19. Синтаксичний рівень мови. Теорія актуального членування речення(в.Матезіус).

Одиниця рівня – синтаксема; предмет вивчення – текст, речення, словосполучення; галузь мовознавства – синтаксис.

Речення – найважливіша комунікативна одиниця мови, з допомогою якої оформляється думка і здійснюється порозуміння мовців. Речення має план виразу і план значення.

Специфіка синтаксису як граматичного рівня мови полягає перш за все в тому, що саме в ньому акумулюється й набуває комунікативної значущості все, що формується, класифікується і функціонує на попередніх мовних ярусах як ті чи інші одиниці фонології, морфології, лексикології. У синтаксисі певні комбінації цих одиниць і навіть кожна з них окремо, функціонально детермінуючись, а нерідко й переосмислюючись, стають фактом мовлення з усіма вже його, мовлення, властивостями й особливостями. І тут чітко простежується динаміка взаємодії рівнів мови, перехід мовної одиниці з одного рівня на інший і відповідні ієрархічні відношення мовних яру-сів навіть у наймінімальніших за обсягом і різноманітністю лінгві-стичних засобах плану вираження.

Актуальне членування речення — це членування речення за змістом на дві частини: предмет мовлення і те, що про нього говориться.

Речення має дві змістові частини: одна з них називає предмет мовлення, інша позначає (повідомляє) якусь нову інформацію про нього. Друга частина є головною. Вихідна частина висловлювання (дане, відоме) називається темою, а та частина, яка щось стверджує про тему, — ремою. Ці дві частини відповідно ще називають психологічним (логічним) суб'єктом і психологічним (логічним) предикатом.

Наприклад, Я приніс вам книжку. Ремою є я, і фраза має значення «не хтось інший, а саме я це зробив»; Я приніс вам книжку. Ремою є приніс, і фраза відображає ситуацію, за якої співрозмовник вимагає повернути книжку, а мовець відповідаю йому, що книжку він уже повернув.

Основними засобами актуального членування є інтонація (постановка логічного наголосу) і порядок слів.

Актуальне членування речення служить одним із засобів зв'язку речень у тексті.

Існує два основних типи співвідношення тем у сусідніх реченнях:

1)послідовний (темою наступного речення є тема попереднього): В аудиторію ввійшов декан.Він сазав, що в суботу відбудеться конкурс читців. 2)паралельний (одна й та сама тема повторюється в декількох реченнях):Квіти цвіли всюди. Вони вишивали дивні візерунки на схилах Кримських гір.

20. Проблема мови і мовлення.

Мова – природна система комунікативних знаків і правил їх функціонування. Це осн. і найважливіший засіб спілк-ня людей, форм-ня і вираж-ня думки, передачі досвіду і культ-іст. традицій від покоління і до покоління.

Мислення – це конкретно застосована мова; засоби спілк-ня в їх реалізації.

Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлен­ня використовують переважно ті ознаки, які запропону­вав Ф. де Соссюр. Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і мов­лення були запропоновані ще такі ознаки: 1) мова — щось загальне, мовлення — конкретне (М. С. Тру- бецькой); 2) мова — постійна, довговічна, мовлення — перемінне, нестійке, недовговічне (М. С. Трубецькой, Л. Єльмслев).

Щодо загального статусу мови і мовлення, то А. Гардинер, Н. Хомський, як і Ф. де Соссюр, інтерпретують мову і мовлення як різ­ні, несумісні явища. Л. Щерба і Е. Косеріу заперечу­ють це твердження. Лише деякі лінгвісти (В. Брьондаль, Н. Хомський) дотримуються соссюрівського погляду, що мова є першорядним явищем. Більшість (А. Гардинер, А. Сеше, та ін.) висувають на передній план мовлення або ж розгляда­ють мову у взаємозв'язку з мовленням (Празька шко­ла, Л. Щерба та ін.). Чимало мово­знавців не визнають соссюрівської дихотомії. Серед них В. Дорошевський, Л. Блумфільд, О. С. Мельничук. На їхню думку, мова — це не реальний об'єкт, а нау­кова абстракція.

В сучасному мово­знавстві мова і мовлення розглядаються як діалектич­на єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова, і мовлення — реальні явища.

Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий).

У гносеологічному (філософському) аспекті мову і мовлення потрібно розглядати як явища різного ступе­ня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а мов­лення — окреме, конкретне.

У плані онтологічному мова належить до психіч­них явищ, а мовлення до психофізичних (психофізіо­логічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.

З прагматичного (цільового, функціонального) погляду мова являє собою щось стабільне і загально­прийняте, тоді як мовлення є оказіональним (випад­ковим, унікальним), рухливим.

Мову і мовлення протиставляють і за іншими озна­ками. Так, зокрема, мовлення розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих пара­метрів. Мовлення безконечне, система мови конечна. Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має парадигма­тичну і рівневу організацію. Мовлення є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна органі­зація її елементів. Мовлення контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залежить від обставин спілкуван­ня. Мовлення співвіднесене з об'єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності або хиб­ності; до мови такий підхід неможливий.