробленості.

Причини роздробленості Русі:

1)Велика територія держави і неоднорідність населення. Низька густота населення, відсутність розвинутих засобів комунікації, робила неможливим управління держави з єдиного центру.

2)Прагнення окремих князівств до самостійності. Воно було зумовлено зростанням кількості міст, пануванням замкнутого князівства. Каталізатором децентралізованих процесів стала реалізація рішення Тюбецького з’їзду князів(1097р) про вотчин принцип успадкування земель. Унаслідок переходу володінь від батька до сина, зміцнювалися князівські династії.

3) Відсутність сталого порядку успадкування влади.

4) Занепад торгівлі. Торгівельні шляхи Русі зв’язували Епропу і Азію. З кінця ХІст. торгівля почала занепадати у зв’язку з появою середземноморського шляху і блокування половцями старого.

Головною причиною більшість дослідників вважає розвиток феодал землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Попри ензоротність розпаду і зростаючу самост земль-князівств, Київ.Русь до сер13ст. була єдиною держ з єдиною терит, спільними законами та єдиною церквою.

Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом і за право покняжити в ньому змагалися руські князі.

Політ роздробленість та моно голо-татар навала прискорили розпад Київ.русі, за яким настав період політ й ек занепаду. Монголо-татар навала поставила під сумнів виживання укр.культури. знелюдніли міста й села, багато освічених людей попали у неволю. У вогні феодальної боротьби із завойовниками згоріло багато цінних книг та док. Церква як і раніше зберігала роль основної ідеологічної установи і разом за школою була осередком збереження самобутньої духовності укр. освітянських традицій.

Освітні, культурні традиції, які були закладені в Киів.русі не вмерли в період феодал роздроб продовжували працювати школи грамоти, організаторами яких були міські громади, перекладалися книги, велося літописання.