Релігійне і церковне життя.

Релігійне життя стало одним з найбільш показових сторін становлення і розвитку суспільства Київської Русі. Слов’янські племена довгий період часу до введення християнства на Русі дотримувались язичницьких вірувань та звичаїв. Вони вірили у сили природи і обожнювали їх. Цілий пантеон богів супроводжував по життю і смерті жителів Київської Русі.

Завдяки великим розмірам держави у її куточках були розбіжності у верховенстві язичницьких богів – Перун, Дажбог, Стрибог, Симаргл, Ярило, Велес, Купала, Мокош, Лада. Язичницькі свята супроводжувались веселими застіллями, гуляннями, іграми. Слов’яни поклонялися вогню і сонцю, воді та блискавиці.

Вони вірили у потойбічне життя, але уявляли його на зразок буденного земного. Для них воно було ніби продовженням реального життя. Тому, при похованні, померлого споряджали усім необхідним для загробного життя. Існував звичай убивати одну з дружин небіжчика і ховати її разом з ним – язичництво не заперечувало багатоженство. Для багатих мерців убивали ще й кілька його рабів. Як засіб поховання використовували спалення, бо вважалося за необхідне пройти процедуру очищення вогнем.

Язичництву з його ідолопоклонством притаманний і культ предків, і віра в охоронців оселі та душі, і звичай приносити жертви. Не завжди це були тварини і рослини. Навіть в період формування державності на Русі зберігалися людські жертвоприношення, що звісно викликали обурення у церковної організації, що почала формуватися після запровадження християнства Володимиром Великим.

Вибір релігійного вчення, що мав консолідувати величезну неоднорідну державу не був випадковим. Великий князь київський ґрунтовно підійшов до справи вивчення запропонованих релігій ретельно вивчивши переваги і недоліки існуючих віровчень. Найбільш прийнятним було православ’я.

Запровадження християнства 988 року як державної релігії мало дуже вагомі причини. Для утримання величезної території заселеної різноплемінним населенням потребувало вагомого консолідуючого важеля яким і стало християнство. Вже на кінець Х ст. великі європейські держави були християнізовані і язичницька Русь не вписувалась в їхнє коло і викликала презирливе ставлення до своїх язичницьких вірувань.

Для покращення стосунків з одвічним суперником Візантією також необхідно було прийняти християнство, тим більше що в Києві вже існувала християнська община та й деяких київських князів вже було охрещено (Аскольд, Ольга), а у найближчому князівському оточенні теж було багато християн. Беззаперечним є той факт, що християнство несло з собою і іншу культуру і звичаї, які на сприятливому ґрунті могли принести щедрі врожаї. Проте введення християнства проходило подекуди примусово зустрічаючи опір язичників. Русь так і не позбулась повністю язичницьких вірувань, які збереглися і до наших часів.

Серед позитивних наслідків введення християнства як державної релігії слід назвати посилення ролі князівської влади. Релігія стала ідеологічною опорою творення єдиної держави. Прийняття християнства сприяло включенню Русі до кола європейських держав і ставило її на один щабель з ними. Також тісні зв’язки з християнськими державами сприяли обміну культурними здобутками того часу і виникненню своєї самобутньої культурної гілки.

З введенням християнства на Русі з’являються церкви і монастирі. Окрім виконання своїх безпосередніх культових функції, вони стали центрами духовності, освіти та науки і давали народу доступ до великих здобутків візантійської культури.

Християнізація дала можливість Володимиру Великому заключати династичні шлюби з християнськими родинами Угорщини, Польщі, Чехії, Швеції. Раніше про таке не варто було і думати язичницькому князю.

З утвердженням християнства до Київської Русі приходить і порядок грецької церковної організації. Руська церква стала залежною від Константинопольського патріарха і складовою частиною Візантійської церкви. Про таку залежність говорить той факт, що очільників київської митрополії і вищих сановників церкви (митрополита, єпископів) призначали суто з Константинополя і лише представників Візантії.

Вони привозили з собою церковні книги та начиння, культуру та освіту. Але з часом виникає потреба у збільшенні кількості священнослужителів, тому що збільшувалась кількість прихожан і Візантія не могла задовольнити зростаючі потреби русичів. Тому серед релігійних діячів з’являються і вихідці зі слов’янського світу.

Для виховання власних священиків київський князь Володимир наказав брати дітей з родин аристократів і найближчого оточення і віддавати на навчання. Так було започатковано і перші школи в Київській Русі. Вихідці з них займали високі посади серед оточення князя і поступово витісняють візантійців з руської церкви. Перший князь, який намагався позбутися опіки Константинополя в релігійному питанні, був Ярослав Мудрий, що без погодження з патріархом призначив 1051 р. митрополитом київським свого духовника Іларіона. Така подія викликала глибокий супротив з боку Візантії і закінчилась невдачею. Митрополит-русин не влаштовував Візантію, бо таким чином вона позбувалася можливості втручатися в державні справи Київської Русі через залежність її від Константинопольської патріархії.

Прагнучи посилити вплив власної митрополії Ярослав намагається канонізувати вітчизняних церковних діячів. Візантія чинила опір цим намаганням, справедливо вважаючи, що канонізація Володимира, Бориса та Гліба, княгині Ольги зміцнить руську церкву і дасть їй можливість стати незалежною. Наразі вона не змогла відмовити у зарахуванні до лику святих Бориса і Гліба, хоча зв’язок руської і візантійської церков не перервався й після цієї події.

Окрім церков з його білим духовенством, зароджується і чорне – чернецтво, виникають монастирі. Ченці жили не публічним, а закритим від сторонніх очей життям. Будували монастирські будівлі, забезпечували себе найнеобхіднішим. Багато серед них було і відлюдників, які повністю відсторонювались від буденності і жили аскетичним життям.

Церкви і монастирі отримували допомогу від держави у вигляді десятої частини усіх її прибутків, а також значних земельних наділів. Такий порядок, започаткований ще Володимиром Великим, визначав позицію кнізівської влади до церкви й усіх його нащадків. Ярослав Мудрий, наприклад, добре розуміючи значення християнства на Русі, приділяє особливо велику увагу розбудові його осередків. Окрім земельних володінь церкві було надано окреме місце в державному управлінні. Спеціальним церковним статутом, підтриманим, князівською владою, церкві надавалося право суду за порушення звичаєвих, шлюбних та християнських норм моралі. Це дуже посилило позиції церкви в державі, яка була опорою княжою влади.

Щодо самої церкви, то вона не підлягала звичайному судочинству. Церковні люди (населення, залежне від монастирів) і духо­венство підлягали з усіх справ церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополит. Церковний суд мав великий вплив на життя населення. До його виключної юрисдикції належали справи, що виникали на ґрунті шлюбно-сімейних стосунків, справи про порушення моралі, роз­пусту, двоєженство, віровідступництво, святотатство, чаклун­ство, знахарство, здійснення язичницького культу, справи, по­в’язані з церковним майном.

Введення християнства привнесло в життя Київської держави багато позитивних моментів. Неоціненним на відміну від грубої дійсності язичництва є поширення гуманістичних ідей християнства з його любов’ю до оточуючих, рідних і близьких. Перевагою були і зміни у відношенні до жінки. За язичництва її становище нічим практично не відрізнялося від становища свійської худоби, а тепер вона ставала на рівні з іншими членами родини. Християнство негативно ставилося до жертвоприношень, що також є виявом негуманного суспільства.

Великою перевагою зміни релігій стало і поширення освіти, культури, наукових знань та архітектури. Виробився навіть власний стиль у будівництві соборів та церков, який носить назву русько-візантійський або візантійсько-київський. Введення християнства було позитивним для об’єднання різних племінних союзів у державу. Саме завдяки цій релігії і відбувалась централізація князівської влади і зростання могутності Київської Русі.