Незабудки

Давно те було… У долині, де сонце справило весілля з землею і вона від родючості розливалася молочними ріками, заростала міцними лісами, плодоносила виноградом та пшеницею, жили щасливі люди. Всі вони були молодими і нісого не знали-не відали про чорну зраду. Хлопці любилися із дівчатами і вже збиралися побратися з ними, як з гір спустилися чужинці – вершники і хмарою налетіли на село. Вони забрали хлопців у полон, щоб повезти їх за сині, круті гори. Дівчата стали перед переможцями на коліна, благаючи повернути їм наречених. Тоді вершники загадали їм зіткати полотно, яким можна було б вистелити шлях з долини через гори аж в їхню загірську країну. Затим і відпустять з полону. Минали дні за днями, місяці наздоганяли місяці, і роки грізно вкарбувались в час. А дівчата без спочину ткали і ткали полотно. І воно досягло вже верхівок гір. Та знесилилась одна ткаля і заснула прямо за верстатом. І приснилося їй, ніби нареченим їхнім дуже нудно стало жити, і почали вони залицятися до жінок-чужинок. А деякі вже немовби й побратися з ними думають.

Розповіла дівчина сон подругам. Жахнулись вони, не знаючи, що вдіяти. Бо, щоб доткати полотно, треба було ще рівно стільки, як уже минуло днів, місяців, і років. І тоді наймолодша з ткаль сказала: “Не журіться, сестри, я знаю, що робити. Перекинусь я в квітку голубу, що росте по луках у нас на долині, а ви просіть птахів перенести мене у країну, де живуть наші милі. Побачать хлопці квітку з рідної землі і осоружними стануть їм чужинки”.

Оглянулись подруги, а дівчини вже нема, тільки квіточка голубіє при дорозі. Попросили вони птаха, і той заніс квіточку в країну, де хлопці були в полоні. А вона рясно заголубіла, і коли прийшли полонені сіно косити, то й натрапить на голубу голівку.

-         Хлопці, та це ж квіточка з нашого краю? – зітхне і вже не забуває тієї, що чекає його на батьківщині, і очі його не дивляться більше на чужих жінок.

А дівчата тим часом все ткали полотно і зрештою доткали його до краю. Злі вершники змушені були відпустити полонених, і по доріжці з полотна наречені спустилися з гір до своїх дівчат. Тільки наймолодшого з них не зустріла мила. Та він її довіку не забув і все ходив на луки милуватися ніжним голубим цвітом. А квітку ту назвали незабудкою.

Любка і Іванко

Давно то було. Ще коли в краю нашому були пани і підпанки, гайдуки і соцькі…

На маківці одної з гір Мошногір’я жила в дідуся красуня сирітка. Любкою звали. А неподалік, через яр, на такій же лисій горі проживав Іванко, син вдови панського лісника. Біднішого за нього не було нікого в окрузі.

Іванко і Любка кохалися. Вже на Купайла дівчата співали про них пісень:

Ой на Івана, на Купайла,

Вийшла Любка, як та пава.

А й на  неї хлопці заглядаються,

Та зачіпати стидаються.

А той Іванко не стидався,

Взяв за рученьку – порукався,

Взяв за рученьку – порукався,

Бо він із нею покохався…

Їх вінки плавали разом. Тримаючись за руки, вони перестрибували через вогонь, набиралися сили вогненої, тепла душевного.

Ладналися до весілля. Та стрів якось у лісів Любку панич. Вразила панича її врода, її довгі гарні коси, глибокі карі очі.

-         Будь моєю коханкою. Золотом-сріблом осиплю, - прохав панич.

-         Ні, я кохаю Іванка.

І тоді панич вирішив силоміць забрати дівчину. Дізнавшись про це вирішили Іванко з Любкою втекти від панських посіпак.

Панські гайдуки дізналися про втечу, кинулися навздогін…

Молодята йшли лісами, горами. Долали річки і струмочки. А позаду вже чується гавкіт панських хортів. Ось уже й Ірдинь-річка. А там луки – і Дніпро. Там вірний друг ладнає човна… Швидше.

Та ось на галявину вискочили пси. За ними – гайдуки.

-         Не хочеш добром, підеш силком.

Кинувся боронити свою кохану від панських псів і гайдуків Іванко. Та впав знеможений у борні.

Любка підступила до урвища, шукаючи порятунку. І зібравши останні сили, підвівся Іванко і тілом своїм затулив наречену…

І не стало псів, гайдуків. Чортополохом вросли вони в землю. І там, де Іванко і Любка стояли, виросло дерево дивне – з одного стовбура, а два різних. Піднялися вгору: струнка вільха і дуб кучерявий.

Не вірите? Зупиніться на хвилинку край шляху Черкаси - Мошни неподалік містка через Ірдинь. Тут і побачите вільху й дуб, що проростають з одного стовбура.