69.Європейський центральний банк

Європейський центральний банк (ЄЦБ) — головний елемент Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), який як юридична особа виконує основні функції, радить національним державам та наддержавним органам щодо господарчої оцінки ухвали законів та інших правових норм Європейського Союзу, а також висловлює свою думку щодо грошової, цінової політики відповідним органам.

Діяльність ЄЦБ ґрунтується на засаді незалежних від національних держав та наддержавних органів ухвал, що передбачає передусім брак примусу в покриванні їхніх внутрішніх і зовнішніх боргів.

Найвищий орган ЄЦБ — Управлінська рада, до якої входять члени правління ЄЦБ та керівники центральних банків країн-учасниць. Ухвали потребують простої більшості голосів, кожний член управлінської ради має лише один голос.

Правління ЄЦБ очолює президент, якому підпорядковується віце-президент та чотири заступники. Їхні призначення узгоджують з головами держав та урядів країн-учасниць. Ухвали правління також потребують простої більшини голосів. Головне завдання правління ЄЦБ — справджування вказівок та ухвал Управлінської ради, що передбачає залучення до їхнього виконання центральних банків країн ЄС.

Розпочав роботу з 1 червня 1998 року. Центральна контора — у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Чинний голова — Жан-Клод Тріше.

Головні функції банку:

вироблення і здійснення валютної політики зони євро;

утримання і управління офіційними обмінними резервами країн зони євро;

емісія банкнот євро;

встановлення основних процентних ставок.

підтримка цінової стабільності в єврозоні, тобто забезпечення рівня інфляції не вище 2%.

71. Державне регулювання грошової сфери

Розробка та реалізація грошово-кредитної (монетарної) політики покладена на центральний банк

При розробці монетарної політики центральний банк переслідує цілі:— стратегічні; — проміжні; — тактичні.

Стратегічними цілями монетарної політики Центробанку можуть бути кінцеві цілі загальноекономічної політики держави — досягнення такого зростання суспільного виробництва, за якого буде забезпечена повна зайнятість, стійкість цін (стримування інфляції), збалансованість платіжних відносин з зовнішнім світом. Центральний банк своєю монетарною політикою повинен сприяти досягненню вказаних цілей. В цьому у нього не повинно бути розбіжностей з урядом та парламентом.

Проміжними цілями монетарної політики є досягнення такого стану деяких ключових економічних перемінних, який сприятиме досягненню стратегічних цілей. Такими перемінними є пожвавлення чи стримування кон'юнктури на товарних і грошових ринках. Змінюючи масу грошей та рівень процентної ставки, можна регулювати пропозицію грошей і попит на товари, а через них — рівень цін, обсяги інвестицій, зростання виробництва та зайнятості.

Тактичні цілі монетарної політики мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей.

Всі три групи цілей монетарної політики знаходяться в ієрархічному взаємозв'язку. Найвищу сходинку в ній займають стратегічні цілі, для досягнення яких реалізуються проміжні цілі, а їх досягнення в свою чергу вимагають реалізації тактичних цілей.

Світова практика виробила такі основні інструменти реалізації тактичних цілей монетарної політики: політика відкритого ринку; облікова (дисконтна) політика і ломбардна політика; політика обов'язкових резервів. В останній час економічна теорія і практика дедалі частіше віддають перевагу такому інструменту монетарної політики як регулювання валютного курсу.

Політика відкритого ринку полягає в змінах обсягів покупок та продаж цінних паперів (короткострокових зобов'язань держави) центральним банком.

Це призводить до зміни резервів комерційних банків, отже — маси грошей в обігу, попиту на товари, пропозиції грошей і рівня процентних ставок в потрібному для Центробанку напрямку. Покупка та продаж цінних паперів на відкритому ринку вважається найбільш гнучким інструментом грошово-кредитної політики і широко застосовується в регулятивній діяльності центральних банків.

Переваги цих операцій як інструмента впливу на грошову масу полягають в тому, що їх можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка — її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування.

Центральний банк продає державні цінні папери комерційним банкам за умов, коли йому потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інфляцію.

Центробанк може продати частину свого портфеля цінних паперів безпосередньо комерційним банкам чи ділерам фондового ринку, а через них — населенню та фірмам. В обох випадках у комерційних банків зменшаться їх резерви: в першому випадку комерційний банк оплатить пакет цінних паперів зі свого рахунка в Центробанку; в другому — оплата буде здійснена з рахунка ділера з одночасним зменшенням резервів банку, який його обслуговує.