4. Теорії ж.Б.Сея і ф.Бастіа

У багатьох розвинених країнах Європи і США протягом XIX ст. аж до зміни класичної політичної економії маржиналізмом учення А.Сміта було фундаментом для подальшого розвитку ідей та концептуальних положень "класичної школи" і головним чином тих із них, які абсолютизували по­літику економічного лібералізму, стихію ринкового механізму господарю­вання.

Послідовником і продовжувачем творчих надбань А. Сміта у першій третині XIX ст. у Франції став Ж.-Б. Сей.

Необхідно відзначити, що Ж.-Б. Сей, подібно до інших класиків, пояс­нював конструювання політичної економії на зразок точних наук, таких, наприклад, як фізика. У методологічному плані це означало визнання за­конів, категорій і теорій, які мають універсальне і першочергове значен­ня. Але слід сказати, що Сей визнавав лише теоретичне й описове призна­чення політичної економії. Так, у своєму листі Т. Мальтусу в 1820 р., говорячи про роль ученого-економіста, він писав: "Ми повинні тільки ска­зати суспільству, як і чому такий-то факт є наслідком якогось іншого. По­годиться воно з цим наслідком чи відмовиться від нього, цього буде для нього досить; воно знає, що йому робити, але ніяких повчань".

"Закон Сея" . Ж.Б. Сей здобув собі безперечний авторитет смітіанця, беззастережно сприйнявши принципи вільності ринків, ціноутворення, внутрішньої і зовнішньої торгівлі (фритредерство), необ­меженої вільної конкуренції підприємців, недопущення ніяких проявів протекціонізму, і звів ці принципи до абсолюту. У випадку їх прийняття він передрікав людству об'єктивну неможливість ні перевиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту, тобто — економічних криз.

Положення Ж.Б. Сея про реалізацію суспільного продукту пізніше отримало назву "закону ринків", або просто "закону Сея". І визнавали цей закон не тільки стовпи класичної політичної економії — Д. Рікардо, Т. Мальтус та інші, але й економісти багатьох інших шкіл економічної думки до самого початку XX ст. Навіть під час Великої депресії, коли чверть робочої сили США була безробітною, такий видатний економіст, як А. Пігу, писав: "Поряд з досконалою вільною конкуренцією завжди існує сильна тенденція щодо повної зайнятості. Таке безробіття, яке існує в будь-який проміжок часу, виникає повністю внаслідок ряду перешкод, які ускладнюють відповідні пристосування заробітної плати і цін, що мають відбутися негайно!".

Роботи Ж.-Б. Сея досить легко сприймались прогресивним суспіль­ством Франції, Англії, США і ряду інших країн тому що, як помітив один із представників маржиналізмуА. Курно, стиль викладу у творах з полі­тичної економії Ж.-Б. Сея був таким же літературно бездоганним, як і в А. Сміта. Крім того, за словами того ж А. Курно, і А. Сміт, і Ж.-Б. Сей не зверталися задля досягнення найбільшої точності своїх аргументів, на відміну від Д. Рікардо, до обтяжливих арифметичних і алгебраїчних об­числень.

В історії економічних учень ім'я Ж.-Б. Сея асоціюється, як правило, з образом ученого, який беззастережно вірив у гармонію інтересів класів суспільства в умовах ринкових економічних відносин і проповідував для їх утвердження принципи смітівської концепції економічного лібераліз­му, саморегулюючої економіки.

Критика основних ідей Ж.-Б. Сея, у тому числі тієї, яку прийнято називати "законом Сея", згідно з якою економічні кризи не є закономірними, незважаючи на численні спроби спростування їх соціалістами-утопі­стами і марксистами упродовж більш ніж 100 років (тобто до появи економічного вчення Дж. М. Кейнса), залишалася для теорії і практики світового господарства недостатньо переконливою.

Як же пояснити "тривалу життєздатність" концепції Ж.Б. Сея про безперешкодну і повну реалізацію суспільного продукту і про безкризовий економічний ріст, втілений у так званому законі ринків? Тут, мабуть, вар­то вказати на три обставини, коріння яких у спадщині А. Сміта.

По-перше, смітівський "природний порядок" припускає гнучкість цін і заробітної плати, взаємовигідний при пасивній ролі грошей обмін між працею і результатами своєї праці всіх суб'єктів ринку. Якщо ціни і заро­бітна плата пристосовуються швидко, тоді короткостроковий період, в якому ціни жорсткі, буде таким коротким, що ним можна нехтувати для всіх практичних цілей. З урахуванням цього за "законом Сея" інший хід речей зовсім не прийнятний.

По-друге, завдяки А. Сміту "закон Сея" виключає будь-яке втручання в економіку ззовні. У ньому підтримується'вимога про мінімізацію бюро­кратичного за своєю природою державного апарату, недопущення протек­ціонізму.

По-третє, "закон Сея" передбачав поступальний розвиток ринкових економічних відносин у суспільстві на базі досягнень науково-технічного прогресу, а не катаклізми, котрі "обіцяв" С. Сісмонді у випадку падіння пріоритетної ролі в економічному житті країни учасників натурального господарства, які відживали, — ремісників, селян, кустарів.

Отже, квінтесенція "закону Сея" полягає в тому, що при досягненні і дотриманні суспільством усіх принципів економічного лібералізму виробництво (пропозиція) буде забезпечувати адекватне споживання (попит), тобто виробництво товарів і послуг в умовах смітівського "природного по­рядку" обов'язково породжує доходи, на які ці товари і послуги вільно реа­лізуються. Подібним чином "закон Сея" сприймався всіма прихильника­ми концепції економічного лібералізму, які вважали, що гнучке і вільне ціноутворення на ринку приводитиме до миттєвої реакції на зміни в кон' -юнктурі господарства, буде гарантом саморегулювання економіки.

Звичайно, якщо припустити можливість бартерної економіки, де гроші лише облікові одиниці і сукупний попит на них дорівнює цінності всіх то­варів, які підлягають обміну на гроші, то загальне перевиробництво дійсно було б неможливим. "Продукти платяться за продукти" у внутрішній торгівлі так само, як у зовнішній — у цьому суть "закону ринків" Сея. Проста думка викликала фурор, який повністю не затих і понині.

Разом з тим, сам Ж.-Б. Сей фразу "пропозиція створює попит" ніколи не використовував. Придумав її Дж. М. Кейнс. Останній, очевидно, вдав­ся до неї, щоб спростувати основну думку Ж.-Б. Сея про те, що нібито тільки той або інший товар окремо один від одного може бути вироблений у надлишку, але ніколи не всі товари разом. За Кейнсом, класиком є будь-який автор, який визнає "закон Сея".

К. Маркс, який вважав себе продовжувачем вчення не тільки А. Сміта, але й Д. Рікардо, особливо різко критикував останнього і всіх тих, хто поділяв віру в положення Ж.-Б. Сея про неможливість економічних криз.

У своїй теорії суспільного відтворення К.Маркс, як відомо, доводив неминучість періодичних (циклічних) криз перевиробництва. Він, крім того, вважав неприпустимим трактування економічних криз як криз недоспо­живання, як це випливало з праць Т. Мальтуса, соціалістів-утопістів, а також С. Сісмонді, П. Прудона і деяких інших економістів. Відповідно до сучасних концептуальних положень, економічні кризи зумовлені не тільки і не стільки недостовірністю "закону Сея" (оскільки абсолютно чиста, або, як прийнято говорити, досконала конкуренція об'єктивно не­можлива), скільки закономірними наслідками недосконалої конкуренції і монополізму.

Ці положення лежать в основі сучасних теорій державного контролю суспільства за ходом розвитку економіки. Вони, по суті, виключають марксистські постулати про антагонізм між класами і саморуйнування капіталістичного "експлуататорського" суспільного ладу.

Теорія трьох факторів виробництва. Економічні погляди Ж.-Б. Сея отримали певне схва­лення і відображення в працях Т. Мальтуса. Так, по­пулярна протягом XIX ст. теорія витрат виробництва Т. Мальтуса практично цілком грунтується на поло­женнях висунутої не набагато раніше Ж.-В. Сеєм теорії трьох основних факторів виробництва: праці, капіталу і землі. Це ще раз свідчить про популярність "вилучень", зроблених послідовниками творчої спадщи­ни А. Сміта.

Так, якщо Д. Рікардо і соціалісти-утопісти, дотримуючись "заповітів" А. Сміта, єдиним джерелом вартості товару (послуги) вважали працю, то інша і досить значна частина економістів різних шкіл і течій як вихідний аргумент взяла інше положення теорії Сея—Мальтуса, згідно з яким вартість товару складається з витрат власника-підприємця у процесі ви­робництва на засоби виробництва (фактор "капітал"), на заробітну плату (фактор "праця") і на ренту (фактор "земля").

У результаті послідовники Сміта—Рікардо почали розглядати прибу­ток і ренту як привласнення частини вартості праці робітників, тобто як наслідок експлуатації праці капіталом та антагонізму класів.

Послідовники Сея—Мальтуса, які також вважали себе традиціоналі­стами, і вартість товару, і доходи класів суспільства розглядали як спільну працю і мирне співіснування представників цих класів. Наприкінці XIX ст. маржиналісти-другої хвилі в особі А. Маршалла та інших учених до­вели тупикову сутність і теорії трудової вартості, і теорії витрат виробниц­тва, оскільки в їх основі лежить витратний принцип.

Однак щодо теорії вартості Ж.-Б. Сея, то слід додати, що він, як і його вчитель А. Сміт, давав кілька визначень поняття "вартості". Наприклад, пам'ятаючи положення А. Сміта про те, що будь-який товар має дві нероз­ривні властивості — мінову вартість і споживну вартість, Ж.-Б. Сей відзначав особливе значення взаємозв'язку корисності і вартості пред­метів (товарів).

З цього приводу він писав, що "вартість є мірилом корисності" предмета. Тим самим Ж.-Б. Сей припускав можливість вимірювання вартості не тільки кількістю затраченої праці, але й її корисністю для продукту. Але концепція вартості, що грунтується на корисності, навряд чи може вважатися такою, яка відповідає теорії ціноутворення без застосування по­няття "спадної корисності" для пояснення насичення попиту при певно­му рівні ціни.

Набагато більшого значення у створенні вартості товару Ж.-Б. Сей на­давав трьом факторам виробництва — праці, землі і капіталу, які, на його думку, беручи участь у процесі виробництва, "причетні" до створення вартості.

Триєдина формула, яка випливає із теорії трьох факторів Ж.-Б. Сея, згідно з якою "праця" породжує заробітну плату як доход робітників, "ка­пітал" породжує прибуток як доход капіталістів, а "земля" — ренту як доход землевласників, по суті своїй була своєрідною інтерпретацією по­глядів А. Сміта. Мова йде про те, що, запозичивши у А. Сміта ідею про роль класової структури суспільства у виникненні і розподілі різних видів до­ходів, Ж.-Б. Сей ніби підтверджував, що названі вище фактори ("праця", "капітал", "земля") мають самостійне значення у створенні доходів робіт­ників, капіталістів і землевласників.

Отже, Ж.-Б. Сей відкидає будь-яку думку про можливість експлуатації власників факторів виробництва і класів суспільства в умовах нічим не об­меженої вільної конкуренції підприємців.

Таким чином, Ж.-Б. Сей і його учні намагалися вивести спрощене по­ложення про гармонію економічних інтересів усіх верств суспільства, будуючи свої судження на відомій ідеї А. Сміта про те, що власний інте­рес "економічної людини", який спрямовується "невидимою рукою", обо-в'язково збігається із суспільним. Питання про пропорції, за якими ство­рена основними факторами виробництва вартість суспільного продукту розподіляється на доходи тих класів суспільства, що володіють цими фак­торами, на думку Ж.-Б. Сея, самостійного значення не має. Доходи підприємця, за визначенням Ж.-В. Сея, є "винагородою за його вироб­ничі здібності, талант, діяльність, дух порядку і керівництво".

Як і Т. Мальтус, він був упевнений, що становище "нижчих класів" не­одмінно поліпшується, і тому заради поповнення доходів "вищих класів" сам "трудящий клас більше за всіх зацікавлений у технічному успіху ви­робництва". Що ж до "виробників", то і серед них кожен зацікавлений у добробуті інших.

Саме поняття "вульгарна політична економія", яке ввів у науковий обо­рот К. Маркс, значною мірою пов'язане з теорією факторів виробництва Ж.-Б. Сея. Цю теорію, як і теорію витрат Т.'Мальтуса, К. Маркс назвав апо­логетичним, навмисним і вульгарним захистом інтересів експлуататор­ського класу капіталістичного суспільства.

Не всі доводи К. Маркса з цього приводу вважаються беззаперечними, хоч деякі з них мають підстави. Ш. Жід та Ш. Ріст вважали, що не­обхідність ясності викладу інколи спонукала Ж.-Б. Сея ковзати по по­верхні важливих проблем, замість того, щоб проникнути в їх глибину.

Із найбільш відомих послідовників ідей Ж.-Б. Сея слід відмітити іншо­го французького економіста — Фредеріка Бастіа (1801 — 1850), який ви­сунув і обгрунтував теорію послуг, а також концепцію "економічної гармонії". В теорії послуг виробництво трактувалось як обмін послугами. Внаслідок такого обміну, на думку Бастіа, створюється корисність, яка являє одну із частин сукупного продукту у вигляді товарів або послуг. Таким чином, ідея Бастіа близька ідеї Сея. Робітник створює певну ко­рисність, яка втілюється у готовому продукті.

На основі теорії послуг Бастіа розробив ідею утвердження економічної гармонії і вільного підприємництва. На його думку, капітал створюєть­ся у результаті намагань або відмов з метою отримання якої-небудь користі у майбутньому. Отже, поступитись капіталом — означає позбавити себе зиску, зробити послугу іншій особі. Той, хто зробив послугу, таким чином має право на отримання відповідної винагороди, яка може бути у вигляді орендної платні, ренти, процента і т. д.

Ринкова економіка в ученні Бастіа — це справжнє царство волі і гар­монії, оскільки всі члени ринкового суспільства "вимушені надавати один одному послуги і взаємну допомогу заради загальної мети".