Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
КИпВСЬКА РУСЬ.doc
Скачиваний:
16
Добавлен:
06.05.2019
Размер:
356.35 Кб
Скачать

Суспільно-політичні рухи. Ідеологія правителів київської русі.

Суспільно-політичне життя Київської Русі вирізнялося надзвичайною активністю суспільних рухів різних прошарків населення. В ньому брали участь представники аристократичного прошарку, духовенство, купецтво і, звісно, народні маси. Причинами народних рухів могло бути незадоволення діями князя, або його найближчого оточення; утиски населення з боку феодальної верхівки; прагнення окремих прошарків суспільства отримати ширший доступ до державного управління, а також вороже ставлення простого люду до феодальної експлуатації.

Окремим чинником, що спричиняв суспільні рухи було питання релігії у Руській державі. Після хрещення її Володимиром Святославичем, цей рух став наймасовішим на доволі тривалий час. Прихильники язичництва не збиралися швидко здавати свої позиції і усіляко протидіяли поширенню нової релігії. Мирними виступи противників християнства були не завжди. Потужний центр – Новгород – приводили до покори збройним шляхом. Володимиру Великому довелося скерувати туди війська і «вогнем і мечем» тисяцького Путяти та посадника Добрині утихомирювати новгородських жителів.

Зі зміцненням прошарку великого боярства посилювалось його прагнення до розширення його доступу до управління державою. В цьому русі боярство як засіб боротьби використовувало провокування народних мас проти неугодних князів. Завдяки таким виступам у другій половині ХІ – на початку ХІІІ ст. з боярською опозицією мусили рахуватися Київські князі періоду феодальної роздробленості. Також дуже великою активністю вирізнялися рухи боярських угруповань у боротьбі за ставлеників на князівській посаді. Такі виступи відбувались у 1146 – 1147 рр. коли кияни громили двори ворогуючих боярських угруповань. І у 1157 році, коли постання зі столиці перекинулося на усі землі Київщини.

Але потужним суспільним рухом була боротьба звичайного населення проти соціальної несправедливості і утисків феодальної верхівки і князя. У більшості випадків ця боротьба виливалась у народні повстання.

Одним з перших найбільш відомих народних повстань був виступ київського населення у 1068 р. проти політики князя Ізяслава Ярославича, який відмовився видати киянам зброю для захисту міста від половців. Виступ обуреного населення змусив Князя Київського залишити місто і тікати до Польщі, шукаючи там прихистку у польського короля Болеслава. Відбулася зміна князя – ним народ проголосив Всеслава Полоцького, якого Ізяслав тримав у тюрмі.

Іншим князем, який теж відчув на собі силу народного руху, став Святополк – син Ізяслава. Його дії по розширенню прав купців і лихварів в державі викликали у 1113 році незадоволення не лише пересічних громадян, що найбільше потерпали від грабіжницьких дій осіб, а й з боку феодальної верхівки, яка не бажала поступатися своїм впливом в державі. Виступ населення був спрямований проти князівської адміністрації, очолюваної воєводою Путятою. До виступу киян приєдналися і селяни. В більшості це були закупи і наймити. Вони вимагали зменшити свавілля великих землевласників. Наслідком повстання 1113 р. стала також зміна князя на Київському столі. Державу очолив Володимир Мономах, який був запрошений на князювання і зміг утихомирити київські низи.

Народні вибухи і постійна загроза нових народних виступів примушувала князя і верхівку суспільства подекуди іти на поступки власному народу. Удосконалюється законодавство, обмежується свавілля феодалів і князівської адміністрації. Відбуваються зміни в ідеологічних позиціях, які регламентують відносини князя і суспільства Київської Русі.

В цілому ідеологічні і суспільно-політичні засади Київської Русі формувалися паралельно з розвитком державотворчих процесів у країні. Ідеологічні принципи правителів були невід’ємно пов’язані з історичною ситуацією в періоди формування, розквіту і занепаду Київської держави.

В період згуртування земель і племінних об’єднань в державу основними суспільно-політичними були ідеї про вмотивованість згуртування союзів племен навколо Києва. Висловлювалась ідея про договірні засади формування держави між автохтонними племенами і запрошеним князем. Перші правителі Олег, Ігор, Ольга та Святослав приєднуючи неслов’янські народи пояснювали свої дії необхідністю їх захисту від кочівників зі сходу та покращенням економічних зв’язків, а звідси покращення життя населення. Існує твердження, що свої Балканські походи князь Святослав пояснював болгарським корінням матері своєї Ольги, а звідси його право на приєднання до Русі Болгарського царства і перенесення столиці держави до Переяславця на Дунаї.

Ідеологічно-релігійне підґрунтя мала і поведінка княгині Ольги стосовно союзу древлян. Вона просто не могла залишити без покарання смерть свого чоловіка Ігоря у 945 р. За язичницькими віруваннями необхідно було здійснити кровну помсту кривдникам. Тому й зустрічаються відомості про криваві події сходження Ольги на регентство у стародавніх літописах.

Другий період розвитку державності вивів ідеологію суспільства і правитклів на принципово новий рівень. Тут підіймаються набагато серйозніші проблеми походження спільної слов’янської держави та князівської влади. Завдяки літописцям, які були тісно пов’язані з князівською владою, висувається теза божественного походження монаршої влади. Народові доводили, що кращого вибору ніж монархія не існує на даний час, а влада зосереджена в руках однієї людини є найкращою запорукою сили і територіального об’єднання слов’ян.

До тези про єдність слов’янського народу і обґрунтування монархічної форми правління з введенням християнства 988 р. додається суспільно-релігійний рух язичників, які не збиралися позбуватися своїх вірувань. Рух був настільки потужним, що в багатьох місцевостях доводилось застосовувати насильство і силоміць приводити народ до християнства та покори. Християнська ідеологія стала тим стрижнем, навколо якого ґрунтується ідея єдності держави та її духовного зміцнення.

Запровадження християнства в його візантійському варіанті давав змогу Константинополю втручатися у справи нашої держави. Це викликало супротив з боку київських князів і місцевих представників церковної ієрархії. Перший слов’янський митрополит київський Іларіон у своїй праці «Слово про закон і благодать» висловився проти ідеї «богообраності» народів. Його думка полягала в тому що не лише іудейський народ є справжніми християнами лише тому, що першими прийшли до цієї віри. Руські прихильники цієї віри є нічим не гіршими лише тому що зробили це у Х столітті. Головна мета, яку переслідував Іларіон – позбутися зверхності Константинополя, обґрунтувати самостійність і незалежність держави, а також піднести Київську Русь на один щабель з християнськими державами того часу. Іларіон доводить, що християнська благодать однаково поширюється на всі країни, тому всі народи рівноправні і ніякий народ не повинен прагнути до панування над іншим. Такі ідеологічні засади є втіленням дійсних інтересів Київської держави, яка прагнула до незалежного політичного, релігійного та культурного життя.

Висвітлюючи особистість Володимира Святославича (980 – 1015), Іларіон першим у давньоруській літературі створив образ ідеального князя. Митрополит обґрунтував ідею княжої влади і був суворим прихильником принципу прямого престолонаслідування. Але, з огляду на свій церковний сан, священик Іларіон, все ж таки, на перше місце висував «божественну мудрість», а все інше вже як похідні від неї.

Іншим ідеологом і патріотом своєї держави був Нестор – літописець, автор «Повісті минулих літ». В його арсеналі були ідеологічні засади поєднання історії слов’ян із всесвітніми історичними процесами. Монах Нестор представляв наших предків законними нащадками людської цивілізації.

У «Повісті …» автор не лише висвітлює походження русів, а й визначає принципи мирного співіснування Київської Русі з іншими сусідніми державами. В цьому Нестор вбачав запоруку миру в середині самої держави. З введенням християнства пов’язане і пропагування гуманістичних ідей в творі Нестора-літописця, а також заохочення сучасників до розвитку культури, освіти та науки.

Ще одним ідеологічним вектором «Повісті минулих літ» є ідея єдності руської землі. Ця теза вже стосується третього періоду в розвитку Київської Русі – періоду феодальної роздробленості. Засуджуючи чвари в слов’янській державі, автор покладається не на ідеал самодержавства, а на братерство і співробітництво між князями з родини Рюриковичів. Він закликає шанувати принципи феодальної монархії, підпорядкування молодших князів старшим, визнання Київського князя законним володарем держави і покори йому. У творі на високий рівень підноситься доля Київської землі і автор гнівно засуджував місцевих князів за непорозуміння і розбрат між ними, за першочерговість приватного над державним. Але Нестор не заперечував існування удільних князів, які і мали стати стримуючим фактором у безмежній владі Великого князя київського.

Такі ж проблеми підіймалися і в подальшому Володимиром Мономахом у «Повчанні дітям» 1097 р. та творі невідомого автора від 1187 р. «Слові о полку Ігоревім». Обидві пам’ятки просякнуті болем за Батьківщину. Автори виступають за досягнення порозуміння у родині Рюриковичів, що пов’язується зі змінами у процедурі престолонаслідування. Чинником який міг би впливати на державотворчі процеси висувають князівські з’їзди. Саме через них планувалося вирішувати найгостріші питання в державі та князівській родині.

Тим самим піднімалося питання правового врегулювання суспільних відносин. Саме ідеологічні засади приватної власності та узаконення феодальних відносин у суспільстві і покладені в основу «Руської правди» та інших правових документів Київської Русі. Ці законодавчі акти засвідчили вагомість людського життя і виводять на перший щабель у засобах покарань систему штрафів, а не кровної помсти.

«Руська правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.