§ 8. Позовна давність у сімейному праві

Сімейне законодавство України встановлює чіткий порядок застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних правовідносин.

На ці вимоги позовна давність, як правило, не поширюється у зв'язку з переважанням особистих немайнових прав, з при­роди яких випливає необхідність їх захисту незалежно від часу, що минув з моменту порушення зазначених прав, а також тому, що як особисті немайнові, так і майнові сімейні права є триваю­чими і не втрачають здатності до позовного захисту доти, доки вони не припиняться у зв'язку зі смертю особи, досягненням дитиною повноліття чи закінченням встановленого законом певного строку.

Так, позовна давність не застосовується до вимог про визнан­ня шлюбу недійсним, його припинення, визнання батьківства за рішенням суду, відібрання батьками малолітніх дітей від інших осіб та інших вимог, пов'язаних з дітьми, а також про стягнення аліментів на майбутнє, скасування усиновлення, визнання його недійсним тощо.

Застосування позовної давності до вимог, що випливають з сімейних правовідносин, допускається лише у тих випадках, коли строк, відведений для захисту порушеного права, встанов­лено сімейним законодавством України. У таких випадках позов-

109

на давність застосовується судом відповідно до цивільного зако­нодавства, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 20 СК).

Згідно зі ст. 256 СК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК).

Сімейне законодавство не визначає загальної тривалості позовної давності. Вона передбачена лише для окремих видів сімейних правопорушень. Так, встановлено трирічну позовну давність для вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності розлученого подружжя (ч. 2 ст. 72 СК).

Отже, якщо один з подружжя вважає, що його право власності порушено, він може звернутися до суду за захистом останнього, але не пізніше, ніж через три роки. У такому разі позовна давність обчислюється від дня, коли ця особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення зазначеного права.

До вимог про визнання батьківства або материнства засто­совується позовна давність в один рік, перебіг якої починається від дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про своє бать­ківство або материнство (ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 139 СК).

Позовну давність в один рік встановлено й для вимоги ма­тері про внесення змін до актового запису про народження дитини. її перебіг починається від дня реєстрації народження дитини (ч. З ст. 138 СК). Під час вирішення інших правових питань, що виникають із сімейних правовідносин, позовна давність не застосовується.

Позовну давність у сімейному законодавстві, як й в інших галузях права, встановлено з метою впорядкування і забезпе­чення стабільності сімейних правовідносин.

Зазначене законодавство не встановлює певних правил засто­сування позовної давності. Так, ч. 2 ст. 20 СК має відсильний характер. У ній зазначено, що у випадках, передбачених ч. 1 цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до ЦК, якщо інше не передбачено законом.

Водночас у тих випадках, коли строк, що відводиться для захисту порушених суб'єктивних прав, встановлено сімейним законодавством, діють не всі правила, передбачені гл. 19 ЦК, а лише ті з них, які регулюють загальні питання інституту по­зовної давності.

Так, згідно з цивільним законодавством України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253—255 ЦК і цей порядок не може бути змінений за домовленістю сторін (ст. 260 ЦК).

110

Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прий­нята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (ч. 2 ст. 267 ЦК). Остання застосовується судом лише за за­явою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. З ст. 267 ЦК).

На позовну давність, застосовувану у сімейному законодав­стві України, поширюються правила визначення початку, зупи­нення, припинення, переривання й поновлення її перебігу.

Правильне визначення початку перебігу позовної давності має важливе значення для вирішення спору судом. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК цей перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Виняток з цього правила може бути встановлено законом.

Зазначене правило застосовується, зокрема, при вирішенні судом спорів за позовами про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, заявленими після розір­вання шлюбу (ч. 2 ст. 72 СК), про визнання батьківства (ч. 2 ст. 129 СК), материнства (ч. 2 ст. 139 СК).

Особливі правила визначення початку перебігу позовної дав­ності, як вже зазначалося, встановлені законом щодо вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини. Згідно з ч. З ст. 138 СК перебіг позовної давності за такою вимогою починається від дня реєстрації народження дитини в органі РАЦСу.

Таким чином, у тих випадках, коли для окремих вимог, що випливають із сімейних правовідносин, встановлено позовну давність, вона обчислюється, якщо інше не передбачено законом, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про пору­шення свого права або про особу, яка його порушила. Єдиний виняток з цього правила закріплено у ч. З ст. 138 СК.

Зазвичай особа, наділена конкретним суб'єктивним правом, дізнається про порушення останнього у момент вчинення цієї дії. У такому разі визначення початку перебігу позовної дав­ності не викликає утруднень.

Більш складним є встановлення початку перебігу позовної давності у тих випадках, коли відповідно до законодавства особа повинна була дізнатися про порушення свого суб'єктивного права. Встановлюючи таке правило, законодавець хотів під­креслити, що особа не може байдуже ставитися до своїх суб'єк­тивних прав.

Суд, який вирішує спір, у зазначених випадках визначає початок перебігу позовної давності на підставі доказів, які свід-

111

чать про те, що дана особа не могла не дізнатися про пору­шення свого суб'єктивного права. При цьому посилання на непоінформованість про стан останнього не може бути підста­вою для визначення початку перебігу позовної давності.

Згідно зі ст. ЗО ЦПК посилання позивача на те, що він не знав і не міг знати про порушення свого суб'єктивного права, має бути доведене ним у суді. Якщо ж відповідач твердить, що позивач знав або повинен був знати про порушення свого суб'єк­тивного права, він також не звільняється від обов'язку подання відповідних доказів. Оцінюючи подані докази в їх сукупності, суд визначає початок перебігу позовної давності.

У ч. 1 ст. 263 ЦК закріплено випадки зупинення перебігу позовної давності. Згідно з нею цей перебіг зупиняється: 1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідво­ротна за даних умов подія (непереборна сила); 2) у разі від­строчення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; 3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини; 4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону вій­ськових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

Згідно з ч. 2 зазначеної статті у разі виникнення переліче­них вище обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час їх існування.

Відповідно до ч. З ст. 263 ЦК від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг останньої продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Цивільний кодекс передбачає також випадки переривання перебігу позовної давності. Згідно зі ст. 264 ЦК цей перебіг переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнан­ня нею свого боргу або іншого обов'язку, у разі пред'явлення особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності почина­ється заново. Час, що минув до переривання цього перебігу, до нового строку не зараховується. Відповідно до ч. 1 ст. 265 ЦК залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу по­зовної давності. А згідно з ч. 2 цієї ж статті якщо суд залишив без розгляду позов, пред'явлений у кримінальному процесі, час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що

112

залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона продовжується до шести місяців.

Закон (ч. 4 ст. 267 ЦК) встановлює підставу для відмови у позові. Нею є сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі. Водночас згідно з ч. 5 ст. 267 ЦК якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

До поважних причин пропущення позовної давності судова практика, зокрема, відносить тривалу тяжку хворобу позивача; його тривале перебування у відрядженні; перебування позивача у місцях позбавлення волі внаслідок судової помилки; невста-новлення місця проживання громадянина, який порушив право, тощо. Цей перелік не є вичерпним. Однак він дає підстави для висновку про те, що поважними причинами пропущення позов­ної давності є такі обставини, що роблять своєчасне пред'яв­лення позову неможливим або утрудненим.

Усі зазначені правила застосовуються головним чином до майнових відносин, зокрема тих, що пов'язані з поділом спільної сумісної власності розлученого подружжя (ч. 2 ст. 72 СК), а також до відносин, які регулюються ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138 та ч. З ст. 139 СК.

Розділ II ШЛЮБ