19. Політичні ідеї епохи Просвітництва

Звільнення політичної думки з рамок філософії і теології починається в епоху відродження(Ренесансу) – періодвкультурномуі ідейному розвитку країн Західної і ЦентральноїЄвропи, що охоплює в Італії XIV - XVI ст., а в інших країнах - кінець XV - XVI ст. Основний вміст цієї епохи - розкладання феодалізму і формування нових буржуазних стосунків, що супроводиться звільненням від релігійних вистав і формуванням світського світогляду. Основа ідеології Відродження - гуманізм, антропоцентризм: человек - центр Всесвіту, богорівний по своїх творчих здібностях. Це увага до людини, його долі, до його земного життя, до його потреб і устремлінь визначили шукання у всіх сферах, у тому числі і в політичній, де відправною крапкою стає індивід-громадянин, що наводить до витіснення теологічної концепції - цивільною. Звернення до розуму як інструменту пізнання реального політичного досвіду плідно позначилося на розвитку теоретичних основ політології.

Перші кроки по шляху перетворення політичних знань на наукових зробив Никколо Макиавеллі (1469-1527 г.г.) - великий італійський гуманіст, видатний діяч епохи Відродження, що виклав свої політичні погляди в роботах "Держава", "Історія флоренції" і ін.

Саме Макіавеллі першим спробував визначити предмет політичної науки, її метод і у визначеній міри-закони. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і право. "Государ" - це дослідження про владу: її завоюванні, утриманні, розширенні і втраті. Італійський гуманіст вперше ввів в політичну думку термін "stato" (держава) не в сенсі древнього полісу, країни, суспільства, а в сенсі специфічно політичній організації. Рішуче звільнившись від теології і відкинувши середньовічне вчення про державу і право, він приходить до висновку, що стержнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода, інтерес, сила. "Доля, - писав Макіавеллі, - завжди на тій стороні, де краща армія".

Середньовічну концепцію божественної всемогутності Макіавеллі замінив ідеєю об'єктивної історичної необхідності, що він назвав долею. У історичному процесі велике місце він відводить вільній волі особи і націлює людей на активну творчу участь в політиці. Так, на його думку, історія залежить від двох чинників. Перший він назвав "fortune (доля), маючи на увазі під цим не сліпу силу долі, а природний хід подій, їх причинний зв'язок, необхідну послідовність і тому подібне Другий він назвав "virtu" (воля, талант, енергія). Таким чином Макіавеллі поставив питання про закономірності історичного і політичного процесу і про необхідність враховувати в політиці як об'єктивні умови, так і роль людського чинника, учасників політичної діяльності.

У розробці теорії політики Н. Макиавеллі стояв на прагматичних позиціях, чітко обмежуючи політику і мораль, ратував за з'єднання в політиці рис "лева і лисиці": "необхідно бути лисицею, аби розгледіти пастку, і левом, аби скрушити вовків". Ці і інші аналогічні вислови в дусі "мета виправдовує засоби" однобічно тлумачили як нібито прояву аморалізму, віроломства і навіть злочинності політики у зв'язку з чим з'явився термін "макіавеллізм" - політика, заснована на куксі грубої сили, зневазі нормами моралі. Але тлумачення цього терміну лише в негативному, антигуманістичному сенсі спотворює дійсну позицію Макіавеллі, який хоча і був прибічником рішучого і сміливого досягнення поставлених політичних цілей, але не стояв на позиції беззастережного визнання, що будь-яка мета завжди і скрізь виправдовує будь-які засоби її досягнення. У своїй головній праці "Государ" Макіавеллі, дійсно, допускає можливість порушення релігійних і етичних норм, але не в принципі і не в будь-якій ситуації, а єдино ради створення і збереження держави. (Зокрема, ради об'єднання його роздробленою тоді Батьківщина - Италии, яку він гаряче любив). На жаль, цим положенням, але вже з іншими цілями керувалися діячі Французької революції 1789 р., гітлерівці, більшовики.

Використання методу, заснованого на реалістичному, прагматичному підході до політики, постановка ряду теоретичних проблем (про державу, про взаємодію суб'єктивного і об'єктивного в політиці і ін.) дозволяє рахувати П. Макіавеллі, услід за Арістотелем, засновником політичної науки на новому етапі її розвитку.

Майже одночасно з Н. Макіавеллі, що заклав один з перших "каменів" в теоретичний фундамент нових буржуазних буд, жили і творили люди, що відкинули цих буд і запропонували йому альтернативу. Це учення утопічного соціалізму, представлене великими гуманістами Т. Мором і Т. Кампанеллой, що виразило і захищало інтереси пригноблюваних і знедолених в період переходу до нового суспільства. В умовах, коли приватна власність, придушення і пригноблення мас, нерівність і безправ'я розглядалися як непорушна основа будь-якого суспільного пристрою, ранні соціалісти-утопісти змалювали, в абстрактній формі, таких суспільно-політичних буд, в яких панують суспільна власність, принципи гуманізму, демократії, свободи, рівності, соціальної справедливості.

Томас Мор (1478-1535 г.г.) в своїй "Утопії" (у перекладі - місце, якого немає) критикує той, що існує в сучасній йому Англії суспільний і політичний устрій, заснований на приватній власності, викриває паразитизм і користь аристократії і духівництва, їх байдужість до положення знедолених. Джерелом всіх бід і зла в державі він рахує приватну власність і в другій частині книги малює якісно нове суспільство - ідеал, де немає приватної власності і грошей, встановлена загальна майнова рівність, держава організовує виробництво і розподіл, бореться із злочинністю.

Подібні погляди через століття виразив в Італії Томмазо Кампанелла (1568-1639). У своїй книзі "Місто сонця" він змальовує ідеальна держава, в якій ліквідована приватна власність, немає багатих і бідних, введена загальна праця, завдяки чому різко скорочений робочий день і є можливість для різностороннього розвитку особи. Ідеальне держава-місто походить не від Бога, а є прямим результатом діяльності розуму. У державі Сонця існує розподіл праці. Головний його компонент - отделение розумової праці від фізичного. Як і Мор, Кампанелла виступає проти Макіавеллі зіставлення політики і моралі, що допускався.

Політичні ідеї раннього утопічного соціалізму отримали подальший розвиток в ученні соціалістів-утопістів XVIII ст (Же. Мілье, Мореллі, Бабеф) і особливо у класиків утопічного соціалізму першої половини XIX ст (Сіна-Симона, Оуена, Фур'є).

20.

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) — це політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського устрою, вільного підприємництва й демократичних свобод.

Історично виникнення класичного лібералізму пов'язане з появою нових для феодального суспільства груп власників. Ідеологія раннього лібералізму (витоки лібералізму сягають епохи буржуазних революцій XVIІ—XVIII ст.) мала прогресивне значення, адже в ній сформульовано провідні принципи нового суспільного ладу, який змінив феодалізм. Прихильники лібералізму вимагали від парламенту обмеження прав монарха, скасування привілеїв дворянства й духовенства, встановлення конституційного ладу й доступу представників третього стану (купці, підприємці, управлінці) до управління державою. Це, на їхню думку, забезпечує основні політичні права громадян: право особи на приватну власність, демократію, зокрема свободу слова, друку, віросповідань, проведення зібрань тощо.

Вважається, що лібералізм — це не ідеологічна догма, а «проект суспільства», який може бути адаптований до місцевих, історичних, національних і культурних умов. Відносини між людиною і державою повинні мати договірний характер. Вплив держави конституційно обмежений, вона не повинна втручатися в економічне життя суспільства. Лібералізм ґрунтується на положенні, що світ підпорядковано законам, які нам не підвладні, тому природним принципом поведінки людини має бути здоровий глузд, зважені дії.

Ідеологами раннього лібералізму на Заході були Джон Локк, Шарль-Луї Монтеск'є, у XIX ст., коли лібералізм став популярним, — Іммануїл Кант, Г. Гегель, Томас Джефферсон, Джеймс Медісон, у Росії — Михайло Сперанський, в Україні — Михайло Драгоманов.

Для М. Драгоманова, зокрема, саме людина є основою соціального устрою, найвищою цінністю, гарантією прав якої може бути лише вільна, самоврядна асоціація (громада, а не держава). Громадянське суспільство, за Драгомановим, еволюціонує від первісного роду й племені до політичної общини, стрижневим завданням якої є забезпечення прав людини і громадянина, недоторканність для «поліції без судової ухвали» особи й помешкання, «недоторканність тіла для ганебних покарань і смертної кари».

Неолібералізм як різновид традиційної ліберальної ідеології сформувався на етапі трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки. В цей час формуються принципово нові уявлення про функції і роль держави. Місце ліберальної теорії «держави нічного сторожа» посідає ідея «держави добробуту», допускається втручання держави в економіку з метою створення сприятливих умов для конкуренції, контролю за соціальними витратами.

Практичне втілення неолібералізм дістав у політиці «нового курсу» Президента США Франкліна Рузвельта, який обстоював необхідність державного регулювання в економіці, консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють; участі мас у прийнятті управлінських рішень. Теоретиками неолібералізму вважаються американські політологи Дж. Гелбрейт — автор теорії конвергенції двох суспільно-політичних систем і Д. Белл, який обґрунтував доктрину постіндустріального, або інформаційного, суспільства.

Однією з класичних течій політичної ідеології є консерватизм (від латинського conservare — зберігати, охороняти). Консерватизм виник як реакція феодально-аристократичної еліти на Французьку буржуазну революцію кінця XVIII ст., як апологія феодальних цінностей і дворянських привілеїв.

Прихильники консерватизму (до речі, цей термін уперше використав французький письменник Ф. Шатобріан) виступили за пріоритет наступності перед новаціями, за визнання непорушності природного стану речей, моральних принципів, що є засадами сім'ї, релігії та власності. Консерватизм виявляється у двох основних формах: як апологія традиційних порядків і як ностальгія за втраченим соціальним статусом. Незважаючи на різні форми, ця течія має такі основні риси: визнання недосконалості людської природи та обмежених можливостей людського розуму; орієнтація на загальний морально-релігійний порядок; переконання у нерівності людей від природи; шанобливе ставлення до Конституції як до порядку, даного Богом; упевненість у необхідності панування закону й законослухняності як форми індивідуальної свободи тощо. Збереження минулого (традицій, стабільності, авторитету, ладу в суспільстві, свободи й відповідальності) здатне зняти всі нинішні напруження, а тому має розглядатись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь.

В Україні ідеї консерватизму обстоював В. Липинський, який доводив необхідність для України саме монархічного ладу, обґрунтовував його правомірність. Політичним ідеалом для України є спадкова монархія на чолі з гетьманом, у якому втілюється українська національна ідея. Цю ідею, на думку В. Липинського, започатковано державницькою діяльністю Богдана Хмельницького.

Неоконсерватизм формується як сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і обстоює: у політичній сфері посилення елітарних тенденцій в управлінні державою, зміцнення законності й порядку; в економічній сфері — звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання; у соціальній сфері — економічний реалізм, скорочення соціальних витрат. Неоконсерватизм синтезував не лише досягнення традиційного консерватизму, а й гуманістичні уявлення лібералізму, соціалізму, інших соціально-політичних учень. Сучасні неоконсерватори шукають середній шлях між деструктивністю неприборканої ринкової стихії та неефективною державною регламентацією всіх сфер суспільного життя.

Знання сутності й провідних рис неоконсерватизму дає можливість краще зрозуміти європейський і світовий політичні процеси, проаналізувати деякі загально-цивілізаційні закономірності розвитку сучасного суспільства та напрями доконечних структурних змін у ньому. 

21.

Найбільш ґрунтовну спробу наукового аналізу й пізнання сутності права й держави було зроблено німецьким філософом Георгом-Вільгельмом-Фрідріхом Гегелем (1770—1831) у “Філософії права” та інших працях.

Проблема права, свободи, моралі й моральності знаходилася в центрі творчих інтересів Гегеля впродовж усього його життя. Ще в праці “Народна релігія і християнство” він критично розглядав християнську релігію, що виражає мораль лише однієї, окремо взятої, людини. Тут Гегель зазначав, що народові потрібна моральна “народна релігія”, яка розвивалася б разом із державою та була б здатна зберегти загальність і цілісність свободи та морального життя.

У праці “Позитивність християнської релігії” Гегель висловив думку, що заміна язичницької релігії християнством привела до втрати народом своєї свободи. Цілісність морального життя народу розпалася, в людей закріпилася звичка коритися чужій волі, індивіди заглибились в особисте життя, значною мірою відчужене від держави.

Філософ уважав, що абсолютна, моральна цілісність є не що інше, як народ[1].

На думку вченого, істинна моральність репрезентована загальним, органічно цілим, а окремий індивід, його мораль, право отримують свій реальний сенс лише як моменти тотальності.

У працях Гегеля “Феноменологія духу”, “Філософія духу” і “Філософія права” подано єдину концепцію співвідношення права, моралі та моральності. Проблеми права у “Феноменології духу” розкриваються на рівні “об’єктивного духу”, коли дух переборює “індивідуальну свідомість” (суб’єктивний дух), досягає ступеня “суспільної свідомості” (об’єктивний дух) і відтак існує вже у формі колективного духу, в межах якого суспільство тісно підходить до усвідомлення законів свого розвитку. Категоріальна структура, в якій викладено “Феноменологію духу”, це концепція права: “мораль — правовий стан — моральність”.

За вченням Гегеля, категорія “мораль” тотожна категорії “духу”, який є таким рівнем розвитку розуму, де достовірність того, що він — уся реальність, зведено в істину; і розум усвідомлює себе самого як свій світ, а світ — як самого себе.

Еквівалентом моральної свідомості є “моральне суспільство”. Царство моралі складається й розпадається на безліч індивідів, які рівні між собою. “Правовий стан” передбачає визнання права та обов’язку всіх бути особистістю. Правове суспільство породжує стихію дійсних сил особистостей. Приборкання стихійних сил пов’язане з моральністю, яка грунтується на свободі волі та усвідомленні суб’єктом усього комплексу моральних відносин. Моральність вимагає гармонії між мораллю і природою, мораллю й чуттєвою схильністю і, нарешті, примирення всіх моральних протиріч у суб’єкті, що усвідомив свою обмеженість, оцінив моральні бажання інших суб’єктів і тим досяг чистоти своєї самосвідомості. Концепція й категоріальні структури у “Філософії духу” і “Філософії права” за сутністю тотожні. “Філософія права” є ширшим та більш системним викладенням тих самих понять та ідей. Вона змальовує терен діяльності “об’єктивного духу”, основною метою якого є реалізація свободи в зовнішньому світі для того, щоби дійсність стала світом вільних відносин.

Право, в розумінні Гегеля, є наявним буттям свободи. Відповідно до трьох основних ступенів і форм категоризації понять “свобода” і “право” “Філософія права” поділяється на три частини: “абстрактне право”, “мораль”, “моральність”.

У сфері абстрактного права воля — безпосередня та абстрактна. Людина виступає тут як абстрактне і вільне “я”. Така одинична воля є особистістю.

Абстрактне право — це усвідомлення правоздатності, чиста можливість усіх наступних, конкретніших визначень права і свободи.

Проминаючи три ступені — “власність”, “договір”, “неправду”, свобода і право конкретизуються, об’єктивний дух вступає у сферу моралі.

Якщо в абстрактному праві незалежна воля мала своє наявне буття в зовнішності, то в моралі воля володіє наявним буттям у самій собі; тільки на ступені моралі набувають значення самовизначення волі, мотиви, умисел і мета суб’єктів.

У моральності цінність людини визначається її внутрішньою поведінкою. Розвиток моральності через ступені “умисел і вина”, “наміри та благо”, “добро і совість” дозволяє їй володіти абсолютним правом визначати, що є право, обов’язок та інші цінності.

Але мораль — лише суб’єктивна рефлексія самосвідомості. Справжня реалізація свободи в об’єктивному світі здійснюється у сфері моральності. На цьому рівні свобода постає не лише як право суб’єктивної волі, але й як об’єктивність і дійсність. На цьому ступені духу особа реалізує свій обов’язок як те, що їй належить, і в цій необхідності володіє сама собою і своєю справжньою свободою[2]. Моральність виявляється в сім’ї, громадянському суспільстві, державі та діє у всесвітній історії як загальний світовий дух. Правові та етичні положення “Феноменології духу” й “Філософії права” доповнюють одне одного. Початком є концепція “Феноменології духу”: “мораль — правовий стан — моральність”. Загальна категоріальна структура двох концепцій набуває вигляду: “моральність — право — мораль — моральність”. Ця категоріальна структура виражає відповідну закономірність. У самій основі розвитку людського суспільства моральність є нерозвиненою потенцією. У процесі розвитку суспільства вона реалізується і проявляється через взаємодію права й моралі. Нарешті, можливий такий етап розвитку суспільства, на якому моральність реалізується безпосередньо у своїй суттєвій формі.

“Філософія права” Гегеля ввібрала в себе деякі ідеї попередніх філософських поколінь. Передовсім це — уявлення ще Платона та Аристотеля про цілісність життя поліса, а також думка Аристотеля про те, що держава є попередником окремих громадян і що людина — “істота політична”.

Ідея моральної цілісності держави, перейнята німецьким філософом від античних мислителів, у подальшому була розвинена ним відповідно до: поглядів Т. Гоббса про політичну централізацію, розумність життя в державі; до поняття “загальної волі” Ж.-Ж. Руссо; до ідей історизму, народного духу і єдності волі Ш.-Л. Монтеск’є. А втім, державно-правові погляди Гегеля набагато глибші та ґрунтовніші, ніж у його попередників.

Він відкинув ідею природного стану і договірного походження держави, вважаючи, що договір має місце тільки у відносинах, що регулюються приватним правом, і не може бути джерелом державності.

Гегель піддав критиці індивідуалізм природно-правових поглядів Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, які виходили з первинності не цілого — держави, народного духу, а окремої особи.

У своїх філософсько-правових працях Гегель піддав критиці як емпіричний спосіб тлумачення права, притаманний, на його думку, Т. Гоббсові, Дж. Локкові та Ж.-Ж. Руссо, так і формальний спосіб, властивий І. Кантові. За емпіричного підходу, зазначав він, панують споглядання та однобічність розгляду, тоді як формальний підхід визначається рефлексією та абсолютизує розум.

Основним визначенням і вихідною об’єктивного духу є незалежна воля[3]. Вона — практичний розум, тобто розум, що діє в зовнішньому світі. Тому воля складається з двох протилежних аспектів: загального та одиничного. Але воля розкриває свою сутність лише на вищих ступенях, тільки тут вона стає незалежною. У своїх нижчих формах вона отримує свій зміст ззовні, від вражень і нахилів; сама вона, залишаючись загальною основою, з’являється як здатність вибирати між різними враженнями і в цій формі виступає як свавілля. Зміст волі тут не відповідає формі. Внаслідок цього свавілля є внутрішнім протиріччям своїх визначень. Це — боротьба між різними враженнями, які доходять до зіткнення одне з одним. Вибираючи між ними, свавілля обирає собі загальну мету — щастя, а позаяк ця мета залежить від погодження випадкових вражень, вона є окремою та випадковою. Загального в ній немає, бо нахили — суперечливі й різноманітні. Тому щастя, визначуване як задоволення нахилів, не є досяжним; воно, за Гегелем, являє собою прогрес у безмежність. Сенс справжнього прогресу полягає у вимозі такої загальної основи, яка підкорила б собі все окреме. Для цього необхідно суттєве відокремлювати у враженнях від несуттєвого. Суттєвим необхідно визнавати те, що складає не тільки взятий ззовні зміст, а й відповідає самій волі. В цьому й полягає істинно загальна основа, де абстрактно загальне і окреме є лише моментами. Воля, що самовизначається, є незалежною волею в істинному значенні. Межа її полягає у здійсненні своєї свободи в зовнішньому світі. Здійснення цієї свободи і складає гегелівське розуміння права в широкому розумінні[4].

Вся сфера об’єктивного духу в Гегеля — це реалізація ідеї права або свободи. Мораль, моральність, держава — це все, на думку філософа, особливе право або дійсне буття різних ступенів свободи. Значну увагу в політико-правовому вченні Гегеля приділено проблемам співвідношення держави та особистості.

Вчення Гегеля з цього приводу є підсумком цілого етапу в історії політико-правових ідей і початком нового етапу розвитку. Громадська і філософська думка на першому етапі переконувала в тому, що одинична особа, наділена розумом і незалежною волею, є вихідною суспільного розвитку. Правам особи було присвоєно статус первинних, вічних, невід’ємних, що випливають із самої її природи. Суспільство розглядалося як механічна сума окремих осіб, продукт їхньої теоретичної та практичної діяльності.

Гегель переконливо довів, що справедливою може бути і протилежна концепція: людина, особистість є продуктом розвитку суспільства — сім’ї, громадянського суспільства, держави, — обумовлена ним, зобов’язана йому всім своїм існуванням і розвитком. Прийнявши вихідним пунктом своїх міркувань про право кантівську ідею про моральну автономію особистості, Гегель через свої логічні судження дійшов висновку про зверхність держави над особистістю, як загального і цілого над окремим і одиничним.

Гегель був переконаний, що істинна сутність особи та її свобода полягають у прагненні індивіда до своєї загальної природи, а право, з огляду на це, — практичне втілення свободи в її загальному вигляді в реальній дійсності, торжество об’єктивного духу у формі держави. Індивідуальну долю людини Гегель приніс у жертву загальному; вона, на думку філософа, мало важить на терезах історії.

Але розвиток історії та відносин між людьми в суспільстві уможливили висновок, що значення індивідуального життя особи та її свободи не такі вже й малі, як доводив Гегель, а елемент випадковості відіграє більш суттєву роль, ніж уважалося раніше.

Поява тієї чи іншої особистості, наділеної незалежною волею, може відчутно впливати на перебіг подій. Це може мати місце не лише тоді, коли особистість надзвичайно видатна, а й тоді, коли особистість пересічна.

Післягегелівський період політико-правових досліджень упродовж значного часу характеризувався двома напрямками. Перший з них об’єднував в одному контексті право і свободу, розвивав певні аспекти вчення Гегеля з перевагою загального; другий напрямок вбирав у себе правові погляди Канта, де пріоритет надавався індивідуальному, конкретній особистості.