№1. Мовознавство як наука: об’єкт і предмет лінгвістики; основні проблеми. Конкретне і загальне мовознавство.

Завдання курсу: розширити і поглибити загальну лінгвістичну підготовку випускників філологічного факультету.

Мовознавство – це гуманітарна наука про природну людську мову загалом і конкретні мови світу як її індивідуальних представників.

Об’єкт мовознавства – людська природна мова.

Предмет мовознавства – основні проблеми сучасного мовознавства.

Основні проблеми – мовних універсалій, мова і історія, мова і суспільство, мова і мислення, взаємодії мов, походження і розвиток мов, проблема об’єкту мовознавства.

Мовознавство поділяється на конкретне та загальне.

Конкретне мовознавство вивчає одну (україністика, полоністика, богемістика (чеська), русистика) чи декілька окремих мов (групи споріднених мов: славістика, германістика, романістика).

Загальне мовознавство – вивчає природну людську мову загалом. Поділяється на: теорію мови; методологія мови; історія мовознавства.

Теорія мови вивчає основні принципи лінгвістичних досліджень, найважливіші проблеми сучасної лінгвістичної науки.

Методологія мовознавства – вивчає основні методи, прийоми і методики сучасних досліджень (описовий, порівняльно-історичний, історичний, зіставний, методики кількісних характеристик).

Історія мовознавства вивчає розвиток мовознавства як науки. (Мовознавство зародилося в Стародавньому світі V – IV ст. до н. е. Індія; ІІІ ст. до н. е. Давньо грецьке мовознавство. Мовознавство як наука зародилося на рубежі ХVIII – XIXст. у зв’язку з виникненням порівняльно-історичного мовознавства, біля витоків якого знаходилися Франц Бопп, Якоб Грімм, Р. К. Раск, О. Х. Востоков).

№2. Місце мовознавства в системі наук. Роль курсу «Теорія мови» в системі вищої освіти.

Мовознавство як одна з центральних наук належить до гуманітарних. Оскільки мова – універсальний засіб спілкування, то зв’язки мовознавства з іншими науками є надзвичайно різноманітними і глибокими. Мовознавство пов’язане з філософією. Філософія – це база, на якій розвивається мовознавство; вона вказує шляхи розв’язання основних мовознавчих проблем: суть, походження, розвиток мови, співвідношення мовної форми і змісту. З допомогою філософії розв’язуються питання зв’язку мови і мислення, взаємовідношення між мовою і суспільством, методи і методики. В історії теоретичного мовознавства відображені всі різновиди філософських концепцій. Мовознавство збагачує філософію новими фактами, що ілюструють філософські положення. Історія. Мовознавство допомагає історії, проливаючи світло на певні історичні факти, а з іншого боку – використовує свідчення історії для пояснення суто мовних явищ. (назви тварини мають спільну етимологію в більшості Індоєвропейських мов: укр. Корова, пол. Krowa, чеськ. Kráva, а назви рослин – різну. Індоєвропейці спочатку займалися скотарством, а потім, коли розселилися на великі території, утратили контакти, стали обробляти землю). Логіка. Вивчає форми вираження одиниць мислення. Через мови прагнуть розкрити закони мислення. Соціологія. Мова є суспільним явищем, виникає і розвивається тільки в суспільстві і водночас стан мови залежить від суспільства. Етнографія. Без даних етнографії не можливо правильно пояснити значення окремих слів та виразів, які стосуються побуту, матеріальної та духовної культури. (січень – взимку наші предки сікли ліс). Вивчення діалектного словника неможливо без етнографії. Археологія. Археологи знаходять стародавні предмети, а мовознавці розшифровують написи. Також зв’язки з літературознавством, герменевтикою (тлумачення текстів), біологією (натуралістичний напрям, вроджені мовні структури, можливий спадковий характер мовних здібностей), анатомія (вивчення будови функціонування мовного апарату), фізіологія (робота мозку, нервової системи), психологія (психологічний напрям у мовознавстві). Також мовознавство пов’язане з медициною (нейролінгвістика), географією (лінгвогеографія), семіотика, використовує математичні методи, з кібернетикою (кібернетична лінгвістика).

Міждисциплінарні галузі мовознавства: соціолінгвістика, етнолінгвістика, психолінгвістика, нейролінгвістика, лінгвогеографія, кібернетична лінгвістика.

Роль курсу: розширення загально лінгвістичної підготовки словесника, а також поглиблення вивчення проблем, які не могли бути висвітлені раніше, ознайомлення з основними напрямами, ідеями і проблемами сучасного мовознавства, озброєння майбутнього спеціаліста методами наукового дослідження мови. Поглиблення теоретичного і професійного рівня.

№3. Мовознавство в системі наук. Міждисциплінарні галузі мовознавства. Прикладне мовознавство.

Міждисциплінарні галузі мовознавства

Соціолінгвістика – наука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, вплив соціальних чинників на мову і роль мови в суспільстві.

Етнолінгвістика – наука, яка вивчає мову в її стосунках до культури, а також взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні й еволюції мови (вплив на структури мови вірувань, звичаїв побуту, загалом культури народу). До сфери етнолінгвістики належать проблеми табу, евфемізмів, теорія номінацій, пов’язаних з характеристиками архаїчної свідомості (назви різних обрядів та ритуалів: весільних, похоронних).

Психолінгвістика – наука, яка вивчає процеси формування і сприйняття мовлення. Процес мовного спілкування, сприйняття, розуміння мовлення неможливо пояснити без психології. Адже вся мовна система зберігається у психіці, свідомості людини.

Нейролінгвістика – наука, яка на основі лінгвістичних даних вивчає функції і зони центральної нервової системи, пов’язані з мовою (в нормі й патології).

Лінгвогеографія – предметом вивчення є дослідження територіального поширення мовних явищ і нанесення їх на карту у вигляді ізоглос (лінії, якими на лінгвістичних картах позначають межі поширення певного мовного явища).

Кібернетична лінгвістика – розглядає мову як одну з клерувальних і керованих систем. Мова є природною і надзвичайно потужною кібернетичною системою.

Прикладне мовознавство (ПМ) – напрям у мовознавстві, який опрацьовує методи розв’язання практичних завдань, пов’язаних із використанням мови, і зорієнтований на задоволення суспільний потреб. Традиційні проблеми ПМ: укладання словників, розробка алфавітів і систем письма, транскрипції усного мовлення та транслітерації іншомовних слів, лінгвістичне обґрунтування викладання рідної та іноземної мови, переклад з однієї мови на іншу, стандартизація й уніфікація науково-технічної термінології, укладання спеціальних лінгвістичних словників, створення штучних мов… Нові проблеми ПМ: автоматичний (машинний) переклад, створення інформаційних мов, автоматичне анотування та індексування документів, лінгвістичне забезпечення роботи інформаційних систем, автоматична переробка текстової інформації, лінгвістичне забезпечення автоматичних систем управління (АСУ), автоматичний аналіз(розпізнавання) й автоматичний синтез тексту. ПМ пов’язане з математикою, кібернетикою, інформатикою. Найважливіші проблеми – машинний переклад та інформаційна служба. Застосовується у військовій справі, медицині. …

№4. Мова як знакова система: проблеми структури знака, знаковість і одиниці мови.

Мова – це знакова комунікативно пізнавальна система. Вперше вчення про мову як про знакову систему – Ф. де Соссюр (основоположник лінгвосеміотики).

Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації. Ознаки знака: матеріальність (чуттєва сприйманість); позначення предмета, що перебуває поза знаком(об’єкт позначений знаком – денотата, референт); непов’язуваність із позначуваним природним зв’язком; інформативність(здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою); системність(знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему).

Структура знака. 2 теорії. І теорія – унілатеральна – мовний знак це одностороння одиниця, яка має або план вираження, або план змісту. (О. Ф. Лосєв, О. С. Мельничук, В. М Солнцев). ІІ теорія – білатеральна – знак – це двостороння одиниця, яка має і план вираження і план змісту (позначу вальне і означувальне). (Ю. С. Степанов, В. І. Кодухов, В. А. Звегінцев). В плані змісту знаків 4 аспекти: сигматичний (відношення знака до відображуваного об’єкта); семантичний (внутрішньомовні відношення, значиннєвість знака); синтактичний (текст); парадигматичний (у зв’язку із вживанням).

Знаковість і одиниці мови. Дискусійним є питання, що саме у мові вважати знаком. Найменша мовна одиниця – фонема (має план вираження і тне має значення), тому її не можна вважати знаком. Морфема – двостороння одиниця. Однак її значення не реалізуються самостійно, в тільки в складі цілого слова. Морфема не може виступати комунікативною одиницею самостійно. Тому також не може вважатися знаком. (В. Кодухов назвав напівзнаком). Слово – двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через що є підстава саме слово вважати мовним знаком. Речення не є знаком, бо складається зі знаків і належить до рівня структур. У мові виділяють субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні. Фонеми належать до субзнакового, слова – до знакового, речення – до суперзнакового.

№5. Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи.

Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами: довільність(умовність) – відсутність між позначу вальним і позначуваним якогось природного зв’язку; лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються просторовою лінійністю); змінність. Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому: 1) план вираження(експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю; 2) один експонент (позначувальне) може мати декілька позначуваних (явища полісемії, омонімії, синонімії…); 3)позначу вальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може змінюватися при незмінності плану змісту(бδчела - бджола) і навпаки (міщанин – «житель міста» - «назва соціального стану людей»). Непаралельність плану вираження і плану змісту – асиметричний дуалізм мовного знака(термін С. Карцевського), суть якого полягає в тому, що позначу вальне прагне мати інші значення, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими знаками. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому лінгвальна система може еволюціонувати. Характерними рисами мовних знаків є абстрактність значення деяких з них і конкретизація їх у висловлюванні, а також можливість їх використання у відоиві від безпосередніх подій і ситуацій.

Своєрідність мови як знакової системи: 1. мова виникає природним шляхом, постійно розвивається, удосконалюється, має динамічний характер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (виникають за домовленістю) і статичними. 2. Мова первинна стосовно інших знакових систем. Адже мова є універсальним засобом спілкування. 3. Мова є поліфункціональною знаковою системою, крім комунікативної функції, їй притаманні репрезентативна, гносеологічна, прагматична, фактична, метамовна. 4. Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, членоподільна. Має два способи організації парадигматичний і синтагматичний. Мова – посередник між людиною й ін. знаковими системами. Мова здатна до самоопису, доступна для оволодіння кожним.

№6. Мовознавство і семіотика. Типологія знаків.

Семіотика — це наука, яка вивчає знаки і знакові процеси, структуру та функціонування різних знакових систем. Семіотика — молода наукова дисципліна. Вона сформувалася лише у XX ст., хоча знакові підходи до вивчення певних явищ і процесів можна зустріти вже в творах античних та середньовічних вчених. Засновниками цієї науки є швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857—1913) та американські філософи Чарльз Пірс (1839—1914) і Чарльз Морріс (1901—1978). Фердинад де Соссюр спробував розглянути природні мови як знакові системи у рамках нової наукової дисципліни, яку назвав «семіологією» («лінгвосеміотика»). Основним поняттям семіотики є знак. Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації.

Типи знаків: знаки – ознаки, знаки-сигнали, знаки-символи, мовні знаки.

Класифікація за типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об’єктом: знаки-індекси (знаки-прикмети, знаки-симптоми) – знаки, пов’язані з позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами (дим – знак вогню); знаки-копії – відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети, іконічні знаки (сліди лап тварин, відбитки пальців, фотографії, зліпки); знаки-сигнали – знаки, які потребують певних дій (генетично пов’язані з індексами) для передачі інформації на відстані (звук сирени, дзвінок); знаки-символи – які використовують для передачі абстрактного змісту, мають умовний характер (логотипи, тризуб).

Класифікація з погляду фізичної природи (за способом сприйняття їх людиною): 1. акустичні (слухові). 2. оптичні (зорові). 3. дотикові (тактильні). 4. нюхові. 5. смакові. Найважливіші для людини слухові й зорові.

Класифікація польського мовознавця А. Шафф. Всі знаки поділяються на природні й штучні. Природні – симптоми. Штучні розпадаються на несловесні і словесні, несловесні – сигнали і замінники, замінники – іконічні знаки та знаки символи.

Класифікація польк. мовознавця Т. Мілевського (бінарна класифікація, що спирається на їх функцію і структуру. Всі знаки поділяються на симптоми і сигнали. Сигнали – на апелі і семантичні. Семантичні – на образи і довільні сигнали. Довільні сигнали - одно класові і докласові. Докласові – на нефонемні і фонемні (мова).

№7. Структура знака. Унілатеральна та білатеральна теорії мовного знака.

Структура знака. 2 теорії. І теорія – унілатеральна – мовний знак це одностороння одиниця, яка має або план вираження, або план змісту. (О. Ф. Лосєв, О. С. Мельничук, В. М Солнцев). На думку цих мовознавців, знак завжди пов'язаний із значенням, але значення до нього не входить. Знак – це тільки «частинка матерії» (Солнцев), тоді як значення – факт свідомості, ідеальне відображення явища дійсності.

ІІ теорія – білатеральна – знак – це двостороння одиниця, яка має і план вираження і план змісту (позначу вальне і означувальне). (Ю. С. Степанов, В. І. Кодухов, В. А. Звегінцев). На думку цих вчених, поняття знака без значення втрачає сенс: знак без значення не знак. Знак – це органічна єдність двох сторін.

В плані змісту знаків 4 аспекти: сигматичний (відношення знака до відображуваного об’єкта); семантичний (внутрішньомовні відношення, значиннєвість знака); синтактичний (текст); парадигматичний (у зв’язку із вживанням).

№8. Поняття про систему й структуру в сучасній науці. Види систем. Особливості мовної системи.

Системний підхід до вивчення того чи іншого об’єкта в науці сьогодні набув важливого значення. Системний підхід існує і у мовознавстві. У ХХ ст. поняття «системи» і «структури» стали основними. Структура – це сукупність зв’язків і відношень, що організовують елементи у складі цілого. Система – це сукупність елементів, організованих зв’язками і відношеннями в єдине ціле. Сукупність відношень між знаками – структура, а разом вони – система. Система – (гр.. «ціле») множина мовних елементів, які знаходяться у зв’язках один з одним і утворюють певну єдність і цілісність. Кожен елемент мови існує не ізольовано. Структура – це будова організація системи.

Види систем: матеріальні й ідеальні; відкриті і закрити; статичні й динамічні; гомогенні й гетерогенні. Матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію. Ідеальні системи – це системи, елементами яких є ідеальні об’єкти – поняття або ідеї, пов’язані з певними взаємовідношеннями. Закритою є система, яка складається зі строго визначеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є незмінний. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елементів. Статичні системи не розвиваються, а динамічні постійно змінюються, розвиваються. Гомогенні – складаються з однорідних елементів (світлофор). Ланцюжкове розташування. Гетерогенні системи скл. з неоднорідних лементів – багато поверховість/ієрархічність. Розпадається на підсистеми, і утворюють структуру. (2 типи відношень синтагматичні й парадигматичні).

Особливості мовної системи. Мова є відкритою, динамічною, гетерогенною, матеріальною системою. Вона знаходиться в стані постійного розвитку, збагачується за рахунок нових елементів. На відміну від ін. знакових систем, які виникли штучним шляхом, людська мова відрізняється стійкістю виникнення і розвитку, виникла природним шляхом і є універсальним засобом, може використовуватися в різних ситуаціях. Мова, будучи відкритою системою взаємодіє з навк. середовищем і важлива у пізнавальній діяльності людини. Ознаки системи: 1. відносна неподільність елементів системи (елементи с-ми є неподільними, можуть поділятися з метою утворення нової системи: фонема – морфема – слово…) 2.ієрархічність системи(передбачає можливість поділу на низку інших/ нижчих систем, може входити як елемент і іншу / вищу систему. Одиниці вищого рівня розпадаються на одиниці вищого рівня без залишку). 3. структурність системи (структура – це спосіб організації системи, схема відношень). У мові парадигматичні і синтагматичні відношення. Синтагматика – послідовність одиниць одного рівня у мовленні. Відношення сполучуваності у взаємодії одиниць одного рівня у мові. Парадигматика – це групування одиниць одного рівня у класи на основі опозиції одиниць одна одній за диференційними ознаками.

Мова – це система систем, яка об’єднує в собі інші підсистеми.

№9. Рівнева організація мови. Принципи розрізнення мовних рівнів. Основні мовні рівні.

Ідеї рівневої організації мови набула поширення в сер. ХХст. в американській дескриптивний лінгвістиці. Вона була підготовлена традиційним виокремленням у мовознавстві фонетики, морфології, лексикології, синтаксису, які ієрархічно організовані. Рівні мови – деякі «ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи. Рівень охоплює сукупність тих відносно однорідних одиниць (одиниць одного ступеня складності, які можуть вступати між собою в синтагматичні й парадигматичні відношення, але не можуть перебувати в ієрархічних відношеннях). До одного рівня належать ті одиниці мови, які підпорядковуються правилам рівневої сполучуваності.

Принципи розрізнення мовних рівнів: 1. кожен рівень повинен мати свою одиницю; одиниці одного рівня повинні бути однорідними. 2. одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень. 3. одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні зв’язки.

Основні одиниці мови: До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний - фонему, морфологічний - морфему, лексико-семантичний - лексему, синтаксичний -- конструкцію (синтаксему).

№10. Будова мови. Основні та проміжні рівні мови. Теорія ізоморфізму та ієрархії мовних рівнів.

Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний -- фонему, морфологічний -- морфему, лексико-семантичний -- лексему, синтаксичний -- конструкцію (синтаксему). За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема -- одностороння одиниця (не має плану змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня -- морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів. Ієрархія рівнів: фонологічний – морфологічний – лексико-семантичний – синтаксичний. Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємопов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать морфонологічний, словотвірний, фразеологічний. Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основоположник М. С. Трубецькой, є дослідження морфологіч-ного використання фонологічних засобів мови. Морфо-нологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос і сполучення фонем у складі морфеми і слова: рука -- ручка. Словотвірний рівень є проміжним між морфологічним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, словотвірних моделей. Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предметом фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів (бити байдики, брати участь). Враховуючи основні й проміжні рівні, структуру мови можна схематично зобразити так: фонологічний – морфологічний – словотвірний – лексико-семантичний – фразеологічний – синтактичний – стилістичний (надрівень, охоплює основні та проміжні рівні, одиниця – стилістема, предмет вивчення – всі предмети вивчення всіх рівнів). Теорію ізоморфізму запропонував польський мовознавець Єжи Курилович. Згідно з цією теорією в мові існує структурний паралелізм між рівнями. Так, зокрема, структурну подібність можна побачити у складі й реченні (структурна тотожність голосного в складі і предиката в реченні). Теорія ізоморфізму має важливе практичне значення. Для прихильників цієї теорії обґрунтованим є запозичення методів та понять, які використовуються при вивченні одного рівня, для дослідження іншого, наприклад запозичення методів і понять фонології у дослідженні лексики або граматики. Теорія ієрархії рівнів -- сформулював у 1962 р. французький мовознавець Еміль Бенвеніст. Суть цієї теорії полягає в тому, що мовні одиниці планом вираження спираються на нижчий рівень, а планом змісту належать до вищого рівня. Морфема планом вираження спирається на фонему, тобто складається з фонем, але свого змісту набуває лише в складі слова. Наприклад: закінчення -а має зна-чення «називний відмінок, однина, жіночий рід» тільки в складі слова (рук-а,рік-а). Фонему також можна визначити лише як складову частину одиниці вищого рівня -- морфеми. Формою мовної одиниці є її здатність розкладатися на складові елементи нижчого рівня, а значенням -- здатність бути складовою частиною одиниці вищого рівня. Таке розуміння мовної структури, на думку В. І. Кодухова, допускає тільки один напрям аналізу -- від нижчого рівня до вищого, від форми до змісту.

Парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні відношення між мовними одиницями

Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні.

Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що грунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначу- ваних одиниць мови.

Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в гра­матиці — між відмінковими формами слів, формами діє­відмінювання, між різними типами речень тощо; в лексико-семантичній системі — це синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та інші відношення. Парадигма­тичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вер­тикально (наприклад, відмінкову парадигму іменника чи іншої частини мови, лексико-семантичну групу тощо).

Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися.

Синтагматичні відношення називають горизонтальни­ми, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєдну­ються не як-небудь, а вибірково. В українській мові на початку слова нема такого звукосполучення, як цст. Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомо­дація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відно­шення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник, -ій тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів:

у чити

лікувати

ткати

уболівати

водити

Парадигматику і синтагматику як типи відношень мовних елементів розуміють і вужче, і ширше. Вузьке розуміння парадигматики передбачає об'єднування мовних одиниць у певні класи, кожен член якого може у мовному висловлюванні бути замінений іншим членом цього класу. Тому парадигми можуть бути і вужчі, і ширші. Для пояснення скористаємось прикла­дом Ю. С. Степанова: ³

синтагматика

Я йду в кіно і т. д.

Ти йдеш в театр……

Парадигматика Він йде додому …….

Ми йдемо до знайомих ...

У синтаксисі кожної мови також існують певні син­тагматичні особливості. Зокрема, в латинській та бага­тьох романських і германських мовах існує зворот accusativus cum infinitivo (див. нім.: Ich sah ihn durch die StraЯe gehen, що дослівно перекладається «Я бачив його по вулиці йти»), якого зовсім не фіксують слов'ян­ські мови. Пор. ще північноросійські звороти на зразок вода пить, трава косить тощо.

У лексиці синтагматичні відношення також вияв­ляються у вибірковій сполучуваності. Є слова з оди­ничною сполучуваністю (див. укр. згайнувати (час), розтринькати (гроші), витріщити (очі), скалити (зу­би), вудити (рибу), рос. закадычный (друг), убористый (почерк), подножный (корм), трескучий (мороз), испус­тить (дух), грецкий (орех), перочинный (нож)..Лексич­на синтагматика також є специфічною для кожної мови. Пор. англ. brown (eyes, boots, hair, horse) і укр. ко­ричневі черевики, але карі очі, каштанове волосся, ка­рийгнідий, каро-гнідий кінь; англ.: brown bread і укр. чорний хліб.

Ієрархічні відношення — відношення структурно простіших оди­ниць до складніших:фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.

12. Мова, не є простим нагромадженням її одиниць — фонем, морфем, лексем, конструкцій. Це складний, багатоплановий механізм, який має свою внутрішню організацію — структуру. Поняття структури мови введене в науку вченими Празької лінгвістичної шко­ли. Згодом воно отримало своєрідну інтерпретацію в глосематиці, де зв'язки і відношення всередині мови абстрагувалися від її елементів. У сучасному мовознав­стві в термін структура мови нерідко вкладають різний зміст. Інколи його вживають як синонім термі­на система мови, хоча більшість мовознавців ці термі­ни диференціюють.Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, хоча пріоритет у цьому нале­жить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль в об­ґрунтуванні системного підходу до мови відіграли пра­ці українського мовознавця О. О. Потебні.Поняття системи мови базується на взаємозалежності її елементів. Системні відношення не є чимось зов­нішнім для окремих компонентів системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику. Не­рідко відмінність системних відношень є єдиною осно­вою розрізнення й самих елементів. Положення про системний характер мови застосо­вується в сучасній лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою — до фонетичних одиниць. На­приклад, фонеми будь-якої" мови не можна розглядати ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти ізольовані фонеми однієї мови з ізольова­ними фонемами іншої мови, незважаючи на їх позір­ну подібність. Фонему можна визначити лише стосов­но певної мови. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему протиставлення фонем (фонологічних опозицій). Як зауважив Генрі Глісон, наше тверджен­ня, що англійська мова і мови лома, луганда й кіова подібні, позаяк вони мають фонему <в>, буде рівно­значне твердженню, що цей капелюх, сукня, пара ту­фель однакові, якщо вони всі позначені одним розмі­ром. Значеннєвість кожної фонеми визначається її місцем у фонологічній системі певної мови. У науковій літературі немає чіткої диференціації тер­мінів система і структура. Так, наприклад, В. І. Кодухов ці два терміни вживає як синоніми. Вперше розмежував ці терміни О. О. Реформатський, який за­пропонував термін система використовувати для по­значення системних відношень між одиницями одного рівня мови, а термін структура для визначення сис­темних відношень між різними рівнями. Таким чином, за О. О. Реформатським, система — це зв'язок і взаємо­залежність по горизонталі, а структура — це вертикаль­ний аспект; система — єдність однорідних елементів, структура — єдність різнорідних елементів. Уся мова — система через структуру. Тракту­вання терміна структура Л. Єльмслевом: «Структу­ра — це автономна сутність із внутрішніми взаємоза- лежностями». Іншими словами, структура — це гіпотетична побудова, яка являє собою сітку внутрішніх залежностей, внутрішніх відношень, що характеризують суть мови. Подвійне членування - можливість сегментації мовного повідомлення на одиниці, що володіють власним значенням: пропозиції, синтагми, слова, морфеми (перше членування) - і на одиниці, значення яких зводиться до розрізнення значущих одиниць: склади, фонеми (друге членування). Наявність подвійного членування є одним з відмінностей людського мови від систем комунікації тварин. Термін «подвійне членування» введений А. Мартіні, який вважав таке членування головною властивістю мови. Сам А. Мартіні називав результат першого членування (значущі одиниці) монемамі, а результат другого членування - фонемами.

13. Своєрідність системності мови. Система і норма

Система мови – множинність елементів будь-якої природної мови, які перебувають у відношеннях і зв,язках один з одним і утворюють певну єдність і цілісність.

Розрізняють системоутворювальні і системонабуті властивості мовних одиниць. Системоутворювальні вл-ті формують системні зв,язки і відношення. Мовні одиниці їх мають ще до входження в систему( форми співаю, співаєш, співає – особов.форми дієслова теп.часу одн.. Системонабуті - вл-ті, якими система і системні відношення наділяють об,єкт в системі.( я співала, ти співала – форми репрезентують то першу, то другу особу однини в мин.часі).

Мова – це система систем, які взаємозумовлені й пов,язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах.

У мові є і несистемні явища. Приміром, так звані «дефектні» (неповні) парадигми деяких іменників та дієслів (рос. мечта не має форми родового відмінка множини; відсутність дея­ких паралельних форм жіночого роду в російських назвах осіб за діяльністю: начальник — начальница, певец — певица дворник — ? министр — ? Спостерігається також зворотне явище: балерина —? (жартівливе некодифіковане *балерун).

Асистемні факти в мові, які, як правило, характер­ні для мовної периферії, описані в статті Р. О. Будагова: «Будь-яка природ­на мова, зберігаючи свій системний характер, за своєю природою не зводиться і не може зводитися до суми різних схем, які ніби визначають її суть і особливості її функціонування [...]. Одиниці мови всіх її рівнів не вкладаються в систему, причому за межами системи нерідко опиняються якраз найважливіші мовні влас­тивості та явища».

Мовна система постійно прагне до рівноваги, але ні­коли цього не досягає повністю. Через те вона розвива­ється і перебуває в стані відносної рівноваги. Отже, причина розвитку мови значною мірою закладена в са­мій мові.

Система мови, на думку деяких мовознавців, — це не тільки те, що реально існує в мові, а й усе те, що може бути в ній створене. «Система мови, — пише Е. Косеріу, — це система можливостей, вона охоплює ідеальні форми реалізації певної мови, тобто техніку й еталони для відповідної мовної діяльності». Наприклад, у системі українського словотвору є модель «дієслівна основа + суфікс -тель», «дієслівна основа + суфікс -ач», «дієслівна основа + суфікс -ник». Моделі дають змогу утворити іменники з певним зна­ченням з трьома суфіксами, однак не всі можливості, що дає система, реалізуються в мові. У системі мови є порожні клітини, тобто нереалізовані можливості мо­ви. їх часто заповнюють діти своїми інноваціями, які вони створюють за моделями, наявними в мовній сис­темі (писаю, малюваю тощо).

Норма завжди є вужчою від системи. Норма відби­рає і закріплює далеко не всі дозволені системою фор­ми. Порушення норм, які визначаються системою мо­ви, носіями мови, не спостерігається, бо це означало б вихід за межі мож­ливостей, наданих системою, тобто вихід за межі не тільки того, що реально існує, а й того, що в ній може бути (вживання утворень, які не тільки не існують, а й неможливі в мові).

Отже, багаторівнева ієрархічна структура мови, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі й різні перехресні зв'язки, строго системні й несистемні ділян­ки— типовий зразок динамічної саморегулювальної системи.