6. “Зоря галицька”, “руський собор”, “лада”,

“СЕМЕЙНАЯ БИБЛІОТЕКА”.

ДІЯЛЬНІСТЬ ЯКОВА ГОЛОВАЦЬКОГО

Політичний часопис “Зоря Галицька”

Події навесні 1846 р., що принесли конституцію, були відгомоном революційного зриву в Європі. Українське населення земель, що входили до Австрійської держави, було в цей час націо­нально і політично малосвідоме і до активної участі в політичному житті непідготоване. Це відбулося на всій поведінці його і на перших його органах. Але так чи інак­ше конституція таки доторкнулася й українців. Загальна політична ситуація вимагала і від них активного відгуку. Як наслідок, було створено „Раду народню руську", що потім перетворилася в „Руську Раду Головну".

Фактичним періодичним органом Ради став часопис під назвою „Зоря Галицька", а її редактором  член Ради, правник Антін Павенцький. Був це тижневик, перше число якого появилося 15 травня 1848 р. в накладі 4.000 примірників.

На сторінках цього числа Рада оповістила свою відо­зву-маніфест, в якому писала: „...Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним го­ворить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує".

Цей маніфест водночас був і програмою „Зорі Галиць­кої", в якому далі говориться про завдання дбати про добро і щастя народу: боротися за мову, видавати свої часописи, по­ширювати „добрі і ужиточні книжки в язиці руськім", стоя­ти на сторожі конституційних прав.

Часопис згуртував навколо себе представників літера­турного, наукового й політичного життя, серед яких був і останній член „Руської трійці" Яків Головацький.

Тут були А.Петрушевич, автор публікації на захист самостійності української мови; письменник А.Могильницький; поет і популяр­ний промовець Р.Мох; Б.Дідицький; Гр.Шашкевич; Й.Лозинський, який був одним з пер­ших, що зайняв щодо мови народовицьке становище; Йо­сип Левицький, автор першої друкованої в Галичині гра­матики української мови (німецькою мовою); Іван Гушалевич  автор популярної пісні „Мир вам, браття"; М.Устиянович та інші.

Незважаючи на всі добрі бажання, редакція „Зорі Галицької" не в силі була впоратися з вимогами політичного життя,. зокрема кидалася в очі недостатність інформацій про події в світі, в самій Австрії, у своєму краю. Проте галицько-українське суспільство зустріло часопис із захопленням і одушевленням.

Для поширення часопису в краю „Руська Рада Головна" звернулася до окружних і деканальних рад. На її заклик від­гукнулося духовенство і то в своїй більшості. Окружні ради звернулися до деканів, а останні  до духовенс­тва на місцях із закликом зі свого боку, „щоби духовенство... кожну громаду до передплати візвало"...

На народному всеукраїнському грунті „Зоря Галицька" вдержалася лише в 18481850 рр., коли виходила за редакцією А.Павенцького.

Всі часо­писи цього періоду і пізніші вказують на відсутність у їх провідників ясного погляду на те, яким мусить бути їх зміст, щоб притягнути увагу ширшого суспільства. Було це фатальною рисою всієї української журналіс­тики того часу.

„Зоря Галицька", що ще 1852 р. нібито продовжувала йти за програмою попередніх років, намагаючись звертати увагу на своїх сторінках на політичне, національне і міжнародне життя, вже з 1853 р. стає часописом, присвяче­ним виключно „литературному, общеполезному й забав­ному читанню" з різнорідним змістом.

Б.Дідицький, ставши редактором „Зорі Галицької", бачив, що різкий тон супроти народного напрямку викли­кав, з одного боку, протести, а з другого  ширив зневіру як в одному, так і в другому таборі читачів. Це вело до втрати поважної кількості передплатників. Тому він вирішив стати на інший шлях: щоб приєднати до себе навіть своїх ідейних противни­ків, став на шлях згладжування полеміки, часом навіть хва­лив того чи іншого українського письменника, приділяв у часопису дещо уваги навіть українському історичному ми­нулому тощо. Це дало позитивні наслідки. Та через недугу у серпні 1854 р. Б.Дідицький приму­шений був залишити „Зорю Галицьку", а її редагування передати С.Шеховичу.

Значну частину часопису почали за­ймати „общеполезныя сведенія", мало вдала гумористика, лікарськы поради тощо. Красне пи­сьменство було знач­но обмежено. Натомість поважне місце зайняли доволі нудні „Доверительныя письма из Будина" одного із стов­пів русифікаторства в Угорській Україні І.Чаковського.

За редагування Шеховича перед видавництвом постало навіть питання про припи­нення часопису. У листопаді 1854 р. Ставропігія усунула Шеховича з реда­кторства „Зорі Галицької", яку було передано до рук М.Савчинського.

За нової редакції „Зоря Галицька" вже з першого ж (48) числа як програмовим напрямком, так і мо­вою, стала на народний український ґрунт. Цей зворот був ударом для москвофілів.

Оновлену „Зорю Галицьку" було зі всіх сторін сус­пільства привітано. Почали зголошуватися нові передпла­тники. Поверталися попередні визначні вже своєю літературою і науковою працею співробітники. Ставали до праці такі молоді публіцисти, як К.Климкович, Є.Згарський, Платон Костецький та інші.

Та поза збільшенням інтересу до часопису цього часу на нього чекало лихо. У серпні 1855 р. внаслідок холери, що охопила весь край, примушена була „Зоря Галицька" тимчасово припинитися.

Коли на початку 1856 р. „Зоря Галицька" починає виходити знову, то вже помічається її невираз­ний характер. На її сторінках знову з'являються імена І.Раковського, Гушалевича та ін. Вона починає популя­ризувати органи москвофільста  „Семейную библіотеку" та „Церковную Газету". Це негативну викликає реакцію в колах народного напрямку. У 1856 р. кількість передплатників падає. Впродовж року кількість передплатників ще зменшується, а на 1857 р. їх кількість сягає вже ледве 100. Перед видавництвом стає завдання рятунку часопису. Воно хоче це робити зміною напрямку на народний. Та на цей раз урятувати вже не вдалося, і 9 квітня 1857 р. „Зоря Галицька" припиняє своє існування.

“Руський Собор” і часопис “Dnewnyk Ruskyj”

Того ж 1848 р. в противагу „Руській Раді Головній" у Львові виникло політичне товариство ,,Собор Руський". Його органом став “Dnewnyk Ruskyj”; редагував його член „Руської Трійці" І.Вагилевич.

Перше число появилося 18 серпня 1848 р. Своєю ме­тою часопис ставив демонструвати приналежність галиць­ких українців до польської національності.

Виходив „Дневник Руський" у двох виданнях: одне було друковане латинкою, друге  кирилицею. Протримався недовго; появилося тільки дев'ять чисел. Крім статей політичного характеру, були тут економічна розвідка І.Вагилевича, кілька оповідань гумористичного характеру та інші.

Інформація була тут представлена дещо ширше, ніж в “Зорі Галицькій”, але в політич­них статтях і в питаннях культурно-національного життя часопис так само виявляв свою безпорадність і незорієнтованість.

Журнал С.Шеховича “Лада”

С. Шехович у червні 1853 р. почав видавати журнал під назвою „Лада". Журнал цей ставив своїм завданням йти назустріч інтересам та потребам жіноцтва з інтелігенції.

Зміст видання  повна хаотичність. Тут були статті з фізики та наук природи, перевиті гумористичними оповіданнями, анекдотами, товариськими забавами. Тут же щось ніби з педагогіки з досить примітивними вказівками на теми виховання дітей, лікарські рецепти на біль зубів, голови тощо, вказівки, як поводи­тися в товаристві, як берегти красу, як одягатися та ін.

Появленням цього часопису зацікавлення, на яке сподівався видавець і редактор, не викликало. Відгукнуло­ся на його вихід всього 83 передплатники. Але як програ­ма журналу, так його пропаганда „общерусскости" викликали живий відгомін і жваву полеміку. Розвинулася ця полеміка навколо „Лади", з одного боку, в доброзичливому тоні, а другого  в категоричній формі осуду.

Скептичними зауваженнями відгукнулася на вихід „Лади" і „Зоря Галицька".

Зрештою, траплялася в цих відгуках подекуди і сатира.

Не підтриманий суспільством, журнал цей скінчив своє існування на 15-му числі, а його редактор і видавець з половини 1854 р. перебрав редакцію „Зорі Галицької".

С.Шехович і “Семейная бібліотека”

Недовго протрималися органи москвофільського напрямку  „Семейная Библіотека" та „Церковная Газета".

„Семейная Библіотека" почала виходити з початком 1855 р. старанням Я.Головацького, який запросив на її редактора С.Шеховича. Журнал почав ви­ходити при участі І.Раковського, Ол.Духновича, Б.Дідицького, А.Петрушевича, І.Гушалевича, І.Головацького та інших.

Програма журналу складалася з таких відділів як крас­не письменство, історія, етногра­фія, природничі науки, різне. У переведенні цієї програми редакція (С. Шехович) виявила повне ігнорування еле­ментарними засадами журналістської етики. Заповнюючи на дві третини сторінки журналу матеріалами з таких ро­сійських журналів, як „Москвитянин", „Очерки России”, „Отечественные достопримечания" та інших, вона не вва­жала потрібним подавати не тільки джерела (звідки пере­друковано), видаючи тим їх за власні, а також і імен авто­рів, задовольняючись часом їх ініціалами.

Натомість під російськими перекладами творів україн­ських письменників (наприклад, Квітки-Основ'яненка та інших) редакція подає ім'я авторів повністю, але без за­значення, що це є переклад. „Семейную библіотеку" суспільство зустріло прохолодно: у 1855 році у неї було 98 передплатників, а у наступному, 1856 їхня кількість упала до 70. Тож, 27 червня 1856 р. видання „Семейної библіотеки" припиняється.

Видавнича діяльність Якова Головацького

На східноукраїнських землях в українському суспільстві, на світанку народження української преси, мовного питання, власне, не існувало. Коли ж на сторінках часописів і порушувалася справа мови, то лише як вияв змагання за рідну мову проти сторонніх націо­нальних чинників та політики російського уряду.

Інакше сталося на західних українських землях. Довгий час мовна боротьба в самому українському суспіль­стві займала сторінки часописів, відсовуючи набік часом дуже пекучі справи національно-політичного характеру. Вилилася вона в поділ суспільства на три табори, які дали представникам польської політичної ради відому зброю  “поділяй і пануй”. На по­чатку цієї війни виявилося три наступні течії:

 народної української мови;

 староруської і церковпослов 'янської;

 російської (чи московської) літературної мови.

З часом з другої течії витворилося так зване „язичіє”, тобто мішанина з мов церковнослов'янської, мос­ковської, польської, подекуди мадярської (Закарпаття) та місцевих говірок (локалізмів).

Початки активізації цієї течії можна помітити вже на початку 1849 р., а розвиток припадає на добу політичної реакції. Впродовж десяти років вона всіма засобами нама­гається поборювати кожний вияв українського національ­ного руху та підбити широкі маси населення під свій вплив.

Центром цієї акції стає останній з членів „Руської трійці" Яків Головацький. Створюється гурток людей, захоплених ідеями російсько­го історика Погодіна, який під гаслом „русскости" ширив думки єдності української нації та її культури з російсь­кою.

У практичній діяльності з 1850 р. висунувся брат Якова  Іван Головацький. Нав'язавши ближчі зв'язки з агентами російського уряду за кордоном  протоієреєм о. Раєвським у Відні і Родолинським у Будині (Будапешті), він вже з початку 1850х років, коли став редактором “Вестника”, і впродовж цілого десятиліття виконував роль зв’язкового між „Руською трійцею" і осередком російської пропаганди, яким був дім о. Раєвського.

6. УКРАЇНСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА В РОСІЇ В ДОБУ «ВЕЛИКИХ РЕФОРМ»

Альманахи Пантелеймона Куліша «Записки о Южной Руси» і «Хата».

Після поразки Росії в Кримській війні необхідність реформування усіх боків життя стала самоочевидною. Підготов­кою і проведенням реформ і зайнявся новий імператор Росії Олек­сандр II, що розпочав царювання 19 лютого (3 березня) 1855 року, вступивши на престол після смерті свого батька Миколи І. Його коронація була ознаменована реабілітацією декабристів, новий цар почав утілювати в життя важливі елементи їхньої програми.

Перше десятиріччя царювання Олександра II увійшло в історію під назвою «епоха великих реформ». Після виз­волення селянства від кріпацької залежності в 1861 році далі були проведені військова, судова й земська реформи, що згодом вирі­шальним чином змінили обличчя Росії.

Політичним потеплінням, демократизацією суспільного життя скористалися й українці. Після десятилітнього антракту почала відновлюватися й українська журналістика, спочатку в альманаховій, а потім і в справжній часописній формі.

Наслідком розвитку демократичних процесів стала поява в Росії соціалізму в його народницькому зразкові. Соціалістичні гуртки й організації розпочали розхитувати Росію з метою домогтися негайного результату  соціалістичного повстання або, принаймні, народної селянської революції. Але змінити ґвалтовно природну течію життя виявилося неможливо. Пересвідчившись у цьому, соціалісти-народники стали на шлях терору проти царя, членів царської родини та високопоставлених урядовців. Кількаразові спроби завершилися успіхом: 1 березня 1881 року Олександра II Визволителя було вбито. У Росії запанувала доба ре­акції. Настала епоха «загвинчуван­ня гайок», що в першу чергу позначилося на становищі російської й української журналістики.

З 1863 року в Росії була заборонена українська журналістика. Згодом (1866) найбільш прогресивні, чи­табельні журнали західницького спрямування «Русское слово» і «Современник» також були заборонені. Але якщо для російських діячів культури залишалися варіанти легітимної діяльності (наприк­лад, у 1868 році відновлено західницький журнал по­міркованого спрямування «Вестник Европы»), то для українських діячів варіантів не було: українське слово в Росії знову було заг­нане в альманахи або й узагалі випхане за кордон, в Австрію. Першою ластівкою нового літературного руху стали «Записки о Южной Руси» Пантелеймона Куліша (1856-1857)  видання переважно етнографічне.

«Записки о Южной Руси» вийшли в С.-Петербурзі з друкарні П.Куліша. Це був двотомовий альманах, перша книжка якого з'явилася 1856, а друга  1857 року.

П.Куліш не був новачком в етнографії.

Перший том «Записок о Южной Руси» був складений з матеріалів дванадцятирічної давнини, тобто 1844 року. У 1853 ро­ці він познайомив з ними свого нового приятеля  Льва Михайловича Жемчужникова. Будучи сугубо російською людиною, Л.Жемчужников прийшов у захват від прочитаних йому Кулішем записів українського фольклору. Він і зажадав від П.Куліша створити книгу, у якій би фольклорні записи супроводжувалися коментарями й роз'ясненнями упорядника та розповідями про виконавців і умови запису.

Лев Жемчужников (1828-1912)  брат російських поетів Во­лодимира, Олександра та Олексія Жемчужникових, відомих як співтворці Козьми Пруткова. Під впливом дружби з П.Кулішем він наблизився до українського культурного руху, полюбив Ук­раїну, пізніше співробітничав в «Основі».

У кінці 1855 року перший том збірника був закінчений і відправ­лений до цензури.

У передмові видавця П.Куліш заявив про свій намір здійсни­ти у невизначеній кількості томів «Записки о Южной Руси», у яких би кожна освічена людина мала енциклопедію розмаїтих відомо­стей про народ, що говорить мовою південно-руською. Отже, видання замислювалося як неперіодичний альманах.

Потяг до енциклопедичності особливо виразно виявився в дру­гому томі, але й перший том став новаторським явищем в ук­раїнській етнографії.

Відкривалася книжка твердженням про важливість збережен­ня духовних скарбів народу і розповіддю про перший власний досвід збирання фольклору в Києві. Далі йшов запис «Легенди про Золоті Ворота» з часів «віддаленої татарщини». Далі йшли частини ліричного щоденника етнографа.

У концепції П.Куліша з усією очевидні­стю затрималися провідні положення естетичної програми Хар­ківської школи романтиків. І це зрозуміло: нерозв'язані завдання ще довго залишаються актуальними для роботи представників української духовності.

Другий том мав істотні відмінності від першого й за­свідчив тенденцію до переростання видання в універсальний жур­нал. Тут теж вміщувалися й фольклорні матеріали, але вони вже не домінували. Натомість були представлені художні твори, нау­кові праці та документи з історії України.

Перший розділ другого тому був продовженням першого тому й мав назву «Казки й казкарі». Він складався із лірич­ного щоденника, чию ефективність було відкрито й апробовано в першій книзі альманаху.

Другий фольклорний матеріал розміщений у кінці дру­гого тому  нарис «Похорони, списані зі слів поселянина в Хар­ківській губернії».

У томі були опубліковані два художні твори: поема Т.Шев­ченка «Наймичка» та ідилія П.Куліша «Орися». Великий розділ другого тому складали нотні записи О.Мар­кевича українських народних пісень. І хоча тексти цих пісень були переважно відомі раніше, з інших збірників, вони вперше були опубліковані з нотами, що мало велике значення і навіть відкри­вало новий етап в українській фольклористиці.

Історичні дослідження й документи були представлені пере­кладом видавця рукопису польського пана Симона Закревського «Оповідання сучасника-поляка про походи проти гайдамаків», запискою члена Малоросійської колегії Григорія Теп­лова «Про непорядки, які походять від зловживань прав і звичаїв, грамотами підтвердженими Малоросії» та статтею Іоана Могилевського «Про давність і самобутність південно-русь­кої мови».

На завершення тому П.Куліш помістив свою дискусію з польським письменником Михайлом Грабовським з приводу публікації універсалу гетьмана Остряниці. Усі подані в томі історичні матеріали розширювали знання про Україну, сприяли пізнанню тих соціальних і психічних ме­ханізмів, що творили українську історію.

«Записки о Южной Руси» зібрали позитивні відгуки в критиці. З розглядом двотомного альманаху виступили О.Пипін, М.Кос­томаров. Високо оцінив працю П.Куліша Т.Шевченко.

Сам П.Куліш готував до друку третій том. Тоді ж, у 1858 році, він звернувся з клопотанням до міністра ос­віти Є.Ковалевського про дозвіл видавати замість «Записок о Юж­ной Руси» журнал «Хата». Проте міністр відмовив П.Кулішеві в дозволі видавати періодичне видання. Повторилася історія двадцятирічної давності, коли Є.Гребінка, зібравши матеріали для журналу, мусив їх ви­дати альманахом. Тоді з'явилася «Ластівка». П.Куліш теж, по­тримавши трохи матеріали, у 1860 році видав альманах «Хата».

Після першого видання, яке з'явилося 25 лютого і швидко розійшлося, 11 травня довелося ви­пустити другий наклад, ідентичний з першим.

«Хата» являла собою збірку творів провідних українських письменників. П.Куліш запросив до участі в ній усіх помітних авторів, що писали на той час українською мовою. У рубриці «Кобзарський гостинець» були опубліковані десять віршів Т.Шев­ченка, написаних на засланні й після нього. Для публікації були відібрані твори баладного типу (як на­приклад з циклу «В казематі»: «Чого ти ходиш на могилу...», «Рано-вранці новобранці...») та автобіографічні («Доля»). Ці вірші значно розширили уявлення про Шевченкову поетичну творчість, сприяли зростанню Шевченкового авторитету як одного з найбільших поетів слов'янства.

Друкувалося в «Хаті» й оповідання «Чари» Марка Вовчка, яку Т.Шевченко називав своєю донею і яка сприймалася як нова зірка в українській літературі. Потім вона включила цей твір у свою класичну збірку «Народні оповідання».

П.Куліш представив на сторінках «Хати» й іншого класика української літератури  Є.Гребінку, опублікувавши десять його «приказок».

З поетичних творів варто також відзначити публікації віршів Якова Щоголева та Петра Кузьменка. Перший з них належить до числа значних українських ліриків XIX століття. Зате твори другого друкувалися мало й ніколи не виходили окремими виданнями. Добірка «Хати» просто дала змогу здійснити читаць­ке знайомство з цим автором.

Проза була представлена двома оповіданнями Ганни Барвінок «Лихо не без добра» і «Восени літо». Це було зображення гармонійного в собі світу українського народу.

Із своїх творів П.Куліш опублікував тут оповідання «Сіра ко­била» та драму «Колії». Оповідання являло собою белетризований народний анекдот з образом немудрого, але щирого й дотепного хуторянина в центрі. Драма «Колії» була невеличка за розміром, мала всього дві дії, і може розглядатися не як повнометражна п'єса, а праобраз жанру драматичного етюда, що набув поширення в епо­ху модернізму (М.Метерлінк, Леся Українка, О.Блок).

До багатьох розділів П.Куліш написав коротенькі літератур­но-критичні нариси про письменників.

Програмовий характер мала вступна стаття до альманаху «Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність)». Український читач, твердив упорядник, повинен задовольняти свої духовні потреби не за допомогою сусідніх літератур, а своєї рідної словес­ності. Причому позиція автора була далекою від культивування національної замкнутості, від пропозицій виключити художній досвід інших народів зі своїх власних духовних шукань.

«Хата» стала першим українським альманахом, у якому літера­турна критика набула значення не доважку до художніх творів, а самостійної частини книжки. Вагоме значення мали й програ­мова вступна стаття, яка гідно репрезентувала українську літера­туру і пояснювала завдання альманаху, і літературно-критичні нариси, що супроводжували добірки окремих авторів. І завдяки гарному підбору літературних творів і їх глибоким критичним інтерпретаціям альманах «Хата» мав великий успіх, свідченням чого стала потреба упродовж короткого часу двох його накладів.

Нарешті, слід відзначити те, що об'єднує «Записки о Южной Руси» і «Хату». Насамперед це новий український правопис, запро­понований П.Кулішем.

У загальних висновках відзначимо наступні аспекти значення Кулішевих альманахів кінця 1850-х років:

1) ними після великої перерви була, власне, відроджена україн­ська журналістика, засвідчено, що репресії й переслідування не знищили її;

2) П. Куліш виступив в альманаховій журналістиці як новатор, запропонувавши в першому томі «Записок» жанр етнографічного щоденника, а в «Хаті» новий тип літературно-критичного збірника;

3) важливою була публікація нових творів Т.Шевченка («Най­мички», ліричних віршів), Марка Вовчка, самого П.Куліша, Я.Щоголева;

4) альманахи спричинилися до відкриття нових імен в ук­раїнській літературі (Ганни Барвінок, П.Кузьменка) та етнографії (Льва Жемчужникова);

5) продемонстрували зростання української словесності, збіль­шення числа її авторів і читачів; стійкий потяг в суспільстві до створення українського журналу, який і з'явився невдовзі.

Журнал «Основа» та його роль в розвитку української літератури.

Журнал «Основа» являє собою кульмінацію в сюжеті розвитку української журналістики першого періоду. Він почав виходити в 1861 році. Наприкінці 1850-х років у С.-Петербурзі зібралося велике україн­ське тріо кирило-мефодіївців: Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Ку­ліш. Їїхня спільна праця й уможливила появу «Основи».

Відмова міністра освіти задовольнити клопотання П.Куліша про видання журналу українського спрямування лише посилила діяльність петербурзької громади в цьому напрямі. Тож, 29 лютого 1860 року було отримане право видавати журнал.

«Основа» замислювалася за типом російського «толстого» жур­налу того часу. Журнал обіцяв дру­кувати твори українською мовою або такі, що відображають життя й природу України; історичні дослідження та джерела з її історії; праці з етнографії; статті, присвячені проб­лемам виховання й освіти; обіцялося широко висвітлювати пи­тання землеробства, сільського господарства, промисловості й торгівлі; подавати урядові постанови, які стосуються південно-руського краю; вміщувати критику й бібліографію з україніки.

Перший номер журналу вийшов з друку 12 січня 1861 року. На його обкладинці стояли слова: «Основа  южно-русский литературно-ученый вестник». Часопис проіснував майже два роки і при­пинився на десятому числі 1862 року.

Друкувався він українською й російською мовами. Перша вживалася переважно для публікацій художніх творів, друга  наукових досліджень, публіцистичних праць; нею ж писалися полемічні статті, спрямовані на обґрунту­вання української ідеї й захист позицій журналу в різноманітних питаннях. Але з часом, у міру тривалості видання й формування кола його читачів, питома вага української мови відчутно зрос­ла: нею друкувалися листи читачів, хроніка, природничі дрібні статті. Тобто тут намічалася стійка тенденція до перетворення «Основи» на український журнал не лише за напрямком, але й за мовою.

На відміну від попередніх українських часописів, у яких домінувала наукова частина над художньою, в «Основі» ці два відділи були зрівноважені.

Найголовнішим автором «Основи» слід вважати Т.Шевчен­ка, твори якого друкувалися щономера.

Другою постаттю в літературно-художньому відділі була Марко Вовчок. Марко Вовчок стала знаменитою в 1858 році, коли з'явилася її книжка «Народні оповідання», котра відразу вивела її на чільне місце в українській літературі. Найважливішими є дві її повісті: «Три долі» (1861, № 1) і «Від себе не втечеш» (1862, № 1), пізніше переймено­вана авторкою за ім'ям головного героя й названа «Павло Чорнокрил».

Третім (після Т.Шевченка й Марка Вовчка) з найбільш знаме­нитих авторів художнього відділу «Основи» був Олекса Стороженко (1806-1874), який опублікував у журналі переважну біль­шість творів, що згодом склали його знамениту двотомну збірку «Українські оповідання» (1863).

Дещо осібно стоїть ще один твір О.Стороженка, опубліко­ваний на сторінках «Основи»,  «Гаркуша. Драматичні картини у трьох діях» (1862, № 8, № 10). Попри драматургічну жанрову природу цей твір також був уведений автором у збірку «Українські оповідання».

Четвертим автором, який визначав характер белетристичного відділу журналу, був Пантелеймон Куліш. Він взагалі був дуже плідним письменником «Основи», дуже часто виступав у ній як з російськими, так і з українськими творами; як з прозою, так і з віршами, як з белетристикою, так і з публіцистикою й літера­турною критикою.

Спочатку він інтенсивно друкувався в «Основі» як російський прозаїк, опублікувавши повісті «Другой человек» (1861, № 2), «Старосветское дворище» (1861, № 3). Лише в № 4 за 1861 рік з'я­вився перший його український твір в «Основі»  казка для дітей «Півпівника», переказ з іспанського фольклору за підписом «Панько Казюка». В історії російської літератури все ж відсутній такий письменник, як Пантелеймон Куліш. На тлі панівного в російській літературі критичного реалізму він виглядав стороннім явищем зі своїм романтичним українським світобаченням.

З інших авторів «Основи» варто відзначити Леоніда Глібова. У журналі були опубліковані його класичні твори: бай­ки «Вовк та Кіт», «Вовк та Мишеня» (1861, № 2), «Вовк і Вівчарі», «Жаба й Віл» (1861, № 4), «Вовк та Ягня», «Лев та Миша» (1861, № 8), ліричні вірші «Вечір», знаменита «Журба» («Стоїть гора високая»), що стала народною піснею (1861, № 1).

Кілька творів опублікував в «Основі» Данило Морд овець (наприклад, оповідання «Солдатка» (1861).

Степан Руданський опублікував в «Основі» ліричні вірші, серед них знамениту «Пісню» («Повій, вітре, на Вкраїну...»), що стала народною, та вірш «Гей, бики!» (1861, № 1).

Публікував журнал і «шухлядні» твори. Так, у № 11-12 за 1861 рік вперше вийшла друком у світ драма Якова Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані», написана ще в 1836 році.

Наукові, публіцистичні та літературнокритичні матеріали «Основи».

Другу рівнозначну частину журналу (поруч з художньою літературою) складали наукові розвідки, публіцис­тика та літературна критика. Серед наукової частини журналу, безумовно, лідерство захопили історичні праці. Головними їх авторами були М.Костомаров і П.Куліш. Лідером, зрозуміло, ви­глядав М.Костомаров, який саме в цей час займав кафедру ро­сійської історії Санкт-Петербурзького університету.

Головна властивість історичних праць М.Костомарова, опу­блікованих в «Основі»,  їхня історіософічність. З першого ж номера 1861 року М.Костомаров захопив читачів великою працею «Думки про федеративне начало в давній Русі», у якій доводив, що Київська Русь не являла собою етнічно моно­літну державу, а вже тоді складала федерацію племен, які й були підставою і головною причиною утворення ук­раїнців, білорусів і росіян.

З праці М.Костомарова виходило, що ук­раїнці й росіяни за типом національного характеру виглядали такими відмінними, що не лишалося сумнівів у тому, що це два різних народи. До того ж автор розпочав свій нарис з викладу географічних та давніх історичних обставин формування росіян і українців, обґрунтувавши цілком об'єктивний характер їхнього існу­вання.

Праця «Дві руські народності» сприяла становленню української націо­нальної самосвідомості, формуванню уявлень про окремішність українського народу, а відтак і потреби для нього самостійно роз­в'язувати питання організації свого національного життя.

З цієї концепції виросла ідея української державності, хоча сам М.Костомаров не тільки до неї не доходив, але був противником її. Він був федералістом, сподівався на демократичне розв'язання національного питання в самій Росії, а свою концепцію розглядав як обгрунтування необхідності тако­го демократичного розв'язання, запровадження федеративного усторою Російської держави.

Цю ж мету мав на увазі науковець і в праці «Думки про федеративне начало в давній Русі». Але істо­рія довела утопічність його сподівань: імперія не може бути демократичною.

Третя велика праця М.Костомарова, опублікована в «Ос­нові»,  «Риси народної південноруської історії» (1861, № 3; 1862, № 6)  являла собою викладену за стародавніми літописами історію України Київського періоду. Але аспект висвітлен­ня обраний новаторський: це історія не князівських дворів, а на­родних рухів, глибоко споріднена з іншими «основ'янськими» працями М.Костомарова, спрямованими на опис українського національного характеру і узалежненого від нього історичного розвитку народу.

Праця складається з трьох частин. Перша охоплює час від легендарної давнини до держави Ярослава Мудрого, яка розгля­дається як найвищий вияв державотворення в часи Київської Русі. Другий розділ присвячений періодові міжусобиць і удільної роз'єднаності давньоукраїнських земель. Третій  історії західноукраїнських територій після захоплення Київської держави монголо-татарами.

З праці М.Костомарова випливали важливі висновки:

1) його південноруси були українцями, принаймні  протоукраїнцями, їх національний характер відповідав тому взірцю, що був змальо­ваний у статті «Дві руські народності»;

2) був відкритий механізм становлення національного характеру: він походив від особливостей географії, землі, яку заселяв даний народ;

3) історія південноруського краю виявлялася реалізацією українського національ­ного характеру, прихід варязького княжого дому лише на короткий час уповільнив його дію, але через кілька поколінь варяги зукраїнщилися, і знову були приведені в дію відцентрові сили, заґрунто­вані на засаді індивідуалізму;

4) головною особливістю Київської землі, що сформувала костомарівських південноросів, були при­родні багатства, родючість грунтів даного краю, це породжувало добродушність і терпимість, індивідуалізм і волелюбність, яскра­во виявлені в характері українців як у давню, так і в нову добу.

Праця М.Костомарова «Риси народної південноруської історії» стала окрасою журналу, розглядалася в ньому як програмова, як така, що формує його ідеологічне обличчя.

Історичні праці М.Костомарова стали вагомим здобутком журналу «Основа». За різного тематичного спрямування вони були об'єднані спільною історіософською концепцією: утвердити самобутність українського народу, показати його відмінність від російського етносу, засвідчити цю відмінність у глибинах нашої давньої історії, показати захист своєї національної свободи в добу козацтва.

Виступив М.Костомаров в «Основі» і як літературний кри­тик, опублікувавши працю «Спогад про двох малярів» (1861, № 4). Це мало не перший мемуарний твір про Т.Шевченка, тобто написаний невдовзі після смерті великого поета.

Тоді, в 1861 році, М.Костомаров уперше заговорив не лише про всеукраїнське, але й про всеросійське, всеслов'янське і світове значення Шевченка, показав глибинний зв'язок його творчості з народним світобаченням і світорозумінням. Ця стаття мала програмовий характер для шевченкознавства.

Важливу методологічну роль відіграли дві полемічні статті М.Костомарова, спрямовані на захист спадщини Г.Сковороди.

Шукаючи нових форм роботи з читачем, з п'я­того номера 1862 року «Основа» розпочала вести рубрику «Дум­ки південноруса», у якій надавалося слово різним авторам з питань політичного й культурного життя українського краю. Розпочала цю рубрику стаття М.Костомарова «Про викладання південно-руською мовою». Цей твір є взірцем прагматичної, ужиткової журналістики, а його наслідки  хрестоматійним прикладом дієвості та ефективності журналістських виступів.

Українська народність відроджується, вказував публіцист, свідченням чого є прикметні успіхи в галузі нашого слова, поява самої «Основи». А відтак необхідний розвиток української освіти. М.Костомаров був першим, хто заговорив про те, що для пов­ноцінного українського відродження замість повістей, комедій, віршів потрібні наукові книжки. Вони повинні забезпечити українську освіту.

Далі публіцист накреслив план початкового вихован­ня, що включало, на його думку, дві групи творів. Першу групу повинні скласти коротка священна й церковна історія, катехизис, уривки з повчань святих отців церкви, з житій улюблених наро­дом святих і пояснення богослуження. Другу групу книжок мають скласти ті, що забезпечать для народу знайомство з при­родою,  арифметика, космогра­фія, географія і легкі для читання твори, які б знайомили його з найважливішими сторонами природознавства.

М.Костомарова був одним з провідних авторів «Основи» і опублікував на її сторінках видатні свої історичні та публіцистичні праці.

Другим видатним публіцистом «Основи» і взагалі видатним її автором був П.Куліш. Його часто протиставляють М.Костома­рову, називаючи саме М.Костомарова публіцистом, а П.Куліша  провідним літературним критиком «Основи». В журналі були опубліковані видатні літератур­но-критичні твори М.Костомарова («Спогад про двох малярів»), а також видатний публіцистичний твір П.Куліша «Листи з хуто­ра» (1861, №№ 1-4, 11-12). Саме тут була розвинута своєрідна Кулішева філософія хуторянства, що стала надалі програмовою для цього письменника.

Важливе місце в концепції П.Куліша займала проблема осві­ти. Вона була монополією міста, тобто, за концепцією П.Куліша, не відповідала народним потребам і запитам.

Так само критично оцінювалася в системі «хутірської філо­софії» П.Куліша й книжна культура, література. Замість книжності П.Куліш проголо­шував орієнтацію на правдиве слово «Учителя всеблагого» (тоб­то Ісуса Христа). Український національний одяг  свитка  стає для публіциста символом істинності українського світу.

У числі 2 1861 року в «Основі» П.Кулішем була опублікована програмова стаття «Характер і завдання української кри­тики», у якій була сформу­льована концепція стосунків української літератури й критики, висловлювалися слушні й актуальні суд­ження про розвиток художнього слова.

Головне гасло П.Куліша  народність, під якою він розуміє вірне відображення в літературі не лише етнографічних подробиць, а передусім морального світу народу, його філософії, світосприймання і світобачення.

Запропонована й обґрунтована П.Кулішем програма була взята на озброєння українською літературною критикою. Вимог­ливість у ставленні до художнього слова, боротьба з літератур­ним графоманством, низькою якістю літературних творів стали для неї важливою стороною її діяльності.

Другою програмовою працею П.Куліша в «Основі» стала стат­тя «Простонародність в українській словесності» (1862, № 2), при­свячена визначенню національного обличчя української літера­тури й багато в чому споріднена концептуально з попередньою статтею.

П.Куліш, безумовно, намагався практично втілити свої тео­ретичні настанови, але короткочасність існування «Основи» спри­чинила зредукованість цього виду його діяльності. Віддаючи пе­ревагу теоретичній, програмовій критиці, він все ж опублікував у другий рік існування часопису в ньому дві рецензії. На відміну від програмових статей, написаних хоч і про українську літерату­ру, але російською мовою, практичну літературну критику з розгля­дом українських книжок П.Куліш пише українською мовою, здається вперше створюючи подібний прецедент.

Перша рецензія «Казки і байки з сусідової хатки, перелицьо­вані і скомпоновані Придніпрянцем» (1862, № 1) розглядає два випуски книжки, що вийшла в Києві в 1850 і 1860 роках. Це відвер­те графоманство.

А в № 3 1862 року П.Куліш започаткував цілу критичну руб­рику «Перегляд українських книжок», оглянувши в першій рецензії відразу три видання: анонімну збірку «Скарб» (К., 1859), збірку віршів М.Юркевича «Разок намиста» (СПб., 1861) і драму Марка Онука «Мотря Кочубеївна» (К., 1861). Низький художній рівень цих книжок приводить до того, що в П.Куліша замість аналізу виходить пародійний переказ і цитування. Обидві рецензії швид­ше можуть правити за зразок літературного фейлетону з усіма вла­стивостями цього жанру: висміюванням бездарності і претензій авторів, рясним цитуванням текстів для аргументації своїх думок, використанням знижувальної лексики тощо.

В цілому діяльність П.Куліша  теоретика й історика літератури  була кориснішою для «Основи», ніж його праця на терені власне практичної літературної критики. У своїх роботах він виклав головні засади розвитку української літерату­ри, ставлення до неї літературної критики, створив початковий нарис історії української словесності. Якщо додати до цього ху­дожню творчість та публіцистику П.Куліша, то він виявиться мало не провідним автором журналу, у всякому разі  одним з основ­них його діячів.

Прикладом плідного впливу «Основи» на становлення україн­ської громадянської свідомості стали виступи в журналі молодого покоління українських діячів, що приходило на зміну кирило-мефодіївцям. Серед них найбільшої уваги заслуговує стаття Воло­димира Антоновича «Моя исповедь», опублікована в першій книжці журналу 1862 року.

Журнал «Основа» припинив своє існування на десятому числі 1862 року. Причини його занепаду крилися в складній суспільно-політичній та літературній боротьбі того часу в Росії, були неоднозначними й розмаїтими.

Отже, причини припинення видання «Основи» були такі:

1) вичерпання коштів, що були виділені на видання журналу меценатом. Це був час бурхливого розвитку журналістики в Росії, коли саме приватні, а не урядові часописи становили головну ча­стку її корпусу. Отримавши перший поштовх за допомогою меце­натського стартового капіталу, видання міцніли, завойовували місце на ринку преси і далі продовжували існувати за рахунок читацької передплати. Розраховували на це й організатори «Ос­нови», але їхні очікування не виправдалися. У долі журналу фа­тальну роль відіграв другий чинник;

2) брак передплатників. Сприйнявши «Основу» спершу з енту­зіазмом, українське громадянство з часом почало змінювати став­лення до неї, позбавляючи її своєї моральної й фінансової підтрим­ки. 3) погана організація роботи редакції, яка взяла за правило не відповідати на листи читачів і навіть не повідомляти авторів про долю надісланих матеріалів. Це викликало численні нарікання з боку багатьох відомих діячів того часу, починаючи від визнаних авторитетів, яким була, наприклад, Марко Вовчок, і кінчаючи по­чатківцями, яким тоді почувався А.Свидницький. Розпочавши пи­сати для «Основи» свою знамениту повість «Люборацькі» й наді­славши до журналу її перші розділи, він так і не дочекався ні їх публікації, ні будь-яких роз'яснень редакції про її наміри щодо рукопису, сповнився гіркої образи і припинив стосунки з часописом;

4) внутрішні суперечності в редакційному колективі. Супереч­ності між В.Білозерським, реальним редактором, який ніс відпо­відальність за всі матеріали, надруковані в ньому, і П.Кулішем, який прагнув стати неофіційним лідером журналу, дедалі поглиблювалися. Усе це ускладнювало й без того складне становище «Основи» і, можливо, негативно позначалося й на роботі редакції з іншими авторами;

5) у ситуації революційного піднесення, коли в центрі суспіль­ного життя опинилася демократична, переважно студентська молодь, явно помилковою була орієнтація «Основи» на українське заможне панство, яке виявилося не готовим до згуртування навколо свого журналу, не сприйняло ідей українського відро­дження, покинуло часопис, що міг би стати його органом; з другого боку, революційно-демократична молодь була негативно на­лаштована на постановку національних проблем, вбачала своє завдання (під впливом дедалі ширше проникаючого в Росію марксизму) в соціальному визволенні народу. «Основа», зайняв­ши свою позицію, що визначалася її українським національним спрямуванням, виявилася ніби поза головними суспільними протиборствуючими таборами, від яких могла б дістати надійну підтримку;

6) негативне враження на читачів та передплатників справля­ла несвоєчасність виходу номерів «Основи», їх систематична за­тримка іноді на кілька місяців. В Росії того часу склалася стійка практика виходу в світ чергової книжки журналу першого числа поточного місяця. Навіть неве­лика затримка з виходом ставала помітною і призводила до втра­ти журналом популярності, затримка ж на місяць або кілька пе­ретворювала журнал на факт уже не журналістики, а книжкової торгівлі. Це й сталося з «Основою». Щоправда, затримувалася вона з виходом до читача не з власної вини, а через безкінечні цензурні утиски. Жоден журнал в Росії того часу не вів такої вис­нажливої війни з цензурою, як «Основа». Пропускаючії в «Современнике» і «Русском слове» досить різкі, хоч і алегоричні, висло­ви й цілі матеріали, цензура буквально прополювала «Основу», практично з кожного номера знімаючи кілька статей. Щоб їх за­мінити й у повному обсязі видати журнал, необхідно було затри­мати його вихід. Часто цензура знімала й вставлені на заміну статті, і тоді вихід номера запізнювався ще більше.

7) прихована війна здійснювалася за допомогою прямих по­літичних доносів до центрального жандармського управління.

Сама ідея вичерпаності «Основи» посту­пово ставала очевидною і для її організаторів. Ще 15 листопада 1862 року В.Білозерський подав до С.-Петербурзького цензурно­го комітету клопотання про реорганізацію журналу на двотижне­ву газету на три аркуші з додатком двох літературно-художніх збірників на рік (по 20 аркушів кожний) та періодичного видання при газеті додатка для народного читання (від 5 до 10 аркушів). На це звернення В.Білозерський 20 листопада 1862 року отримав відповідь, з якої становилося ясно, що існування періодичного українського друкованого орга­ну (а така ідея раз у раз виникала в колах української інтелігенції) в Росії стало юридичне неможливим.

Тож, не одна якась певна причина, а цілий комплекс не­сприятливих обставин і подій призвів до припинення видання журналу «Основа». Проте, незважаючи на його короткочасне існу­вання часопис мав величезне значення в історії української жур­налістики, та й українського суспільства в цілому. Най­головніші аспекти значення журналу зводяться до такого:

1) «Основа» гідно підсумувала перший період розвитку україн­ської журналістики, стала знаком переходу від інстинктивного українства до свідомого українофільства, тобто ознаменувала й за­свідчила появу нової якості в українському суспільному і літера­турному русі;

2) «Основа» відіграла важливу організаторську функцію, об'єд­навши навколо себе, особливо в перший рік свого існування, прак­тично всі сили української орієнтації; енергійно піднімала питання про розвиток української освіти, створення підручників для ук­раїнської школи, розширення українського книгодрукування та ін.;

3) «Основа» продемонструвала рівень сучасної української літе­ратури, представивши на своїх сторінках практично всі скільки-небудь значні імена. Від прагнення бути просто всеукраїнським журналом  відсутність певного політичного напрямку і неприєд­нання до певних протопартійних об'єднань того часу. Це був загальний журнал з представленням на його сторінках усього, що так чи інакше стосувалося України. У ньому сусідили критичний реалізм Марка Вовчка і фольклорний романтизм О.Стороженка, видатні класичні твори Т.Шевченка і прохідні, загублені в часі через свою художню невиразність вірші В.Кулика та П.Кузьменка. В «Основі» усім знаходилося місце;

4) «Основа» пробудила громадянство до української творчості, стимулювала й активізувала діяльність О.Стороженка, С.Руданського, О.Кониського А.Свидницького, Т.Рильського, В.Антоно­вича. Дехто з майбутніх громадівців (В.Антонович, Т.Рильський, О.Кониський) встиг виступити на сторінках «Основи», хоча це вже було інше, нове покоління українських діячів;

5) журнал мав величезний вплив на розвиток української літе­ратурної мови, яка до «Основи» розвивалася майже виключно в межах стилю художньої літератури. Тут же з'явилися і успішно розвивалися публіцистичний, науковий і навіть епістолярний стилі. Причому щодалі, то питома вага українських текстів зрос­тала. Не лише відомі діячі, але й рядові читачі дописували до жур­налу українською мовою, і їхні листи час від часу друкувалися в журналі;

6) «Основа» відіграла роль прикладу, якоюсь мірою навіть не­досяжного ідеалу художньої творчості, публіцистичної майстер­ності, наукової глибини, полемічної пристрасності. Друкуючи твори класиків (Т.Шевченка, Марка Вовчка, П.Куліша, О.Сто­роженка, М.Костомарова), «Основа» високо підняла творчу план­ку, запропонувала взірець для навчання. Показово, що народовська українська журналістика в Галичині, сприймаючи «Основу» за взірець, почала з чис­ленних передруків з неї, і не змогла рушити вперед, аж поки весь обсяг журналу не був засвоєний у духовний досвід місцевого гро­мадянства. На підросійській же Україні українська журналістика ще довго не могла піднятися до рівня «Основи» і рушити далі;

7) «Основа» створила взірцевий ідеал єдності українських діячів, консолідації їхніх сил задля україн­ського національного відродження. Як непри­пустиме лихо сприймала вона внутрішній розбрат і викохувала мрію про повернення до «основ’янської» єдності. Тому за зразком «Основи» як загальні консолідуючі видання замислюються і створюються і «Правда», і «Зоря», і, нарешті, справжній спадкоємець «Осно­ви»  «Літературно-науковий вісник»;

8) «Основа» спричинилася до різкого зростання ук­раїнської національної свідомості в усій Росії, бурхливого поштов­ху в розвитку української літератури, публіцистики, літературної критики, історичної науки. Внаслідок здійснення різноманітних репресивних заходів існу­вання української журналістики в Росії стало неможливим. Центр її розвитку перемістився за кордон, розпочалася нова, австро-українська сторінка в її історії.

Журнал «Основа», безперечно, входить до числа класичних надбань не лише історії української журналістики, але й у цілому української духовної культури, а значення різноманітних творів і журналістських матеріалів, опублікованих у ньому, виходить да­леко за межі його епохи.

Газета Леоніда Глібова «Черниговский листок».

Видання щотижневої газети «Черниговский листок» можна розглядати як приклад благотворного впливу журналу «Основа» на українське громадянство й українську журналістику.

Навесні 1861 року він подав до Київського цензурного коміте­ту клопотання про дозвіл видавати в Чернігові щотижневу га­зету. У газеті передбачалося друкувати літера­турні твори невеликого розміру; новини й повідомлення зі столи­ці губернії та повітових міст; популярні статті з сільського госпо­дарства, домоводства, промисловості, торгівлі, медицини, освіти тощо; бібліографічні повідомлення та короткі відгуки про книж­ки; а також об'яви приватних осіб та офіційних установ.

Ціна «Черниговского листка» встановлювалася на 1861 рік  два карбо­ванці сріблом. На цей час Л.Глібов уже був відомим письмен­ником, автором поетичної книжки російською мовою, числен­них українських байок, опублікованих у газеті «Черниговские губернские ведомости», а також публікації великої добірки вір­шів в «Основі».

12 липня 1861 року Л.Глібов розпочав видання «Черниговского листка». У серпні 1863 року його видання було припинене у зв'язку з процесом над членом народницької організації «Земля і воля» І.О.Андрущенком, який був товаришем і автором Л.Глібо­ва. Незважаючи на те, що, крім дружніх листів, ніяких компроме­туючих матеріалів знайти не вдалося, Л.Глібову не лише було заборонено видавати газету, але його було звільнено з посади вчителя й вислано адміністративним порядком до Ніжина.

На­прикінці життя він став відомий як дитячий письменник, друкуючи в народовському дитячому журналі «Дзвінок», що почав виходи­ти з 1890 року, багато дитячих віршів, загадок, акростихів тощо.

Видання «Черниговского листка» на початку 1860-х років було журналістським подвигом Л.Глібова. Чернігів у ті роки, хоч і був невеликим провінційним містом, але в ньому жили відомі діячі свого часу: Павло Чубинський, Опанас Маркевич, Степан Ніс. До участі в газеті йому вдалося залучити П.Куліша, О.Кониського, П.Кузьменка, П.Сфименка, М.Вербицького, М.Номиса, О.Лазаревського, І.Андрущенка.

Через брак коштів і невелику кількість читачів регіонального! видання Л.Глібову так і не вдалося налагодити більш-менш три­валий випуск газети, у її виданні раз у раз траплялися великі пе­рерви. Так, у 1861 році вийшло лише 11 чисел часопису, у 1862  36, а в 1963  14 (усього було видано 61 число газети). Це не дозволяло залучити до сталого співробітництва відомих діячів, участь яких у газеті мала принагідний характер. З цих же причин не вдавалося створити й кореспондентську мережу хоча б у по­вітових містах Чернігівщини. Проте видання було помічене місце­вою інтелігенцією.

Переважну більшість матеріалів до­водилося писати самому редактору, який і був єдиним співробітником «Черниговского листка», виконуючи в ньому функції кореспондента, коректора й навіть кур'єра.

Його захопила журналістика так, що стало не­можливим займатися власне художньою творчістю. За 1861-1863 роки він опублікував на сторінках «Черниговского листка» всього дві українські байки, два давніх (з 1846) перероблених вірша російською мовою, а також 13 нових російських віршів. Тож, газета створювалася не для публі­кації художніх творів, а для виконання чисто журналістських, інформативних функцій.

В кожному номері газети друкувалися власні матері­али Л.Глібова, статті і нариси, де він описував місцеві події, по­давав хроніку культурного життя міста, створював картину ту­тешніх звичаїв і порядків.

Видання «Черниговского листка» велося з великими перервами, що були спричинені постійними матері­альними труднощами, які відчувала редакція.

Незважаючи на матеріальну скруту, байдужість місцевої пу­бліки, розхолоджуючі перерви у випуску, Л.Глібов продовжував видавати газету. Зрозуміло, що за­робітку вона йому не приносила, а збитки він змушений був по­кривати з власних коштів, але пекуча потреба розмови з читача­ми, висловлення власних думок і оцінок, формування суспільної думки спонукали його до продовження справи, аж поки видання не було забороне­не урядом.

Найбільш охоче Л.Глібов писав про освіту, культуру, але не обминав і політичні події, створював цікаві описові подорожні нотатки, звичаєві нариси. Також охоче писав «Черниговский листок» про місцеві події культурного життя.

На сторінках «Черниговского листка» Л.Глібов постав не про­сто як письменник, що з нудьги заблукав у журналістику, а як цілком професійно сформований журналіст. Його матеріали роз­маїті, охоплюють всі сфери життя, цікаві спостереженнями, оригі­нальні і яскраві за поетикою. Л.Глібов виявив себе й політичним аналітиком, і вимогливим рецензентом, і, нарешті, просто глибо­ким оглядачем місцевого життя.

Виявив себе редактор і як гарний організатор. Незважаючи на всі перешкоди, що виникали на шляху видання газети, Л.Глібов зумів залучити до співпраці у «Черниговском листке» багато відо­мих діячів. У газеті друкувалися П.Куліш (вірші, уривки з прозо­вих творів, статті, наукові праці), О.Кониський (вірші, статті, кореспонденції, рецензії, подорожні нариси), О.Лазаревський (історичні розвідки, наукова публіцистика, полемічні замітки), П.Єфименко, П.Кузьменко, О.Маркевич, О.Тищинський, М.Олександрович, І.Андрющенко та ін.

Орієнтуючись на «Основу», Л.Глібов запровадив у своїй га­зеті рубрику «Из уст народа», де друкував українські народні каз­ки, пісні та оповідання. З історико-етнографічними та фольклористичними розвідками виступали П.Чубинський, М.Номис, О.Маркевич, О.Тищинський.

З власне інформаційних журналістських матеріалів Л.Глібов обирав суголосні зі своїми власними поглядами статті. «Заметка о г. Остре» (30 червня 1862) М.Александровича нагадувала власний нарис Л.Глібова про Ніжин.

Проблемам народної освіти, зокрема запровадженню в неї ук­раїнської мови, була присвячена стаття О.Лазаревського (2 лип­ня 1863). З'явившись після Валуєвського циркуляра і заборони діяльності недільних шкіл, вона аргументовано доводила немож­ливість заборони живої мови, якою розмовляє багатомільйонний народ і успішно створюється література.

Цій же меті захисту освіти українською мовою була присвя­чена стаття І.Лашнюкова «Чеські народні школи і педагогіч­ний інститут для приготування вчителів народних шкіл у Празі» (28 травня, 4,11 червня 1863), яка розповідала про корисний досвід розв'язання національного питання в Австрії, до складу якої тоді входила Чехія.

Л.Глібов-редактор був досить поміркованим, вів свою газету так обережно, що вона продовжувала виходити й після Валуєвського циркуляра. Лише арешт народовольця І.Андрущенка, у яко­го були виявлені цілком безневинні листи Л.Глібова, відчутно зашкодив репутації редактора й призвів до непередбачуваних наслідків. Міністр внутрішніх справ П. Валуєв у розпорядженні від 10 серпня 1863 року категорично вимагав від губернського начальства відібрати в Л.Глібова право на видання газети.

Залишившись без засобів до існування, Л.Глібов виїхав до Ніжина, де жив кілька років на утриманні свого тестя. Після цього в умовах самодержавної Росії ні йому, ні комусь іншо­му здійснити видання українського періодичного органу не вда­валося.

«Черниговский листок» завершив перший період історії україн­ської журналістики. Газета була видатним явищем української провінційної преси свого часу, гідним супутником столичного журналу «Основа». Тижневик виносив на суд громадськості важливі проблеми суспільного жит­тя, був тим дзеркалом, у якому чернігівське громадянство могло бачити свій реалістичний образ.

Репресивні заходи проти українського слова і перенесення української журналістики до Австрії.

Появі Валуєвського циркуляра, який остаточно законодавче закріпив заборону української журналістики в Росії, передували кілька важливих суспільно-політичних чинників.

Першим стало українське відродження, яке розпочало­ся наприкінці 1850-х років унаслідок загальнополітичного потеп­ління в Росії, пов'язаного з «епохою великих реформ».

 Виникнення громад; заснуван­ня недільних шкіл для народу з українською мовою навчання;

 активізація творчої діяльності українських письменників і україн­ського книговидавництва;

 перехід у журналістиці від ненадій­них і несталих альманахових спроб до справжніх періодичних видань  усе це стало ознаками того великого процесу, який призвів до бурхливого розвитку національної самосвідомості, поклав початок перетворенню українського етносу з етногра­фічного матеріалу на свідому своєї гідності й духовної величі істо­ричну націю.

Стаття М.Костомарова «Про викладання малоросійською мо­вою», опублікована в п'ятому числі журналу «Основа» в 1862 році в рубриці «Думки південноруса», виявилася максимально актуальною. Вона узагальнювала вже існуючий досвід будівництва національної освіти, підсумовувала його перший етап, окреслю­вала шляхи дальшого поступального руху. Публіцист пропону­вав створити для національної освіти міцну методологічну й на­вчальну базу, покінчивши з її стихійним характером. Навчальні книжки українською мовою, яких перед тим не знала Росія, стали цілковитою реальністю. Це викликало негативну реакцію их російських діячів, які раніше співчували ідеї української освіти (на­приклад, у редакції «Московских ведомостей» М.Катков оголо­сив збирання пожертв для видання українських книжок), раптом усвідомили можливі кінцеві наслідки цього процесу і зайняли ворожі щодо українства позиції.

Процес українського відродження загрожував цілісності й не­подільності Росії, з погляду імперського мислення він повинен був бути негайно зупинений.

У 1863 році в Польщі розпочалося національно-визвольне повстання, метою якого була реставрація Польської Речі Посполитої в кордонах 1772 року, тобто до першого розподілу цієї держави  до того часу, коли вона включала в себе й велику кількість українських земель.

Перед Російською імперією постала реальна загроза прецеденту відторгнення національних окраїн. Уся військова й дипломатична могутність імперії була кинута на придушення повстання. Лише в травні 1864 року поль­ське повстання було розгромлене Росією за допомогою військ Прусії та Австрії.

Польське повстання було другою причиною репресій росій­ського уряду проти українського руху. Воно засвідчило перед ро­сійською громадською думкою, якою могутньою силою володіє будь-який національно-визвольний рух.

Особливо обурювалися слов'янофіли, активно використовуючи для боротьби свою друковану трибуну  газету «Московские ведомости». На чолі слов'янофільства в цей час стояв російський журналіст і громадський діяч Михайло Никифорович Катков (1818-1887). Його ім'я стало символом реакції і великодержавного шовінізму. У 1850-1855 і в 1863-1887 роках він редагував газету «Московские ведомости», а у 1856 -1887 роках  журнал «Русский вестник». Зі сторінок цих видань він і розпочав боротьбу проти українського національного відродження.

Крім неофіційного шляху  полеміки з опонентами в пресі, яка доходила часто й до використання жанру публічного доно­су,  був використаний і офіційний шлях безпосередніх доносів на українофілів до політичної поліції. Для Росії це був типовий шлях боротьби з політичними опонентами чи економічними кон­курентами.

18 липня 1863 року з'явилося за № 364 розпорядження міністра внутрішніх справ міністру народної освіти «Про книги, що видаються для народу малоро­сійським наріччям». Воно увійшло в історію під назвою «Валуєвський циркуляр (обіжник)». Його зміст може бути зведений до таких трьох головних положень:

1) уже давно в пресі йдуть дискусії про можливість існування самостійної української літератури. Останнім часом це питання різко політизувалося. Ра­ніше твори українською мовою були зорієнтовані на освічені вер­стви Південної Русі, але тепер призначаються для «маси неосвіченої». Під виглядом поширення освіти ці твори переслідують злочинні політичні задуми (сепаратизм);

2) у С.-Петербурзі вже збираються пожертви на видання деше­вих книжок українською мовою. Цензура відчуває утруднення, адже в усіх без винятку навчальних закладах Росії до використан­ня українська мова не допущена, а питання про її використання для цього викликає обурення в самих малоросів... ;

3) по цензурному відомству віддавався такий наказ:

 друкувати українською мовою тільки твори художньої лі­тератури;

 заборонити пропускання книжок українською мовою:

а) духовного змісту,

б) навчальних,

в) призначених для початкового читання народу.

Дане розпорядження віддавалося як тимчасове, що має діяти до остаточного розв'язання в законодавчому порядку питання про навчання грамоті на місцевих наріччях. Але це питан­ня в Росії так ніколи й не розглядалося, а відтак дія тимчасового локального розпорядження нічим не була обмежена, а його наслідки були фатальними для укр. Журн. й літератури. У цілому вони можуть бути зведені до такого:

1. Це був сигнал для цензури полювати на будь-яку українську книжку. Навіть твори художньої літератури, нібито дозволені до друку Валуєвським циркуляром, опинилися під прискіпливою увагою контрольних органів. Унаслідок чого одна з десяти худож­ніх книжок дозволялася до друку. Вихід у світ українських книжок катострофічно ско­ротився. Так, у 1866 році їх не було видано зовсім.

2. Після Валуєвського циркуляра під забороною опинилася українська журналістика в Росії.

Замість відміни тимчасового Валуєвського циркуляру україн­ство в Росії дочекалося від царського уряду вже постійної за­борони українського слова. 30 травня 1876 року російським імператором Олександром II Визволителем у німецькому місті Емсі був підписаний документ, який ще далі посилив репресії проти української духовної культури і ввійшов в історію під назвою «Емського указу».

Підписанню Емсь­кого указу предувало пожвавлення українського культурного руху, центр якого перемістився з С.-Петербурга в Київ. У 1869-1870 роках була здійснена знаменита етнографічна експедиція Павла Чубинського, матеріали якої оброблялись і друкувались кілька наступних років. 1872 року в Києві було відкрите Південно-західне відділення Імператорського російського географічного товариства, яке розгорнуло систематичні дослідження краю і ста­ло праобразом української академії наук.

У Києві того часу в «Громаді», що нараховувала коло ста членів, зосередилися видатні наукові сили: В.Антонович, М.Драгоманов, І.Білик, П.Житецький, К.Михальчук, О.Русов, П.Чубинський, Б.Кістяківський та ін. Поруч з ними працювали митці: М.Лисенко, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний. Цей колектив розгорнув дослідження з історії літератури й мови, фольк­лористики, етнографії, відбувалися цілком легальні зібрання, на яких обговорювалися наслідки наукової праці, читалися літера­турні твори, знову пробивала собі дорогу українська книга.

Саме тоді по українському відродженню знову було зав­дано нищівного удару. Не обійшлося тут без ганебно­го доносу до політичної поліції. Його автором став Михайло Юзефович (1802-1889), ініціатор слідства в справі Кирило-Мефодіївського братства в 1847 році. Він і виступив ініціато­ром антиукраїнського указу 1876 року, тому його іноді ще нази­вають «законом Юзефовича».

Це був дуже конкретний документ, який містив лише розпо­рядчу частину, аргументаційної преамбули, як у Валуєвському циркулярі, в ньому не було. Уряд Росії вже вважав зайвим теоретично обґрунтовувати придушення українського слова відсутністю української мови чи інтригами поляків. У тексті указу містилася лише сама постанова, стисла й афористична; тому її доцільно на­вести цілком. Отже, Емський указ оголошував:

1. Не допускати ввезення в межі імперії без особливого доз­волу головного управління в справах друку будь-яких книг і бро­шур, що видаються українським наріччям.

2. Друкування й видання в імперії оригінальних творів і пере­кладів тим же наріччям заборонити, за винятком лише:

а) історичних документів і пам'яток і

б) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам'яток безумовно утримувався правопис першоджерел; у творах же красного письменства не було допущено ніяких відступів від загальноприй­нятого російського напрямку і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не інакше, як після розгляду в го­ловному управлінні в справах друку.

3. Заборонити сценічні вистави і читання українською мовою, а також друкування нею ж тексту до музичних нот.

Перший пункт Емського указу знищував комунікаційний ка­нал підросійських українців з Галичиною та іншими зарубіжни­ми центрами української культури.

Галичина перетворилася на столицю української журналістики й літератури. Там видавалися українські газети й журнали, друкувалися книжки, в тому числі й авторів з підросійської України. Тому в Емському указі і з'явився пункт про заборну ввозити українську друковану продук­цію з-за кордону в Росію.

Третім пунктом указу знищувався іще не народжений ук­раїнський театр, українське слово взагалі виносилося за межі публічного вжитку. Від часу припинення «Основи» усі спроби українців мати своє періодичне видання українською мовою визнавалися в Росії «не подлежащими удовлетворению». До 1905 року на теренах вели­чезної Російської імперії не існувало жодного українського періодичного видання. Лишала­ся тільки можливість для проукраїнськи налаштованих російських журналів і газет, як-от: «Киевский телеграф», «Киевская стари­на», чи видання знову ж таки альманахової журналістики («Рада», «Степ», «Складка» тощо) українською мовою.

Перший же, російсько-український, період характеризується такими провідними озна­ками:

1. Українська журналістика в цей час проходить період ста­новлення. Хронологічно цей етап має виразні чотири складові:

а) львівська журналістика кінця XVIII  початку XIX століть французькою, німецькою й польською мовами, що лише терито­ріально (але не інформаційно) належить Україні;

б) харківська журналістика 1810-1820-х років, що створюєть­ся російською мовою, але з окремими вкрапленнями українських творів;

в) альманахова журіналістика 1830-1840-х років, що пройшла шлях від універсальності до галузевої (літературної) спеціалізації, від переважно російських до власне українських за мовою й ду­хом видань;

г) журналістика кінця 1850  початку 1860-х років як синтез розмаїтих пошуків попередніх періодів і взірець поєднання пу­бліцистичної активності й гостроти, наукової глибини й доскона­лості, художньої довершеності та активного використання ук­раїнської мови в журнальній практиці.

2. Українська журналістика в системі суспільної свідомості розглядалася як важливе завдання в духовній праці національної інтелігенції, тут працювали найвидатніші ук­раїнські діячі літератури й науки;

3. Українська журналістика з'являється не стільки з інформа­ційних, скільки з літературних потреб українського громадянства, яке вбачало в літературі спосіб виховання національної свідомості в позбавленому державності народі, покладало на літературу націобудівну функцію. Звідси велика кількість в даному періоді літе­ратурних альманахів та журналів і зовсім незначна кількість власне інформаційних видань. До того ж видаються вони іншими мова­ми. Це вказує на слабкорозвиненість українського суспільства, відсутність у ньому читацьких інтересів до україномовної інфор­мації за наявності можливості задовольняти інформаційні потре­би іншими мовами.

4. Як тільки з'явився журнал «Основа», розвиток української журналістики було штучно зупинено репресивними заходами російського уря­ду; цей крок унеможливив дальший розвиток української журна­лістики в Російській державі; її центр перемістився в Галичину, де й перебував до початку нового періоду її історії, який умовно можна назвати «Австрійсько-українським».