Соціально-класова структура суспільства. Зародження і розвиток феодальних відносин.

На фоні поглиблення майнового розшарування в суспільстві та виникненням приватної власності і її накопичення у певної невеликої групи осіб відбувається формування різних соціальних прошарків.

Суспільно-політичне життя Київської Русі було надзвичайно активним і участь у ньому приймали усі групи існуючого на той час населення. Суспільство Київської Русі не було однорідним. Протягом століть, в процесі розпаду первіснообщинного ладу і утворення феодальних відносин сформувався суспільний поділ. Не простою була і соціальна структура населення Київської Русі. На верхівці суспільства стояв князь, за ним – бояри, дружина, православне духовенство, міщани і селяни. На останньому щаблі суспільної ієрархії знаходились раби.

На верхівці класової піраміди стояв монарх – князь. Він користувався найбільшою повнотою економічної і політичної влади і мав найбільше прав і привілеїв у державі, бо був її власником – одноосібним правителем. В його руках зосереджувались усі три гілки влади судова, законодавча і виконавча. Князі були найбагатшими людьми і володіли величезними земельними угіддями. Також їм належала найбільша частка у зовнішній торгівлі. Показниками багатств можуть слугувати будинки які належали Великим князям київським та їхнім родичам, пожертви, що виділялися монастирям від імені князя, а також суми викупів за родичів під час війн та міжусобиць. Суми могли досягати тисяч гривень золотом.

Власність князя не завжди можна відрізнити від державної, яка перебувала у його розпорядженні. Сам князь отримував третину усіх державних прибутків. Також він мав і військові трофеї, якими ділився зі своєю дружиною (військом). Частину прибутків князі і витрачали на утримання дружини і церковної інституції Київської Русі.

Князь також очолював аристократичний прошарок у суспільстві Київської Русі. У васальній залежності від Великого князя київського перебували його найближчі родичі з династії Рюриковичів, бояри, дружинники та місцева родовита знать. Вони теж мали велику кількість прав у державі. Перебуваючи на службі у князя, отримували за це великі земельні наділи, де використовували найману і рабську працю. За непокору князеві також могли і позбутися не лише землі, а й життя, бо верховним суддею на Русі був той самий Великий князь київський.

Серед привілеїв, якими користувалися аристократи, була служба у війську князя і участь старших дружинників у засіданнях боярської думи. Для молодших дружинників за честь сприймалася можливість прийняти участь у князівському посольстві за межі держави.

Не меншу роль суспільному поділі охрещеної Русі займала церковна організація та вище духовенство. До вищого духова належали – митрополит, єпископи, настоятелі монастирів та приходські священики.

Церква мала частину сталих прибутків на своє утримання і розвиток, отримуючи десятину від князівських прибутків з Х ст. Згодом вона ставала більш могутньою в економічному сенсі отримуючи землі і села у приватне володіння за спеціальними грамотами від Київських князів і як подарунки від бояр. Такі володіння і стають головним джерелом існування церкви. Найбільшими власниками стали Києво-Печерська лавра, великі храми і монастирі, такі як Михайлівський Золотоверхий, Видубицький. Маючи фінансову силу церква могла впливати і на політичну ситуацію в державі.

На щабель нижче від бояр знаходились люди середнього соціального прошарку – міська знать. В основному це найближче оточення князя, його дружинники, купці та лихварі, які домінували у міській політиці. У їхніх руках зосереджувались великі багатства. Подекуди їхнє бажання збагатитися суперечило прагненням бідніших прошарків населення, що неминуче призводило до соціальних вибухів. Наслідками експлуатації з боку верхівки суспільства ставали народні повстання.

За міською знаттю йшли дрібніші прошарки міського населення – ремісники, дрібні торгівці, власники крамниць. Низи міста були представлені черню.

Соціальна структура міського населення була відображена і в процесі містобудування. Забудова міст Київської Русі має характерний поділ на дві основні частини: дитинець і посад. Дитинець або Верхнє місто було призначене для проживання міської знаті та її челяді. Осередком ремісничої справи у містах був посад. Ця частина міста належала ремісникам і торгівцям. Зазвичай мала велику кількість ремісничих майстерень і зручні місця для торгівлі та річкові пристані. Про високий рівень організації ремісничої справи в Київській Русі свідчать дані, що вже у ХІ ст. ремісники деяких галузей були об’єднані в артілі.

Основу економіки Київської Русі становило сільське господарство, а саме орне землеробство. У сільськогосподарській Русі найчисленніший прошарок становили селяни (позначалися терміном «люди»), які власне і відігравали велику роль у зміцненні і розвиткові країни. Вони були власниками земельних наділів, худоби, присадибних ділянок і були найбільшим платником податків. Вільні селяни: смерди – вільне населення Київської Русі. Вільний селянин мав право переїжджати з місця на місце, звертатися до суду. Основним обов’язком смердів була сплата князям, боярам та іншим власникам данини, а також відбування військової повинності під час війни. Проте у XII ст. з’являються ознаки зростаю­чого поневолення селянства феодалами, що проявляється у ширшому застосуванні «уроків» (відробітків на користь власника землі), захопленні феодалами общинних земель. Збільшення бо­ярських землеволодінь призводить до виникнення численної групи смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись на певний час особисто вільними. В разі смерті такого селянина і відсутності спадкоємця по чоловічій лінії (сина) ця земля разом з усім май­ном поверталася феодалу.

Закупи – тимчасово знаходились в економічній залежності від особи, що дала їм позику (купу), після повернення боргу, ставали вільними від зобов’язань; рядовичі – також тимчасово зобов’язані селяни, що підписали договірні документи (ряд) на час відпрацювання боргу.

Наступною категорією населення, згідно з «Правдою Ярослава» було невільне населення до якого відносяться: раби, челядь. Найбезправнішим низом суспільства були холопи. Хоча Київська Русь обминула фазу рабовласництва в своєму розвитку, становище холопів було дещо схожим на рабів. До речі, рабом міг стати не лише військовополонений, а й закуп або рядович який не виплатив боргу і намагався втекти. Також у невільне становище потрапляла людина яка одружувалася з рабом, або була куплена при свідках. Частішали випадки, коли батьки, не маючи змоги розрахуватися з боргами, були змушені продавати своїх дітей у рабство.

Окрему групу населення становили ізгої – це особисто вільне населення яке втратило зв’язок зі своєю соціальною групою. Подекуди так називали князів, що в період феодальної роздробленості втратили стіл і землі.

Становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до вотчинних. Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення князем та дружиною. Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захопили общинні землі, внаслідок чого виникло вотчинне землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті – бояр та православної церкви.  Землеволодіння у Київській Русі поділилося на два типи: перше – умовне (помістя), яке надавалося на період перебування на службі у князя; друге – безумовне (вотчина).

У X–XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Цей процес і формував умовне помісне землеволодіння. Дарувалася не територія, а право стягувати з їх населення податки. Так поступово склалася На Х – ХІІ ст. в Київській державі велике приватне землеволодіння. Формою земельної власності стала помісна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя.

З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набрала феодальна вотчина – спадкове володіння, що могло вільно продаватися, передаватися в спадок, даруватися. Її оформлення відбувалося у ХІІ – на початку ХІІІ ст. Вотчина могла бути князівською, боярською, монастирською, церковною. Селяни, що проживали тут мусили не лише сплачувати данину державі, а й виплачували власнику данину за оренду землі або відробляючи панщину. Проте, більшість населення все таки залишалась вільними селянами-общинниками, що сплачували данину а користь держави Великому князю київському.

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов’янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі. За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян.