ЛЕКЦІЯ 4. ГОСПОДАРСТВО, ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СУСПІЛЬСТВ СХІДНОЇ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

4.1. Загальна характеристика цивілізацій середньовіччя

4.2. Економічна думка Сходу в середні віки

4.3. Економічні ідеї західноєвропейських мислителів у добу середньовіччя

4.4. Економічна думка в Україні часів середньовіччя

4.1. Загальна характеристика цивілізацій середньовіччя

Середньовіччя — це період в історії людства, який зазвичай обмежують тисячоліттям між падінням Римської імперії напри­кінці V ст. до Великих географічних відкриттів, які розпочина­ються наприкінці XV ст. Сам термін «середні віки» був запро­ваджений до наукового обігу італійськими вченими часів Відродження. Розпочинається період з масових міграцій «варварських» (за термінологією римлян) племен, германських та тюркських, східних кочівників, під тиском яких і відбувається падіння Римської імперії та ціла низка змін у соціально-економічному житті не лише Європи, а й Азії. Для даного суспільства є притаманною стала та малорухома система цінностей та уявлень, базована на релігійних заповідях та вченнях. Середньовічна людина здебільшого зорієнтована на свій внутрішній світ, інтенсивне духовне життя, створення передумов для спасіння душі, досягнення Царства Божого. У цих умовах відбулося формування основних цивілізаційних регіонів — Азійського (Східна або арабо-мусульманська цивілізація) та Європейського (Західна або християнська цивілізація).

В Азії, відповідно до специфічних особливостей культурного спадку, географічного середовища, системи ведення господарст­ва, соціальної організації та релігії, сформувалася арабо-мусульманська (ісламська) цивілізація. Ця форма цивілізації пов'язана з особливостями її культури, в основі якої є арабська мова, віровчення та культ ісламу. Іслам, або мусульманство, виникає у VII ст. н.е. на Аравійському півострові. Фундаментом мусульманського віросповідання була віра у єдиного Бога Аллаха та Магомета як його пророка, а також неухильне дотримання п'яти основних приписів, так званих «стовпів віри»: «Немає Бога крім Аллаха та Магомет пророк його», щоденна п'ятикратна молитва (намаз). Дотримання посту (урази) в місяць рамазан, обов'язкова сплата податку (залят) та здійснення паломництва до Мекки (хадж). В ісламі є сильною віра у божественне приречення, ідея безумовної покірності божественній волі, яка наклала глибокий відбиток на весь плин життя та ісламську культуру.

Так, іслам сформував досить специфічну форму взаємин між окремою особою і земною владою та Богом. Ні людина, ані держава не можуть існувати «нейтрально» від Всевишнього, вони або служать йому, і тоді вони «вірні», або ні— і тоді вони «невірні», адже виступають проти волі Божої. З цих же позицій розглядаються і взаємини між окремою людиною та владою. Визнаючи вищість Бога, людина повинна визнавати й вищість влади (адже остання від Бога!), служити і коритися їй.

У Корані, священній книзі мусульман, читаємо: «Віруючі! Підкоряйтеся Аллаху, підкоряйтеся посланцеві цьому (Магометові), і тим з вас, хто має владу». Навіть сама назва нової релігії— іслам— означала покірність, підпорядкування єдиному Богові. В Корані підкреслювалося, що «благочестя перед Богом є покірність», а ті, хто прийняв цю покірність, стали називатися покірними, відданими — «муслимами», мусульманами. Залежність людини також освячувалася Кораном, адже Аллах усе бачить, все чує, він нагороджує або карає кожного: «…в нього влада, і він — найшвидший із тих, хто проводить розрахунки». Аллах— властитель Землі і Всесвіту та всіх її жителів, який вимагає безумовного підпорядкування та поклоніння перед ним.

Іслам сформувався в арабському середовищі, батьківщиною його є арабські міста Мекка та Медина. Прийняття ісламу сприяло консолідації арабських племен, на базі ісламу виросла могутня держава— Арабський Халіфат, до якого у період його розквіту входили Сирія, Палестина, Месопотамія, Єгипет, Хіва, Бухара, Афганістан, значна частина Іспанії, Вірменія, Грузія. Іслам сприяв не лише політичній консолідації народів Арабського Халіфату, а й зміцнив торговельні зв'язки та економічну взаємодію різних за характером економік регіонів. Країнам, підкореним мусульманськими завойовниками, належала активна роль у східній та середземноморській торгівлі, в якій головним інструментом були золота (динар) та срібна (дирхем) моне­ти, успадковані, відповідно, від Візантії та Ірану.

Активна торгівля у Середземному морі та в Індійському океа­ні стимулювала розвиток ремесла та сільського господарства. Верховним власником усіх земель також вважався Аллах, а держава лише від його імені розпоряджалася нею. Фактично землею відали намісники — еміри. Найбільшого поширення набуло общинне (або громадське) землекористування на державних зем­лях, за що селяни платили ренту-податок — харадж або ушр. Платили також ушр і користувачі невеликих особистих ділянок— мульк, але вони мали право на відчуження своїх ділянок. Крім цього, існували також землі правлячого дому — савафи, та землі релігійних установ — вакфи, які не оподатковувалися. Чиновники, військові та інші служилі люди могли отримати землю в умовне володіння за службу — ікта, разом з правом стягнення з них ренти-податку.

Арабо-мусульманський світ відзначався високим рівнем урбанізації. Багдад вважався одним з найбільших міст світу, де торгували лісом, порцеляною, хутром, прянощами, шовком, вином, усім, що вироблялося в Індії, Східній Африці, Китаї, Середній Азії. У містах діяв державний контроль — хізба. Жорстка систе­ма підвладності, успадкована від східних тираній, залежність від вищої влади підтверджуються різними джерелами, зокрема у праці єгипетського історика XIII ст. ал-Макрізі «Книга повчань та напучень» розкриваються функції представника хізби — мух-тасіба: «Помічники його обходять ремісників та торговців і на­казують їм ставити печатки на горщики, і оглядають їх м'ясо... І слідкують вони за вулицями, не допускають штовханини... Здійснюють вони нагляд за простолюдинами..., а також слідку­ють вони за мірами та вагою».

Надзвичайно своєрідна та яскрава культура була створена у середньовіччя на арабо-мусульманському Сході. Арабська астрономія, медицина, алгебра, філософія, безсумнівно, були значно вищими за європейську культуру того часу. Система зрошення полів, деякі сільськогосподарські культури (рис, цитрусові) були запозичні європейцями в apaбів. Арабо-мусульманський вплив на середньовічну Европу здебільшого обмежувався запозиченнями окремих новин та відкриттів, що визначалося релігійними відмінностями. Християнська Європа надавала перевагу розпалюванню релігійної ненависті до ісламу, вбачаючи у Магометі Антихриста. Проповідування проти «невірних» поклало початок хрестовим походам (кінець XI — кінець XIII ст.).

У Європі середньовіччя — це період становлення нової форми Західної цивілізації— європейської християнської цивілізації. Європейська цивілізація формується на території колишньої Римської імперії, яка, як відомо, розпалася на дві частини: Східну (Візантійську) та Західну (Римську) імперії. Західна Римська імперія припинила своє існування в результаті внутрішніх суперечностей та навали так званих «варварів» у 476 р. Тому цивілізаційні процеси в обох частинах Римської імперії поряд із загальними закономір­ностями мали й істотні відмінності. У результаті цих відмінностей сформувалося два різновиди Європейської цивілізації — східно- та західно-християнська. Формування Європейської цивілізації відбувалося в результаті синтезу античної цивілізації та варварсь­кого побуту в ході процесів романізації, християнізації, станов­лення державності та культури нових народів Європи.

Культурною базою європейської цивілізації була античність. Візантія ніколи не поривала з античністю; її культура, господар­ські та політичні інститути значною мірою спиралися на античну традицію й були органічними формами її розвитку. Найбільше своєрідність візантійського побуту пов'язана з тією модерніза­цією, якої набуло у Візантії християнство.

Християнство, як і в часи античності, не мало єдиної організа­ції, на території Римської імперії існував цілий ряд християнських церков, між керівництвом яких відбувалася жорстока боротьба за гегемонію у християнському світі. Найактивніше боролися між собою голови Західної Римської церкви — папа Римський та Візантійської церкви— Константинопольський патріарх. Папа Римський оголосив себе намісником Ісуса Христа, спадкоємцем апосто­ла Петра, верховним понтифіком Вселенської (католицької) церк­ви; патріарх Константинопольський прийняв титул Вселенського патріарха православної, тобто істинно християнської церкви, адже він визнавав рішення лише перших семи Вселенських соборів хри­стиянських церков. Формальним актом розколу християнства на католицизм та православ'я була взаємна анафема (церковне прокляття), якому піддали один одного папа Римський та Константи­нопольський патріарх 16 червня 1054 р.

Такі дії вищих духовних ієрархів були наслідком гострого конфлікту між папством та Візантією, в основі якого лежали ма­теріальні, власне, земельні претензії з боку Риму (щодо повер­нення земель Південної Італії, якими Візантія володіла за так званим «Костянтиновим даром»), але формально причиною оста­точного розколу стала невідповідність у трактуванні Святого письма, власне, догматів віри щодо джерела Святого духу. Західні християни вважали, що Святий дух виходить як від Бога-отця, так і від Бога-сина, але таке трактування порушувало тогочасні догмати (нікейський символ), за якими Святий дух виходить ли­ше від Бога-отця, за що тодішній патріарх Михайло Керуларій і звинуватив Рим у єресі. Це і дало підстави для цілковитого роз­риву стосунків між двома гілками християнської церкви.

Візантійська імперія як самостійна держава перестала існувати у XV ст., але саме вона заклала основи східно-християнської цивілізації, носіями якої є українці, росіяни, білоруси, греки, бол­гари, серби та інші народи сучасної Європи.

Становлення західно-християнської цивілізації пов'язане з Ве­ликим переселенням народів — вторгненням у межі Римської ім­перії так званих варварів — численних германських племен, гунів тощо. Слід зауважити, що переселення представників герман­ських племен на територію Римської імперії розпочалося задовго до її падіння. Вони ставали підданими імперії, воїни ставали частиною римської армії, а племінна верхівка отримувала досить високе античне виховання і не раз досягала значного впливу у політичному та господарському житті імперії. Зрозуміло, що ще задовго до Великого переселення народів відбувався процес романізації варварських племен. Але масове вторгнення варварських племен на початку Середньовіччя певною мірою загальмува­ло цей процес.

Проте вже у період Середньовіччя Західна Європа почала долати ці наслідки загарбницьких воєн та відроджуватися, тут починають з'являтися нові державні утворення, спостерігається процес становлення Європейської цивілізації. Духовною осно­вою всієї Європейської цивілізації стає християнство. В умовах розпаду Римської імперії, її політичних і господарських інсти­тутів, занепаду культури християнство стає єдиним загальним для всіх країн та народів Європи духовним і соціальним інсти­тутом. Християнство формувало єдиний світогляд, моральні нор­ми, цінності і зразки поведінки, а католицька та православна церкви стали не лише духовними, а й впливовими політичними організаціями. Тому процес становлення Європейської цивілізації значною мірою був процесом християнізації— залучення язичницьких народів до християнської культури, вірувань і звичаїв, вступу до християнських організацій — католицької та православної церков.

Католицька церква не лише мала надзвичайний вплив на дер­жавні справи європейських народів, а й колосальні матеріальні ресурси, їй належали величезні земельні маєтності та фінансові кошти. Вона вела постійну боротьбу із світськими державцями за політичну владу, виступала з ідеями, які ініціювали широкі су­спільні рухи (наприклад, Хрестові походи). Посідала вона й ви­ключне становище у справі освіти та наукових досліджень.

Отже, на основі економічних, політичних і культурних процесів у середньовічному світі сформувалися основні цивілізаційні регіони — арабо-мусульманський, західно-християнський та схід­но-християнський, з якими пов'язані всі події середньовічної іс­торії, господарська діяльність, торгівля, війни, обмін культурною спадщиною.