36. Політична система України:

Під політичною системою України розуміють сутність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів і ідей, пов'язаних із формуванням і здійсненням влади та управління суспільством. Україна обрала демократичний тип політичної системи. Сьогодні у нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.

В. Якушик вважає, що з точки зору особливостей загальносистемних якостей, політична система України характеризується як:

• відносно стабільна (на поверхні) система, яка спроможна легко трансформуватися в нестабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, у т. ч. й в середині державного механізму;

• система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій;

• молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування;

• централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;

• система, що здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування цивілізованого суспільства;

• перехідна від закритої до відкритої;

• система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації.

З точки зору особливостей політичної природи існуючої в Україні системи політичних інститутів політична система України характеризується як:

• перехідна від неправового до правового типу;

• легітимна для більшості населення;

• перехідна до втілення консенсуальної моделі розв'язання соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);

• миролюбна, неагресивна;

• позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

• система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту всіх основних верств населення, але яка зберігає елементи "соціальної держави";

• світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

• етатизована (одержавлена);

• система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

• система з політичним домінуванням певних соціальних верств "реформованої традиційної номенклатури", нової "номенклатури", "нуворишів" та ін.

Основними напрямами формування і розвитку нової політичні системи України є:

• побудова демократичної соціальної правової держави;

• утвердження громадянського суспільства;

• подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;

• зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;

• вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

37. Держава в політичній системі суспільства

Держава — не тільки результат розвитку суспільства, а й чинник формування політичної системи суспільства.

Політична система суспільства — упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі; це механізм організації і функціонування політичної влади.

Держава хоча й найважливіша, але не одна лише політична організація в суспільстві. До складу політичної системи суспільства входять такі недержавні громадські об'єднання, як партії, професійні спілки, жіночі організації, громадські рухи (наприклад, Народний рух в Україні), інститути громадської думки та ін.

Елементи політичної системи суспільства:

• суб'єкти політики — держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об'єднання та ін.;

• політичні норми і принципи;

• політичні відносини;

• політична ідеологія, свідомість, погляди, культура;

• зв'язки між названими елементами.

Взаємодія елементів (компонентів) політичної системи суспільства дозволяє виділити п 'ять підсистем її функціонування.

1. Інституціональна — суб'єктний склад (народ, соціальні верстви, політичні партії, громадські організації та інші об'єднання громадян, трудові колективи, держава та ін.).

2. Нормативна (регулятивна) — система політичних (а також правових) норм і принципів, що регулюють відносини між народами, соціальними групами, партіями, політичними лідерами.

3. Функціональна — політичні відносини, політичний процес, політичний режим, оскільки через них формується, змінюється, здійснюється політика.

4. Ідеологічна — політична ідеологія, свідомість, погляди, культура, можливість громадянина оцінити політичне буття і обрати варіант поведінки.

5. Комунікативна — интегративні (об'єднуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування політичної системи суспільства в цілому.

Кожна із самостійних частин — ланок політичної системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації та діяльності, самостійність у вирішенні питань, що належать до їх внутрішніх і зовнішніх справ.

Зазначені елементи і частини об'єднуються в єдину політичну систему категорією «політична влада».

Особливе місце в політичній системі суспільства належить державі, оскільки вона є головним засобом досягнення цілей, що постають перед суспільством, концентрує в собі різноманіття політичних інтересів, надає усталеність політичній системі за допомогою впорядкування її діяльності.

Ознаки держави, що відрізняють її від громадських об'єднань:

1) у кожній політичній системі суспільства може існувати лише одна держава, а громадських об'єднань — багато;

2) держава — організація всього населення, а громадські об'єднання — частини населення;

3) лише держава є одноособовою повновладною організацією в масштабі всієї країни, здатною захистити основні права і свободи всіх осіб, що перебувають на її території;

4) лише держава має у своєму розпорядженні спеціальний апарат, який займається управлінням громадськими справами;

5) лише держава має у своєму розпорядженні спеціальні установи та заклади примусового характеру і має монопольне право застосовувати примус на своїй території; громадські об'єднання позбавлені цих ознак;

6) лише держава має монопольне право видавати юридичні норми, обов'язкові для всього населення, і забезпечувати їхню реалізацію. Громадські об'єднання приймають програми, статути, поточні рішення, що мають внутрішньо організаційне значення;

7) лише держава має монопольне право встановлювати і стягувати податки, формувати загальнонаціональний бюджет;

8) лише держава є офіційною особою (представником усього народу) всередині країни і на міжнародній арені — суверенною організацією. Громадським організаціям такі якості і функції не властиві. Вони вирішують локальні за своїм змістом та обсягом завдання у суворо визначеній сфері громадського життя.

38.

Громадянське суспільство — система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у певних відносинах між собою та державою,поза безпосереднім втручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку.

Отже, виходячи з визначення можна видялити певні ознаки громадянського суспільства:

• не існує до держави і поза державою

• формується в правовій державі;

• не включає державу;

• функціонує автономно від держави;

• складається із суб'єктів — вільних і рівноправних громадян і об'єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах конкуренції і солідарності;

• має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті держави і сприяє її розвитку;

• справляє вплив на створення і функціонування державних органів у власних інтересах;

• має право вимагати від держави захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси;

• формує право, що формулюється державою в законах та інших нормативно-правових актах, гарантує і захищає її від порушень із боку будь-кого.

Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за допомогою волі держави, вираженої у формі правового акта;

• розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як рівний і справедливий масштаб свободи і справедливості, а не як спосіб нав'язування державної волі.

• має високий рівень розвитку економічної, соціально, правової культури тощо;

• відносини між членами громадянського суспільства є вільними та незалежними від держави;

• високий рівень правової культури населення;

• здійснюється через органи місцевого самоврядування та інші об'єднання громадян;

• людина є основною соціальною цінністю.;

Так, не кожне суспільство можна назвати громадянським суспільством, адже воно формується лише в розвинутій правовій державі. Початок формування громадянського суспільства у країнах Європи і Америки припадає на XVI—XVII ст.ст. треба зазначити, що саме в США та західноєвропейських країнах (Франція, Англія) почав розвиватися цей феномен.

Можна виділити три етапи становлення громадянського суспільства, кожний із яких супроводжувався істотними змінами економічних відносин, суспільного і державного ладу, розвитком свідомості індивіда і суспільства, культури народу і нації, перетворюваннями суспільної ідеології:

І етап (XVI—XVII ст.ст.): процес визрівання передумов (економічних, політичних, ідеологічних) розвитку буржуазного суспільства, усунення юридичної нерівності, обмеження політичної влади правом та законом;

II етап (кінець XVII — кінець XIX ст.ст.): формування громадянського суспільства в найбільш розвинутих буржуазних країнах на засадах загальної юридичної рівності, вільного підприємництва і приватної ініціативи.

Саме цей етап відкрив можливості для прояву індивідуальності: з'являється громадянин як самостійний суб'єкт, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства. Він наділений певним комплексом прав, свобод і водночас несе відповідальність перед суспільством, тобто виконує свої обов'язки. Держава все більше віддаляється від виконання функцій власника. Розвиваються правові механізми, що стримують політичну владу, підкоряють їх закону. Відбувається становлення представницької демократії — постійно діючих представницьких загальнонаціональних установ парламентського типу з суворо позначеними повнова­женнями затверджувати податки і приймати закони;

Ш етап (рубіж XIX — XX ст.ст.): розвиток постіндустріального суспільства з машинним виробництвом, фабричною організаці­єю праці, загальнонаціональним ринком; відокремлення влади від власності; перехід управління громадськими справами практично до рук вчених-спеціалістів із збереженням інститутів традиційної демократії та політичного плюралізму;

розширення і поглиблення рівноправності людей.

Сформувалися три підходи до співвідношення громадянського суспільства і держави:

1. держава і громадянське суспільство — збіжні соціальні системи;

за цим підходом правова держава та громадянське суспільство є одним і тим самим, і не різняться між собою.

2) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, де провідною є держава, що контролює громадянське суспільство;

3) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, держава виконує службову (підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення потреб та інтересів людини. Громадянським суспільством можна назвати таке суспільство, у якому головною діючою особою є громадянин як автономна особа.

• Громадянське суспільство ґрунтується на багатоманітності форм і видів власності.

Сучасна концепція громадянського суспільства виходить із того, що воно є передумовою соціальної правової держави. Взаємовідносин громадянського суспільства і держави є складними і суперечливими, оскільки між ними відбувається своєрідний поділ організаційно-управлінської праці. Громадянське суспільство як система, що сама розвивається, завжди відчуває тиск із боку державної влади. У свою чергу, держава не може розвиватися без вільного розвитку громадянського суспільства, яке контролює дії політичної влади. Слабкість громадянського суспільства штовхає державу до узурпації його прав окремими державними органами або посадовими особами, у результаті чого відбувається перерозподіл функцій держави і громадянського суспільства. У тако­му разі держава, крім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського суспільства, змушує його виконувати виключно державні рішення. Держава і суспільство існують у вигляді суперечливої безупинної взаємодії і взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою залежать від рівня розвиненості громадянського суспільства і його інститутів

39.

Правова́ держа́ва (також конституційна держава) — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону.

Розглянемо конкретніше суть правової держави, її принципи. У словосполученні "правова держава" на першому місці стоїть право, на другому - держава. Це означає верховенство права в суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.

Отже, верховенство права (закону) у суспільстві - основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкування законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян, а також утвердження економічної свободи людини. Повинна дотримуватись незалежність правової системи, наявність багатопартійності, легальна діяльність не лише урядових, а й опозиційних партій, об'єднань і рухів. Влада повинна розподілятися на три гілки - виконавчу, законодавчу та судову, які будуть стримувати й урівноважувати одна одну.

Повинно дотримуватись суспільно-політичне представництво громадян на усіх рівнях державного управління, здійснювати волю народу, всезагальне, рівне й пряме виборче право. Політичні діячі не можуть користуватися прерогативами, які не надані їм законом. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід'ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх. На основі громадянського суспільства повинна виховуватись правосвідомість, інакше громадянське суспільство не зможе підпорядкувати своїй волі державний апарат.

Охарактеризувати правову можна як таку державу, в якій визнається пріоритет прав людини перед правами будь-якої спільноти, прав народу перед правами держави, де визначальним пунктом громадського регулювання є інтереси особистості, ці інтереси та гідність людей поважаються як беззаперечні цінності, коли авторитет сили чи майна витісняються авторитетом людяності, освіченості, компетентності (що не можна сказати про не правову державу, де такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода).

Сутність правової держави полягає ще й у дотриманні закону тими, хто перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави та громадян один перед одним. Це означає, по-перше, визнання громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити і чинити так, щоб не уражати інтереси інших.

По-друге, демократизм суспільного управління у правовій державі значною мірою залежить від компетентності й кваліфікації державних управлінців. "Демократична правова держава - це ще й освічена, кваліфікована керівна верства населення, корпус управлінців, які дотримуються субординації з чітким розподілом повноважень, які виконуються не тільки завдяки постановам, а й через силові структури верховних органів" (Рябов С. Г. -128 стор.). Правова держава повинна у рівній мірі відображати інтереси й потреби всіх шарів населення, вона має бути нейтральною у протистоянні й змаганні суспільно-політичних позицій, повинна забезпечувати дотримання закону тими, хто перебуває при владі.

Демократія - не тільки участь у виборах і референдумах, а ще й добровільне дотримання народом вимог та настанов існуючої влади. Правова держава забезпечує також і активну участь громадян у розв'язанні суспільних проблем.

Отож, можемо назвати важливі ознаки правової держави:

дотримання вимог та норм конституції й законів держави всіма громадянами в усіх сферах життя суспільства;

дотримання вимог та норм конституції й законів держави у діяльності всіх громадських і політичних організацій, не виключаючи й правлячу партію;

дотримування вимог та норм конституції й законів держави при формуванні органів влади, у боротьбі за владу, у політичній взаємодії;

легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій, об'єднань, рухів, багатопартійність;

поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

визначальна роль суду у розв'язанні всіх спірних питань;

підконтрольність суду всіх без виключення громадян та інституцій, право кожного оскаржити в судовому порядку неправомірні дії посадових осіб та державних органів;

незалежність судової влади від пануючих політичних сил та органів державного управління;

визнання і здійснення на практиці принципів конституціоналізму й законності, верховенства права, конституційний нагляд за дотриманням законності;

рівноправ'я громадян та рівні вимоги для всіх;

доступність суспільно важливої інформації, незалежність засобів масової інформації;

розв'язання питань та прийняття загальних рішень за ознакою більшості з неодмінним урахуванням і поважанням прав меншості.

Принципи демократії та основні права та свободи громадян, які вказано у конституції, не належать відміні у звичайному порядку, як інші правові норми. Для внеску поправок, змін в конституції передбачено спеціальні процедури, більш складні, ніж при проходженні звичайного законопроекту. Наприклад, у Франції зміни в конституції має право вносити тільки Національний конгрес - спільне зібрання палати депутатів та Сенату. Якщо ж треба прийняти новий текст Конституції, то він неодмінно виноситься на усенародний референдум та вважається прийнятим у випадку його підтримки більш ніж половиною громадян, що мають право голосу.

40.

Форма державного устрою - адміністративно-територіальна організація держави, а також система взаємостосунків центральних і регіональних органів влади.

Розрізняють наступні форми державного устрою: унітарна, федеративна, «конфедерація».

Унітарна держава - найпоширеніший вид територіально-політичної організації. В такій державі:

-існують загальні для всієї країни представницькі, законодавчі і судові органи, повноваження яких розповсюджуються на всю територію;

-функціонує єдина система законодавства, єдина правова і грошова системи, єдине громадянство;

-всі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, департаменти, провинції мають однаковий юридичний статус і не володіють якою-небудь політичною самостійністю, тобто не мають своїх законодавчих і зовнішньополітичних органів.

Як правило, ідеї і принципи державного унітаризму, затверджуються і практично реалізуються в країнах, на території яких проживає одна, а не дві або більш крупних націй (етносів). Унітаризм практикується і тоді, коли країна багатонаціональна, але переважну більшість населення її складають представники однієї, основної національності. (напр., Китай). Унітаризм не виключає можливості здійснення в рамках демократичної держави культурно-національної і адміністративно-територіальної автономії, місцевого самоврядування і відповідної децентралізації. Більшість держав миру є унітарною (Великобританія, Франція, Японія, Швеція, Болгарія, Норвегія, Іспанія, Румунія, Польща, Китай, Португалія, Єгипет, Туніс, Марокко і ін.), хоча деякі з них, напр., Китай, Іспанія, Данія, Фінляндія, Італія і ін., мають в своєму складі автономні утворення.

41.

Федеративна держава - це добровільне об'єднання декількох самостійних державних утворень в єдину союзну державу (федераціями в даний час є 20 країн світу).

Основні риси федерації:

-територію федерації утворюють території її суб'єктів (штатів, кантонів. республік тощо);

-існують два рівні влади: федеральний і республіканський;

-наявність подвійної правової системи, подвійного громадянства, двопалатного парламенту, одна з палат якого представляє інтереси суб'єктів федерації, а друга - загальнонаціональні інтереси ;

-зовнішньополітичні інтереси здійснюють федеральні державні органи.

В багатонаціональних державах федералізм - важливий засіб рішення національного питання, збереження і зміцнення єдності і цілісності країни. Важлива роль належить федералізму і в забезпеченні необхідної децентралізації, без чого неможлива достовірно демократична політична система. Федералізм широко використовується в багатьох країнах світу, близько двох десятків яких будується на тій або іншій федеральній основі (США, Росія, Німеччина, Індія, Канада, Австралія, Пакистан, Австрія, Бельгія, Швейцарія, Югославія, Бразилія, Аргентина, Мексика, Бірма, Венесуела та ін.).

42.

Конфедерація - форма міждержавного об'єднання, при якій держави – суб'єкти конфедерації утворюють постійний союз в цілях координації своєї діяльності в тих або інших сферах, повністю зберігаючи свою незалежність.

Конфедерація звичайно не має свого особливого, єдиного громадянства, єдиної правової і податкової системи. Кожний суб'єкт конфедерації має власні суверенні державні органи, а органи конфедерації, як правило, складаються з представників її суб'єктів. Історично конфедерація звичайно передувала федерації і була перехідною формою до неї від повної роздробленості. Так, конфедерацією були США до 1787 р., Швейцарія до 1848 р., Нідерланди до 1795 р., Німеччина до 1867 р. В сучасному світі конфедерація не має помітного розповсюдження. Швейцарія, яка дотепер офіційно іменується конфедерацією, насправді вже давно є федерацією.