Глава 1

ного права повинні бути сконструйовані таким чином, щоб пе­редбачали зобов'язання (обов'язок) органів, які розглядають і вирішують індивідуальні адміністративні справи, забезпечували захист не тільки інтересів, прав і свобод людини, а й інтереси держави, громадського порядку, підприємств, установ та органі­зацій. Використання інформації, власності, природних ресурсів не може завдати шкоди правам і свободам інших громадян, ін­тересам суспільства і держави. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей¹. В цьому зв'язку найважливішим завданням діяльності державних органів (судів) є охорона конституційного ладу, встановленого порядку управ­ління, забезпечення державного та суспільного порядку, а та­кож здійснення заходів щодо запобігання вчиненню правопору­шень. Урахування інтересів держави тісно пов'язане із забезпе­ченням охорони інтересів особи. Належне функціонування органів владних повноважень та суду є найважливішим чинни­ком захисту прав, свобод та інтересів особи і, навпаки, законо­слухняність членів суспільства сприяє нормальному функціону­ванню державного апарату і держави в цілому.

Юридичний зміст цього принципу полягає в тому, що пра­ва і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави.

5. Принцип диференціації та спеціалізації адміністративного процесу. Системний аналіз норм адміністративно-процесуаль­ного права дає підстави говорити про наявність двох форм ад­міністративного процесу — судову та управлінську, які об'єднують принаймні три основні групи адміністративних проваджень: а) провадження в сфері управління; б) проваджен­ня з адміністративного судочинства; в) провадження в справах про адміністративні правопорушення. Саме ця характерна особливість для адміністративного процесу, на відміну від кримінального, цивільного чи господарського процесів, потре­бує належного процесуального врегулювання, диференціації та спеціалізації щодо розгляду і вирішення адміністративних справ. При цьому варто звернути увагу на те, що провадження з адміністративного судочинства не можна розглядати як фор­му управлінської діяльності.

Отже, диференціація і спеціалізація з розгляду і вирішення адміністративних справ викликані особливою соціальною го-

■ № ЗО. — Ст.

¹ Конституція України // ВВР. — 1996.

ЗО

ПОНЯТТЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

стротою, пов'язаною зі сферою управлінської (публічної) діяль­ності, та обумовлені наступними чинниками: а) необхідністю оперативного та своєчасного реагування і вирішення ад­міністративних справ у строки, визначені законом з метою уникнення зволікання в управлінській діяльності; б) потребою повного, всебічного розгляду адміністративної справи та уста­новлення об'єктивної істини фахівцями у різних галузях управ­ління; в) значною кількістю органів (посадових осіб), уповно­важених розглядати і вирішувати справи по суті, що вимагає чіткої їх спеціалізації та вичерпного окреслення обсягів та меж повноважень; г) забезпеченням ведення процесу менш обтяж­ливими фінансовими витратами держави; ґ) можливістю інс-танційного оскарження дій і рішень органів (посадових осіб), що порушують права і законні інтереси фізичних чи юридич­них осіб; д) створенням умов і порядку судового захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів владних повноважень при здійсненні ними владних уп­равлінських функцій на основі законодавства.

Юридичний зміст зазначеного принципу полягає в розме­жуванні на законодавчому рівні компетенції уповноважених органів (посадових осіб) щодо розгляду і вирішення індивіду­альних адміністративних справ.

6. Принцип відповідності норм адміністративного процесуаль­ного права України положенням міжнародно-правових актів. Конституційне закріплення тези (ст. 9), що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства Украї­ни, є тим підґрунтям, на підставі якого система норм ад­міністративного процесуального права буде поновлюватися нормами світової цінності. Характерно, що останнім часом уже зроблені певні кроки щодо застосування норм міжнародно-правових актів у законодавстві України. Наприклад, ч. 6 ст. 9 КАСУ закріплено: «Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого дана Верховною Радою України, встанов­лені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосо­вується правило міжнародного договору». Проте, якщо міжна­родний договір не відповідає Конституції України повністю чи частково і ця невідповідність визнана Конституційним Судом України, як, наприклад, зазначено у Висновку Конституційно­го Суду України від 11 липня 2001 р., справа № 1-35/2001 про

31