1874 Року при монастирі було відкрито парафіяльну школу. Не один десяток молодих учительок вийшов звідти і пішов у люд сіяти “вічне, добре, прекрасне”.

Монастирський архів зберігав цікаві документи з історії України: універсал Б. Хмельницького, грамоту Олексія Михайловича, грамоти й універсали Петра І, Івана Самойловича, Івана Скоропадського і т.д.

Свідок далеких віків

Тут давніші хіба що кручі, яруги та Дніпро, гора Московка, що знала ранні слов’янські поселення, на якій сидів і занепадав княжий двір. Хмілянський Яр – унікальний витвір природи, один з найбільших в Європі. Від приплави аж до зеленого верху – грандіозний земляний п’єдестал Тарасові. Ось, так би мовити, живі символи предвічної пам’яті Канева, якоюсь мірою збережені до наших днів, наперекір дикій і свідомій грі часу, природи, людей. І німий свідок цієї гри, за всіх обставин не зрушений з місця – собор.

Успенський (Георгіївський) собор – пам’ятник архітектури 1144-1810 рр. Він міцно ввійшов в історію Канева – одного з найдавніших міст Черкащини. З історією унікальної споруди зв’язано літочислення Канева. Першу звістку про храм святого Георгія, про Успенський собор, як ми тепер його називаємо доносить нам Іпатіївський літопис. “1144 год. В то же лето заложена быст церквы Каневская святого Георгия, Всеволодом князем месяцы июня в 9 ден”.

То був час коли великий Всеволод Ольгович, оволодівши в 1140 році Києвом, докладав усіх зусиль, щоб зміцнити свою владу. Прагнучи скористатись впливом церкви в своїх класових Інтересах, він застосовує кілька “вотчих” патрональних монастирів і церков: Кирилівський монастир в Києві, церкву Апостолів у Белгороді та церкву у Каневі.

Успенський собор – типовий пам’ятник часів феодальної роздрібненості Київської Русі. Можновладний Всеволод Ольгович збудував церкву у Каневі не випадково: тоді це місто мало важливе стратегічне і комунікаційне значення в Київській Русі. Саме в ті часи, як свідчать літописи, проводяться великі походи Київських князів “через Канів на половців”. Канів стає в центрі боротьби проти степовиків і боротьба набуває всенародного характеру.

Від 1239 року Успенський собор роз’їдатиме сіль сліз і сіль звичайної солі…

Січову козаччину започаткували Канівський курінь.

Тут, поруч з собором, на неприступній Дніпровській горі, в ХІІ столітті точились запеклі бої хоробрих русичів з ордою хана Батия. Прийшов трагічний для Канева і його храму 1678 рік. У місто вдерлися яничари, бо воно не принесло чолобитної вибравши смерть. На смерть стояли канівці в битві з оскаженілими турецько-татарськими поневолювачами. Старі й малі знайшли собі притулок за міцними церковними стінами. Яничари хотіли покінчити з останніми жителями міста: морили їх голодом, через стіни брали на клини. Переконавшись, що міцних дверей не зламати яничари вирішили вогнем і димом задушити тих, хто уцілів у церкві. З навколишніх сіл звезли пеньки та ожереди соломи, обіклали ними стіни собору й запалили. Довго палало страшенне багаття. Нарешті не витримали ворота, не мало стриму і вояцьке скаженство: обложенцям виколювали очі, здирали шкіру. Розпеченим прутом було тавровано канівського єпископа Макарія. Останки батюшки церковники перевезли в Переяслівський собор, створили культ святого Макарія, якого довго популяризували в українських землях.

Довго такою понівеченою, але не знищеною ворожими руками, стояла канівська церква. 1768 року на Черкащині, зокрема в Умані, Каневі, побував художник Мінц. Саме завдяки йому ми маємо можливість уявити первісний вигляд Успенського собору.

В Успенському соборі відбувалась багатолюдна панихида пам’яті Шевченка (20 травня 1861 р.), в якій взяли участь прибулі київські студенти, родичі небіжчика та населення Київщини і Полтавщини.

Майже дві доби труна з прахом геніального Кобзаря знаходилась у соборі. Тут же, біля собору Шевченкові родичі збирались поховати великого Тараса, а потім погодились покласти його на вічний спочинок на Чернечій горі.