Лекція 12. Культура другої половини хіх ст.
Громадівський рух (“стара” і “молода громада”).
Українська історична школа.
Національний театр і музика.
Іван Франко і Леся Українка як діячі культури.
1. Естафету “Руської трійці” та Кирило-Мефодіївського братства щодо підтримки української культурної традиції, розвитку української літератури, мистецтва й науки, захисту української мови у другій половині ХІХ ст. підхоплює громадівський рух. Перший його етап – т. зв. “Стара Громада” виникла у 60 – ті роки у Києві. Її організаторами й активними діячами були В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Кониський, М. Зібер та ін. У журналі “Современная летопись” 1862 р. опублікований Маніфест “Громади” про захист українців молодого покоління, їх права користуватися рідною мовою і знати свою історію. Об’єднані українською національною ідеєю, захистом української культури від русифікації такі організації інтелектуалів виникли у Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові. Вони організовували недільні школи, готували й публікували підручники української мови, букварі, видавали літературні твори українською мовою, збірки народних пісень, казок, підготували перший українсько-російський словник, розгорнули наукове українознавство і етнографічні дослідження.
Варто згадати, що це були часи жорстокого гоніння на українську мову і книгу. Ще у своє правління Катерина ІІ, яка знищила залишки української автономії та Запорізьку Січ, вважала: “Треба викоренити звихнену думку українців, за якою вони вважають себе окремим народом, інакшим від тутешнього (московського)… Треба будь-яким способом довести до того, щоб вони помосковилися і перестали дивитись (на нас) як вовк у лісі (Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К., 1994. – С. 14). Те, що не вдалося довести до кінця у ХVІІІ ст., активно довершував царизм у століття “весни народів”. У 1863 р. – видано Валуєвський указ, а це означало заборону видавати підручники, літературу для читання та релігійного змісту українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”. Передували цьому указу заборона Київській Лаврі друкувати книги – перша в Росії цензура (1689 р.), 1718 р. спалено архіви і книгозбірню Києво-Печерського монастиря, які збирали 700 років; 1720 р. – указ Петра І про заборону друкувати будь-які книги в Україні, 1729 р. – цар Петро ІІ видає указ переписати в Україні всі державні постанови московською мовою, 1753 р. – заборона викладати українську мову в Києво-Могилянській академії, а 1784 р. переведено викладання у Києво-Могилянській академії на великоруську мову “с произношением, свойственным великорусскому”. У 1755 р., 1766 р., 1775 р., 1786 р. – Синод забороняє друкувати українські книги; 1759 р. – Синод розпорядився вилучити українські букварі зі шкіл; 1769 р. – Синод вимагає вилучити всі українські церковні книги у населення, заборонити українські букварі. 1780 р. спалено книгозбірню КМА. В 1784 р. розпорядження Синоду : в усіх церквах читати молитви та правити службу “голосом, свойственным московскому наречию”, те саме відбувалося у школах. Церква МП донині так чинить. Видавничу справу в Україні паралізовано: 1847 – була одна книга, 1848 – три, 1849 – дві, 1850 – одна, 1851 – дві, 1856 – п’ять книг. 1824 р. вийшов наказ Міністерства Освіти: “Воспитание народное по всей империи, несмотря на разность верований и языков, должно быть чисто русское”. У 1862 р. – закриття недільних шкіл для дорослих, які були безоплатними. За викладання в них висилають в Архангельськ Павла Чубинського на 7 років. Ще були Емський (1876 р.), таємний указ (1881 р.) про заборону ввезення українських книг з-за кордону, а також 1888 р. указ Олександра ІІІ про заборону вживати українську мову в офіційних установах та охрещувати дітей українськими іменами. У 1899 – 1903 рр. заборонено користуватись українською мовою для доповідей на археологічному з’їзді в Києві та на відкритті пам’ятника І. Котляревському у Полтаві.
На тлі наведених знущань над народом і його культурою та мовою яскравіше проступає діяльність громадівців, – відчайдушних захисників української ідентичності й самобутності. “Молода громада” – С. Подолинський, О. Терлецький, О. Потебня, О. Кістяківський та ін. розгортають фольклорно-етнографічні дослідження, у 1873 р. створено український відділ Російського географічного товариства, яке підготувало й опублікувало перші наукові дослідження української етнографії “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” (7 томів, СПб. 1872 – 1879 рр.). У 1863 р. Чубинський написав гімн “Ще не вмерла Україна” (муз М. Вербицького), який донині є гімном України. Розгортають мовознавчі дослідження П. Житецький, А. Кримський, О. Потебня. Саме Олександр Потебня обстоював право народу зберігати свою рідну мову, бо вона є історичною формою народного духу, окреслює національну ідентичність, кодує національну ментальність. Поняття народ – це культура, а не держава. До праць його належать: “Мысль и язык” (1862), “Заметки о малорусском языке” (1870), “Язык и народность” (1895), “Обьяснение малорусских и сродных народных песен” – у 2 т. (1883, 1889).
Діячі громадівського руху створили кілька словників, щоб показати самобутність української мови: “Словарь малорусского юго-восточного языка” П. Білецького-Носенка, “Опыт южнорусского словаря” П. Шейковського, перші українсько-німецькі та німецько-українські словники, оскільки в Харківському університеті викладали професори німці (Г. Якоб, Й. Шад). Й. Шад як автор книги “Теорія нації”, в котрій обстоював природне право, виклав його теорію та захищав на цій основі свободу й гідність людини, був звільнений у 1816 р.
Михайло Драгоманов як член громадівського руху виступав проти заборони української мови, збирав український фольклор. В еміграції в Женеві видавав журнал “Громада” (1878 – 1882 рр.). Опублікував збірки “Історичні пісні українського народу” (1875), “Малоруські народні перекази й оповідання” (1876), “Нові українські пісні про громадські справи” (1881), “Політичні пісні українського народу XVIII – XIX ст.” (1883, 1885). Він прихильник культурницького націоналізму, літературознавець і критик.
2. Активний член громадівського руху Володимир Антонович став засновником української історичної школи. Він започаткував українську археологію, очоливши Археологічну Комісію – офіційну установу при Київському генерал-губернаторстві. Зібрав і опублікував “Історичні пісні українського народу”, перший розпочав публікацію археологічних наукових праць. Навколо нього об’єдналися антрополог Федір Вовк, засновник наукової статистики Олександр Русов, дослідник-сходознавець Агатангел Кримський, письменники Борис Грінченко (автор великого за обсягом українського тлумачного словника), Володимир Самійленко, літературознавець Віктор Петров. Праці з етнології публікує М. Драгоманов. Вагому роль у культурному житті української інтелігенції відігравали літературні салони, які збиралися в будинках Антоновича, Косачів (Олена Пчілка), М. Лисенка, Старицьких. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича засновано “Загальну українську організацію” – об’єднання всіх громад України для розвитку української культури. Сюди належали 150 активних діячів, навіть із Москви і Петербурга. Організували видавництво “Вік”, відзначали Шевченківські дні, ювілеї письменників, організовували маніфестації, а також книгарні у містах. Організація діяла паралельно з “Братством Тарасівців” (1888).
У Львові 1873 р. створена НТШ (Наукове Товариство ім.Т. Шевченка), яке із популяризатора книг перетворилося в наукову організацію 1892 р. – своєрідну академію наук, де вивчали мову, історію, літературу, об’єднавши українську інтелігенцію. Історики, літературо– й мовознавці НТШ сприяли діяльності “Просвіти”, яка від 1868 р. опікувалася виданням книг, організацією клубів, читалень, публікацією часописів для селян “Батьківщина” (1879), видавала газету – “Діло” (1880). Для розвитку української культури в Галичині багато зробили студенти Львівського університету, які вважали себе громадівцями. Як учителі шкіл та гімназій вони всіляко демонстрували своє українство: носили вишиванки, козацький одяг. Працювали як просвітителі селян, публікували журнал “Правда“, який виходив щомісяця від 1863 р.
3. Царські укази всіляко перешкоджали налагодженню театральної справи – заборонялися постановки україномовних творів. У 60-х роках діяло “Артистичне товариство” в Єлисаветграді (Дніпропетровськ), було поставлено “Назара Стодолю” Т. Шевченка, у 70-х – оперу С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” (1862). У 1882 р. Марко Кропивницький створив професійний театр, в якому працювали Марія Заньковецька, брати Тобілевичі – М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Були споруджені перші будівлі для театрів: у Києві (1897 – 1901) – арх. Шребер, в Одесі (1884 – 1887), арх. Фельнер і Гельмер, у Львові (1897 – 1901) – арх. Горголевський. Головний корпус Львівського політехнічного інституту споруджено у 1873 – 1877 р, арх. Захаревич. У 1861 р. у Львові виник театр “Руська бесіда”.
Активно розвивається українська національна музика. Творцем національного напрямку в музиці можна заслужено вважати Миколу Лисенка, який створив понад 90 творів на слова Т. Шевченка, численні романси, опери. Його традиції продовжили К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, С. Людкевич. Твори на слова Т. Шевченка написав О. Нижанківський, С. Сокальський створив опери на теми української історії (“Мазепа”, “Облога Дубна”) та фольклору – “Майська ніч”. М. Аркас написав оперу “Катерина”, в українському національному колориті творив Петро Ніщинський.
Розвивається скульптура й образотворче мистецтво: Микола Микешин спорудив у Києві пам’ятник Богдану Хмельницькому (1879-1888 рр.), Павло Забіла – пам’ятник Гоголю в Ніжині. Українська націо-нальна традиція розквітає у пейзажах С. Васильківського, В. Орловського, П. Левченка.
Повертаючись до театру, варто виділити постать батька українського театру Марка Кропивницького. Його називали “українським Шекспіром”. З його іменем пов’язана ціла епоха: актор, драматург, режисер, письменник, композитор, співак, громадський діяч. Він виплекав справжніх зірок світової сцени, а театр зумів стати у ряд кращих національних в Європі та здобути гучну славу. Колектив з успіхом гастролював не лише по всій імперії, а й у Варшаві, Мінську, Вільно, Тифлісі, в містах Галичини, Австро-Угорщини. У часи, коли більшість населення України була неписьменною, театр Кропивницького був одним із джерел культурного відродження нації, ніс до загалу українське слово правди і надії. Власну театральну трупу створив у Києві драматург Михайло Старицький, творчість якого пронизана українським духом і сприяла утвердженню української ідентичності.
Можна навести ще десятки фактів, що засвідчують пожвавлення українського культурного життя всупереч суворим заборонам царизму.
4. Важко переоцінити внесок Івана Франка і Лесі Українки у розвиток української культури. Франко був українським інтелектуалом, який жив і працював у Галичині, та своєю творчістю звертався до всієї України. Політичний та громадський діяч, він насамперед збагатив українську культуру як письменник, поет, критик, драматург. Він працював у всіх жанрах літературної творчості – був поетом, прозаїком, драматургом, публіцистом, автором багатьох творів дитячої літератури. У всіх жанрах був сміливим і оригінальним експериментатором. Франко збагатив українську літературу сонетами, звернувся до широких епічних сюжетів, соціальних і філософських поем (“Панські жарти”, “Іван Вишенський”, “Цар і аскет”, “Смерть Каїна”, “Мойсей”). Новаторством для української літератури була і проза Франка, його реалізм.
Письменник володів 14-ма мовами, окремі твори писав російською, польською, німецькою. Крім усіх слов’янських, володів французькою та італійською, мовами античного світу. Мовні знання реалізував як перекладач і знавець світової літератури, збагатив українську культуру понад 60-ма перекладами світових авторів. Д. Чижевський назвав діяльність Франка-перекладача розповсюдженням світової культури в українському середовищі. Приблизно третину його творчої спадщини становлять праці з фольклористики. Фольклор Франко вважав королевою філології, усіх її галузей. Від 90-х р. ХІХ ст. він був керманичем української фольклористики, і очоливши Етнографічну комісію при НТШ, протягом 1895 – 1916 рр., відредагував 38 томів Етнографічного збірника, писав до них передмови і коментарі. В останнє десятиліття свого життя Франко опублікував кращу філологічну працю “Студії над українськими народними піснями” (1907 – 1913 рр.), для написання якої опрацював усі відомі й рукописні збірники та різні історичні варіанти народних пісень. Він був автором п’ятитомного кодексу староукраїнських літературних текстів і апокрифів (“Апокрифи і легенди з українських рукописів” (1896 – 1910). Фундаментальними є його “Історія української літератури”, історичні праці, а також праці з економіки, соціології, філософії, політології, мовознавства.
Внеском у розвиток української культури є творчість Лесі Українки, яка не лише збагатила її сюжетами зі світового фольклору й історії, а й ввела у літературу жанр поетичної драми, підняла українську літературу до рівня європейського психологізму епохи модерну.
Усвідомлюючи заблокованість рідної культури, взявши як виклик оточенню сміливий псевдонім, Леся показала шляхи подолання кризи. Пристосовництво в мистецтві для неї є зрадою. Леся вважала причиною неволі не соціально – економічні обставини, а стан духу, для неї найстрашнішим було духовне рабство, моральна деградація й безпорадні квиління, сльози, “бо країна ціла може в них втопитись, доволі вже їм литись ”.
Благословенним словом, яке єдине здатне гартувати дух, поетеса намагалася розбудити заснулий розум, бо для неї найголовнішим було зробити Україну свідомою. Вона прагнула, щоб людина своїм життям до себе дорівнялась, щоб усвідомила, які скарби сховані в її душі, Людина здатна скласти каміння в фундамент, “щоб не сказали люди тут руїна , щоб мовили: колись тут стане дім”.
Торкнулися до слова Лесі й пропустити його через себе (осмислити), означає збагатитися, духовно очиститися й відчувати себе причетним до великої нації українців.