Глава 8

ПРАВОВІДНОСИНИ МІЖ ПОДРУЖЖЯМ З ПРИВОДУ НАЛЕЖНОГО ЇМ МАЙНА

§ 1. Правовий режим майна дружини, чоловіка

Між подружжям, як вже зазначалося, виникають не тільки особисті немайнові, а й майнові правовідносини. При регу­люванні останніх застосовуються два правові режими — за­конний та договірний. Правовий режим майна подружжя можна охарактеризувати як такий порядок регулювання відповідних відносин, що дістає вияв у комплексі правових засобів, які відображають поєднання дозволів, заборон, а також позитив­них зобов'язань, що взаємодіють між собою і відзначаються певною спрямованістю'. Майже таке саме визначення цього поняття дає І. Жилінкова. Вона вважає, що правовий режим майна дружини і чоловіка — це порядок регулювання май­нових відносин між ними, який виникає внаслідок дії комп­лексу правових засобів (дозволів, заборон, позитивних зо-

Д ив.: Алексеев С.С. Теория права. — М., 1994. — С 170.

бов'язань тощо) і визначає зміст майнових прав та обов'язків подружжя'.

У СК глава, присвячена регулюванню відносин, пов'язаних з приватною власністю дружини і чоловіка передує главі, в якій висвітлюються відносини з приводу їх спільної сумісної власності. Такий підхід, як слушно зазначає Т. Ариванюк, певною мірою є нелогічним, оскільки визначальне значення для прав подружжя на майно є спільність, а не роздільність останнього².

Треба також звернути увагу на те, що у ст. 57 СК йдеться не про роздільну приватну, а про особисту приватну власність чоловіка та дружини. Зазначене поняття є неточним, оскільки право особистої власності і право приватної власності — це різні правові категорії. Конституція не містить поняття "осо­биста власність". Воно замінене поняттям "приватна власність" (ст. 41 Конституції; ч. 4 ст. 2 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність"). Тому правильніше говорити про роз­дільну приватну власність та роздільне майно подружжя.

Законний правовий режим відносин між подружжям з при­воду належного їм майна застосовується у тому разі, коли його не змінено шлюбним договором.

§ 2. Право спільної сумісної власності подружжя

Основним правовим режимом майна подружжя, як вже зазна­чалося, є правовий режим їх спільної сумісної власності. На думку деяких авторів, ст. 60 СК встановлює презумпцію права цієї власності щодо майна, набутого дружиною і чоловіком за час шлюбу³.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господар­ства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Однак у цій статті не розкрито зміст слова "набуте".

¹ Див.: Жилінкова І.В. Правовий режим спільності майна подружжя // Вісник Академії правових наук України. — 1999. — № 3 (18). — С 88; Проблеми правового режиму майна членів сім'ї: Автореф. дис... д-ра. юрид. наук. - Харків, 2000. — С 11.

² Див.: Ариванюк Т.А. Правове регулювання відносин власності між подружжям: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 9.

³ Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 106; Цивільне право України. - Кн. 1. - К., 2002. - С 419.

145

З буквального тлумачення поняття "майно, набуте подружжям за час шлюбу", випливає, що будь-яке таке майно є спільним майном дружини і чоловіка. Проте такий висновок суперечить п. З ч. 1 та частинам 3—6 ст. 57 СК, згідно з якими у деяких випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить не дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві особистої приватної власності. Тому поняття "майно, набуте за час шлюбу", є вужчим за його бук­вальне тлумачення.

О. Дзера та Т. Ариванюк вважають, що розкриття змісту поняття "набуте майно" можливе шляхом встановлення конк­ретних правових підстав виникнення у подружжя права спіль­ної сумісної власності¹. З цим твердженням важко погодитися з огляду на юридичний склад, необхідний для виникнення у дружини і чоловіка зазначеного права. А для цього треба, щоб майно було набуте за час шлюбу. І це положення прямо перед­бачене ч. 1 ст. 60 СК, а також випливає зі змісту ч. 1 ст. 21 СК, ч. З ст. 368 ЦК та ст. 16 Закону "Про власність".

Частина 1 ст. 45 СК передбачає, що недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є під­ставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрова­ний, прав та обов'язків подружжя, а ч. 2 цієї статті встановлює, що якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається таким, що належить їм на праві спільної част­кової власності. Водночас для виникнення у дружини і чоловіка права спільної сумісної власності недостатньо, щоб майно було набуте за час зареєстрованого шлюбу. Треба також, щоб ці особи спільно проживали і вели спільне господарство, тобто необхідна наявність спільної праці подружжя. А під такою працею необхідно розуміти будь-яку корисну працю, яка неза­лежно від її характеру безпосередньо або в уречевленій формі спрямована на створення спільного майна дружини і чоловіка. Спільність результатів їх праці у разі наявності законного право­вого режиму майна подружжя не встановлюється, як зазнача­ють деякі автори, угодою між ними (явною або такою, що мається на увазі), а є обов'язковим наслідком шлюбу².

Необхідність спільної праці дружини і чоловіка для виник­нення у них права спільної сумісної власності та появи спільного

¹ Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 107; Цивільне право України. - Кн. 1. - К., 2002. - С 419.

² Див.: Рейхель М.О. Общеимущественные отношения супругов в со­ ветском праве // Советское государство и право. — 1940. — № 8—9. — С. 114; Советское семейное право. — К., 1982. — С. 88.

146

майна випливає із зіставлення ч. 1 ст. 60 СК, п. З ч. І і частин З, 4 і 6 ст. 57 СК. Воно свідчить, що у передбачених зазначе­ними статтями випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, має належати не дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві роздільної при­ватної власності, оскільки воно набуте не в результаті спільної праці подружжя.

Таким чином, обов'язковими елементами юридичного складу, необхідного для виникнення у подружжя права спільної сумісної власності та появи їх спільного майна, як зазначається в літе­ратурі, є набуття дружиною та чоловіком майна за час зареєст­рованого шлюбу і ведення ними спільного господарства, тобто наявність спільної праці подружжя¹. Майже аналогічну думку висловила свого часу І. Жилінкова, яка вважала, що спільність майна дружини і чоловіка виникає у тому разі, коли вони перебувають у зареєстрованому шлюбі і фактично становлять єдину сім'ю². Щоправда, згодом вона дещо змінила свою по­зицію³.

У ч. 2 ст. 60 СК закріплено положення, згідно з яким кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користу­вання, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Це має велике практичне значення як для здійснення право­мочності, пов'язаної зі спільною сумісною власністю дружини та чоловіка, так і для поділу їх спільного майна (статті 63, 65 і 71 СК).

Для визнання майна, набутого за час шлюбу, об'єктом спіль­ної сумісної власності подружжя не має значення, на ім'я кого з них воно оформлено. Так, зі змісту третього абзацу п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 "Про практику застосування судами законодав­ства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" випливає, що для виникнення у дружини і чоловіка права спільної сумісної власності на побудований ними за час шлюбу будинок не має значення, на ім'я кого з них його оформ­лено.

¹ Див.: Советское семейное право. — К., 1982. — С. 89—90; Червоный Ю.С. Охрана имущественных прав супругов // Проблемы правоведения. — 1968. — Вып. 9. — С. 106—111; Эйдинов Э. Вопросы совместной собственнос­ ти супругов в нотариальной и судебной практике // Советская юстиция. — 1977. — № 5. — С. 10—11; Кодекс о браке и семье Украины: Научно- практический комментарий. — Харьков, 2001. — С. 62.

² Див.: Жилшкова И.В. Брачный контракт. — Харьков, 1995. — С. 23.

³ Див.: Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. — Харьков, 2000. - С. 171-172.

147

Право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому об'єктами цього права є будь-які речі, що належать фізичній особі на праві приватної власності. Вичерпного переліку об'єктів права спільної сумісної власності дружини та чоловіка, як зазначено в літера­турі, дати неможливо¹. Як випливає зі змісту ст. 13 Закону "Про власність", об'єктами права приватної власності фізичних осіб можуть бути предмети споживання, засоби виробництва, результати інтелектуальної праці. А ч. З ст. 13 цього Закону передбачає, що склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності громадян, не обмежуються, крім випадків, визна­чених законом. Аналогічне положення закріплене у ч. З ст. 325 ЦК і в ч. 1 ст. 61 СК. Об'єктом права спільної сумісної влас­ності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком майна, зазначеного у постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про право власності на окремі види майна". У додатку № 2 до цієї постанови наведено перелік видів майна, для на­буття громадянами права власності на яке встановлено спе­ціальний порядок. Не можуть бути у приватній власності об'єк­ти, зазначені у ч. 2 ст. 5 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 p.).

Згідно з ч. 2 ст. 61 СК об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або на його особовий рахунок до банківської (кредит­ної) установи. З цього випливає, що доходи кожного з под­ружжя є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка з моменту їх внесення до сімейного бюджету. Так вважає і В. Рясенцев².

Однак зазначене положення навряд чи можна визнати пра­вильним. Адже тоді для виникнення права спільної сумісної власності дружини та чоловіка кожного разу необхідне було б волевиявлення одного з них. Проте для встановлення закон­ного правового режиму регулювання відносин між подружжям з приводу належного їм майна цього не потрібно. Як слушно зазначає О. Іоффе, якби утворення майнової спільності залежало від подальших вчинків того з подружжя, хто є набувачем, який

¹ Див.: Жилинкова И.В. Право собственности супругов. — Харьков, 1997. — С. 37; Цивільне право України. — Кн. 1. - К., 1999. — С. 493; Право власності в Україні. — К., 2000. — С. 314; Цивільне право України. — Кн. 1. - К., 2002. - С. 327, 421; Сімейне право України. - К., 2002. - С. 109.

² Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 96.

148

забажав чи не забажав би використовувати майно для загаль-носімейних цілей, діяло б уже не правило закону, а довільний розсуд дружини або чоловіка'. Крім того, дуже важко встано­вити, чи внесені доходи до сімейного бюджету.

Положення ч. 2 ст. 61 СК суперечить загальному правилу про поняття та підстави виникнення у подружжя права спільної сумісної власності, передбаченому ст. 60 СК, що, як справед­ливо зазначає Т. Ариванюк, не передбачає залежності режиму спільності майна дружини та чоловіка від його передачі до сімейного бюджету². Зазначене положення суперечить також ч. З ст. 61 СК, відповідно до якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка. У такому разі для виникнення у подружжя права спільної суміс­ної власності на зазначене майно не потрібно, щоб воно було внесене до сімейного бюджету.

У ч. 2 ст. 61 СК є ще одна неточність. У ній передбачено, що доходи, одержані одним із подружжя і внесені на його особовий рахунок до банківської (кредитної) установи є об'єк­том права спільної сумісної власності дружини і чоловіка. Як зазначається в літературі, особа, яка внесла вклад до банківської (кредитної) установи, володіє зобов'язальним, відносним правом на нього, оскільки він має не індивідуально-визначені, а родові ознаки. Право ж власності на вклад при цьому переходить до банківської (кредитної) установи³. Оскільки дружині та чолові­ку може належати не тільки право спільної сумісної власності на речі, а й майнове зобов'язальне право на вклад до банківської (кредитної) установи тощо, треба розрізняти поняття "право спільної сумісної власності подружжя" та "спільне майно под­ружжя".

Такий же висновок випливає з другого абзацу п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду "Про застосування судами деяких

¹ Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. З . — Л., 1965. — С 226.

² Див.: Ариванюк Т.А. Правове регулювання відносин власності між подружжям: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 10.

³ Див.: Маслов В.Ф. Основные проблемы права личной собственности в период строительства коммунизма в СССР. — Харьков, 1968. — С. 111; Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. — С. 227; Червоний Ю.С. Правовое регулирование отношений собственности в Ук­ раине // Юридический вестник. — 1997. — № 1. — С. 85; Червоний Ю.С. Методологічні проблеми регулювання відносин власності в законодавстві України // Економіко-правові проблеми трансформації відносин власнос­ ті в Україні. — К., 1997. — С 44.

149

норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", згідно з яким об'єктом права спільної сумісної власності дружини та чоловіка можуть бути не тільки речі, а й право на вклад до банківських (кредитних) установ, паєнагромадження у житлово- та гаражно-будівельних кооперативах, страхові суми, страхові відшкоду­вання, виплачені за рахунок спільних коштів подружжя, кошти і майно, що належать їм за іншими зобов'язальними правовід­носинами. Однак у наведеному положенні є юридична неточ­ність, яка дістає вияв у тому, що право на вклад, паєнагромад­ження, кошти та майно, що належать дружині та чоловіку за іншими зобов'язальними правовідносинами, віднесене до права їх спільної сумісної власності¹. Насправді ж у зазначених ви­падках подружжю належать майнові зобов'язальні права. Водно­час із зазначеного положення постанови Пленуму Верховного Суду України і зі змісту ч. 2 ст. 61 СК випливає, що, як вже зазначалось, треба розрізняти право спільної сумісної власності подружжя та їх спільне майно. На цьому наголошують Т. Ари-ванюк та О. Дзера². Однак вони не вказують на те, у чому полягає відмінність між цими поняттями, а лише зазначають, що поняття "спільне майно подружжя" ширше за поняття "спільна сумісна власність подружжя".

Термін "майно" у цивільному праві вживається у трьох значеннях: 1) лише майно, гроші, цінні папери або сукупність речей; 2) не тільки речі, а й майнові зобов'язальні права; 3) речі, майнові зобов'язальні права та майнові обов'язки (таким є, наприклад, спадкоємне майно)³. У літературі немає єдиної точки зору щодо поняття спільного майна подружжя. Деякі автори ототожнюють його з поняттям спільної сумісної власності дру­жини і чоловіка⁴. Однак при цьому вони самі собі суперечать, оскільки водночас зазначають, що вклад, внесений за рахунок спільних заощаджень одним із подружжя до банківської (кре­дитної) установи на своє ім'я, є спільним майном обох з под­ружжя⁵. Проте особі, яка внесла вклад до такої установи, як вже зазначалось, належить не право власності на нього, а зо­бов'язальне право.

¹ Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С. 112; Цивільне право України. - Кн. 1. - К., 2002. - С 423.

² Див.: Там само.

³ Див.: Гражданское право Украины. — Ч. 1. — Харьков, 1996. — С. 185; Цивільне право України. — Кн. 1. — К., 1999. — С 155; Цивільне право України. — Кн. 1. — К., 2002. — С. 144; Гражданское право. — Т. 1. - М., 1999. - С 236.

⁴ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 94.

⁵ Див.: Там само. — С 92.

150

К. Граве, В. Тархов, Є. Ворожейкін та 1. Жилінкова під спільним майном подружжя розуміють не тільки речі, що на­лежать дружині та чоловіку на праві спільної сумісної влас­ності, а й інші майнові права та обов'язки¹.

З цією думкою не можна погодитись. Адже, як справедливо зазначає В. Рясенцев, поняття набутого майна не охоплює борги². У ст. 73 СК йдеться про накладення стягнення на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. А на борги накладати стягнення не можна. Вони, як підкреслює А. Белякова, можуть обтяжувати спільне майно подружжя, але не можуть включатися до його складу³. Наслідком включення до складу спільного майна дружини та чоловіка їх боргів має бути висновок, що будь-який борг, який виникає за час шлюбу, є спільним боргом подружжя. А це суперечить ст. 73 СК, від­повідно до якої є спільні та особисті борги дружини і чоловіка.

У подружжя можуть бути спільні борги. Але вони є резуль­татом правочинів, вчинених обома чи одним з подружжя за наявності презумпції згоди другого з них, або у випадках, пе­редбачених законом, наприклад, за наявності прямо виявленої згоди другого з подружжя (ч. З ст. 65 СК).

У дружини та чоловіка можуть виникнути спільні борги й за наявності інших юридичних фактів (наприклад, борги, пов'яза­ні з утриманням спільного майна, з обопільним заподіянням шкоди, з безпідставним збагаченням). Тому найправильнішим уявляється погляд, згідно з яким до складу спільного майна подружжя входять речі, гроші, цінні папери, що належать дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності й набуті за час шлюбу, а також зобов'язальні майнові права, які виникли у період шлюбу і не пов'язані з особою одного з подружжя⁴.

¹ Див.: Граве К.А. Имущественные отношения супругов. — М., 1960. — С. 35; Тархов В.А. Имущественные отношения супругов // Ленинские идеи и новое законодательство о браке и семье. — Саратов, 1969. — С. 55; Белякова A.M., Ворожеикин Е.М. Советское семейное право. — М., 1974. — С. 131; Жилинкова И.В. Право собственности супругов. — Харьков, 1997. — С. 35.

² Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 94.

³ Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 99.

⁴ Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. — С. 226—227; Червоный Ю.С. Общее имущество супругов по советскому праву: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Харьков, 1952. — С. 11; Черво­ ный Ю.С. Охрана имущественных прав супругов // Проблемы правоведе­ ния. — 1968. — Вып. 9. — С. 111; Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 144; Кодекс о браке и семье Украины: Научно-практический комментарий. — Харьков, 2001. — С. 60.

151

Сукупність елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, визначає й початко­вий момент цього процесу. З огляду на те, що до складу спіль­ного майна подружжя входять й зобов'язальні права, можна вважати, що: 1) майно стає спільним, якщо воно було зароблене, тобто якщо на нього виникло право в одного з подружжя за час шлюбу; 2) коли майно одержане; 3) якщо майно внесене одним із подружжя у дім, сім'ю.

Навряд чи можна погодитися з останньою думкою, яку висловлено В. Рясенцевим¹ і передбачено ч. 2 ст. 61 СК. Якщо дотримуватися цього погляду, то треба визнати, що для виник­нення спільності майна подружжя щоразу необхідне волевияв­лення дружини або чоловіка, а це не відповідає вимогам закону. При застосуванні законного режиму регулювання майнових від­носин між подружжям конкретні особи під час укладення шлюбу виявляють свою волю, а при придбанні майна керуються відповідними нормами закону. Крім того, доходи можуть вза­галі не потрапляти в сім'ю, а надходити на рахунок одного з подружжя у банківській (кредитній) установі. У такому разі, якщо дотримуватись точки зору В. Рясенцева, їх варто було б відносити до роздільного майна дружини і чоловіка. Однак це суперечить думці зазначеного автора.

Важко також погодитися з тим, що спільність майна под­ружжя виникає з моменту одержання його дружиною або чоло­віком². Автори, які висловлюють таку думку, суперечать самі собі, оскільки водночас вважають, що до складу спільного майна подружжя входять поряд з правом власності зобов'язальні права. Так, І. Жилінкова зазначає, що треба пов'язувати правовий режим майна подружжя з моментом виникнення у дружини або чоловіка права на нього, а не з моментом його фактичного одержання³. О. Дзера підкреслює, що трапляються випадки, коли право на майно виникає у дружини та чоловіка під час їх перебування у шлюбі, а набувається ними після його припи­нення. Визнання такого майна спільним майном подружжя не суперечить сімейному законодавству, відповідно до якого у влас-

¹ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 96.

² Див.: Сімейне право України. — К., 1997. — С. 77; Цивільне право України. — Кн. 1. — К., 1999. — С. 496; Право власності в Україні. — К., 2000. — С 317; Антокольская М.В. Семейное право. — М, 1999. - С 144; Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. — К., 1985. — С. 168—169; Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. — Харьков, 2000. - С. 175-177.

³ Див.: Жилинкова И.В. Право собственности супругов. — Харьков, 1997. - С. 51.

152

ність дружини та чоловіка переходить майно, набуте ними за час шлюбу¹.

Автори, які дотримуються цієї точки зору, заперечують по­ложення, згідно з яким спільність майна подружжя виникає з моменту появи в одного або в обох із них права на нього². Вони не вбачають відмінностей між моментом виникнення права спільної сумісної власності подружжя і моментом виникнення спільного майна дружини і чоловіка. Однак, як слушно зазначає О. Іоффе, треба розрізняти внутрішні майнові відносини між подружжям та їх зовнішній прояв³. Так, право на одержання вкладу, внесеного до банківської (кредитної) установи на ім'я одного з подружжя, або на повернення кооперативного паю має лише той з подружжя, на чиє ім'я внесено вклад, пай. Проте вклад, пай, внесені під час шлюбу, визнаються законо­давством, судовою практикою та в літературі спільним майном подружжя.

Уявляється, що треба розрізняти момент виникнення спільно­го майна подружжя та момент виникнення у них права спільної сумісної власності. Спільне майно подружжя, як зазначають деякі автори, виникає з моменту, коли у одного з них виникає право на нього в результаті спільного ведення господарства⁴. Право ж спільної сумісної власності дружини і чоловіка виникає з моменту одержання майна хоча б одним із них⁵.

Якщо в одного з подружжя виникло право на одержання заробітної плати під час шлюбу, але вона була отримана після розлучення, ця заробітна плата має бути визнана спільним май-

¹ Див.: Цивільне право України. — Кн. 1. - К., 1999. — С 503; Право власності в Україні. — К., 2000. — С. 324.

² Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 144; Цивільне право України. — Кн. 1. — К., 1999. — С 495; Право власності в Україні. — К., 2000. - С 316; Сімейне право України. — К., 2002. — С 433.

³ Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. — С. 227.

⁴ Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. — С. 226—227; Червоний Ю.С. Общее имущество супругов по советскому праву: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Харьков, 1952. — С. 10; Черво- ный Ю.С. Охрана имущественных прав супругов // Проблемы правоведе­ ния. — Вып. 9. — С. 111 — 112; Бошко В.И. Очерки советского семейного права. — К., 1952. — С. 154; Дзыба Р.А. Равноправие супругов — основной принцип советского семейного права. — Казань, 1972. — С. 48—49.

⁵ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 144; Сімейне право України. — К., 1997. — С. 77; Цивільне право України. — Кн.1. - К., 1999. — С. 496; Право власності в Україні. - К., 2000. - С. 317; Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. — К., 1985. — С. 168—169; Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. — Харьков, 2000. — С. 175—177; Сімейне право України. — К., 2002. — С. 126; Цивільне право України. — Кн. 1. - К., 2002. - С. 433.

153

ном дружини і чоловіка. Водночас треба враховувати, що ч. 2 ст. 61 СК, як вже зазначалось, передбачає, що заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя, стають об'єктом їх права спільної сумісної власності з моменту внесення до сімейного бюджету. А це положення, як вже було доведено, суперечить загальному правилу про поняття й під­ставу виникнення права спільної сумісної власності подружжя, передбаченому ст. 60 СК, а також змісту ч. З ст. 61 СК. Крім того, дуже важко встановити, чи внесені доходи до сімейного бюджету.

Для визначення моменту виникнення спільного майна подружжя становить інтерес постанова президії Харківського обласного суду за позовом Н. Маркелової до В. Маркелова про розірвання шлюбу та поділ майна, зокрема автомобіля "Запорожець" та вкладу до Ощадного банку. Заперечуючи позов, відповідач стверджував, що вклад до Ощадного банку та гроші, сплачені за автомобіль, утворилися за рахунок автор­ської винагороди, одержаної ним хоча й у період шлюбу, але за вина­хід, зроблений до його укладення. Тому й право на отримання ним винагороди виникло у нього до шлюбу, а усе майно, придбане на ці гроші, має вважатися роздільним. Справа розглядалася неодноразово. Президія Харківського обласного суду визнала обґрунтованим протест Голови Верховного Суду України, в якому зазначалось, що відповідно до сімейного законодавства майно, яке належало кожному з подружжя до укладення шлюбу, має вважатися їх роздільним майном. Тому суд першої інстанції повинен був встановити, коли саме за відповідачем було визнане право на одержання авторської винагороди: до чи у пе­ріод шлюбу. Якщо посвідчення було видане відповідачу до вступу його у шлюб, одержану ним авторську винагороду не можна було визнавати спільним майном подружжя'. Отже, президія Харківського обласного суду цілком слушно пов'язала саме правовий режим майна подружжя з моментом виникнення у відповідача права на одержання авторської винагороди, а не з моментом її одержання.

Згідно з ч. З ст. 61 СК якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єк­том права спільної сумісної власності дружини і чоловіка. При цьому, як вже зазначалось, не потрібно, щоб таке майно було внесене до сімейного бюджету. Достатньо того, щоб воно було одержане одним із подружжя. При укладенні зазначеного до­говору можливе застосування загального правила ч. 1 ст. 334 ЦК, відповідно до якої право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі майна, якщо інше не

¹ Див.: Радянське право. — 1977. — № 8. — С. 101 — 102; Жилинкова И.В. Право собственности супругов. — Харьков, 1997. — С. 50—51.

154

встановлене договором або законом. Частина 2 ст. 65 СК перед­бачає, що при укладенні договорів одним із подружжя існує презумпція згоди другого з них. Тому якщо ця презумпція не спростована, права та обов'язки за договором, укладеним одним із подружжя, поширюються на обох із них.

Одним із об'єктів права спільної сумісної власності подруж­жя є речі для професійних занять (музичні інструменти, лікар­ське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для дружини або чоловіка (ч. 4 ст. 61 СК).

Закріплюючи це положення, законодавець виходив з того, що зазначені речі, як правило, мають значну цінність, і що віднесення їх до роздільного майна подружжя могло б істотно порушити права одного з них.

У цьому разі є юридичний склад, необхідний для виник­нення спільності майна подружжя (ст. 60 СК). Водночас закон враховує й інтереси того з подружжя, предметом професійних занять якого є вказані речі, встановлюючи, що у разі поділу спільного сумісного майна подружжя суд може присудити ці речі тому з них, у користуванні якого вони знаходяться, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з под­ружжя його частку грошима.

Стаття 62 СК встановлює, що майно кожного з подружжя може визнаватися об'єктом права їх спільної сумісної влас­ності, якщо за час шлюбу воно істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок їх спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Можливість виникнення за зазначених обставин спільної сумісної власності дружини і чоловіка підкреслена і в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосуван­ня судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України".

Змістом права спільної сумісної власності, як й будь-якого права власності, є право володіння, користування та розпоряд­ження спільною річчю (статті 63 і 65 СК; ст. 369 ЦК).

Для права спільної часткової та спільної сумісної власності, як це випливає зі змісту статей 355, 356 і 368 ЦК, характерні дві взаємопов'язані обставини: 1) множинність суб'єктів, що відрізняє його від інших видів права власності, яке належить одному суб'єкту; 2) єдність об'єкта. Право кожного зі спів­власників поширюється на об'єкт у цілому, а не на якусь його частину в натурі.

Особливістю суб'єктного складу правовідносин, пов'язаних зі спільною власністю, є множинність її учасників. Вони ви­никають не тільки між власниками та невласниками, а й між

155

співвласниками. У літературі розрізняють зовнішні такі право­відносини (між співвласниками, з одного боку, та невласника-ми — з другого) та внутрішні (між самими співвласниками)¹.

Зовнішні правовідносини, тобто правовідносини між спів­власниками та третіми особами, мають абсолютний характер. Це дістає вияв у тому, що співвласники наділені суб'єктивним правом спільної власності, а зобов'язані особи, коло яких об­межене, повинні утримуватись від його порушення. Причому правомочною стороною є декілька осіб.

Внутрішні правовідносини, тобто правовідносини між самими співвласниками, за своєю структурою є відносними. Права та обов'язки усіх індивідуалізованих співвласників щодо одне од­ного обумовлені наявністю самого права спільної власності як "стисненого" права, опосередковують ставлення до речі "як до своєї" і для їх виникнення не потрібні додаткові юридичні факти. Тому ці правовідносини залишаються правовідносинами власності. Водночас вони можуть мати й зобов'язальний харак­тер. Це стосується, зокрема, правовідносин, пов'язаних з одер­жанням доходів від спільної речі та витратами на її утримання. Р. Мананкова вважає, що змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного зі співвласників на воло­діння, користування та розпорядження спільною річчю та обов'язок кожного з них не заважати іншим співвласникам робити це². З таким твердженням важко погодитися, оскільки у разі визнання його правильності обов'язки співвласників нічим не відрізнятимуться від обов'язків третіх осіб.

Частина 1 ст. 358 ЦК передбачає, що право спільної частко­вої власності здійснюється співвласниками за їх згодою. А згідно з ч. 2 ст. 369 ЦК згода всіх співвласників майна, яке є у спільній сумісній власності, щодо розпорядження ним вважа­ється досягнутою незалежно від того, хто з них вчинив відпо­відний правочин.

З урахуванням сказаного вище більш слушним є твердження, що змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного зі співвласників на володіння, користування та роз-

¹ Див.: Советское гражданское право. — Ч. 1. — М., 1986. — С 378— 379; Линникова Н.Ю. Право общей долевой собственности граждан: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — М., 1982. — С. 9; Червоный Ю.С. Понятие и виды общей собственности по советскому праву // Вопросы государства и права развитого социалистического общества. — Харьков, 1975. - С. 102-103; Гражданское право. - Т. I. - М., 1999. - С. 434; Мананкова Р. П. Правоотношения общей долевой собственности по совет­ скому законодательству. — Томск, 1977. — С. 8.

² Див.: Мананкова Р.П. Правоотношения общей долевой собственности по советскому законодательству. — Томск, 1977. — С. 8.

156

порядження спільною річчю і його обов'язок узгоджувати свою поведінку, пов'язану з володінням, користуванням та розпо­рядженням нею, з іншими співвласниками¹. Отже, кожен спів­власник, у тому числі й подружжя, при здійсненні права спільної сумісної власності зобов'язаний займати не тільки пасивну (не перешкоджати одне одному у здійсненні правомочностей, пов'язаних із цією власністю), а й активну позицію, що має діставати вияв в узгодженні його дій з діями інших співвлас­ників.

Згідно зі ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що нале­жить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Аналогічне положення передбачене ч. 1 ст. 369 ЦК. Однак у зазначених статтях не визначено порядок здійснення фізичними особами правомоч­ностей, пов'язаних з володінням та користуванням спільним майном.

Частина 1 ст. 65 СК передбачає, що дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Таке ж положення закріплене у ч. 2 ст. 369 СК. Уявляється, що дружина і чоловік повинні за взаємною згодою не тільки розпоряджатися майном, що є у їх спільній сумісній власності, а й здійснювати права щодо володіння та користування ним.

Вступ у шлюб не впливає на правоздатність подружжя. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла 18 років, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту цієї ре­єстрації (ч. 2 ст. 34 ЦК). Дружина і чоловік мають право роз­поряджатися як майном, що належить їм на праві роздільної приватної власності, так і майном, яке є об'єктом права їх спільної сумісної власності. Тому вони можуть укладати між собою будь-які договори, не заборонені законом, як щодо роз­дільного майна кожного з них, так і щодо майна, яке є об'єктом їх права спільної сумісної власності. Так, дружина і чоловік можуть укладати договори про порядок користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

Більшість договорів, які укладаються між дружиною та чоло­віком, мають цивільно-правовий характер. На ці договори по­ширюються загальні правила щодо їх дійсності. Найчастіше

¹ Див.: Червоный Ю.С. Понятие и виды общей собственности по совет­скому праву // Вопросы государства и права развитого социалистического общества. — Харьков, 1975. — С. 103; Гражданский кодекс Украины: На­учно-практический комментарий. — Харьков, 2000. — С. 189.

157

укладаються договори дарування. Водночас треба зазначити, що не можна погодитися з думкою про те, що шлюбний дого­вір є цивільно-правовим договором¹.

У літературі дискутувалось питання про форму договору, укладеного між подружжям. Було висловлено думку, що з огляду на особисто-довірчий характер сімейних відносин не треба засто­совувати правила ЦК про обов'язкове нотаріальне посвідчення договорів до договору дарування на суму понад 500 крбЯ Однак ні ЦК, ні СК не передбачають такого винятку.

Водночас ч. 2 ст. 64 СК передбачає виняток із загальних правил цивільно-правового регулювання укладання договорів про відчуження об'єктів права спільної сумісної власності. Від­повідно до цієї частини договір про відчуження одним із под­ружжя на користь другого з них своєї частки у праві спільної сумісної власності дружини і чоловіка може бути укладений без виділу цієї частки. Це пояснюється тим, що у разі такого відчуження право спільної сумісної власності подружжя при­пиняється і виникає право роздільної приватної власності того з них, на користь кого укладено договір.

Дружина і чоловік у повсякденному житті вчиняють право-чини, пов'язані з їх спільним майном, майже щодня, особливо ті, що передбачають придбання предметів споживання. За таких умов реалізація вимоги про висловлення одним із подружжя згоди на вчинення другим із них таких правочинів призвела б до надзвичайного ускладнення цивільного обороту. Тому ч. 2 ст. 65 СК, виходячи з припущення про єдність інтересів под­ружжя, встановлює презумпцію згоди одного з них при здій­сненні операцій зі спільним майном другим із подружжя. Таке саме положення передбачене щодо розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності (другий абзац ч. 2 ст. 369 ЦК). Ця презумпція не поширюється на укладення одним із подружжя договорів, що потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна. Згода другого з подружжя у такому разі має бути подана письмово (ч. З ст. 65 СК).

Другий абзац ч. З ст. 65 СК передбачає, що згода одного з подружжя на укладення другим з них договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має

¹ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 156; Сімейне право України. — К., 2002. — С 44, 176—177.

² Див.: Бошко В.И. Очерки советского семейного права. — К., 1952. — С. 167; Граве К.А. Имущественные отношения супругов. — М., 1960. — С. 21; Иоффе О.С. Обязательственное право. — М., 1975. — С. 399.

158

бути нотаріально засвідчена. Аналогічне положення передбаче­не третім абзацем ч. 2 ст. 369 ЦК щодо укладення договорів, пов'язаних з розпорядженням майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності.

Зіставляючи частини 2 і 3 ст. 65 СК, можна дійти висновку, що законодавець розрізняє три види договорів, пов'язаних із розпорядженням майном, яке є об'єктом права спільної суміс­ної власності подружжя, залежно від способу виявлення волі одним із подружжя щодо укладення договорів другим із них:

1. дрібні побутові договори. Частина 2 ст. 65 СК встановлює правило, згідно з яким передбачається наявність згоди другого з подружжя на укладення таких договорів, яка не може бути спростована. Під дрібними побутовими треба розуміти договори (правочини), що задовольняють побутові потреби особи і стосу­ ються предмета, який має невисоку вартість (другий абзац п. 1 ч. 1 ст. 31 ЦК). Однак це не означає, що один із подружжя не може пред'явити позов про визнання такого договору недій­ сним. Це суперечило б ч. 2 ст. 4 ЦПК. Суд же залежно від конкретних обставин справи може визнати договір дрібним по­ бутовим і на підставі цього відмовити у задоволенні позову;

2. договори, що виходять за межі дрібних побутових. Частина 2 ст. 65 СК встановлює презумпцію згоди одного з подружжя на укладення зазначених договорів другим із подружжя. Однак вона не визначає критерію, на підставі якого такий договір можна визнати недійсним. В. Маслов вважає, що це можливо лише у тому разі, якщо буде доведено, що набувач діяв несум­ лінно, тобто знав або повинен був знати, що другий з подруж­ жя згоди на укладення договору не давав¹. Аналогічну думку висловлюють М. Антокольська, Т. Ариванюк та О. Дзера²;

3) договори, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договори стосовно цінного майна. На укладення таких договорів не поширюється поло­ ження про презумпцію згоди другого з подружжя. Відповідно до ч. З ст. 65 СК згода останнього має бути подана письмово, а на укладення договорів, що потребують нотаріального посвід­ чення і (або) державної реєстрації, — нотаріально засвідчена. За відсутності такої прямо виявленої згоди другого з подруж­ жя зазначені договори за його позовом мають визнаватися не­ дійсними.

¹ Див.: Маслов В.Ф. Осуществление и защита права личной собствен­ ности в СССР. - М., 1968. - С. 149.

² Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 146; Сімейне право України. — К., 2002. — С. 139.

159

У літературі дискутується питання про можливість захисту прав одного з подружжя, якщо він доведе, що не давав згоди на укладення другим із подружжя договору відчуження їх спіль­ного майна, який виходить за межі дрібного побутового, і конт­рагент за договором (набувач майна) є добросовісним набувачем.

3. Ромовська вважає, що у разі відчуження одним із под­ружжя їх спільного майна без згоди другого з подружжя ос­танній може витребувати майно у добросовісного набувача на підставі сімейного законодавства, що передбачає право власника витребовувати належне йому майно у добросовісного оплатно-го набувача, якщо воно вибуло з володіння власника всупереч його волі¹. На думку авторки, у цьому разі можна пред'явити віндикаційний позов, що є одним з видів речово-правових позовів.

Аналогічна точка зору була висловлена Н. Єршовою, Т. Ари-ванюк та О. Дзерою². Проте уявляється, що вона потребує деякого уточнення. Як вже зазначалося, при укладенні договорів, пов'язаних зі спільним майном, одним із подружжя вважаєть­ся, що вони укладаються за згодою другого з подружжя (ст. 65 СК). Виняток з цього правила становлять договори, для укла­дення яких потрібна прямо виявлена згода останнього. Отже, зобов'язальні правовідносини виникають в обох з подружжя.

Речово-правові ж позови спрямовані на захист права влас­ності як абсолютного суб'єктивного права. Вони не пов'язані з конкретними зобов'язаннями. Віндикаційний позов є позадо­говірним. Він може бути пред'явлений лише за відсутності до­говірних відносин між власником та володільцем³. Тому вінди­каційний позов того з подружжя, хто вважає, що спільне майно було відчужене без його згоди, може бути задоволений лише у тому разі, якщо він доведе цей факт, а також те, що відчужена річ, яка належала подружжю на праві спільної сумісної влас­ності, вибула з його володіння всупереч його волі, і якщо набувач є оплатним або безоплатним добросовісним набувачем.

Згідно з ч. 4 ст. 65 СК договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за таким договором, використане у зазна­чених інтересах. Уявляється, що наведене положення діє, якщо

¹ Див.: Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. — К., 1985 — С. 61.

² Див.: Вопросы семьи в гражданском праве. — М., 1977. — С. 87; Сімейне право України. — К., 2002. — С. 138.

³ Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1999. — С. 455; Гражданское право Украины. — Ч. 1. — Харьков., 1996. — С. 292.

160

той з подружжя, хто не укладав такого договору, не доведе, що він заперечував проти його укладення.

Дружина і чоловік, як вже зазначалось, зобов'язані не тільки не перешкоджати одне одному у здійсненні правомочностей, пов'язаних з їх спільною сумісною власністю, а й узгоджувати свою поведінку щодо володіння, користування та розпоряд­ження майном, яке належить їм на праві цієї власності. При цьому вони мають право домовлятися між собою про порядок користування зазначеним майном. Дружина і чоловік можуть, наприклад, визначати порядок користування автомобілем, моторним човном, комп'ютером. Однак така домовленість не виключає права кожного з подружжя у разі виникнення спору з приводу порядку користування цими речами звертатися з позовом до суду.

Договір про порядок користування житловим будинком, квар­тирою, земельною ділянкою, якщо він нотаріально посвідче­ний, має обов'язкову силу не тільки для дружини і чоловіка, а й для їх правонаступників.

У цивільному праві, як вже зазначалося, розрізняють: право спільної часткової і право спільної сумісної власності, що визна­чаються особливостями внутрішніх правовідносин між спів­власниками. Визначальною ознакою права спільної часткової власності є належність кожному зі співвласників певної частки у праві власності на спільний об'єкт. Ці частки не виділені в натурі, вони можуть бути рівними й нерівними. Однак їх розмір завжди має бути точно визначений у вигляді дробу або у від­сотках. Для права ж спільної сумісної власності, як зазначено у ч. 1 ст. 368 ЦК і в літературі¹, характерним є те, що розмір частки кожного зі співвласників у праві власності на спільну річ заздалегідь не визначений.

Частина 1 ст. 67 СК передбачає, що кожен із подружжя має право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві їх спільної сумісної власності лише після визна­чення цієї частки та її виділу в натурі або визначення порядку користування майном. Це положення викликає заперечення. Адже при визначенні лише порядку користування спільним майном право спільної сумісної власності дружини і чоловіка не припиняється. Тому той з подружжя, у користуванні якого

¹ Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1999. — С. 434; Гражданский кодекс Украины: Научно-практический комментарий. — Харьков, 2000. — С. 186; Цивільне право України. — Кн.1. — К., 1999. — С. 396—397.

161

знаходиться частина їх спільного майна, не може розпоряджа­тися ним.

Дружина, чоловік мають також право скласти заповіт на свою частку до її визначення та виділу в натурі. Оскільки заповіт набирає чинності з моменту смерті спадкодавця, визна­чення належної кожному з подружжя частки у їх спільній су­місній власності можливе лише після смерті одного з них.

Розлучення не є обов'язковою умовою припинення права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Якщо не було поділу майна або якщо не визначено розмір частки кожного з колишнього подружжя, відносини, пов'язані з правом їх спільної сумісної власності, зберігаються. Проте оскільки їх учасники вже не є дружиною і чоловіком, для їх регулювання застосовуються норми ЦК (статті 368— 372).

Спільно набуте колишнім подружжям майно належатиме їм на праві спільної часткової власності, якщо між ними не було домовленості, що воно має належати їм на праві спільної су­місної власності. Це пояснюється тим, що у разі виникнення права спільної власності на будь-який об'єкт воно насамперед вважається правом спільної часткової власності (ч. 4 ст. 355 ЦК). Право ж спільної сумісної власності виникає лише у ви­падках, передбачених законом або договором'.