Тарасова криниця

Коли Тарас Григорович був у Смілі, він почув, що в Кам’янці жив Олександр Пушкін. Дуже йому схотілося подивитися на ті місця, котрі сходив Пушкін. От одного дня він вирушив у Кам’янку. Дійшов аж за Михалійвський ліс, коли його перепинили жандарми і наказали назад вертати, бо, мовляв, дозволу такого нема. Повернув Шевченко назад. Жандарми на конях їдуть, а він пішки йде. Біля лісу спинилися, щоб перепочити, а Тарас Григорович заглибився в гущавину. Так і дійшов до джерела, де сиділи селяни, які рубали дерева для панського двору.

Мужики піднесли йому кухоль води, запросили побути з ними, почали розпитувати, хто він та звідки. Отак і розмова зав’язалася. Шевченко не назвав свого ймення, лише вірші читав, розпитував селян про їхнє життя. Тут жандарми підійшли. “Час, Шевченку, в дорогу рушати”, - зло наказав один з них. “Так ви Шевченко?” – здивувався молодий селянин. Тарас Григорович посміхнувся і розвів руками: виходить я. Зачули селяни, тісніше обступили поета, просять ще прочитати що-небудь, бо дізналися з радістю, що то свої вірші читав він. “Не розводити крамоли!” – наказав жандарм і ступив ближче до джерела, аби напитися. Та мужики стали перед ним стіною. Скипів у злості жандарм, а Шевченко посміхнувся і щиро попрощався з чоловіками.

Тарас Григорович попрямував до дороги, що вела на Смілу, і в цей час почув голос: “Хай ця криниця буде Тарасовою, браття. Не дозволимо її нікому замулювати!” З того часу так в народі і називають її – Тарасовою.

Серпяжин шлях

В одному панстві в далекій країні король мав дуже гарну королівну, велику чарівницю, з якою не міг дати собі ради. Вона робила йому тисячі прикростей: заворожувала його радників, військо і весь народ. Нещасливий король пішов до однієї ворожки запитати, що треба робити, щоб його дочка не була такою злою і лукавою. Ворожка йому сказала, що треба видати її заміж, а хоч і тоді вона буде такою ж, то все ж менше докучатиме народові й батькові, бо за них чоловік її відбуватиме покуту. Король повернувся з тією радою додому і, влучивши підходящу хвилину, сказав дочці, що їй пора заміж. На настійне наполягання батька вона зрештою сказала, що піде заміж, але за того лицаря, який би приїхав до неї на коні не вище двох ліктів від землі і підняв серп, який вона замовить навмисне для свого нареченого І справді, веліла зібрати по всьому краю все залізо і скувала з нього такий серп, що треба було сто душ, щоб його зрушити, а вдвічі більше, щоб можна було ним жати.

Заплакав старий король і вислав своїх гінців у всі сторони світу шукати для дочки мужа, якого вона схотіла. Довго ходили посланці по світу даремно. Нарешті заходять до якоїсь корчми, де застали кількох людей. Випивши там і покріпившись беруть кварту горілки і частують присутніх, розпитуючи, чи не чули вони де такого силача, щоб підняв і жав серпом, якого сто душ ледве зрушує з місця. Один з присутніх, без руки, каже: “О, є! Я знаю одного дядька, що має сина. Тепер уже він дорослий козак. А десь тому з двадцять років, коли він іще рачкував, а я вже був добрим підлітком і хотів узяти в нього якусь цяцьку, то він схопив мене за руку і як муху здушив, то так мені й відірвав. Пізніше, виростаючи, виробляв дивовижні речі. Подумайте лиш собі, що то за сила. Раз зайшов до корчми й сказав дати йому горілки. Корчмар запитав його, чи має гроші. А коли силач промовчав і не дістав горілки, він узяв одну бочку горілки під ліву руку, а другу – під праву і пішов з корчми. Коли ж його орендар спинив, він одним рухом ноги так підштовхнув орендаря, що той, ударившись об корчму, завалив її й помер.

Почувши про це, посли вже не щадили грошей, купували горілку, пиво, мед, рибу і все, що було в корчмі, аби дізнатися, де живе той силач. Спершу чоловік без руки тримав свою таємницю, а потім розказав, що батько силача живе в Каневі, а сам силач “на канівськім ринку грається в свинку”. Посли тут же подалися до Канева, спершу пішли до батька і, вручили йому великі дари, попросили його, щоб дав їм свого сина в мужі для їхньої королівни. Батько згодився. Послано було за силачем, аж той сказав, що тієї королівни й знати не хоче. Почали його просити, а найбільше батько. І на його наполягання та загрози силач дав послам свою ковіньку, кажучи, щоб їхали додому, а через три дні і він збереться в дорогу. А якби його довго не було, то нехай підіймуть вгору ту ковіньку: якщо в той же час покажеться сива хмарка в небі, то буде знак, що він уже іде; а якщо з’явиться чорна хмара, то значить, що з дому ще не вибрався, а про причину нехай пришлють довідатися.

Поїхали посли. Минуло три дні, силач і не думав виїжджати, хоч батько й наполягав. За другі три дні прибули посли знову. Силач їм сказав, що до них не поїде, поки йому не привезуть портрет королівни. Коли й це привезли, силач знову не поїхав, а сказав прибулим послам, що не знає, яка вага того серпа і щоб привезли йому подивитись. Коли й це зробили, силач сказав, щоб той серп тягнули з Канева додому по землі, що проклало б йому шлях для його мандрівки. І на це посли погодилися, і з того часу зробивсь на Україні Серпяжин шлях. Його так назвали тому, що його зробив серп’яга, тобто великий серп.

Після цього всього силач мусив вибратись в дорогу. Йшлося тільки про коня. Найсильніший кінь не міг його підняти. Щоб вибрав, йому пригнали цілий табун, і силач взяв найменшого і найбридкішого – він не був вищий двох локтів від землі. І на ньому пустився в дорогу. Після повороту гінці підняли вгору ковіньку і показалась не чорна хмара, а пилова хмарка. В усьому королівстві стала велика радість, почали готуватись до весілля. Нарешті прибув і силач на своєму коні і, взявши той серп, вижав ним лан жита. Але в кінці сказав, що не хоче ні королівство, ні королівни. Сильно просили його король і люди, даремно королівна робила все, щоб його прихилити до себе: не хоче її й не хоче. Тоді розгніваний король велів стяти йому голову, а тіло відіслати до Канева на великий жаль батькові, який мав сина, але той не захотів королівну за жінку і королівства в придане.

Про    Дніпро

А ось Дніпро і Десна – це брат і сестра – були колись люди. Як виросли вони, батько і мати поблагословили їх у дорогу. Змовились вони вийти ранком і полягали спати. Десна любила спати і проспала ранок, а Дніпро проснувся на зорі, порозвертав гори, порозчищав гирла і зарив степами. Десна проснулась, аж брата немає. Вона пустила ворона вперед і побігла слідком. Летить ворон і, як тільки нагонить Дніпро, всякий раз крякне, що поверне Десна до Дніпрового гирла, то він убік – і подався далі.

Багато разів Десна підвертала до Дніпра, багато разів повертав він убік (тому він такий кручений). На ворона напав рябець і давай битися. Чи довго бились, чи ні – Дніпро побіг до моря. Як почула Десна від ворона, що Дніпро далеко, прихилилась до брата і злилась з його гирлами.Тепер вона тече лівою стороною, а Дніпро правою. Де є острови і скелі серед річки там розходиться Дніпро з Десною. Як ясний день, то видно, де Дніпро, а де Десна: в Дніпрі синя вода, а в Десні мов жовта. Десна тече тихо, а Дніпро прудко.

Таке розповідають Легенди про рід Дніпровий.

Назва “Дніпро” вперше зустрічається в древніх літературних пам’ятках першої половини IV ст. н.е., до того часу Дніпро мав давньогрецьку назву – Борисфен, що означає “Той, що тече з півночі”, римляни називали – Данапаріс, турки – Узу, а наші предки, древні слов’яни називали його Славутичем – “Син слави”.

Відомості про Дніпро є в Геродота, Птоломея та інших стародавніх письменників та істориків.

По Дніпру і його притоках розповсюджувалась культура Київської Русі, її писемність, архітектура, мистецтво. На його берегах виникли перші міста. Дніпро з’єднав Древню Русь з іншими містами та народами. По ньому “із варяг у греки” пливли човни Аскольда, Олега, Святослава. На його берегах точились бої з ордами Чінгісхана. За його порогами триста років існувала незабутня Січ. Зараз у нашій вільній незалежній Україні відроджуються звичаї, традиції і дух вільного козацтва, січових стрільців.

Легенди про рослинний світ

Ці легенди є свідками того, що з рослинами цими пов’язаний був цілий цикл народнопоетичних легенд. Корисні трави, хлібні злаки, городини і квіти насадив за народним віруванням Господь, а “колючки”, бур’ян й усі гіркі й вонючі трави і квіти садив лукавий.

Легенди рідного краю про квіти огорнуті глибоко зворушливими, високопоетичними переказами.

Невісточка

Цю легенду розповіла мені давно колись бабуся. Була я тоді ще малою, і разом з бабусею ми частенько ходили гуляти на вигін. Десь трохи далі мирно паслася череда, і бабуся раз по разу поглядала, чи не забрела яка корова в чужий город.

На вигоні росли білі, майже непомітні квіти з тонкими, попелястими стебельцями і дрібненькими листочками. Коли я хотіла зірвати квітку, бабуся сердилась:

-                Не смій, то ж невісточка…

-                Яка невісточка, бабусю? Це ж ромашка!

-                Невісточка, - твердила бабуся. – Вона була невісточкою.. Ось послухай. Колись у нашому краю, а може, навіть і в нашому селі, хтозна, жила селянська сім’я: мати, батько й син Василько. Кохалися старі в синові бозна-як. Тож не дивно, що ніяк йому нареченої вибрати не могли. Та не дуже багата, а та не дуже чорнобрива. Батьки журилися, а син хоч би тобі що. А якось привів до двору сусідську наймичку та й каже:

-                Оце я вам, мамо і тату, невістку привів.

Вони аж руками сплеснули. Та що було робити? Прийняли невістку в хату, тільки не дуже прихильні до неї були. То докорять драною свитиною, а то невмінням попрікнуть.  Але хіба їй звикати? В наймах чула ще й не таке. Тож і терпіла.

Одного дня примчав у село гінець з лихою звісткою. Почалася війна, і всі чоловіки у військо подалися. Сів на коня й Василько. Поїхав захищати землю свою та й залишився в ній навіки.

А в ночі на село напали татари. Страх, що робили нелюди. Палили, руйнували хати, знущалися над старими, а молодих в полон забирали. Прийшла біда й до Василевої хати. Увірвався у двір гурт татарви. Як там було, ніхто не знає, тільки достеменно відомо, що невістка свекра і свекруху від смерті й наруги врятувала, а саму її за те вороги закатували. Прийняла вона смерть спокійно і, нібито, вмираючи сказала: “Живіть, мамо й тату. А мені без Василька, яке життя?

І ще кажуть: з того часу в старому дворищі ромашка почала цвісти. І що найдивніше, вночі, поки згорьовані старі сплять, хтось їм всі хатні справи поробить, сорочки попре і їсти наварить. Прокидалися старі вранці, дивувалися.

А одного разу вислідили таки. Як тільки погасне день і землю вкутувала рядном ніч, ромашка, що під вікном росла, на дівчину перетворювалася.

Тихесенько в хату зайшла, попорала все, води з криниці принесла, постояла під кленом, де часто з Васильком гуляла, зітхнула і знову в ромашку перекинулась. Пізнали старі дівчину: була то їхня невістка. І, господи, як вони журилися, що за життя не завжди любі з нею та привітні були.

Ото з тих пір і називають люди ромашку любовно так – невісточкою. І не завадило б це пам’ятати всім невісткам і всім свекрухам, що між собою не мирять.

Так кінчила казку бабуся. І ще довго-довго сиділа мовчки, дивилася кудись далеко, забуваючи і про мене, і про неслухняну череду. Може, вона згадувала своє нелегке невісткування, а може, перебирала в пам’яті свої ж таки вже свекрушині вчинки…