Лекція 14. Культура початку хх ст.
Новаторство в театрі і кіно (Лесь Курбас, Олександр Довженко).
Національне образотворче мистецтво.
Український авангард (Давид Бурлюк, Олександр Архипенко).
Культурно-національне відродження в Галичині.
1. Становлення нового українського театру, який би відповідав не лише вимогам національного розвитку театрального мистецтва, а й перебував на рівні тогочасних світових вимог, пов’язане з іменем Леся Кубаса (1887 – 1937). На думку Юрія Лавріненка, дослідника творчості діячів “розстріляного відродження”, ‑ велич Л. Курбаса в тому , що “він за 15 років виконав роботу, яку в інших культурних народів довершують кілька поколінь режисерів”. Протягом короткого періоду він зробив три кроки: 1) європеїзував український театр, що доти був винятково національно-етнографічно побутовим (“Молодий театр”, 1917 – 1919); 2) створив експериментальний театр українського модернізму, вивівши його на лінію передових пошуків Заходу (ранній період “Березіля”, 1922 – 1926); 3) зумів здійснити оригінальний синтез українського театру, де глибоконаціональні традиції поєдналися з найновішими формами (пізній “Березіль”, 1937 – 1933) – п’єси “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Диктатура”, “Маклена Граса”.
Народився на Поділлі в с. Куропатники в сім’ї акторів : мати Ванда та батько Степан Яновичі, виховував і дід, і мати. Закінчив Тернопільську гімназію, навчався у Львівському університеті, у Відні, вивчав філософію. Відвідував заняття у драматичному відділі Віденської консерваторії. Пристав до групи мандрівного українського театру “Бесіда” (1912), захоплювався М. Садовським. У 1916 р. організував “Молодий театр”, за два роки поставив “Цар Едіп” Софокла – “символ повороту до Європи і до самих себе” для українців. Прагнув розкрити таємниці буття і краси на основі інтуїтивізму А.Бергсона.
Стиль його вистав визначають як реалістично-психологічний, романтичний і символічний. “Цар Едіп” – це перша постановка в Україні п’єси античного автора. Ставив і українські твори: “У пущі” (Леся Українка), “Ян Гус” (Тарас Шевченко), “Макбет” Шекспіра і “Гайдамаки” Шевченка у власній інсценізації Лесь Курбас поставив як дві монументальні віхи розвитку українського театру. Це було нове слово в європейському театральному мистецтві. “Березіль” – це не лише театр, а мистецьке об’єднання, своєрідний творчий, дослідно-експериментальний, культурно-громадський центр культурного руху 20-х років, мав завдання здобути Україні мистецьку суверенність. Взірець українського експресіоністського театру. Кожна вистава – це “театральний університет” і мистецький скарб. Він ставив вистави у конструктивістському стилі.
При “Березілі” у Києві були чотири студії, пересувний театр, театральний музей (започаткував Курбас), школа режисерів. Сценічна, педагогічна й організаційна робота Курбаса увінчувалася власною методологією, мала філософське спрямування, що наповнювало працю режисера, педагога, теоретика театру. Він виховував акторів нового покоління, адже це глибоко ерудована й освічена людина, “філософський Арлекин”. Учні Леся Курбаса створили перший український театр музичної комедії.
Демонстрував зневагу до лицемірного мистецтва соціалістичного реалізму, показав самотність людини у шаленому світі. Театр Курбаса звинуватили як “гальмо” і “шкідника” українського театру. Загинув на Соловках у тюрмі, знищені всі сліди його творчості. Вцілів єдиний з акторів “Березіля” – Йосип Гірняк, який, відбувши термін заслання, дістався Америки і там опублікував англійською мовою першу працю про Курбаса “Народження і загибель модерного українського театру” (1954 р.). Продовжують традиції Курбаса Роман Віктюк, Віктор Жолдак, “Театр у кошику”, “Воскресіння”, Молодіжний театр ім. Леся Курбаса у Львові.
Новаторство у кіно пов’язане з іменем Олександра Довженка (1894 – 1956). Журі Міжнародної виставки в Брюсселі 1928 р. визнало Довженка серед 10-ти провідних митців 60-річної історії мистецтва кіно. Американський автор у книзі “Історія американського фільму” (1939, 1947 рр.) назвав українського митця “першим поетом кіно”. Такому визнанню завдячують фільми “Звенигора” (1928 р.), “Арсенал” (1929 р.), “Земля” (1930 р.). Після “Землі” творчість О. Довженка занепадає, адже преса звинуватила його у буржуазному націоналізмі. Нависла загроза арешту, розстрілу. Польський журнал “Трибуна люду” у 1957 р. написав про ті часи: “Довженкові не дали розвинутися повністю”, його змусили замовчати, бо “великий поет України, творець мистецтва так сильно національного, що аж вселюдського, замовк на півслові, залишаючи однак по собі кілька творів, які назавжди залишаться в історії фільмового мистецтва як явище неповторне і велике”. У 1934 р. втік до Москви. Сталін змусив його вихваляти індустріалізацію – “Іван”, “Аероград” (1935), “Щорс” (1936-37), “Мічурін” (1948) – лише три фільми за 22 роки московського полону. Вони не “доросли” до “Землі”, не міг поет кіно вихваляти державний лад, який прирік на смерть мільйони інтелектуалів-патріотів, навіть садовода Семеренка замучили у концтаборі. Мріяв поставити “Тараса Бульбу”.
Довженкові заборонили ставити фільми, він написав кілька сценаріїв: “Україна в огні”, “Поема про море”, “Зачарована Десна”, оновив сценарій “Землі”. Опубліковані в англійському та російському перекладі. Представлений до отримання Ленінської премії як російський письменник за “Зачаровану Десну” – така іронія долі. Щирі зізнання в любові до рідного краю (народився біля Сосниці на Чернігівщині, с. В’юнище) описав в “Автобіографії” та “Щоденнику”. Працював у Варшаві, Берліні, був карикатуристом, знав модерне мистецтво, член ВАПЛІТЕ.
Справжній внесок в українську культуру – це фільми. У них переплітаються фантастично-символічний і реальний план дії, створюють почуття окремого надзвичайного історичного шляху України (“Звенигора”). Тут відчутне Довженківське сприйняття краси природи, козацьке трактування смерті як оновлення життя. Фільм заборонили. Автор писав: “Це прейскурант моїх творчих можливостей… Я зробив її одним духом – за сто днів… Не зробив, а проспівав, як птах”. Фільм “Земля” – пшеничне море, небо, містерії літньої ночі… Це могутня поема землі, людині і природі, життю, вітальній силі й красі України. Смерть діда під яблунею і смерть закоханого юнака… Життя тут цар. Воно котить могутніми океанськими хвилями крізь серця людей, золото пшениць, краплі роси на яблуках, небесну зливу світла. Смерть – лише момент. “Земля” – це втілення романтики українського відродження. О. Довженко створив оригінальне українське поетичне кіно. У “Щоденнику” О. Довженко пише: “Що таке поетичне кіно? Описати детально крижинки, розливи, сади в цвіту. Всю душу природи в цвіту. Весь порух сил. Прикласти вухо до землі. Літати з бджолами в кожну квітку. Навіщо? Записати так, наче буде зняте точнісінько саме так, і люди будуть дивитися зняте через сто років як літопис, як живопис”.
Продовжують традиції поетичного кіно Сергій Параджанов (“Тіні забутих предків”), Лариса Шепітько, Іван Миколайчук (“Білий птах з чорною ознакою”, “Анничка”).
Шарль Форд, редактор журналу “Французька кінематографія” пише про Довженка: “Справжнє мистецтво в практиці кіно акумулювалось у порівняно молодому, але вже з перших кроків глибокому й трудному до наслідування, оригінальному українському кіномистецтві, яскравим і досі неперевершеним представником якого є Олександр Довженко... Завдяки геніальному творцеві оригінальних фільмів маємо можливість захоплюватись мистецькими основами стародавньої козацької країни, її культурою, пречудовою природою та надзвичайно вродливими козацькими типами”. “Довженко, уродженець чарівної закутини української землі, промчав метеором на обрії нашого безрадісного сторіччя” (1949).
Сценарій “Землі” 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі був визнаний серед 12 кращих фільмів усіх часів і народів.
2. Внаслідок відміни дії указів 1863, 1876 і 1881 років в Україні значно пожвавилося культурне життя. У 20-30-х роках працювали понад 300 театральних колективів, 3153 бібліотеки з фондом понад 2 млн. книг. Поширила на Схід України свою діяльність “Просвіта”, 9 організацій мали філії. Займалися виданням книг, організацією театральних постановок, народних хорів, вивченням української мови та історії. Це насторожило царську владу, тому циркуляром Столипіна від 1910 р. всі організації “Просвіти” на Сході були заборонені.
Розвивається професійне художнє мистецтво, відкрито кілька училищ образотворчого та музичного мистецтва (Київ, Одеса, Харків, Львів). У київському художньому училищі, підпорядкованому Петербурзькій академії мистецтв, викладали провідні митці імперії. Були відділення архітектури й живопису. Серед українських викладачів відомі Федір Кричевський, Михайло Бойчук, Олександр Мурашко, Микола Козик. Вихованцями цього училища були Олександр Архипенко, Василь Седляр, Іван Кавалерідзе, Антон Петрицький, Іван Падалка та ін. У Харкові на базі приватної школи М. Раєвської-Іванової відкрито 1917 р. художньо-промислове училище. Професійних майстрів декоративно-прикладного мистецтва готувала Миргородська художньо-промислова школа ім. М.Гоголя, тут був музей і велика бібліотека.
В архітектурі панівним стилем вважалося “козацьке бароко” – традиції української дерев’яної архітектури. Д. Дьяченко, репресований за прихильність до такого стилю, створив комплекс будівель Української сільськогосподарської академії (1925 – 27 рр.), В. Трощенко будував у такому стилі школи й лікарні на Донбасі, в Запоріжжі, Червоноармійський театр у Харкові. На Заході України панівним архітектурним стилем була сецесія. Художню школу у Львові заснував 1913 р. Олекса Новаківський – імпресіоніст. Тут навчалися видатні митці Григорій Смольський, Софія Гебус-Баранецька, Ол. Плешкан. Іван Труш створив у Львові “Товариство для розвою української штуки” і перший мистецький журнал “Артистичний вісник”.
Працюють оперні театри у Києві, Одесі, Харкові, Львові. Від 1918 р. тут діє Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка, працюють музичні школи, товариства, публікують музичні твори-збірки. Найбільш відомі композитори: М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, Б. Лятошинський, П. Сениця, Б. Підгорецький. У Львові: Л. Січинський, А. Вахнянин, Ф. Колеса, С. Людкевич, Н. Нижанківський, Л. Барвінський, Й. Витвицький.
3. І українське музичне мистецтво, й особливо образотворче мистецтво розвивається на рівні тогочасних світових вимог. Заявляє про себе український авангард. Найбільш виразні представники авангардного живопису – О. Богомазов, Олександра Екстер, В. Єрмилов, Давид Бурлюк, скульптор Олександр Архипенко.
Українські митці Давид Бурлюк і Олександр Архипенко були емігрантами. Перебуваючи за кордоном, митці створили свої найвідоміші твори.
Давид Бурлюк був поетом і теоретиком поезії, художником, його полотна, написані в Америці, дали підставу називати митця “американським Ван Гогом”. В Україні його називають “українським батьком російського футуризму”. Народився в Україні у Харківській губернії 9 липня 1882 р., він успадкував непосидючість запорожців, і в мистецтві він – син тих степів, де став радикалом і бунтівником. “У ньому самому і в його мистецтві немає нудьги. Він бере форму, фарбу і сам рух – і ці три першостихії, об’єднавшись, обіцяють радісне, велике, войовниче, молоде мистецтво”, – сказав американський мистецтвознавець Кріспін Брінтон. Разом з В. Маяковським він став засновником гуртка кубофутуризму. Навіть за океаном він залишався українським художником. Перебуваючи в Японії на початку 20-х років, він став основоположником японської гравюри на лінолеумі. Там Давид Бурлюк створив цілий цикл творів, і мистецтвознавець Омука відзначав його вплив на становлення японського авангарду.
Український скульптор Олександр Архипенко мав учнів у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі. Дослідник Олесь Нога проаналізував творчість близько 150 українських митців, які мали неабиякий вплив на розвиток авангардної скульптури світу. Його книга “Скульптура українського авангарду 1900 – 1920 років” є першою, присвяченою українській скульптурі тих часів, незалежно від того, де творили митці: у США, Росії, Китаї чи Японії. Половина з них невідома широкому загалу, навіть мистецьким колам, а деякі взагалі випали з поля зору українського мистецтвознавства. У цій книзі висвітлена творчість О. Архипенка.
4. Культурно-національне відродження в Галичині у першій половині ХХ ст. пов’язане з іменем митрополита греко-католицької церкви Андрія Шептицького. За життя митрополита Церква стала стрижнем відродження культури і її оберегом. За відсутності держави, яка б опікувалася розвитком культури, він зосередив свою громадську діяльність на збереженні пам’яток культури. Прикладом може бути створення Національного музею українського мистецтва 1913 р. (13 грудня), де основою музейного фонду є приватна збірка творів. Митрополит придбав будинок для музею. При відкритті музею Шептицьким сказано знамениті слова: “Для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, цей убогий сільський люд, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне і моральне нищення чужих вірою й мовою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, без корми і вітрил, зміг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх митців-артистів, свої цілі школи іконописців, про які Європа нічого не знала і про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну”.
Митрополит подав приклад, як слід підтримувати мистецтво і митців, сам виступаючи меценатом і спонсором видання творів письменників. Відомо, що він активно допомагав Василеві Стефанику, підтримував талановиту молодь, надаючи стипендії на навчання, заснував українські газети, молодіжні організації (“Пласт”). З метою покращення культури землеробства заснував селянський банк “Дністер”, був ініціатором створення першого природоохоронного заповідника “Яйце” у Карпатах. Ця діяльність сприяла не тільки збереженню традицій української культури, а й вихованню творчої молоді і примноженню духовного багатства краю. Лекція 15. Культура середини ХХ ст.
Українська культура в діаспорі.
“Репресована” культура.
Значення хрущовської “відлиги” для розвитку культури.
Роль “шестидесятників” у культурі.
1. Сподівання на відродження української державності після Першої світової війни були потоплені у крові Крут, Зимового походу, Базару. Тисячі воїнів-захисників Української Народної Республіки, щоб не стати жертвами більшовицького терору, перейшли кордони новостворених на руїнах Австро-Угорської імперії молодих держав. В еміграцію виїхали державні діячі, учені, письменники. У таборах Німеччини, Австрії, Польщі, Чехословаччини опинилися тисячі молодих людей, які були приречені на голод, холод і смерть від хвороб. Вони не мали захисту від поневоленої Батьківщини. Та навіть в жорстоких умовах табірного життя не згасала духовна енергія: організовували школи, літературно-мистецькі осередки, виходили газети, літературні журнали (переважно рукописні), навіть підручники.
Гостинно й прихильно прийняла емігрантів Чехословаччина. Тодішній президент країни Томаш Масарик доклав багато зусиль, щоб українські емігранти могли здобувати освіту рідною мовою. У 1921 р. з Відня до Праги перевели щойно створений там Український Вільний університет (донині існує у Мюнхені). У 1922 р. поблизу Праги, у Падєбрадах заснували Українську господарську академію, куди відразу вступили понад 300 студентів, згодом у Празі відкрили Вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова. Почала працювати Українська мистецька студія. Багато молоді навчалося у Карловому університеті, чеській Високій промисловій школі та інших навчальних закладах.
Громадсько-культурне та літературно-мистецьке життя коорди-нували Український громадський комітет, Академічна громада, Това-риство українського пластичного мистецтва, Український громадсько-видавничий фонд. Діяли видавництва “Дніпрові пороги”, “Обрій-Сіріус”, “Київ”, “Наступ”, “Пробоєм”. На сторінках журналів “Веселка” та “Нова Україна” друкували свої твори О. Олесь, В. Винниченко, М. Вороний, статті та рецензії – Д. Чижевський, Л. Білецький, Микита Шаповал (Сріблянський). Павло Зайцев “Нова Україна” вміщував і твори радян-ських авторів – В. Підмогильного, Г. Косинки, Т. Осьмачки, інформував про літературне життя в Україні, де вже у 30-х рр починалося “полю-вання” на інакомислячих і особливо талановитих. У цьому середовищі визріло таке помітне літературне явище як “Празька школа” української поезії. Її репрезентують талановиті поети, які згодом залишили Прагу: О. Теліга, Є. Маланюк, Н. Холодна, Ю. Липа, а також ті, хто залишився тут до війни: О. Стефанович, О. Лятуринська, Г. Мазуренко, Олег Ольжич. Назва чисто умовна, адже митці творили у різних стилях і мали різні ідеологічні орієнтири. Однак вони творили україномовну літературу, сповідували державницьку ідею. Досягнення поетів української еміграції озвалися на початку 60-х років у творчості молодих поетів Нью-Йоркської групи (Віра Вовк, Богдан Рубчак, Емма Авдієвська, Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Патриція Килина). Вони формувалися водночас і під впливом європейської та американської поезій.
Найвидатніші представники української культури в діаспорі: Євген Маланюк (1897 – 1968) – поет, есеїст, критик і публіцист, написав “Історія нашої культури”. Іван Огієнко (1882 – 1972) – митрополит УАПЦ, мовознавець, історик культури, переклав Біблію українською мовою, вивчав українську міфологію. Святослав Гординський (1906 – 1993) – людина енциклопедичної вченості, поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Закінчив Львівський університет, Академію мистецтв у Берліні, Академію Жульєна в Парижі. Опублікував кілька поетичних збірок, переспівав “Слово о полку Ігоревім”, перекладав Горація, Овідія, Гюго, Бодлера, Аполлінера, Верхарна, Байрона, По, Гете, Шіллера та інших українською мовою. Написав статті про український іконопис, про Т. Шевченка як художника. Учень Олекси Новаківського, графік, організатор мистецьких виставок.
Іван Багряний та Улас Самчук – українські письменники, розкрили світові трагедію Голодомору та репресій українського народу в часи сталінізму. Скульптори О. Архипенко, М. Черешньовський (автор пам’ятника Лесі Українці у Клівленді (США) та в Торонто, Лео Моль (Левко Моложанин) – автор пам’ятника Т.Шевчекові у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айресі (1971). Художник Яків Гніздовський (1915-1984) – жив у США від 1949 р. Писав на українські теми (графік): “Соняшник” (1962), “Пшеничний лан” (1960), “Селянський хліб” (1981). Перша виставка у Києві відбулась 1990 р. Донині виставляє свої твори на українську тематику спадкоємниця славного роду Кричевських Катерина Кричевська-Росандіч. В історії українського образотворчого мистецтва вписані імена діда Василя Кричевського (1872 – 1952) – архітектора, маляра, графіка, театрального художника. Брат батька Федір (1879 – 1947) – широко відомий маляр, один з перших ректорів Української академії мистецтв, багаторічний її професор, виховав плеяду талановитих майстрів-художників. Батько Василь Кричевський (1901 – 1978) – талановитий маляр і декоратор, автор декорацій до всесвітньовідомого фільму Олександра Довженка “Земля”, а також костюмів для уславленої капели “Думка” для гастролей у Франції 1929 р. Тонким майстром краєвидів була і мати мисткині Олена.
Майже 70 років жив і творив у Франції уродженець Чернігівщини художник Олександр Савченко-Більський (1900 – 1991). Співпрацював з видавництвами, безпосередньо для українських видавництв створив портрети гетьманів, письменників та політичних діячів, герби українських земель і міст, різні святкові листівки. Ілюстрував він і паризьке видання поеми “Мойсей” І. Франка.
Прославив Україну і композитор-модерніст Леонід Рудницький (1902 – 1075). З 1932 р. працював у США. Визнаний диригент у Нью-Йорку, Філадельфії, також у Торонто. Створив опери “Довбуш”, “Анна Ярославна”, “Княгиня Ольга”, кантати і симфонії. Як музикознавець озна-йомив світ з творчістю українських митців: “Українська музика” (1963), “Про музику і музик” (1960). Син Роман (нар. 1942 р.) – піаніст і педагог, виконує твори українських композиторів, популяризуючи їх у світі – Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, В. Барвінського, Я. Степового та ін.
Про людей, які збагатили світову наукову думку написані монографії: Віталій Абліцов “Галактика “Україна”. Українська діаспора – видатні постаті (Київ, 2007) та Володимир Сергійчук “Що дала Україна світові” (К., 2008; вид. друге, 504 с.). Йдеться про вчених, які залишили яскравий слід в історії людства.
2. Репресії і голодомор в Україні 30-х років зруйнували традиційний етос – сільська громада, виборна, публічна влада, патріархальні стосунки в сім’ї з визнанням ролі матері–берегині. Поступово зникали обряди, які віками формували відносини між людьми. Наприклад, весілля – шлюб молодих людей був споконвіку в Україні способом розподілу майна і землі. А весільні обряди – це один із найдавніших жанрів вокальної музики у Європі (досвітки, вечорниці). Вишиване вбрання із покоління у покоління передавало коди світорозуміння і світосприйняття. Храмові свята у селах – це своєрідна школа музикування, музичної грамоти багатьох слухачів. Свята супроводжувались ярмарками народних промислів, музикою й танцями, де звучали народні інструменти – скрипка, цимбали, бас, флейта, гуслі, кобза, бандура, ліра. Особлива сторінка традиції – думи – це коди і символи народного світогляду.
Під приводом боротьби з релігією радянська влада заборонила обрядові пісні, колядки, веснянки, гагілки. Знищували форми традиційного культурного життя цілого народу, забороняли народну творчість – основу етнічної культури. Організовували натомість у селах художню самодіяльність, що пронизана формалізмом, заідеологізовувалась. Клуби, які часто створювали у приміщенні церков, були провідниками атеїзму й комуністичних ідей. Знищували традиційну культуру і нав’язували нову, так само, як нищили цілий народ – носія традиційної культури – переважно зайди, люмпенізовані невігласи. Як наслідок отримали втрату національної пам’яті, мови, “суржик”, нівелювання особистості людини – творця духовної культури.
Оберегом української культури намагалася стати Українська автокефальна православна церква, створена у листопаді 1918 р. У середині 20-х рр. вона мала понад 6 млн. вірних, тоді як КПУ(б) мала 122 тис. членів. Очолював митрополит Василь Липківський. У 1930 знищена зовсім. Слідчий Брук, який вів справу СВУ, сказав: “Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна… кого не поставимо – перестріляємо”. Зі шкіл виганяли учителів-“петлюрівців” (газ. “Известия” писала у 1934 р., що за 11 місяців вигнано 4 тисячі). Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14.ХП.1932 р. “Про припинення українізації” відкривала шлях репресіям проти всього українського – освіти, книги, театру, мистецтва. У 1938 р. ЦК видав Постанову “Про обов’язкове вивчення російської мови у національних републіках”. Репресіями і декретами впроваджували політику двомовності. Від 1 січня 1938 р. в кожному обласному центрі України газети дублювали російською мовою. Відбувалось тотальне підкорення професійної культури ідеологемам та естетичним нормам соціалістичного реалізму. Треба було прославляти успіхи соціалістичного будівництва, індустріалізацію та колективізацію села. Двигуном культурного процесу стала боротьба проти націоналізму. Заохочували кон’юнктурну творчість, прикладом чого може бути драматургія О. Корнійчука, яка заклала основи денаціоналізації українського мистецтва, класової ненависті до Європи і її культури. Виникла інтернаціональна культура – “національна за формою, соціалістична за змістом”. Націоналізм шукали у поезіях П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, заборонили твори Ю. Яновського, Т. Масенка, П. Панча, Л. Смілянського. Оперу Б. Данькевича “Богдан Хмельницький” звинуватили у непереконливому відображенні величі возз’єднання з Росією. У 1953 р. вийшли тези ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання з Росією, внаслідок яких заборонили вживати термін “приєднання”. Довелось переосмислити історію. Вийшло так, ніби український народ боровся проти власної незалежності, ніби незалежність була великим злом для України.
У 1946 р. ліквідували греко-католицьку церкву – довголітній оберег української культурної ідентичності, стрижень культурно-національного відродження в часи іноземного поневолення.
3. Критика “культу особи” відкрила можливість певного оновлення, лібералізації суспільства. Цей процес, хоча й проходив суперечливо, все ж сприяв громадському пожваленню й національному відродженню в Україні. Зростав інтерес до української мови й традицій культури серед різних верств населення. Відновлюється вивчення національної історії, з’являються українські школи, припиняються переслідування, відновлюється інтерес до народних обрядових дійств. З’являються нові періодичні видання українською мовою, зокрема журнали “Прапор” (1956), “Радянське літературатурознавство” (1957), відновився журнал “Всесвіт” (1958), який публікував шедеври світової літератури українською мовою. Створено наукові центри – Академія будівництва й архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки – Спілка журналістів України (1957), Спілка працівників кінематогафії України (1958).
Тенденція до активізації культурно-національного розвитку посилилась наприкінці 50-х рр. Творчість українських митців позначається глибоким національним змістом. Розпочалось видання “Української радянської енциклопедії”, розгорнули публікації “Український історичний журнал”, “Економіка радянської України”, “Народна творчість та етнографія” та ін. У 1958 р. рішенням партійних комітетів зняті звинувачення з композиторів К. Данькевича, Б. Лятошинського, М. Колеси та ін., припинились нападки на В. Сосюру, А. Малишка. На зміну чорній смузі духовного терору й фізичного насильства прийшов період нестійкої і нетривалої лібералізації – “хрущовської відлиги”. З’явилась нова українська література “шестидесятників” – І. Драч, В. Стус, Л. Костенко, В. Симоненко, М. Вінграновський, М. Осадчий, Є. Гуцало, Є. Сверстюк та ін. Митці України поглиблювали й розширювали контакти із зарубіжжям, почали пошуки нових форм в образотворчому мистецтві. До 100-річчя з дня народження І. Франка встановили йому пам’ятник у Києві, 1964 р. споруджено Каменяреві пам’ятник у Львові (В. Борисенко, Е. Мисько, В. Одрехівський, Я. Чайка, А. Шуляр). До 150-річчя від дня народження Т. Шевченка споруджено пам’ятник Кобзареві у Москві (М. Грицюк, Ю. Сінкевич і А. Фуженко). У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію, яка була найвищою державною нагородою митцям у галузі літератури, журналістики, образотворчого мистецтва та архітектури, а також виконавської майстерності. Сформувалась сприятлива морально-політична атмосфера, що породила сподівання на подальший розвиток української національної культури.
Значну роль у згуртуванні столичної інтелігенції відіграв Клуб творчої молоді. На початку 1960 р. під час новорічного колядування та щедрування виникли перші групи, які об’єдналися навколо Леся Танюка. До клубу входили студенти київських вузів – художники й літератори, актори, режисери й композитори, усі, хто прагнув відродження традицій національної культури. Зі спогадів відомо, що особливо активна робота розпочалася з приходом Алли Горської, інших художників-нонконформістів, які привнесли дух бунтарства, заперечення догматизму. Саме членам клубу вдалося розкрити страшний злочин сталінізму – масові поховання українських патріотів у Биківні. Про це подано Меморандум до Київської міськради. У відповідь почалися репресії – підступно скалічили В. Симоненка, вбили А. Горську. Їх твори знищували, поетичні збірки не друкували. Репресії позначилися як відверті цькування молодих талановитих митців. Їх виключали зі спілок, позбавляли засобів до існування, звинувачували у проповідуванні відчаю й фаталізму (Л. Костенко).
Широкий наступ на “шестидесятників” розпочався після подій у Москві наприкінці 1962 р. Виставку молодих художників-модерністів відвідали партійні керівники, які не зрозуміли новацій, що виходили за рамки традиційного реалізму. Новий наступ на інтелігенцію набрав значного розмаху і торкнувся багатьох українських митців. Італійська газета “Уніта” назвала цей похід проти творчої свободи “холодною війною в радянському мистецтві”. Згодом вона вилилась у репресії, особливо жорстоко поплатилися українські митці. У тюрмі загинули Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Володимир Марченко. Відбули покарання у тюрмах та на засланні Ірина та Ігор Калинці, Є. Сверстюк, інші талановиті митці, відсторонили від роботи багатьох науковців, серед них М. Брайчевського. Уже в 1968 – 1969 рр. відбувся поворот до традицій “ждановщини”, з новою силою запрацював механізм планомірного, систематичного політико-ідеологічного контролю, доповнений періодичними публічними викривально-каральними компаніями, характернми для “класичного сталінізму”. Чи не найбільшою трагедією того періоду була пожежа у найбільшій українській бібліотеці – нині Наукова бібліотека НАН України ім. В. Вернадського. Наприкінці травня 1964 р. вогонь протягом 3 днів знищив архіви, рукописи, стародруки, рідкісні книги – частину української історії та культури. На суді названо цифру втрат – 600 тисяч томів. За підпал засудили на 10 років працівника бібліотеки та назавжди знищили частину духовної спадщини народу, неповторної й неоціненної. Випадково, а може й ні, але підпал вчинено у дні, коли відзначалося 150-річчя з дня народження Т. Шевченка.
4. Короткий період відлиги позначився виходом української культури на світовий рівень, діяльність української інтелігенції продемонструвала світові національну самобутність і культурну ідентичність. Світову славу здобув фільм С. Параджанова “Тіні забутих предків”, знятий за повістю М. Коцюбинського. Картина вразила глядачів своєю поетичністю, широкою художньою майстерністю, тонким психологізмом і справжньою народністю. Фільм став мистецьким відкриттям: “Повість не перенесено на екран. Її проспівано, наново прочитано засобами кіномистецтва”. Це слова одного зі знавців кіно. Фільм створили українські майстри: співавтор сценарію І. Чендей, художник фільму Г. Якутович, кінооператор Ю. Іллєнко, композитор М. Скорик, молодий кіноактор Іван Миколайчук. З’явилася ціла плеяда талановиттих митців кіно: В. Денисенко, В. Довгань, М. Мащенко, О. Муратов, Кіра Муратова, Л. Шепітько, В. Івченко, Ю. Лисенко та ін. Їх творчість – це оновлення закладених О. Довженком традицій українського поетичного кіно, які здивували світ.
Всупереч ідеологічному тиску та наступу на свободу слова з’явилися твори, гідні репрезентувати справжню критичну літературу. До них належить роман “Собор” Олеся Гончара, де звучав протест проти зневажливого ставлення до пам’яток культури, до рідної землі, власної історії, проти бездумного руйнування не лише храмів, а самої природи і людських душ. Саме такими ідеями пройнята творчість шестидесятників – цілого покоління, яке, наражаючись на репресії і навіть фізичне знищення, намагалося збагачувати традиції української культури, вписувати її у світовий контекст. Їх діяльність значною мірою підготувала й зумовила культурно-національне відродження кінця ХХ – початку ХХІ століття і створення незалежної української держави.
Свій вагомий внесок у збереження традицій національної культури і національної ідентичності зробив Іван Гончар, який протягом усього життя невтомно збирав пам’ятки народної творчості (нині у Києві працює музей його імені), народні художниці Марія Приймаченко та Катерина Білокур. Пабло Пікассо, познайомившись із творчістю Катерини Білокур сказав: “Аби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми б змусили про неї заговорити увесь світ”.