Скарб Красної гірки

200 років тому працьовиті руки золотоніських майстрів здійняли в блакить дивний витвір людського духу – Преображенську церкву Красногорського дівочого монастиря. На північно-східній околиці Золотоноші природа створила чарівний куточок. Тут вона нагромадила кручі, простелила оксамитові килими у широкій заплаві, розкидала ліси, гаї та переліски. А посередині проклала річку Золотоношку, яка схожа на блакитну стрічку, котра ніби щойно впала з дівочих кіс.

Посеред заплави річкові води налили острівець Красну гору. За давнини гірка була зодягнена у смарагдовий корсет з лісу й чагарів. А кущі рокити, бризнувши у дні квітування мільйонами ніжних квіточок, заливали острів яскравими барвами. Через таку красу невимовну люд і назвав її Красною. А щоб була ще привабливішою, люди спорудили тут монастир – дивовижний спалах свого генію.

У середині XVIIIст. козак Слюзка подарував острів скитникам. Переяслівський полковник Думитрашко-Райга і Золотоніський сотник Вуйця Сербин забудували його. 1688 року гетьман Іван Самойлович віддав Слюжчину на утримання монастиря.

Красногорський монастир був популярним серед запорожців. Неодноразово сивовусі казарлюги, провівши бурхливу молодість у походах і боях, знаходили притулок на Красній горі – коротали у спогадах свої осінні дні.

Проте, широко відомим Красногорський монастир став лише тоді, коли на замовлення запоріжського козака Якова Щербини було споруджено Преображенську церкву – перлину архітектури. Колишній Ігумен Красногородського монастиря єпископ Іркутський і Керчинський Софроній Кришталевський оголосив себе “Ктитором і фундаментатором” монастиря.

А було це так:

… Святий чоловік Софроній проходив колись цими місцями. Втома вже сповила ноги і час було подумати про ночліг. Озирнувся Софроній навколо і завмер від подиву: над лісом височіла гора, уся червона від весняного квіту. То розквітав дикий персик. Довго стояв зачудований Софроній, а тоді рушив до гори, щоб вдихнути аромат дивних квітів. Припало йому до серця незвичайне це місце і вирішив він, що це видіння було віщим і має він тут заснувати святу обитель.

Залишився на Красній Горі Софроній і задум свій виконав. Невдовзі слава про чоловічий монастир пішла по навколишніх селах, містах, дійшла до столиць. А згодом настав день, коли святі отці призвали Софронія до великої служби і став він єпископом у далекому Іркутську. Служив справно, але ніколи не забував про чарівну гірку під Золотоношею, линув до неї серцем. Вибравши нагоду, зробив Софроній рідному монастирю князівський подарунок: звелів спорудити тут собор небачений. Столичні архітектори внесли у його образ риси незвичні. А живописець, коли малював святителя Софронія, розмістив обабіч нього вимріяний ним собор. Його і зараз можна побачити у трапезній церкві жіночого монастиря.

А сам собор зараз дуже хворий. Біда прийшла до нього у роки, коли люди руйнували собори, храми ламали, коли забули у своєму осліпленні, що народ завжди доручав зводити собори найкращим зодчим, що в них він вкладав усе найпрекрасніше, мрію і надію. Тому що релігія була для знедолених, насамперед, вірою у визволення.

Прийшов до собору чоловік, якому доручили скинути з нього купол. Поліз нагору, узяв у руки сокиру, поглянув навкруги і завмер, як завмер колись святитель Софроній. Збагнув чоловік, що не зможе побачити цей краєвид, коли зруйнує собор, стало йому соромно свого наміру, спустився він з купола і підійшов до людей, які зібрались на прощання з собором, впав на коліна: “Простіть, люди добрі!” Вийшов з натовпу один чолов’яга, узяв сокиру, вилаявся негарним словом і пішов до собору. Помітили люди, що він був нетверезим, але нічого не сказали, не зупинили. Піднявся чоловік нагору, замахнувся сокирою… І полетів з купола.

Хтось зойкнув, заридав, хтось перехрестився з острахом, а інші рушили з того місця до своїх домівок.

Стара монашка, сестра Ганна сказала, що стоїть цей собор з часів цариці Єлизавети – доньки Петра І. Отже, собору більше 200?