Феодальна роздробленість київської, її причини і наслідки.

Зміни суспільного устрою після смерті київського князя Ярослава Мудрого 1054 р. були спричинені спробою розв’язати питання престолонаслідування яке закінчилась невдало. Після 1054 року починається занепад Київської держави. Щоб уникнути цього троє його синів – Ізяслав, Святослав, Всеволод – деякий час правили тріумвіратом. Цей союз проіснував 15 років і закінчився князівськими міжусобицями. За час свого спільного князювання нащадки Ярослава Мудрого встигли познайомитись з ордами нового суперника – половців, для боротьби з якими навіть запрошувався тесть Ізяслава польський король Болеслав ІV. У внутрішній політиці князі приділили велику увагу вдосконаленню «Руської правди». Новий кодекс, що отримав назву «Правда Ярославичів» і передбачав суворі покарання за порушення прав феодальної власності і антидержавні виступи.

З 1073 року починається чергова боротьба за Київський престол в якій переміг князь Святослав (1073 – 1076 рр.). Його смерть 1076 року припинила короткочасне князювання цього освіченого і талановитого правителя. Через рік після смерті брата князем став Всеволод (1078 – 1098 рр.). Князювання Всеволода позначилось постійною боротьбою з молодими князями за об’єднання давньоруських земель, а також із зовнішнім ворогом – половцями. У зовнішній політиці він продовжував практику династичних шлюбів.

Після смерті Всеволода – останнього з синів Ярослава, на політичну арену виходять його онуки. Політична боротьба набуває жорстокого характеру і стала однією з причин політичної роздробленості Київської Русі. Князівська боротьба за владу послабила державу. Цим скористались половці. Вони перемогли руські війська 1093 року під Трипіллям і зайнявши територію півдня держави, підійшли впритул до Києва. Їхні спустошливі набіги також негативно позначились на економічному розвитку Київської держави. Велич столиці держави поступово занепадає, а з її занепадом почала руйнуватись і вся держава.

Спустошення держави на деякий час спонукало князів забути про ворожнечу і приділити увагу боротьбі зі спільним ворогом. Це дуже добре розуміли онуки Ярослава Святополк і Володимир Мономах. З їх ініціативи в Любечі у 1097 році був скликаний князівський з’їзд. На ньому князі дійшли згоди по трьох пунктах: 1. ввести спадкове престолонаслідування; 2. князі об’єднувалися для боротьби з зовнішнім ворогом; 3. заборонити приватні угоди князів з половцями. Пізніше князі закріпили свої угоди на з’їздах у Вітачеві, Золотчі, Долобську. У координації дій князів і боротьбі з ворогами великого авторитету набув онук Ярослава мудрого – Володимир Мономах. Ця слава і допомогла йому у віці 60-ти років стати київським князем.

Правління Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.) – короткий час стабілізації внутрішнього положення і відчайдушної боротьби з зовнішніми ворогами. Володимир досяг могутності Київської Русі часів Ярослава Мудрого. Його визнавали верховним головою держави усі землі і князі держави. Для стабілізації життя в країні Володимир розробив нове законодавство під назвою «Устав» для доповнення попередніх юридичних кодексів. Нових звід законів стосувався обмеження повноважень місцевих адміністрацій і визначав права нижчих верств населення. Така діяльність князя була підтримана не лише бідними прошарками населення, а й надала популярності князю серед бояр і купців, які до цього часу більше знаходились в опозиції до попередників Володимира.

Авторитет князя також відбився і на міжнародних відносинах Київської Русі. Володимир продовжив практику династичних шлюбів. А його вдалі походи проти половців на 50 років позбавили країну від розорення цими кочовиками.

Славу свого батька продовжив Мстислав Володимирович (1125 – 1132 рр.). Держава залишалась єдиною і могутньою. Не дуже відчутним бус сепаратизм місцевої влади та й зовнішні вороги не дуже турбували кордони держави. Мстислав Володимирович – це останній Київський князь, чия влада характеризується як монархічна.

Після смерті Мстислава починається розпад Русі. на її політичній карті з’являється 15 незалежних князівств. Політична роздробленість була зумовлена розвитком феодальних відносин. Отримавши від князя земельний наділ за гарну службу, місцевий правитель намагався менше коритися центральній владі. Тим більше що центр держави Київ починає поступово занепадати. Накопичення багатств місцевою владою, сприяло сепаратизму. Велика територія Київської Русі і погані засоби комунікації теж не сприяли консолідації, а натуральна форма господарства також не допомагала зміцненню економічних зв’язків і централізації держави. Етнічний склад держави був неоднорідним, що також сприяло розпаду київської Русі. Не останню роль в між князівських уособицях відігравала і церква. Очільники великих єпархій підбурювали удільних князів до непокори Князю київському і спроб захоплення земель сусідніх князівств.

Князівські війни за Київ, спустошливі набіги половців відрізали Русь від Чорного моря. Занепала зовнішня торгівля. Негативно на статусі і зв’язках Київської держави позначилась зміна міжнародного торгового шляху з Європи до Візантії і Малої Азії. Хрестові походи відкрили новий шлях товарам з Європи до Азії. Що також негативно відбилось на розвитку держави. Така негативна ситуація спричинила розпад колись величної держави. Серед 15 новоутворених князівств на території сучасної України знаходилось 5 – Київське, Галицьке, Волинське, Чернігівське, Переяславське. Також треба виділити Ростово-Суздальську землю на якій син Володимира Мономаха – Юрій Долгорукий починає розбудову власного князівства. Всі князівства мали політичну, економічну і культурну незалежність, але були пов’язані між собою спільною релігією і династичним минулим.

Символом держави залишався Київ. Тому кожен князь прагнув самоствердитись за рахунок хоч і нетривалого князювання в Києві. Кожне таке князювання закінчувалось грабунком міста, що призводило до занепаду Києва як центру держави. Колишня слава столиці Київської Русі не давала спокою молодому Ростово-Суздальському князю Юрію Долгорукому. Київ, на його думку, залишався політичним суперником для його земель. Таке політичне протистояння закінчилось пограбуванням міста. Продовжив грабіжницьку політику батька стосовно Києва Андрій Юрійович Боголюбський. Він здійснив два походи на Київ, другий з яких у 1173 р. виявився невдалим.

Брат Андрія Боголюбського Всеволод Велике Гніздо (1177 – 1212 рр.) більше уваги приділяв внутрішній політиці і створенні власної військової опори. За його правління Ростово-Суздальське князівство не втручається в боротьбу за київський престол. Володарі цього князівства вже не прагнули дістати київський престол. Їхня мета – розбудова нової державної організації у внутрішній і зовнішній політиці власної держави.

Важливе місце в історії періоду феодальної роздрібненості посідало Чернігово-Сіверське князівство. В цих землях закріпилась династія Ольговичів – нащадки онука Ярослава Мудрого – Олега центр цього князівства Чернігів був другим містом в державі після Києва. Ольговичі вели постійну боротьбу за київський престол та інші українські землі. Подекуди ця боротьба була вдалою. Не менш відважною була їхня боротьба проти половців, які постійно спустошували цей край. Проте 1185 рік став фатальним для чернігівського князя Ігоря. Його похід був невдалим, а сам князь потрапив у полон. Ці події знайшли яскраве відображення у епічному творі «Слово о полку Ігоревім». Внаслідок князівських міжусобиць і постійних набігів кочівників, Чернігово-Сіверське князівство остаточно розпалось на дрібніші територіальні одиниці.

Єдиним князівством на українських землях, якому історія дарувала тривалий час розвою, залишалось Галицько-Волинське князівство. Бувши утвореним 1199 р. князем Романом Мстиславичем (1199-1205) і досягнувши свого розквіту за часи князування нащадка Романа – Данили Галицького (Романовича) (1237-1264), Галицько-Волинське князівство більше як на 100 років продовжило історію і велич Київської Русі. Данило Галицький зміг подолати внутрішню боярську опозицію, він боронив землю від зовнішніх ворогів, стримував натиск монголо-татар, сприяв містобудуванню, розвитку культури і мистецтва. З др.пол. ХІІ до початку ХІІІ ст. Галицько-Волинське князівство – одне з найпотужніших державних утворень Європи. Галицько-Волинське князівство посіло достойне йому місце в європейській цивілізації, ставши у свою чергу, генетичною основою українського народу, його мови, культури, подальшої історії.