- •1.1. Кримінально-виконавча політика: поняття та місце у політиці держави
- •1.2. Фактори, суб’єкти формування та форми реалізації кримінально-виконавчої політики
- •Контрольні питання
- •Розділ 2. Кримihальhо-викоhавче право, його джерела та принципи. Кримihальhо-викоhавчi правовiдhосиhи
- •2.1 Кримінально-виконавче право: поняття, предмет і метод.
- •2.2. Норми та джерела кримінально-виконавчого права
- •2.3. Кримінально-виконавчі правовідносини
- •2.4 Принципи кримінально-виконавчого права
- •2.5 Кримінально-виконавче право як наука та навчальна дисципліна
- •Контрольні питання
- •3.1 Пенітенціарне законодавство на теренах України в період з кінця хvi – до початку хх сторіччя.
- •3.3. Кримінально-виконавче законодавство незалежної України.
- •Контрольні питання
- •4.1. Державна кримінально-виконавча служба України. Система органів і установ виконання покарань.
- •4.2. Державний департамент України з питань виконання покарань: завдання, функції та структура.
- •4.3. Територіальні органи управління Департаменту, кримінально-виконавча інспекція та установи виконання покарань.
- •4.4. Взаємодія органів і установ виконання покарань з іншими державними органами, які здійснюють боротьбу зі злочинністю
- •Контрольні питання
- •5.1. Поняття правового статусу засуджених
- •5. 2. Правовий статус засуджених до окремих видів покарань
- •6.1. Поняття та види контролю за діяльністю органів та установ виконання покарань.
- •6.2. Міжнародний контроль.
- •6.3. Контроль органів державної влади та місцевого самоврядування.
- •6.4. Прокурорський нагляд
- •6.5. Судовий та відомчий контроль.
- •6.6. Громадський контроль та участь громадськості у виправленні та ресоціалізації засуджених.
- •7.1. Історія становлення покарання у виді позбавлення волі.
- •7.2. Становлення та розвиток зарубіжних пенітенціарних систем.
- •Контрольні питання
- •8.1. Поняття та класифікація міжнародних стандартів поводження із засудженими.
- •8.2. Універсальні міжнародні стандарти загального характеру.
- •8.3. Регіональні міжнародні стандарти загального характеру.
- •8.4. Універсальні міжнародні стандарти спеціального характеру.
- •8.5. Регіональні міжнародні стандарти спеціального характеру.
- •8.6. Міжнародні стандарти щодо певних професійних груп із числа персоналу, окремих видів покарань та окремих категорій правопорушників.
- •9.1. Виконання покарання у виді штрафу.
- •9.2. Виконання покарання у виді конфіскації майна.
- •9.3. Виконання покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
- •10.1. Порядок виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
- •10.2. Основні обов’язки кримінально-виконавчої інспекції та органів внутрішніх справ щодо виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
- •10.3. Обов'язки засуджених до покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і наслідки ухилення від відбування покарання.
- •11.1. Порядок виконання покарання у виді громадських робіт.
- •11.2. Умови відбування покарання та відповідальність засуджених до покарання у виді громадських робіт.
- •Розділ 12. Виконання – відбування покарання у виді виправних робіт
- •12.1. Основні положення про покарання у виді виправних робіт
- •12.2. Порядок та умови виконання-відбування покарання у виді виправних робіт
- •12.3. Основні обов’язки та функції суб’єктів й учасників процесу виконання – відбування покарання у виді виправних робіт
- •12.4. Порядок провадження відрахувань із заробітку засуджених до виправних робіт
- •12.5. Обчислення строку та порядок зняття з обліку засуджених до покарання у виді виправних робіт
- •Контрольні питання
- •Розділ 13. Виконання покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців
- •Контрольні питання
- •Розділ 14. Виконання покарання у виді арешту
- •14.1. Загальні положення про порядок виконання покарання у виді арешту
- •14.2. Умови відбування покарання у виді арешту
- •14.3. Особливості порядку виконання-відбування арешту засудженими військовослужбовцями
- •Розділ 15. Виконання покарання у виді обмеження волі
- •15.1. Загальні положення про покарання у виді обмеження волі
- •15.2. Порядок виконання покарання у виді обмеження волі
- •15.3. Умови відбування покарання у виді обмеження волі
- •15.4. Основні бов’язки адміністрації виправного центру та власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем роботи засуджених до обмеження волі
- •Розділ 16. Виконання покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців
- •16.1. Сутність покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні.
- •16.2. Порядок виконання та умови відбування покарання у виді тримання у дисциплінарному батальйоні
- •Розділ 17. Виконання покарання у виді позбавлення волі
- •17.1. Поняття та види класифікації засуджених при виконанні покарання у виді позбавлення волі
- •17.2. Первинна класифікація засуджених до позбавлення волі
- •17.3. Визначення виду установи виконання покарань та місця відбування покарання
- •17.4. Порядок направлення та прийому засуджених в установи виконання покарань
- •17.5. Вторинна класифікація засуджених до позбавлення волі та їх розподіл всередині установ виконання покарань. Структурні дільниці колоній
- •Розділ 18. Правове регулювання режиму в установах виконання покарань
- •18.1. Поняття режиму в установах виконання покарань та його основні функції
- •18.2. Зміст режиму в установах виконання покарань
- •18.3. Засоби забезпечення режиму в установах виконання покарань
- •18.4. Зміна умов тримання засуджених в період відбування покарання у виді позбавлення волі
- •Злісний порушник режиму відбування покарання
- •18.5. Режим особливих умов в установах виконання покарань
- •Розділ 19. Умови відбування покарання засудженими до позбавлення волі
- •19.1. Загальні положення про умови відбування покарання засудженими до позбавлення волі
- •19.2. Придбання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування та предметів першої потреби, літератури і письмового приладдя
- •19.3. Побачення засуджених до позбавлення волі з родичами, адвокатами та іншими особами. Телефонні розмови
- •19.4. Короткочасні виїзди за межі виправних і виховних колоній
- •19.4. Одержання засудженими посилок (передач) і бандеролей
- •19.5. Листування засуджених до позбавлення волі, одержання і відправлення грошових переказів
- •Розділ 20. Матеріально-побутове та медико-санітарне забезпечення засуджених до позбавлення волі
- •20.1. Загальні положення про умови матеріально–побутового забезпечення та медико-санітарного обслуговування засуджених до позбавлення волі
- •20.2. Матеріально-побутове забезпечення засуджених до позбавлення волі
- •20.3. Медико-санітарне забезпечення засуджених до позбавлення волі
- •Розділ 21. Правове регулювання праці засуджених до позбавлення волі
- •21.1. Основні принципи та форми організації праці засуджених
- •21.2. Умови праці засуджених до позбавлення волі
- •21.3. Оплата праці засуджених до позбавлення волі
- •21.4. Пенсійне забезпечення та соціальний захист засуджених
- •Розділ 22. Правове регулювання виховного впливу, загальноосвітнього та професійного навчання засуджених в установах виконання покарань
- •22.1. Виховна робота із засудженими до позбавлення волі, самодіяльні організації засуджених
- •22.2. Загальноосвітнє та професійно-технічне навчання засуджених до позбавлення волі
- •Розділ 23. Особливості відбування покарання в колоніях різних видів
- •Розділ 24. Особливості відбування покарання у виді позбавлення волі засудженими жінками та неповнолітніми
- •24.1. Особливості відбування покарання у виді позбавлення волі засудженими-жінками
- •24.2. Особливості відбування покарання у виді позбавлення волі засудженими неповнолітніми. Застосування до неповнолітніх заходів заохочення та стягнення
- •Заходи заохочення, що застосовуються до засуджених неповнолітніх
- •Заходи стягнення, що застосовуються до засуджених неповнолітніх
- •24.3. Переведення засуджених із виховної колонії до виправної колонії. Залишення у виховних колоніях засуджених, які досягли вісімнадцятирічного віку
- •24.4. Участь громадськості у виправлення і ресоціалізації засуджених неповнолітніх
- •Контрольні питання
- •Розділ 25. Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі
- •Розділ 26. Звільнення від відбування покарання, допомога особам, що звільняються від відбування покарання та їх соціальна адаптація
- •26.1. Правові підстави та порядок звільнення від відбування покарання
- •26.2. Правовий статус осіб, які відбули покарання
- •26.3. Соціальна адптація та надання допомоги особам, звільненим з місць відбування покарання
- •Розділ 27. Контроль та нагляд за особами, звільненими від відбування покарання
- •27.1. Адміністративний нагляд за особами, звільненими від відбування покарання
- •27.2. Здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання
- •Розділ 28. Тримання підозрюваних та обвинувачених під вартою
- •Використаної та рекомендованої літератури
- •Передмова 3
- •Розділ 12. Виконання покарання у виді виправних робіт
- •Розділ 18. Правове регулювання режиму в установах виконання покарань
- •Розділ 19. Умови відбування покарання засудженими до позбавлення волі
8.3. Регіональні міжнародні стандарти загального характеру.
До цієї групи міжнародних стандартів належать міжнародно-правові документи, які розроблялись та приймались на європейському континенті під егідою Ради Європи. Рада Європи була утворена у1949 році і відповідно до її Статуту є урядовою міжнародною організацією, яка займається питаннями розвитку соціальної сфери та забезпеченням прав і свобод людини.
Регіональні міжнародні стандарти загального характеру також містять цілий ряд принципових положень про захист прав і свобод людини. Юридичну основу діяльності Ради Європи крім міжнародних актів загальносвітового значення, які були розглянуті вище, складають також:
– Європейська конвенція з прав людини – Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. (з Протоколами);
– Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню 1987р.(з Протоколами).
Європейська конвенція з прав людини, яка має назву “Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод” була підписана державами-членами Ради Європи 4 листопада 1950р. і набрала чинності у вересні 1953р. В подальшому на її розвиток та з метою врахуванням нових тенденцій і змін, які відбувалися у суспільстві в сфері дотримання прав людини, була прийнята ціла низка Протоколів до Конвенції, якими були внесені поправки, зміни та доповнення до її тексту. Доповнення, які закріплюються у Протоколах до Конвенції розглядаються державами-учасницями, які підписали та ратифікували ці Протоколи як додаткові статті до Конвенції і застосовуються відповідним чином.
Україною Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи №№2,11 до неї були підписані 9 листопада 1995р., Протоколи №№ 1,4 та №7 до Конвенції – 19 грудня 1996р. Конвенція і всі наведені вище Протоколи до неї були ратифіковані Законом України від 17 липня 1997р. № 475/97-ВР і набули чинності для України з 11 вересня 1997р. (за виключенням Протоколу №11, який набув чинності для України з 11 листопада 1998р.).
В подальшому Україною також були підписані та ратифіковані:
– Протокол №6 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари – підписаний 5.05. 1997р., ратифікований Законом України від 22.02. 2000р. № 1484-ІІІ;
– Протокол №12 до Конвенції (щодо заборони будь-якої дискримінації) – підписаний 4.11. 2000р. у м. Римі, ратифікований Законом України від 9.02.2006 р. №3435-ІV;
– Протокол №13 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин – підписаний у м. Вільнюсі 3.05.2002р., ратифікований Законом України від 28.11. 2002р. № 318-ІV;
– Протокол № 14 до Конвенції, який змінює контрольну систему Конвенції – підписаний 10.11. 2004р. у Страсбурзі, ратифікований Законом України від 9.02.2006. №3435-ІV.
Конвенція виходить із положень Загальної декларації прав людини, розвиває і конкретизує їх та є міжнародним договором, у відповідності з яким держави беруть на себе певні правові зобов’язання у сфері дотримання прав людини.
Конвенція складається з преамбули та 3 розділів, які містять 59 статей (не враховуючи тих статей, які закріплені у Протоколах до Конвенції як додаток до неї). У першому розділі (ст.ст.2-18) закріплені основні права і свободи людини. Другий розділ (ст.ст.19-51) містить положення, які передбачають створення Європейського суду з прав людини та регламентують порядок його утворення і діяльності. Третій розділ (ст.ст.52-59) містить положення, які пов’язані з іншими питаннями, переважно організаційного характеру, зокрема денонсацією, підписанням та ратифікацією Конвенції та деякими іншими.
Ст. 3 Конвенції забороняє катування і визначає, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Закріплюючи право на свободу та особисту недоторканість, ст. 5 Конвенції передбачає, що нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом і у випадках, передбачених у цій статті Конвенції. До такого випадку Конвенція відносить і законне ув’язнення особи після її засудження компетентним судом.
У ст.4 Конвенції забороняється примусова або обов’язкова праця. Разом з тим, ця ж стаття містить застереження, що значення терміну “примусова або обов’язкова праця” не поширюється на будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час утримання під вартою, призначеного згідно з положеннями ст.5 Конвенції, або під час умовного звільнення з-під варти.
В принципі положення Конвенції допускають застосування і смертної кари, оскільки ст.2 передбачає, що нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання. Разом з тим, протокол №6 до Конвенції щодо скасування смертної кари, який був прийнятий 28.04.1983р в Страсбурзі, у ст.1 проголошує про скасування смертної кари і передбачає, що нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено. Лише у вигляді винятку ст.2 Протоколу №6 зазначає, що держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується тільки у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього закону. В подальшому, виходячи з того, що право кожної людини на життя є основоположною цінністю у демократичному суспільстві, а скасування смертної кари є суттєвим для захисту цього права та повного визнання людської гідності, враховуючи також й те, що Протокол № 6 не виключав можливості застосування смертної кари за певних обставин, 3 травня 2002р. у Вільнюсі був підписаний Протокол № 13 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин. Держави-учасниці Ради Європи, які підписали цей протокол проголосили про повну відмову від застосування смертної кари у національному законодавстві незважаючи на будь-які обставини і відповідно до ст.ст.2 та 3 Протоколу №13 поклали на себе обов’язки не допускати жодних відхилень від цього протоколу чи застережень до нього. Як вже було зазначено вище, Україна також підписала і ратифікувала цей протокол.
Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню була ухвалена Радою Європи 26 листопада 1987 року і набрала чинності у лютому 1989року. В подальшому, Протоколами №1 та №2, які були підписані 4.11. 1995р. у Страсбурзі до тексту Конвенції були внесені зміни і доповнення. Ця Конвенція була підписана Україною 2 травня 1996р., ратифікована Законом України від 24 січня 1997р. і набула чинності для України з 1 вересня 1997року.
Європейська Конвенція складається з 5 глав, які містять 23 статті та додатку і виходить з принципів, закріплених у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання 1984р. Разом з тим, Європейська конвенція має й певні особливості – вона на нормативному рівні закріпила створення спеціального позасудового механізму контролю в сфері запобігання катуванням в місцях позбавлення волі – Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню. Проголошуючи про створення Комітету, ст.1 Конвенції передбачає, що цей Комітет шляхом здійснення інспекцій перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання. Відповідно до ст.2 кожна держава-учасниця Конвенції дозволяє інспектувати Комітету будь-яке місце, яке знаходиться під її юрисдикцією і в якому тримаються особи, позбавлені волі органом державної влади. З метою реалізації покладених на нього завдань Комітет здійснює інспекції до місць позбавлення волі. Порядок і умови проведення інспекцій Комітетом були висвітлені вище при розгляді питання “Міжнародний контроль”.
Організацію Європейського Комітету із запобігання катувань необхідно розглядати як створення на теренах Європи однієї із дієвих гарантій для забезпечення реалізації положень, закріплених Генеральною Асамблеєю ООН у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання 1984р.