3.Полярна пустиня.

Включає Гренландію, Антарктиду, Арктику, пн.. Канаду і узбережжя Гудзонової затоки.

Опадів випадає небагато (200–400 мм в рік), Сніговий покрив лежить

200–280 днів у році, а його товщина коливається від 20 до 50 см.

4.Флористичне районування суші Землі. Основні типи флори. Роботи Скоу, Енглера,Тахтаджяна. Під час вивчення флори важливого значення набуває аналіз ендемічних та реліктових видів у її складі. Саме ендеміки та релікти зумовлюють специфіку флори і вирізняють її від інших флор. Виділення одиниць флористичного районування (фітохоріонів) базується на флористичному принципі й має ієрархічний характер. Особливо важливо у флористичному районуванні брати до уваги ендемізм, ступінь його вираження, локалізацію ендеміків. У системі флористичного районування під час визначення значення тієї чи іншої територіальної одиниці дуже важливо брати до уваги таксономічний ранг ендеміків флори. Основою для побудови системи флористичного районування є поширення видів таких відділів, як покрито- й голонасінні. На суходолі є регіони, котрі за характером флори суттєво відрізняються між собою. Такі регіони називають “флористичними царствами”. Їх виділяють здебільшого шість. Царство – це вища ієрархічна одиниця. Царства поділяють на області, а ті – на провінції. Нижчою одиницею є округ. Крім основних одиниць, наявні й проміжні категорії – підцарство, підобласть тощо.

Флористичні царства виділяють на підставі високого родового й видового ендемізму та наявності ендемічних таксонів вищого рангу. Для флористичної області характерний є також певний набір панівних родин з відносно постійним їхнім співвідношенням. Фітохоріони всіх

рангів характеризуються своєрідністю флори, чим і зумовлюється їхнє розмежування. А. Тахтадж’ян флору суходолу поділяє на шість царств, у межах яких виділяє 34 області: Голарктичне , Палеотропічне, Неотропічне, Австралійське, Голантарктичне, Капське царства. А. Енглер (1844–1930) розробляє детальну фологенетичну систематику рослин (1887), яка покладена в основу багатьох фундаментальних праць, зокрема, 30-томної “Флори СССР” (1934–1969). Разом із своїм співвітчизником ботаніком О. Друде він 1896 року розпочинає видання серії монографій “Рослинність земної кулі”, присвячених рослинності окремих регіонів. Із сучасних систематиків варто назвати ім’я А. Тахтадж’яна (1910–1998), який розробив філогенетичну систему квіткових рослин, що отримала широке визнання як “система Тахтадж’яна”. Для побудови цієї системи вчений використав не тільки морфологічні, а й цитологічні, біохімічні, фізіологічні та інші критерії. Популярною серед учених є його праця, присвячена флористичному районуванню суходолу – “Флористичні області Землі” (1978).

5.Основні етапи історичного розвитку біогеографії. Л. Стюарт (1957) поділяє історію біогеографії на три періоди, пов’язуючи кожний з них з іменами найвидатніших учених в цій

царині. Перший період він пов’язує з іменем К. Лінея (1707–1778), який заклав основи систематики живих організмів. Він тривав понад століття, починаючи від виходу в світ праці К. Лінея “Система природи” (1735). Початок другого періоду, як вважає Л. Стюарт, – це вихід у світ праці Ч. Дарвіна (1809–1882) “Походження видів шляхом природного добору...” (1859). Другий період тривав до початку ХХ ст., коли ідеї дарвінізму “оволодівали світом”, що дало змогу не тільки чіткіше описати поширення організмів, але й спробувати пояснити формування зоогеографічних комплексів за допомогою еволюційної теорії. Третій період Стюарт пов’язує з іменем Г. Менделя (1822–1884), який у праці “Досліди з рослинними гібридами” (1865) виклав найважливіші закономірності спадковості, названі згодом “законами Менделя”. На жаль, ці закони майже на чотири десятиліття були забуті. Лише на початку ХХ ст. їх перевідкрили К. Корренс, Є. Чермак і Г. де Фріз. А. Воронов, взявши за основу періодизацію М. Мензбіра, значно деталізував історію біогеографії. Спочатку він виділяє п’ять (1963), а згодом (1987) шість етапів у її розвитку:

1. Період уривчастих біогеографічних даних – до початку XVI століття;

2. Період нагромадження флористичних і фауністичних даних під час панування біблійних уявлень про створення світу – початок XVI – кінець XVIІІ століття;

3. Період виходу узагальнюючих ботаніко- і зоогеографічних праць під час панування теорії катастроф – кінець XVIІІ – середина ХІХ століття;

4. Період бурхливого розвитку ботаніко-географічних, зоогеографічних, екологічних досліджень і виникнення біоценології на підставі еволюційної теорії Дарвіна – друга половина ХІХ століття;__

5. Період розробки вчення про рослинні угруповання, подальший розвиток екологічного й історичного напрямів біогеографічних досліджень, спроби створення біогеографії як сукупності ботанічної географії та зоогеографії – з початку до середини ХХ століття;

6.Розвиток єдиної біогеографії, її екологізація, відродження інтересу до загальногеографічних проблем і обґрунтування загальногеографічних закономірностей, впровадження новітніх методів дослідження – почався в середині ХХ століття.