ЛЕКЦІЯ 8. Особливості економічного розвитку та економічної думки у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (4 год)

8.1. Маржиналістська революція

8.2. Австрійська школа маржиналізму.

8.3. Формування неокласичної економічної теорії.

8.3.1.Кембриджська школа

8.3.2. Американська школа маржиналізму.

8.4 Українська школа.

У 50-60-ті роки XIX ст. в англійській економічній науці пану­ють погляди Дж. С. Мілля та його учнів, які фактично відмовилися від теорії трудової цінності. Економісти, що мали інші погляди, не могли знайти собі аудиторії. Стало проявлятися прагнення покласти в основу економічної теорії суб'єктивні поняття і повністю абстрагуватися від навколишніх соціальних умов.

Першим, хто успішно збунтувався проти пануючих теорій, був англійський економіст Вільям Стенлі Джевонс (1835-1882). У 1860 році він став відомим завдяки запровадженому ним поняттю спадної граничної корисності, а через два роки подав у Британську асоціацію розвитку науки свою доповідь "Коротке повідомлення про загаль­ну математичну теорію політичної еконо­мії", де наводилася теорія цінності на основі граничної корисності.

Головною працею Джевонса є "Теорія політичної економії"(1871), у якій він поставив завдання теоретично дослідити спосіб, за допомогою якого можна виміряти корисність. Спочатку Джевонс викладає теорію споживчих благ, яка була заснована на їхній граничній корисності, потім розширює її, ввівши метод встановлення цін на фактори виробництва, наближений до теорії граничної продуктивності.

Своє дослідження Джевонс починає з аналізу взаємовідносин двох торгових партнерів за умови незмінного запасу благ. Вони будуть торгуватися доти, доки не досягнуть рівноваги. Звідси - висновок Джевонса: співвідношення, яке складається між товарами в процесі обміну, дорівнює оберненому відношенню кінцевих корисностей відповідних товарів.

Основним постулатом теорії Джевонса є те, що цінність товарів породжується граничною корисністю. Тобто головний чинник, який є в основі обміну - це попит, а не витрати виробництва, як твердили представники класичної школи. Але цінність втілює в собі кінцевий ступінь корисності, на який впливають і масштаби пропозиції, а вони залежать від витрат виробництва. Це означає, що суб'єктивні наміри відіграють визначальну роль лише тоді, коли пропозиція є фіксованою величиною. Внаслідок цього теорія була придатною лише для корот­котермінових періодів і виявилася статичною.

Але основним чинником, що визначає цінність, є корисність, яку Джевонс розглядає на основі психологічної теорії англійського соціолога і мораліста Бентама про насолоду і страждання. За Джевонсом, насолода має два вимірники: тривалість та інтенсивність. Можна навіть виділити валову і чисту насолоду. Чиста насолода = валова насолода - валові страждання. З часом насолода від спо­живання продукту зменшується, а її величина залежить від про­позиції товару, що дає насолоду.

На думку Джевонса, порядкове порівняння насолоди і страж­дання є досить простим способом вимірювання корисності, а отже, і цінності. Корисність визначається ставленням споживача до товару і зменшується, як і насолода, у міру збільшення кількості товару. Звідси - максимальної корисності досягають тоді, коли споживач витрачає свої кошти так, що у всіх випадках забезпечується один і той самий кінцевий ступінь корисності.

Предметом економічної теорії в такому розумінні стає пове­дінка споживача, яка залежить від психології Індивіда, а найважли­вішою проблемою стає проблема ринкової вартості і рівноваги між суб'єктивними намірами.

Паралельно із Джевонсом подібних висновків дійшли австрійці Герман Госсен і Карл Менгер, а також швейцарець Леон Вальрас.

У 1854 р. Герман Госсен опублікував свою працю "Еволюція законів людської взаємодії", в якій сформулював два основні закони:

• перший закон, або закон насичення - у міру задоволення потреб ступінь насичення зростає, а величина конкретної корисності зни­жується (цінність товару визначається граничною корисністю товару); Перехід до насиченості потреб відбувається звичайно не зразу, а поступово, ніби по сходинках.

На рис. 1 відображені спадні ступені корисності. Корисність блага з кожною наступною одиницею спадає. Спадіння граничної корисності ви­ражає "сходинку" рівнів корисності. Якщо продовжити спадаючу "схо­динку", можна припустити, що точка насиченості корисності досягати­меться при споживанні десятого блага (на десятій "сходинці").

Рис.1. Перший закон Госсена

Практичне значення першого закону Госсена полягає у тому, що він відбиває зв'язок між зниженням граничної корисності і падінням попиту (зниженням кривої попиту). Крива попиту може бути виведена як похідна від кривої граничної корисності.

• другий закон, або закон компенсаційного задоволення - особа максимізує свою корисність, коли розподіляє наявні граничні кошти між різними благами так, що досягає однакового задоволення від останньої одиниці грошей, витраченої на кожен товар.

Щоб отримати максимум корисності, споживач так розподіляє кількість споживчих благ (наприклад, молока і хліба), щоб їх гранична корисність дорівнювала одній і тій самій величині (рис. 2).

Рис. 2. Другий закон Госсена

Закон єдності ціни випливає із закону заміни споживчих благ. Для покупця існує деяка межа ціни, вище від якої він не купуватиме товару. Для продавця є певна нижня межа ціни, яку він хоче отримати і нижче від якої не хоче опуститися. На перетині інтересів покупців і продавців згідно з другим законом Госсена перебуває рівень, що співвідноситься з поєднанням корисностей сторін одна­кової інтенсивності. Цей рівень - ціна, яка відповідає однаковій корисності решти покупок.

Леон Вальрас (1834-1910), якого на­зивали найвидатнішим із чистих теоретиків, вказав економічній науці шлях, яким вона іде і в наші дні. Розроблений ним математичний метод економічного аналізу, викладений в "Елементах чистої економічної науки" (1974), хоч і застарів на сьогодні, містить основи, на яких значною мірою базуються сучасні еконо­мічні теорії. Вальрас заснував так звану Лозанську школу маржиналізму.

Вихідним пунктом досліджень Вальраса була концепція економічної рівноваги, за якої весь суспільний продукт складається із сукупності товарів, які пропонуються за деякими цінами. Сукуп­ності товарів відповідає сукупний попит споживачів, які керуються принципом корисності. За Вальраса центральним стало твердження про те, що цінність визначається рідкісністю речі, а не витратами на її виробництво.

Гранична корисність, безумовно, є математичним поняттям і, за Вальрасом, є спадною функцією спожитої кількості; вона пропорційна до сплаченої ціни. Граничної корисності досягають у тому випадку, коли з останніх витрачених споживачем коштів, з врахуванням його переваг, він отримає однакове задоволення. Це і є точкою економічної рівноваги. Якщо названі умови переважають, корисність максимізується. Математично це буде похідна від сукупної корисності, яка виражає не лише зв'язок між кількістю цього блага і його корисністю, а й темпи зміни корисності кожної одиниці блага. Гранична корис­ність є також джерелом цінності, оскільки вона перетворює спожи­вача в кінцеву інстанцію в процесі ухвалення рішень.

Економічна система Вальраса має замкнутий характер. Кінцеві споживачі продуктів продають свої послуги і купують товари різних фірм. Останні купують послуги факторів і сировину, необхідну для виробництва товарів, які потім продаються кінцевим споживачам та іншим фірмам. Виходячи із цієї схеми, Вальрас прагнув з'ясувати умови досягнення рівноваги у всій економіці, оскільки лише після цього можуть бути встановлені ціни на товари і послуги, обсяг випуску продукції та витрати виробництва. Саме ці проблеми є центральними.

Хоч Вальрас визнавав, що його економічна система є ідеаль­ною побудовою, він вважав, що саме до такого стану стихійно пря­мує суспільство в умовах вільної конкуренції. Із зростанням прибут­ків у деякій галузі туди спрямовується потік капіталу, скорочення прибутків зумовлює відплив капіталу. Такий механізм означає, що в умовах рівноваги всі отримують лише нормальний прибуток. Еконо­мічна рівновага за Вальрасом не тільки стійка, вона може бути порушена лише якоюсь зовнішньою силою. Залишена сама на себе, економічна система нездоланно прямує до цін, що забезпечують рівність попиту і пропозиції. Така економічна система описана кіль­кома системами рівнянь. Ними є, наприклад, рівняння попиту, що відображають його не лише у вигляді функції ціни відповідних товарів, а й у вигляді функції цін споживчих благ загалом. Рівняння витрат виробництва, з врахуванням припущення про те, що ціни змінюються в прямій залежності від витрат виробництва, дають можливість отримати ряд рівнянь, що відображають рівність цін затратам на елементи виробництва. Є також рівняння, які відобра­жають кількісні співвідношення між загальною величиною доступ­них виробничих послуг і кількостями, використовуваними для кож­ного виду товарів. Ціни виробничих послуг дають змогу встановити технічні коефіцієнти, або виробничі функції для випуску продукції за мінімального рівня витрат. Використання виробничих послуг, за Вальрасом, залежить від цін на товари і від цін на послуги. На цій основі будується економічна модель, для якої характерний тісний взаємозв'язок попиту, витрат виробництва, виробничих послуг і виробничих функцій. Кількостям створених товарів протистоять рівняння попиту, цінам - рівняння витрат виробництва, а вироб­ничим послугам - відповідні рівняння кількостей. Вся побудова, яка охоплює і проміжні товари, являє собою основу для подальшого аналізу умов всезагальної економічної рівноваги.

Одночасні, але абсолютно незалежні відкриття Джевонса, Менгера, Вальраса, Госсена принципу спадної граничної корисності як фундаментального елементу побудови нового типу статичної мікроекономіки обумовили маржиналістську революцію в економічній теорії. Поняття граничної корисності і відповідна теорія стали своєрідним поворотним пунктом в розвитку економічної думки, а граничні величини - новим інструментом для дослідження і опису нез'ясованих економічних явищ.

Отже, новий підхід до економічного аналізу означає:

• у центрі уваги опиняється психологія індивіда;

• замість відносин між людьми в процесі виробництва досліджуються відносини "людина-товар";

• економічний досвід, що описує поведінку індивіда, підсумовується, завдяки чому можна охарактеризувати поведінку групи людей і всього суспільства;

• економічні процеси вивчають з точки зору споживача, а не виробника;

• визнається, що в основі господарських рішень є психо­логічні фактори;

• змінився кут зору економічної науки: замість середніх величин стали домінувати граничні; з'явилися нові категорії (граничні витрати, гранична продуктивність, гранична схильність);

• виникла сфера науки, названа граничним аналізом.

Проте маржиналістська революція, як і промисловий перево­рот, залишилася непоміченою серед сучасників. Загальноприйнята сьогодні версія, що датує революцію приблизно 1871 роком і зв'язує воєдино імена Джевонса, Менгера і Вальраса як таких, що писали про одне і те саме, вперше була проголошена Вальрасом в 1886 р. Проте до кінця століття в історії економічної науки так і не з'явилося повного опису цієї теорії. Це була революція, факт здійснення якої був широко визнаним лише більш ніж через покоління.

8.2. Австрійська школа маржиналізму

Вищезазначені чотири економісти зробили лише половину роботи. Австрійська школа змогла поширити психологічну теорію цінності не лише на споживчі блага, а й на фактори виробництва та проміжні товари.

Визнано, що книга Карла Менгера "Основи політичної еко­номії" (1871) здійснила переворот в економічній теорії. Погляди Менгера отримали ширше визнання завдяки роботам Його кращих учнів: Фрідріха фон Візера і Євгенія фон Бем-Баверка. Народився Менгер у Львові.

Карл Менгер (1840-1921) був теоре­тиком, який шукав нового підходу до пояс­нення суспільних явищ. Саме він заснував економічну теорію нового типу, в основу якої поклав тезу: яке б суспільство ми не розглядали, саме корисність товару, котра є психологічною основою, достатня для того, щоб пояснити економічні закони певного суспільства. Економічні явища можна дос­ліджувати з різних точок зору - історичної, практичної (економічної політики) і теоре­тичної. Теоретична - найважливіша для ро­зуміння розвитку суспільних сил.

"Основи політекономії" - це ретельно підготовлена праця Менгера, провідну роль в якій відіграє принцип граничної корис­ності. Основною тезою цієї праці є те, що справжнім вихідним пунктом дослідження можуть бути лише людські потреби. Потреба є різновидом незадоволених бажань, які виникають із порушення фізіологічної рівноваги. За допомогою певних товарів можна задовольнити ці потреби тією чи іншою мірою, причому менше задоволена потреба має більшу кінцеву інтенсивність. Якщо ресурси обмежені, перед індивідом постає проблема: як розподілити свої кошти так, щоб кінцева інтенсивність була якнайменшою. Реальним процес задоволення потреби стає у випадку власності над річчю, а така власність перетворює річ на господарське благо.

Поширення теорії маржиналізму на товари, які безпосередньо не використовуються для особистого споживання, відбулося завдяки теорії наділення. За цією теорією фактори виробництва мають характер блага, оскільки свою здатність задовольняти потреби вони запозичають від споживчих благ, які виробляються за допомогою цих факторів. Менгер виділяє блага першого, або нижчого рівня, тобто споживчі блага, а ресурси зараховує до благ другого, третього чи вищого рівня залежно від тривалості виробничого процесу. Для перетворення блага вищого порядку у благо нижчого порядку потрібен час, тому Менгер вводить поняття виробничого періоду.

Важливу роль у господарських операціях відіграє пропозиція благ нижчого порядку, а також сучасна техніка виробництва та поєднання у певних пропорціях факторів виробництва і виділення об'єктивних та суб'єктивних елементів в економіці. Питання поділу економічних та неекономічних благ вирішується із співвідношення між наявною пропозицією цих благ і кількістю, достатньою для задоволення потреб. Співвідношення між економічними та нееконо­мічними благами може змінюватися, внаслідок чого блага переходитимуть з однієї категорії в іншу. Все це покладено в основу суб'єк­тивної цінності. На основі таких міркувань Менгер дійшов висновку, що цінність визначається розмірами пропозиції: із збільшенням чи зменшенням кількості благ змінюється ступінь задоволення потреб, а тим самим і цінність, яку приписують цим благам. У міру того, як збільшується кількість блага, його додаткові одиниці мають все меншу здатність задовольняти потреби. У цьому полягає основний теоретичний внесок Менгера, а це твердження є фактично прин­ципом спадної граничної корисності, за яким цінність однорідного запасу того чи іншого блага визначається цінністю останньої, або найменш важливої його одиниці.

У Менгера не існувало трьох факторів виробництва, а були лише блага вищого і нижчого рівня. Він відкидав поділ на працю, землю, капітал і вважав, що всі ресурси відіграють однакову роль. Завдяки Менгеру витрати виробництва перетворюються на психоло­гічне явище, оскільки сума виплат за фактори виробництва повинна базуватися на визначеній в процесі обміну граничній корисності, яку ці фактори мають з точки зору продавця. Отже, пропозиція також зумовлена психологією господарюючого суб'єкта. Оскільки продукт розподіляють на основі платежів фірми за використання факторів виробництва, Менгер вважає, що розміри цих платежів визнача­ються тим самим всепроникним принципом цінності: принцип гра­ничної корисності управляє всією економікою.

Як тільки ідеї маржиналізму було інтерпретовано мовою математики, стало зрозуміло, що зміст господарської діяльності можна звести до проблеми максимізації - корисності, ціни, прибутку.

Фрідріх фон Візер (1851-1926) є єдиним з австрійської школи, хто створив справжній трактат - "Суспільне господарство". Він, крім усього іншого, зробив дві принципові речі: ввів термін "гра­нична корисність" і розробив поняття альтернативних витрат, тобто вперше трактував витрати як непряму корисність. Пізніше це поло­ження отримало назву "закон Візера". Центральною ідеєю в теоріях Візера є корисність.

Основні теоретичні здобутки Візера:

Визначальними факторами цінності товару, крім корисності, є рідкісність блага (блага, які є в надлишку, не мають цінності).

Закон Візера: справжньою цінністю будь-якої речі є недоотримані корисності інших речей, які могли бути вироблені за допомогою ресурсів, витрачених на виробництво або купівлю цієї речі (альтернативні витрати).

Потреби, які задовольняються за допомогою конкретного блага, повинні бути розміщені у певному порядку відповідно до закону спадної корисності Госсена.

Поняття граничної корисності може стосуватися лише одиничного акту використання благ.

Ціна товару є засобом встановлення рівноваги між суб 'єктивними намірами двох сторін.

Візер розвиває теорію про те, що наділена вартість є осно­вою встановлення вартості виробничих благ. Якщо якийсь фактор виробництва бере участь у виробничому процесі, то його вартість визначають через теорію наділення, а тому витрати виробництва обумовлюються граничною корисністю.

Теорія використання ресурсів випливає із незмінної кількості ресурсів і заданих потреб. Її суть: найкращого розподілу ресурсів досягають тоді, коли за всіх можливих способів використання факторів виробництва кожна їхня одиниця приносить однаковий дохід.

Теорія споріднених благ, за якою спорідненими є ті блага, для виробництва яких використовують хоча б один спільний фактор виробництва.

Прагнув спростувати теорію експлуатації Маркса. Крити­кував трудову теорію і підкреслював роль капіталу в процесі виробництва.

Довів, що в кінцевому рахунку цінність і витрати виробництва завжди визначаються граничною корисністю.

Навів характеристику теорії простої економіки, основ­ною проблемою якої була проблема визначення цінності у своє­рідних умовах економіки Робінзона Крузо.

У 1884 р. Візер видає книгу "Походження і основні закони господарської цінності", в якій він надав ім'я маржиналістській теорії.

В останній рік життя виходить його чергова книга "Основи соціальної економії". В ній, на відміну від решти представників австрійської школи, є спроба поєднати розроблену Візером чисту економічну теорію з теорією суспільства (економічна соціологія). Тут можна прослідкувати, як Візер відкидає твердження класиків про те, що конкуренція створює ідеальний стан економіки. Він доводить, що нема і не може бути чистої конкуренції і чистої монополії. Існують лише їхні проміжні форми. Мета держави повинна полягати скоріше в забезпеченні захисту і створенні умов розвитку суспільного виробництва» ніж в задоволенні потреб держави і підприємств.

На визнання австрійської школи маржиналізму працював авторитет Євгенія фон Бем-Баверка (1851-1919). Його метою було розвинути теорію корисності і просунутися далі, ніж Менгер.

Теорія цінності, викладена в "Позитивній теорії капіталу", як і теорія Візера, бере початок з уявлень Менгера. Однак Бем-Баверк вважав, що, оскільки гранична цінність всере­дині цього запасу благ знижується, загальна цінність дорівнює сумі часткових цінностей всіх одиниць. Ціна, за Бем-Баверком, визначається і разом з тим обмежується, з одного боку, суб'єктивними оцінками останнього покупця, який згідний купити товар, і першого продавця серед тих, хто може взяти участь у процесі обміну і, з іншого боку, оцінками найбільш слабкого продавця і пер­шого покупця серед тих, хто в цій ринковій ситуації включається в обмін. Отже, всі коливання цін, витрат і цінності прямують до гранич­ної корисності. Така думка про граничні пари перетворювала рівняння попиту і пропозиції у складову частину теорії граничної корисності.

Бем-Баверку належить найвідоміша теорія капіталу на засадах австрійської школи. Капітал у Бем-Баверка є запасом матеріальних благ, але природа капіталу відмінна від природи решту факторів виробництва. Капітал є похідним благом, це проміжний продукт, створений працею і природою для підвищення продуктивності виробництва. Для нагромадження капіталу потрібен час, а процент є породженням фактора часу. Бем-Баверк зробив вирішальний внесок в наукове обгрунтування положення про те, що капітал має свою власну продуктивність, тобто має чисту продуктивність. Вона проявляється у вигляді залишку продукту виробництва, який виникає після відрахування з продукту виробництва усіх витрат і який можна подати у формі річної норми процента.

У теорії Бем-Баверка процент відігравав навіть важливішу роль, ніж капітал. Для Бем-Баверка процент - це ключ для розуміння капіталу. Теорія процента Бем-Баверка базується на тому, що поточ­ні блага цінуються вище, ніж майбутні, тому відмова від поточних благ потребує винагороди. Сам процент слугує мірою відмінності між теперішнім і майбутнім. Хоч теперішнє цінується вище, людина виробляє для майбутнього, оскільки знає, що ще не раз настане час, коли в неї виникнуть незадоволені потреби.

Бем-Баверк висунув декілька причин існування процента. Це були його три знамениті умови існування процента:

1. Відмінності у суб'єктивному ставленні до поточних і майбутніх благ.

2. Загальновизнана схильність до недооцінки майбутніх благ через недостатню уяву.

3. Технічні переваги поточних благ. (Капіталісти отримують свій дохід з операцій обігу).

Думка про вплив фактора часу пронизує всі три обставини, але лише завдяки третій причині практично виникає додаткова цінність, відома під назвою процента. У першому положенні мається на увазі фактор рідкісності: постійно існуюча перевага поточних благ перед майбутніми, своєю чергою, спричиняє розширення попи­ту і виникнення процента. Недооцінка майбутніх благ, про яку йдеться в другому положенні, зумовлена недосконалістю свідомості і невизначеністю майбутніх подій, внаслідок чого ринкова ціна по­точних благ є вищою. Третя умова передбачає, що завдяки факторові часу встановлюється зв'язок не лише між теперішнім і майбутнім, але й між об'єктивними і суб'єктивними чинниками. Поєднання суб'єктивних засад, зазначених у першому положенні, з технічними перевагами, про які йдеться в третьому, і породжує процент.