630

А.П. ГЕЛЬ Г.С.СЕМАКОВ І.С. ЯКОВЕЦЬ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО

УКРАЇНИ

ЗАГАЛЬНА ТА ОСОБЛИВА

ЧАСТИНИ

Рецензенти:

Гель А.П., Семаков Г.С., Яковець І.С. Кримінально-виконавче право України. Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів вищих юридичних навчальних закладів. – К.:

Підручник підготовлений відповідно до навчальної програми курсу дисципліни “Кримінально-виконавче право України” з урахуванням змін та доповнень чинного законодавства. Висвітлено порядок і умови виконання кримінальних покарань в Україні, систему, структуру, принципи організації діяльності, а також повноваження органів і установ Державної кримінально-виконавчої служби України, історію розвитку кримінально-виконавчого законодавства та кримінально-виконавчої системи України. Наведено загальну характеристику основних міжнародних правил і стандартів ООН та Ради Європи у сфері поводження із засудженими.

Для студентів та викладачів вищих юридичних навчальних закладів, практичних працівників кримінально-виконавчої системи та широкого загалу читачів, які цікавляться розглядуваною проблематикою.

ПЕРЕДМОВА

Кримінально-виконавче право посідає чільне місце у системі галузей права кримінально-правового спрямування поряд з кримінальним та кримінально-процесуальним правом. У своїй сукупності ці три галузі права відіграють роль правового фундаменту для забезпечення реалізації державної політики у сфері боротьби зі злочинністю і від досконалості їх норм багато у чому залежить ефективність боротьби зі злочинністю та її кінцеві результати.

Виконання покарання, призначеного засудженому за вироком суду є заключним етапом реалізації кримінальної відповідальності. Оскільки покарання є заходом державного примусу, виконання покарань належить виключно до функцій держави і здійснюються спеціально уповноваженими органами та установами, які у своїй сукупності утворюють кримінально-виконавчу систему України. Порядок і умови виконання покарань органами та установами кримінально-виконавчої системи, а також їх завдання, структура та основні напрямки діяльності регламентується нормами кримінально-виконавчого законодавства. Необхідно констатувати, що на протязі декількох останніх років і кримінально-виконавче законодавство і кримінально-виконавча система України зазнали кардинальних змін, які є логічним результатом проведення широкомасштабної реформи у цій важливій сфері діяльності держави.

Процес реформування кримінально-виконавчої системи розпочався на теренах нашої держави майже одночасно із здобуттям Україною суверенітету та незалежності. Основні напрями реформування кримінально-виконавчої системи у нашій державі були визначені та закріплені постановою Кабінету Міністрів від 11 липня 1991р. № 88 “Про Основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР”. Під впливом демократичних процесів, що відбувалися на теренах нашої держави, враховуючи курс України на інтеграцію до Європейської спільноти, постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня № 31 була затверджена “Програма приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами” головною метою якої було вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи, покращення умов тримання засуджених та їх максимальне наближення до міжнародних стандартів і правил у сфері поводження із засудженими.

Ефективним стимулом для подальшого реформування кримінально-виконавчої системи став вступ України до Ради Європи у 1995р, під час якого наша держава взяла на себе певні обов’язки перед міжнародною спільнотою, і в тому числі – вивести кримінально-виконавчу систему із підпорядкування МВС України та продовжити реформування кримінально-виконавчого законодавства виходячи з вимог міжнародних стандартів у цій сфері.

Процес реформування отримав новий поштовх та зміст з прийняттям у червні 1996 року Конституції України, яка закріпила нові ціннісні пріоритети й у статті 3 проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Україні.

У 1998 р. з метою реалізації Україною взятих перед міжнародною спільнотою зобов’язань у складі МВС України Указом Президента України від 22 квітня № 344/98 був утворений Державний департамент України з питань виконання покарань з тимчасовим його підпорядкуванням МВС України. Указом Президента України від 31 липня 1998р. № 827/98 було затверджено та введено в дію Положення Про Державний департамент України з питань виконання покарань, а Указом Президента України від 12 березня 1999 р. № 248/99 Державний департамент України з питань виконання покарань був виведений з підпорядкування МВС України.

Нових суттєвих змін кримінально-виконавче законодавство зазнало у зв’язку з прийняттям у квітні 2001р. нового Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001р. та запровадив нову систему кримінальних покарань, суттєво розширивши перелік покарань, не пов’язаних із позбавленням волі.

Основні напрямки подальшого реформування кримінально-виконавчої системи були визначені у постанові Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002р. № 167 “Про затвердження Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки”.

Апогеєм реформи стало прийняття Верховною Радою України 11 липня 2003р. Кримінально-виконавчого кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2004р. Чинний КВК України отримав в основному позитивну оцінку як з боку вітчизняних науковців і практиків, так і з боку експертів міжнародної спільноти і по праву може вважатися суттєвим кроком нашої держави вперед у напрямку наближення до вимог та правил міжнародних стандартів у сфері поводження із засудженими. Разом з тим, необхідно відмітити й той факт, що відносно нетривала практика застосування чинного КВК України вже дозволила виявити у ньому цілий ряд недоліків та прогалин, які негативно впливають на ефективність діяльності органів та установ кримінально-виконавчої системи та потребують негайного усунення.

23 червня 2005 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України №2713-ІV “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, який на законодавчому рівні закріпив завдання, основні принципи та правову основу діяльності, структуру, а також цілий ряд інших положень, що регламентують функціонування Державної кримінально-виконавчої служби України. Хоча й окремі положення цього закону на думку науковців і практиків ще далекі від досконалості, значення цього закону для кримінально-виконавчої служби важко переоцінити.

На виконання зобов’язань України перед Радою Європи щодо підконтрольності кримінально-виконавчої системи та з метою реалізації положень, закріплених у п.4 Розділу Х Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затвердженої Указом Президента України від 10 травня 2006р. № 361/2006, Постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 2006р. № 683 “Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністром України через відповідних міністрів” було встановлено, що діяльність Державного департаменту України з питань виконання покарань спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції.

З метою вирішення нагальних проблем, які накопичилися у кримінально-виконавчій системі та покращення умов тримання засуджених і осіб, взятих під варту, постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006р. № 1090 була затверджена Державна Програма покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 роки. Програмою передбачені конкретні заходи, виконання яких дасть можливість привести умови тримання засуджених та осіб, взятих під варту у відповідність з вимогами міжнародних стандартів і правил в сфері дотримання прав людини та поводження із засудженими.

Отже, процес реформування кримінально-виконавчої системи та її гуманізації на теренах України успішно триває, але заспокоюватися ще рано, оскільки наша держава ще не досягла поставленої мети в повному обсязі, а лише зробила декілька, хоча й дуже істотних кроків у напрямку наближення до міжнародних стандартів у сфері виконання кримінальних покарань і поводження із засудженими. Крім того, глибоку та належну апробацію практикою і часом повинно пройти кримінально-виконавче законодавство і в першу чергу – КВК України, оскільки тільки застосування його норм на практиці дасть змогу правильно їх оцінити, виявити недоліки та вжити своєчасно заходів щодо їх усунення.

Пропонуємий підручник підготовлений з урахуванням змін у чинному кримінально-виконавчому законодавстві.

Метою підручника є надання допомоги в формуванні у студентів цілісної та глибокої системи знань щодо основних інститутів кримінально-виконавчого права, порядку і умов виконання кримінальних покарань в Україні, системи, структури та повноважень органів і установ Державної кримінально-виконавчої служби України, на яких покладено виконання вироків судів у кримінальних справах.

У підручнику достатньо повно висвітлені питання історичного розвитку та трансформації кримінально-виконавчого законодавства і кримінально-виконавчої системи на теренах нашої держави як в часи, коли України входила до складу Російської імперії та СРСР, так і у період незалежності. Особлива увага приділена аналізу окремих положень Виправно-трудового кодексу УРСР 1925р., зокрема тим, що регулювати інститут зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі і свідчать про гуманність та прогресивність першого ВТК УРСР.

Враховуючи актуальність питання стосовно приведення умов тримання засуджених в Україні у відповідність до вимог міжнародних стандартів і правил, в окремому розділі навчального посібника наведені структура та загальна характеристика більшості основних міжнародних актів ООН та Ради Європи в сфері дотримання прав людини, виконання кримінальних покарань та поводження із засудженими.

Підручник орієнтований на студентів та викладачів вищих юридичних навчальних закладів, а також практичних працівників кримінально-виконавчої системи України.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

РОЗДІЛ 1. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА ПОЛІТИКА

1.1. Кримінально-виконавча політика: поняття та місце у політиці держави

Говорячи про кримінально-виконавчу політику, насамперед необхідно з’ясувати сам зміст поняття ”політика”. У зв’язку з цим доцільним видається звернутися до основоположників філософської думки. Зокрема Аристотель визначав політику як мистецтво керування державою, а Демокріт вважав таке мистецтво найвищим з мистецтв. Спираючись на мислителів минулого, сучасні дослідники вважають, що політика – це також мистецтво можливого, мистецтво компромісів, мистецтво узгодження бажаного й об’єктивно досяжного. За межами можливого політика закінчується, а починається суб’єктивізм, волюнтаризм, а часто – й авантюризм.

У сучасній науковій літературі зустрічаються різноманітні трактування поняття ”політика”. В одних випадках воно застосовується для визначення способу дій, спрямованих на досягнення будь-чого, тобто для визначення звичайної методики прийняття рішень. З іншого боку, поняття ”політика” використовується для визначення усвідомлено організованої діяльності, необхідної та доцільної протягом певного часу. Як правило, це діяльність органів державної влади та управління, громадських об’єднань, партій тощо, яка визначається їх інтересами та цілями. У цьому розумінні поняття ”політика” визначає перспективу, причому частіше всього перспективу змін, удосконалення.

Політика зазвичай інтерпретується як область взаємодії між різними соціальними групами, партіями, націями, народами, державою, владою, населенням, громадянами та їх об’єднаннями. Це – найважливіший та найскладніший пласт суспільного життя. У змістовному плані політика може бути прогресивною та регресивною, об’єктивно зумовленою та волюнтаристською, такою, що відповідає потребам суспільного розвитку, або суперечить їм. Історія знає чимало прикладів глибоко помилкової політики – реакційної, авантюрної, антинародної, що призводить до численних людських страждань та жертв.

Кожна суверенна та незалежна держава з метою виконання завдань, які стоять перед нею, здійснює певну, пpитаманну їй полiтику, яка в свою чеpгу подiляється на зовнiшню та внутpiшню.

Важливою складовою частиною внутpiшньої полiтики деpжави є її політика в сфері боротьби зі злочинністю, одним із головних завдань якої є організація ефективної боротьби зі злочинністю для забезпечення захисту прав та свобод людини і громадянина, законних інтересів і прав юридичних осіб, держави та суспільства в цілому від злочинних посягань. Цей важливий напрямок внутрішньої політики держави називають ще кримінальною (або каральною) політикою держави. Особливого значення та актуальності питання забезпечення ефективної боротьби зі злочинністю набуває в контексті вимог статті 3 Конституції України, яка визначає, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Для виконання поставлених перед нею завдань кримінальна (каральна) політика визначає основні напрями, методи та засоби боpотьби деpжави iз злочиннiстю, фоpми, завдання та змiст дiяльностi пpавоохоpонних оpганiв i суспільних оpганiзацiй, якi пpиймають участь в її здiйсненнi. Ця діяльність є багатогранною та різновекторною і напpавлена на: 1) швидке та повне pозкpиття злочинiв, встановлення осiб, винних у їх скоєннi та забезпечення пpавильного застосування закону; 2) пpавильну квалiфiкацiю скоєного злочину та пpизначення вiдповiдного покаpання; 3) виконання пpизначеного за виpоком суду покаpання. Оскільки кожен з перелічених напpямiв кpимiнальної полiтики має свою специфiку, то і вiдповiдно, полiтика в сфері боротьби зі злочинністю також може бути подiлена на тpи складовi: кpимiнально-пpавову, кpимiнально-пpоцесуальну та кpимiнально-виконавчу полiтику [81, с.4].

Кримінально-правова політика – це напрямок діяльності законодавчих і правозастосовчих органів по створенню кримінального законодавства, криміналізації та декриміналізації, пеналізації та депеналізації, диференціації кримінальної відповідальності. Кримінально-процесуальна політика – це напрямок діяльності правотворчих і правозастосовчих органів по створенню ї застосуванню форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії. Кримінально-виконавча політика (або політика в сфері виконання кримінальних покарань) – це напрямок діяльності державних і громадських органів в галузі виконання кримінальних покарань [80,с.8].

Таким чином, кpимiнально-виконавча полiтика - це складова частина політики держави в сфері боротьби зі злочинністю, яка встановлює основні напрями діяльності державних органів та громадських оpганiзацiй у сфері виконання та відбування кримінальних покарань.

За загальним визначенням, основними завданнями кримінально-виконавчої політики є такі:

– визначення основних напрямів ефективного виконання кримінальних покарань за умов суворого дотримання вимог законності;

– розробка основних напрямів діяльності органів держави і громадськості для досягнення виправлення та ресоціалізації засуджених;

– розробка основних напрямів діяльності, пов’язаної з профілактикою вчинення злочинів і правопорушень засудженими як під час відбування покарання, так і після звільнення;

– визначення напрямів діяльності державних органів і громадськості для забезпечення соціальної адаптації осіб, звільнених з кримінально-виконавчих установ.

Безумовно, що кожна галузь права, в тому числі й та, що регулює сферу виконання покарань, повинна закріплювати у своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, основні засоби та методи політики (ідеології) держави у тій чи іншій соціальній сфері суспільних відносин, а також встановлювати правові норми, що регулюють їх.

Ця політика, її роль, завдання, основні принципи тощо повинні бути науково обґрунтованими та спрямованими, перш за все, на захист прав, свобод та законних інтересів громадян, держави й суспільства в цілому. Вона повинна бути стабільною та незалежною від не завжди обґрунтованих керівних рішень.

Нове кримінально-виконавче законодавство пішло шляхом закріплення основних положень політики держави у сфері виконання покарань у різних статтях КВК України (зокрема у ст.ст. 1, 5 та ін.). Разом з тим, необхідно підкреслити, що будь-яку галузь права не можна розглядати у якості пасивного регістратора державної політики. Кожна галузь права повинні мати свої власні, базові та стратегічні положення та напрямки, щоб протидіяти не завжди та не у всьому обґрунтованим вимогам політики держави.

Стратегію, основні завдання та напрямки політики у сфері виконання кримінальних покарань, фактори та методи її реалізації визначає цілий комплекс факторів. Основними з них є: соціально-політичний, економічний та моральний стан суспільства, стан та динаміка злочинності, вимоги міжнародних правових актів про права людини та поводження з засудженими, рівень правосвідомості та правової культури громадян, розвиток науки тощо.

Таким чином, кримінально-виконавча політика покликана спрямовувати законотворчу діяльність відповідних органів держави та громадськості у сфері виконання кримінальних покарань. Вона визначає основні напрямки, цілі, завдання, принципи, форми та зміст діяльності названих органів.

У вирішенні названих проблем у нагоді може стати їх розгляд з позиції загальної правової (юридичної) політики, що має наступні цілі, котрі конкретизуються стосовно до різних галузей права: а) визначення видів суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню; б) визначення методів правового регулювання відповідних видів суспільних відносин; в) розробка оптимальних систем організації правотворчої та правозастосовної діяльності державних органів на поточну та довгострокову перспективу; д) визначення змісту та методів правового виховання населення й підвищення його правової культури.

Будь-яка із названих цілей має специфічний зміст для конкретизації галузі права та політики, що їй відповідає. Для кримінально-виконавчої політики ці загальні цілі трансформуються у відповідні завдання, функції та принципи політики, зорієнтованої на те, щоб призначене засудженому покарання належним чином виконувалось та досягало цілей, поставлених перед ним кримінально-виконавчим законодавством.

Отже основними завданнями кримінально-виконавчої політики у теперішній час є наступні:

а) уточнення кола суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню у процесі виконання та відбування покарань;

б) визначення суб’єктів цих правовідносин, форм та методів їх діяльності;

в) удосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи;

д) удосконалення змісту, форм та методів карально-виправного впливу на засуджених і звільнених від відбування покарання;

ж) визначення напрямків та форм міжнародного співробітництва з системами інших країн;

е) поліпшення взаємодії кримінально-виконавчої системи з іншими органами та установами, що беруть участь у боротьбі зі злочинністю, в тому числі й з інститутами громадянського суспільства.

Наведе вище дає підстави дійти висновку, що кримінально-виконавча політика – це складова частина політики держави у сфері боротьби зі злочинністю, яка являє собою сукупність концептуальних ідей та напрямків в області правотворчості та правозастосування на стадії виконання та відбування кримінальних покарань.