5. Українська альманахова журналістика 18301840х рр.

1. Харківська школа романтиків і початки її видавничої діяльності.

На рубежі 1825 і 1826 років в Росії розпочалася нова епоха. Було зроблено все, аби придушити в країні вільну думку, творчу свободу, які негайно породжували в свідо­мості людини заперечення соціального довкілля.

Прийнятий у 1826 році новий «Цензурний устав» наклав важкі кайдани на будь-яку розумову діяльність. Людина, яка б наважи­лася створювати періодичне видання, повинна була пройти спеці­альну перевірку цензурного комітету з поданням до нього програ­ми видання, своїх попередніх творів, а також послужного списку та інших документів, що засвідчували ревне виконання осо­бою її посадових обов'язків.

У різних параграфах уставу забо­ронялися твори, де прямо або опосередковано засуджувався мо­нархічний спосіб правління; твори, у яких послаблювалося або піддавалося сумнівам святе учення; твори, у яких містилися розду­ми про державне управління без згоди того міністерства, що до його предмета діяльності торкалися роздуми. Заборонялася вся логічна й філософська література, окрім навчальних книг для юнацтва. Недарма цей устав дістав назву «чавунного».

Кількість охочих видавати періодичні видання в Росії різко скоротилася, а в провінції вони зовсім зникли. Та знищити цілком духовне життя ще нікому не вдавалося, бо воно є об'єктивною функцією суспільства. Потреба людини думати, висловлювати свої уявлення, пізнавати світ за допомогою художніх образів і ло­гічних категорій призвела до пошуку нового типу друкованих видань. Так в Україні народжується альманахова журналістика. Місцем її зародження став усе той же університетський Харків, де традиційно концентрувалася талановита молодь з усього півдня Росії.

У тому ж 1826 році на етико-політичне від­ділення Харківського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським чотири його давні І.В.Розковшенко, О.Г.Шпигоцький та брати О.С. та Ф.С.Євецькі. Усі вони виявилися людьми обда­рованими, енергійними, мали потяг до літературної й наукової праці і склали те середовище, той літературно-науковий осередок, у яко­му заклалися паростки літературного руху, що був пізніше кваліфікований як Харківська школа романтиків.

Під час навчання в університеті (1826-1829) гурток лишається «річчю в собі», ніяких зовнішніх ознак його діяльності не помітно, зібрання проходять як дружні зустрічі без офіційних протоколів чи якихось інших нотаток.

З часом гурток І.Срезневського міцніє внутрішнім духовним зростан­ням його старих учасників і притоком нових свіжих сил. У 1830-х ро­ках на довший чи коротший час до гуртка примикають А.Хиждеу, М.І.Костомаров, А.Л.Метлинський, В.В.Пассек, І.М.Петров, О.О.Корсун, І.Є.Бецький.

Срезневський підтримав М.Костомарова в його намірах писати українські художні твори і всіляко заохочував майбут­нього науковця до праці на цьому шляху. М.Костомаров роз­повідає, що перші його вірші, пізніше зібрані в збірку «Украинские баллады», викликали несхвальні відгуки.

Треба сказати, що окрім відомих діячів, котрі залишили свій слід в історії, існувала ще певна кількість осіб, пасивних щодо творчої чи ви­давничої діяльності, а це робило вплив Харківської школи роман­тиків ширшим і універсальнішим.

У всякому разі закордонна подорож І.Срезневського (19.09. 1839  23.09.1842) не спинила культурного життя Харкова. Лідер­ство в Харківській школі романтиків переймають інші особи: той же М.Костомаров, А.Метлинський, О.Корсун. Виходять не лише альманахи, але й авторські книжки: «Сава Чалий» (1838), «Украинские баллады» (1839), «Ветка» (1840) Ієремії Галки (М.Кос­томарова), «Думки і пісні та ще дещо» (1839) Амвросія Могили (А.Метлинського), «Украинские поверья» (1840) О.Корсуна. Рух, зініційований І.Срезневським, тривав і за його відсутності, вийшов назовні і з герметичного спочатку гуртка перетворився на значне літературне явище  Харківську школу романтиків.

Вона не лишила по собі якихось літературних маніфестів  документально засвідчувати свої погляди стало прийнято значно пізніше. Але естетична програма школи поза всяким сумнівом існу­вала і була виявлена в непоодиноких літературно-критичних вис­тупах її провідних представників, у листах, у самій практичній діяльності.

Харківські романтики ніде не писали, що зростання й поширення української літератури приведе до підняття національної само­свідомості, зміцнення національної гордості українців і в кінце­вому рахунку спричинить виникнення ідеї політичного сепаратиз­му. Але, очевидно, інтуїтивно зв'язок літератури й політики вони відчували. Слід гадати, що саме цим пояснюються неодноразові спроби довести нешкідливість для російського самодержавства розвитку в імперії української літератури.

Згодом у І.Срез­невського та його гуртка й виникла ідея видання альманаху, у яко­му могли бути оприлюднені їхні творчі спроби.

Так, уже в люто­му 1830 року в середовищі харківських друзів виникла думка створити збірник літературних та наукових праць під назвою «Украинский альманах». Він мав стати першим (але не останнім) твор­чим звітом українських авторів, своєрідним оглядом літературних сил півдня Росії.

Організаторами видання стали І.Срезневський у Харкові й І.Розковшенко, що на той час знайшов собі службу в Москві. В альманасі взяли участь практично всі друзі І.Срез­невського. Окрім них були запрошені й інші автори, які так чи інакше потра­пили в поле зору упорядників.

У вересні 1831 року вийшла перша книжка «Украинского альманаха». Була це невеличка книжечка на 136 сто­рінок, якій, однак, судилося стати первістком української альма­нахової журналістики.

Упорядниками альманаху висувалася істотна вимога до ав­торів  подавати твори або українською мовою, або пов'язані з українською тематикою, але послідовно дотриматися її не вдалося, що надало книжці еклектичного характеру. Разом з тим все ж можна говорити про український вектор альманаху.

На сторінках «Украинского альманаха» дебютував і сам Є.Гре­бінка, надрукувавши романтичний вірш російською мовою «Рогдаев пир». Це був твір на історичну тематику, що мав складну по­будову. Опис бенкету слугував підставою вивести образ Бояна, що співав пісню про похід князя Олега на Царград. За ще невправною мовою і стилістикою ховалося прагнення поета-початківця розроб­ляти українську тематику, заглядати в минуле свого народу.

Крім названих авторів, в альманасі взяли участь А.Яковлев, П.Морачевський, П.Іноземцев, О.Афанасьєв-Чужбинський. Вагомою була участь найближчого оточення І Срезневського  тут опубліковано твори І.Розковшенка та О.Шпигоцького. І якщо перший надрукував маловиразні російські вірші, другий помістив у книзі українські твори.

Сам І.Срезневський всебічно представив себе на сторінках кни­ги: тут були опубліковані під різними псевдонімами і криптоні­мами («А.Погорельцев», «Й», «XXX») п'ять його оригінальних російських віршів, уривки з наукової прози, фольклорні записи.

У невеликому уривку з наукової прози «Думки і зауваження» І.Срезневський висловився про велике значення мови в історії людства, її зв'язок з мисленням певного народу, реаліями його життя.

У другому творі наукової прози «Кілька зауважень про крити­ку» І.Срезневський виступав проти суб'єктивності в критиці, яка має бути заснована на наукових засадах, а не на свавільних сма­ках і думках окремих індивідів. Її завдання не лише відшукувати вади, але й захоплюватися гарни­ми сторонами творів. У цьому відношенні науковець був близь­кий до розуміння критики як інтерпретації художньої творчості.

«Украинский альманах», незважаючи на свою зовнішню скром­ність і непретензійність, започаткував цілу низку подібного роду видань в Україні.

Передусім слід відзначити, що він постав у руслі традицій харківської періодики, зокрема «Украинского вестника» та «Украинского журнала», що декларували свій зв'язок з Україною, спиралися на місцеву автуру, охоче надавали свої сторінки для творів українською мовою, широко висвітлювали місцеву темати­ку.

Другим джерелом традицій, що їх увібрав у себе «Украинский альманах», були засади декабристської альманахової літератури, передусім «Полярной звезды» О.Бестужева і К.Рилєєва та «Мнемозины» В.Кюхельбекера і В.Одоєвського, зорієнтованих на уні­версальність, енциклопедичність як принципи організації книжок.

Основні засади добору матеріалу, виявлені в «Украинском альманахе», такі як поєднання прозових і поетичних творів, науко­вих, історико-літературних праць і красного письменства, фольк­лорних записів і літературних писань, перекладів і оригінальних творів, вміщення поруч російських і українських текстів,  усе це було продуктивно сприйняте творцями майбутньої альманахової журналістики. Таку засаду упорядкування альманаху й слід нази­вати журнальною.

За взірцем І.Срезневського й І.Розковшенка упорядковуються наступні українські альманахи. В умовах заборони української журналістики в Росії вони стали тим природним річищем, у якому протікало україн­ське культурне життя.

Альманахова традиція протрималася в Росії до 1900-х років і припинилася лише тоді, коли з'явилася мож­ливість легального видання української періодики.

«Украинский альманах» мав успіх, сколихнув читаючу публі­ку, з симпатією налаштовану до України. Натхненні успіхом, І.Срезневський та його друзі виношують ідею створення альманаху «Радуга», який планувався в 1831-1832 ро­ках, а згодом, у 1833 році  альманаху «Отрывки». Про поважність намірів гуртка свідчить те, що саме для «Радуги» І.Срезневський підготував статтю про Г.Сковороду, а за порадою О.Шпигоцького місцевий художник І.І.Альгенштедт виготовив літографію «Краєвид Харкова», яка повинна була б відкривати альманах, та літографічний портрет Г.Сковороди. Але з різних причин, пере­важно через нестачу коштів, ці задуми не були реалізовані.

«Утренняя звезда» і «Русалка Дністровая».

Наступним виданням Харківської школи романтиків та розвитком традицій «Украинского альманаха» був альманах «Утренняя звезда», що вийшов у двох книжках у Харкові на межі 1833 і 1834 років. Видавцем нового видання виступив Іван Матвійо­вич Петров. Журналістську діяльність він роз­почав у Красноярську, де спільно з О.В.Аляб'євим (батьком відо­мого композитора) видав «Енисейский альманах на 1828 год». Ця книжка, однак, була надрукована в Москві, у друкарні С.Селівановського, ближче до її потенційних читачів. Цими зв'язками І.М.Петров скористався згодом, надрукувавши в Москві першу книжку альманаху «Утренняя звезда». У 1833 році його переведе­но до Харкова на високу посаду губернського казначея, згодом він служив директором народних шкіл у Бессарабії. З'явившись У Харкові, він відразу завів знайомства серед місцевої творчої інтелігенції. З огляду на появу не стільки творчо активної, скільки спроможної профінансувати видання особи, Г.Квітка подав ідею нового альманаху. Вагому участь у його підготовці взяв І.Срезневський, ухопившись за можливість реалізувати свої попередні наміри.

Спочатку планувалася книжка на зразок «Украинского аль­манаха», але в міру надходження матеріалу змінювалася й загаль­на концепція видання.

Дві книжки альманаху вийшли на початку 1834 року. Перший том друкувався в Москві, в друкарні С.Селівановського (і містила твори російською мовою), дру­гий  у Харкові, в друкарні університету (в ній були надруковані українські твори).

Таким чином, на початку 1834 року в Харкові (а можливо, і на всій підросійській Україні) вийшла перша книжка українською мовою. Це була друга книга альманаху «Утренняя звезда». Її по­ява була закономірною, випливала з усього попереднього розвит­ку української літератури в Харкові. Саме тут були виховані провідні діячі української літератури тих часів, надруковані в жур­налах та альманахах окремі українські літературні твори.

Г.Квітка був першим в Україні, хто дуже виразно відчув від­повідність мови й предмета відображення (під яким розумів на­ціональне життя, національні характери тощо) і став на всю Росію знаменитим українським письменником. Як представник ду­ховної еліти свого народу він просто не міг реалізуватися в іншій, позаукраїнській, сфері, втілити свій художній світ у творчості ін­шою мовою. Тому були для нього марними всі умовляння писати російською, що лунали з Москви і Петербурга.

«Утренняя звезда» була для Г.Квітки програмовою книжкою, тому її композицію він продумав з особливою старанністю.

Від­кривала український том «Супліка до пана іздателя», яку можна вважати естетичним маніфестом Г.Квітки й водночас першим тво­ром української літературної критики. «Супліка» була написана в бурлескному стилі, за формою наслідувала котляревщину. Г.Квітка вино­сив на люди свою приватну суперечку з П.Гулаком-Артемовським, надавав їй публічного, громадського звучання. Далі він перелічував здобутки українського письменства: І.Котлярев­ський, П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка. Їхня творчість слу­жила для критика важливим аргументом життєспроможності ук­раїнського слова.

Г. Квітка висміяв ліквідаторів української літератури в образі «пана Усезная». Це назвисько з прозорою семантикою: це люди освічені, але такі, що зневажливо ставляться до рідної культури.

Як упорядник українського тому Г. Квітка згуртував на сто­рінках «Утренней звезды» провідних авторів молодої української літератури.

І.Срезневський виступив з циклом «Запорозькі пісні», опу­блікувавши уривки зі своєї знаменитої праці «Запорозька старо­вина», що саме тоді розпочала виходити першими випусками.

Є. Гребінка, поруч з двома байками «Будяк та Конопелечка» й «Пшениця», опублікував уривки з другої й третьої пісень поеми О.С.Пушкіна «Полтава», яку він тоді перекладав українською. Переклад, втім був недосконалий, з порушеннями граматичних норм української мови і схильністю до бурлескної лек­сики, яка дисгармоніювала з трагічністю відтворюваної картини.

Завершували другий том «Утренней звезды» твори І.Котля­ревського. Його добірка теж розпадалася на бурлескну й сенти­ментальну частини. Тут був опублікований уривок з шостої книж­ки «Енеїди», але на закінчення друкувалися пісні з «Наталки Полтавки».

Альманах «Утренняя звезда» мав велике значення в розвитку ук­раїнського письменства та журналістики. Воно полягало в тому, що:

1) він об'єднав літературні й наукові сили краю, засвідчив мо­гутній творчий потенціал Слобожанщини;

2) другий його том став першим окремим українським видан­ням у Харкові;

3) ця книжка продемонструвала народження прози в новій ук­раїнській літературі, де до того часу існували лише поезія і драма;

4) засвідчила наполегливе прагнення ряду авторів вийти за межі традиції котляревщини (бурлескно-гумористичної творчості), що склалася на той час, і започаткувати новий сентиментально-ро­мантичний (просвітницько-реалістичний) напрямок;

5) дала перший зразок української літературної критики, за­хисного спрямування, стала моментом згуртування українських авторів.

«Утренняя звезда» була по-справжньому видатним звершен­ням українського духу, помітним явищем.

Натомість дуже високо підноситься значення альманаху «Ру­салка Дністровая», виданого у 1837 році в Будапешті й підготова­ного до друку так званою «Руською трійцею», у чому виявляється, власне, вищий рівень національної самосвідомості, історично властивий західноукраїнській інтелігенції, звідки й більш шаноб­ливе ставлення її до власних духовних скарбів.

Якщо про «Утреннюю звезду» можна прочитати лише у відпо­відних розділах історії журналістики і літератури як про прохідне явище, то «Русалка Дністровая» удостоїлася чотириразового пе­ревидання: 1910 року в Тернополі, 1950 і 1972 років у Києві, 1961 року у Філадельфії (США).

«Русалка Дністровая» мала величезне значення для західноукраїнських земель, засвідчила їхню єдність з підросій­ською Україною, продемонструвала творчий потенціал підавстрійського українства.

Проте в розробці творчих питань діячі «Руської трійці» орієнтувалися на вже існуючі в Східній Україні зразки.

Відкривався альманах анонімним «Передслів'єм». У ньому названі «Енеїда» І.Котляревського (тричі видана в С.-Петербурзі в 1798, 1808 і 1809 роках) «Опыт собрания старинных малороссийских песней» кн. М.Цертелєва (1819), два ви­дання українських пісень, зібраних М.Максимовичем (1827,1834), «Запорожская старина» І.Срезневського (1833-1834), «Малоросійські повісті» Грицька Основ'яненка (1834), твори Є.Гребін­ки, П.Гулака-Артемовського та деяких інших авторів. Цей пе­релік засвідчує, що «Руській трійці» були добре відомі видані на той час в Росії українські книжки.

Тож і свою працю автори «Русалки Дністрової» вписують у все­український контекст.

У «Русалці Дністровій», подібно до «Украинского альманаху» й «Утренней звезды», під однією обкладинкою були зібрані фольк­лорні записи й авторські твори, вірші й проза, наукові розвідки й красне письменство, переклади й оригінальні твори, художня творчість і літературна критика, тобто все те, що могла витвори­ти фантазія упорядників.

Естетична програма «Руської трійці» цілком суголосна з поглядами представників Харківської школи романтиків: тут і боротьба за повноцінний літературний статус української мови, і пошук аргументації цієї можливості у народній творчості, і прак­тичне здійснення мрії про українську літературу в своїй власній творчості, і навіть утвердження думки про легітимний характер появи нової писемності; адже саме так слід розуміти згадку про «добрих владнувателів».

«Русалка Дністровая» важлива передусім як свідчення єдності українців, розділених австрійсько-російським кордоном, як свідчен­ня спільності духовних процесів національного пробудження й тво­рення нової української літератури, що виявилися як на Сході, так і на Заході України. Але на загальноукраїнських обширах зна­чення «Русалки Дністрової» не є більшим за значення «Украин­ского альманаху» і «Утренней звезды», виданих у Харкові.

Альманах Є.Гребінки «Ластівка».

Ознакою розвитку українського літературного процесу стала спроба української творчої інтелігенції видавати свій часопис.

Ініціатива створення українського періодичного видання на­лежала мудрому Г.Квітці. Робота розгорнулася в 1838-1839 ро­ках. Ще восени 1838 року Г. Квітка порадив Є. Гребінці вступити в переговори з Андрієм Олександровичем Краєвським (1810-1889), відомим російським журналістом, видавцем і редактором по­пулярного журналу «Отечественные записки» (1839-1867), про видання при планованому ним з нового року журналі літературного додатку українською мовою. Краєвський підтри­мав ініціативу українських письменників. Є.Гребінка оповістив потенційних авторів і почав збирати матеріали.

У вересні 1839 року Михайло Олександрович Максимович (1804-1873), що був тоді деканом філософського факультету Київ­ського університету (відкритого в 1834 році), звернувся до Г.Квітки з проханням дати для задуманого ним альманаху «Киевлянин» якийсь твір. Г.Квітка в листі від 3 жовтня 1839 року відповів, що жодного завершеного твору для публікації не має: усе відпра­вив у Петербург до приятеля для надрукування в українському часописі.

Про створення періодичного видання стає широко відомо се­ред українських письменників. Але цим сподіванням не судилося здійснитися. Саме на 1839 рік припадає переїзд з Москви до Петербурга відомого російського критика Віссаріона Григоровича Бєлінського (1811-1848). В «Отечественных записках» він очолив літературно-кри­тичний відділ, визначаючи одночасно ідейно-естетичну позицію журналу в цілому. Погляд цього діяча на українське письменство зводився до розуміння української мови як наріччя російської й утвер­дження думки про цілковиту безперспективність, непотрібність створення літератури на цьому обласному наріччі. Таким чином, слово, дане А.О.Краєвським українським письменникам, було забране назад.

Обманутий Є.Гребінка залишився з цілим портфелем вже по­даних до українського часопису матеріалів, видавати який не було можливості після зміни позиції «Отечественных записок». І він видав альманах, названий «Ластівка». Він вийшов у 1841 року в Петербурзі як видання книгопродавця Василя Полякова.

«Ластівка» стала новим щаблем розвитку україн­ської альманахової журналістики. Це був перший спеціалізова­ний на представленні художньої літератури альманах. У ньому були відсутні наукові статті, літературно-критичні праці, етнографічні та фольклористичні дослідження, публікації історичних документів і джерел. Українська журналістика про­щалася із засадою універсалізму й переходила до спеціалізації: читачам була запропонована книжка для читання, тобто цілком складена з художніх творів. Крім того, упорядник орієнтувався виключно на українського читача  у книзі були зовсім відсутні російські тексти.

Альманах «Ластівка» став унікальною книжкою в молодому українському письменстві, він був упорядкований з великим сма­ком, багато творів, опублікованих у ньому, увійшли в історію ук­раїнської літератури.

Вперше після «Кобзаря» (1840) тут публікувалися нові твори Т.Шевченка  «Вітре буйний», «Причинна», «На вічну пам'ять Котляревському», «Тече вода в синє море», ури­вок з поеми «Гайдамаки», «Реве та стогне Дніпр широкий».

Доробок Т.Шевченка, представлений на сторінках «Ластів­ки», закріплював образ провідного поета України, а першодруки його знаменитих творів мали неперехідне значення й піднесли вагу альманаху.

Другим поетом, чий великий доробок друкувався в цій книзі, був Л.Боровиковський. Він надрукував твори двох жанро­вих напрямків  романтичні балади та ліричні вірші і байки.

Представив на сторінках «Ластівки» Л.Боровиковський і свої фольклорні записи, але це були не традиційні пісні, а народні при­казки, загадки (з відгадками). 86 приказок, подані по­етом і байкарем, поклали почин публікації цього фольклорного жанру.

Л.Боровиковський надрукував у «Ластівці» твори, що писа­лися в різний час від 1834 року. Його добірка являла собою достойне надбання альмана­ху, всебічно представляла поета: і як автора стилізованих під на­родні твори романтичних балад і ліричних віршів, і як дотепного й своєрідного байкаря, і як оригінального фольклориста, що роз­ширяє сам предмет фольклористики і пропонує читачам не тра­диційні пісенні, а оригінальні жанри, котрі дають новий матеріал для характеристики народного світогляду.

Упорядник «Ластівки» запросив до участі в альманасі і Олександра Степановича Афанасьєва. Під псевдонімом А.Чужбинський він опублікував тут два вірші: «Є.П.Гребінці» і «Прощання». Обидва вклада­лися в романтичну концепцію «Ластівки».

Дебютував на сторінках «Ластівки» знаменитий український поет-романтик Віктор Забіла. Він опублікував тут три вірші: «Го­луб», «Пісня» та «Повіяли вітри буйні», у яких постав як глибо­кий автор теми гіркого, нерозділеного кохання.

Сам Є.Гребінка опублікував у «Ластівці» три поетичні твори  дві байки і один ліричний вірш.

Проза була представлена творами Г.Квітки-Основ'яненка та П.Куліша. Надрукований наприкінці альманаху «уривок з казки» «Циган» був літературним дебютом П.Куліша як українського письменни­ка.

Є.Гребінка в альманасі «Ластівка» виконав поставлені перед собою завдання: дати книжку для читання, яка б всебічно задо­вольнила смаки українського освіченого читача, дала йому і про­зу, і поезію, і фольклорні записи.

Багато творів «Ластівки» увій­шли в історію української літератури. Альманах став невеликою компенсацією за провалену В.Бє­лінським справу видання українського часопису.

«Ластівка» мала значно вищий художній рівень, ніж попередні (а почасти й наступні) українські альмана­хи, набула широкого поширення, авторитету серед читачів, а відтак на боротьбу з українським словом піднялася російська критика. Це був перший український альманах, виданий у столиці імперії, що сприяло його популярності, поширенню й авторитету. Діяль­ність в справі його збирання й упорядкування можна вважати журналістським подвигом Є.Гребінки.

Харківські альманахи О.Корсуна «Сніп» та І.Бецького «Молодик».

Тим часом у надрах Харківської школи романтиків зріли нові задуми. Від часу виходу «Утренней звезды» склад українського гуртка істотно змінився.

Альманах «Сніп» мав підзаголовок: «Український новорічник», тобто книжка для читання на новорічні святки.

Головним автором альманаху «Сніп» був М.Косто­маров, який заповнив своїми творами трохи менше третини книжки. Відкривався альманах публікацією віршованої трагедії «Переяславська ніч». Це була перша в українській літературі віршована історична трагедія.

Закономірно, що М.Костомаров, прагнучи зробити свій по­сильний внесок у становлення нової української літератури, обрав за сюжети для своїх драм козаччину.

Набутком віршової частини альманаху «Сніп» була публіка­ція сатиричної поеми Порфира Кореницького «Вечерниці». Цей твір виділяється в «Снопі» як найбільший і найкращий поетичний твір.

Відкриттям альманаху став літературний дебют у ньому поета-романтика Михайла Петренка. В альманасі «Сніп» були опубліковані вперше сім віршів цього поета  «Дивлюсь я на небо...», «Вечірній дзвін», «Туди мої очі...».

У цілому «Сніп» у художньому відношенні виявився слабшим за «Ластівку». У ньому були представлені твори виключно харків­ських авторів. Але сказати, що книжка мала лише регіональний характер, не можна. Тут були опубліковані твори М.Костомаро­ва, П.Кореницького, М Петренка, що увійшли в історію україн­ської літератури. Альманах засвідчив появу нових творчих сил в університетському Харкові, підживлення Харківської школи романтиків талановитою молоддю.

Приблизно в цей же час у Харкові розпочалася підготовка до здійснення ще одного великого літературного проекту  видан­ня альманаху «Молодик», який видавав Іван Єгорович Бецький (1818-1890)  письменник, перекладач, ви­давець.

«Молодик» став новим оглядом сил літературного Харкова, засвідчив бурхливе зростання його творчого потенціалу. За ко­роткий час було назбирано матеріалів на три томи. Вони одночасно пройшли цензуру 10 вересня 1842 року і вийшли в світ у Хар­кові з університетської друкарні в 1843 році.

Четвертий том, зібраний трохи згодом, був випущений з цензури 22 березня 1844 року і тоді ж надрукований, але вже в Петербурзі. У його кінцівці І.Бецький вмістив звернення «Від видавця», де розповів історію ство­рення «Молодика», висловивши подяку усім учасникам альмана­ху, серед яких особливо виділив Г. Квітку й В. Каразіна.

Перші три томи альманаху складали цілісність, побудо­вану за єдиним логічним задумом. У першому томі друкувалися художні твори харківських письменників російською мовою; у дру­гому, крім завершення драми Ю.Коженьовського «Горець», роз­міщався український відділ; третій том містив у собі наукові статті й матеріали з історії України.

Окрасою першого тому була повість Г.Квітки «Заснування Харкова». В її основі лежав родинний переказ Квіток про засну­вання їхнім пращуром Основи, Харкова та й взагалі організацію українського заселення Слобожанщини.

Сам І.Бецький опублікував тут свої переклади з німецької мови, представивши читачам два твори Жан Поля: «Спогади з кра­щих часів життя для останніх» та «Місяць удень».

Поезію першого тому альманаху «Молодик» представляло широке коло авторів. Безперечним його набутком була публіка­ція столичних поетів: Ф.Глинки, Н.Кукольника, А.Фета, А.Дельвіга, В.Луганського (В.Даля). Вони дали для альманаху дрібні вірші, але сама їх участь свідчила про підтримку ними почину І.Бецького, надавала збірнику авторитетності, привертала до нього читацьку увагу.

Ширше була представлена творчість харків'ян та інших авторів з України: Я.Щоголева, Н.Щербини, О.Шаховського, А.Куль­чицького, О.Афанасьєва-Чужбинського.

Була тут представлена й драматургія. В автоперекладі росій­ською мовою надрукував у першому томі «Молодика» свою щой­но написану драму «Карпатські верховинці» (1843) класик поль­ської літератури Юзеф Коженьовський (1787-1863).

Другий том у головній своїй частині складався з «Малоро­сійського відділу», упорядкованого М.Костомаровим. З прози тут були опубліковані два класичні твори Г.Квітки «Перекотиполе» й «Підбрехач», а також обробки народних казок, зроблені М.Кос­томаровим, «Торба» і «Лови».

Традиційно для українських альманахів того часу багатшим за прозовий був відділ поезії, хоча б щодо участі залучених упо­рядником авторів. Тут було опубліковано три нових твори Т.Шев­ченка: «Думка» («Тяжко-важко в світі жити»), «Н. Маркевичу» і балада «Утоплена». Взагалі, твори Шевченка надавали «Малоро­сійського відділу» виразної романтичної орієнтації, підносили престиж альманаху.

А.Метлинський під псевдонімом «А.Могила» теж опублікував два нових вірші  «Розмова з покійними» і «Рідна мова».

В альманасі «Молодик» відбувся літературний дебют Я.Щоголева. Він опублікував тут три вірші  «Неволя», «На згадуван­ня Климовського» та «Могила», оповиті козацькою романтикою.

Поповнився завдяки «Молодику» й доробок М.Петренка. Тут були опубліковані два його вірші: «Вечір» і «Батьків­ська могила».

По одному віршу вмістили в «Молодику» О.Бодянський («Кирилові Розуму») та І.Левченко («Ранок осінній»).

Завершували другий том розділ записів народних пісень та стаття «Від видавця», де І.Бецький виклав засади українського правопису. Стаття мала важливе значення для орієнтації читача в справі адекватного сприйняття опублікованих текстів.

У цілому ж «Малоросійський відділ» справляв враження бурх­ливого розвитку українського письменства; кидалися у вічі роз­ширення кола авторів, збагачення тематики творів, вдоскона­лення поетичної техніки.

Другий том «Молодика» практично засвідчив подолання в українській літературі бурлескно-гумористичної традиції й перемогу в ній романтичної течії. Сам альманах став фактом її наступного роз­витку й збагачення.

Третій том мав виключно науковий характер. Тут теж було надруковано чимало класичних надбань. До них передусім слід віднести три праці М.Костомарова  «Перші війни малоросійських козаків з поляками», «Російсько-польські вельможі. Стаття перша: князі Острозькі» та «Огляд творів, написаних ма­лоросійською мовою».

Публікація «Огляду» М.Костомарова на сторінках «Молоди­ка» стала видатною подією в історії української культури. Цією статтею була започаткована справжня, наукова літературна кри­тика.

З інших матеріалів приваблювали статті В.Каразіна «Погляд на українську старовину», що являла собою нарис історії Сло­божанщини, та К.Сементовського «Нарис малоросійських повір'їв і звичаїв, що стосуються свят»  перший етнографічний нарис, де описано річний цикл, з виділенням найголовніших свят і способів їх святкування.

Важливе значення мали подані в третьому томі альманаху до­кументальні матеріали про заснування Харківського колегіуму, опубліковані заповіт Генерального обозного Івана Ломиковського, датований 1711 роком, та листування щодо переходу І. Мазе­пи на бік шведського короля. Неординарні матеріали представив В.Каразін: зразки почерків кінця XVII століття та опис царської бібліотеки того ж часу.

У розділі «Суміш» були опубліковані вірші та листи О.Паліцина, листи Г.Сковороди, промова В.Каразіна перед харківським дворянством з нагоди царського дозволу на відкриття в цьому місті університету та протоколи дворянства і купецтва, спрямо­вані на фінансову підтримку цього рішення.

У третьому томі «Молодика» містилися ще деякі дрібніші істо­ричні матеріали, він був дуже цікавим, істотно розширював чи­тацькі уявлення з історії та культури України, переважно Слобожанщини, доповнював два попередні томи з художніми творами.

Том четвертий вийшов наступного, 1844 ро­ку, в Санкт-Петербурзі; він був більший за обсягом, ніж кожен з трьох попередніх томів, але включав у себе за універсальним принципом усе можливе.

Тут були опубліковані вірші О.Пушкіна, М.Лєрмонтова, П.Вяземського, В.Бенедиктова. Містилися і російські вірші українських авторів М.Щербини, Я.Щоголева, О.Шаховського, два українські вірші Є.Гребінки.

Для прози, однак, першорядних творів та авторів не знайшлося і довелося задовольнитися текстами маловідомих письменників М.Жукової, О.Кузьмича, О.Башуцького.

Науко­вий відділ також утратив попередню різноманітність і увесь був зайнятий розділами великої праці Максима Берлинського «Істо­рія Малоросії».

У цілому ж чотири книги альманаху «Молодик» стали важли­вим явищем в українській журналістиці й літературному процесі. Значення альманаху полягало в тому, що:

1) був виразно засвідчений і реалізований потяг українських діячів до створення часопису літературно-наукового спрямування;

2) розширилося коло авторів, що цікавилися українською літе­ратурою та історією і самі писали по-українськи, активізувалася їхня діяльність;

3) побачили світ нові твори Т.Шевченка, Г.Квітки, М.Пет­ренка, А.Метлинського, М.Костомарова, які увійшли в історію української літератури, в альманасі дебютував талановитий поет Я.Щоголів;

4) були опубліковані численні праці з української історії, етно­графії і вперше  з історії літератури;

5) а також численні джерела (листи, документальні матеріали) з історії України та Слобожанщини.

Але творчий потенціал Харкова поступово девальвувався, що позначилося й на характері харківської журналісти­ки. «Молодик» став по суті передостанньою спробою (далі був тільки «Южный русский сборник» А.Метлинського 1848 року) харківської творчої еліти видавати свої періодичні чи хоча б аль­манахові видання.

Альманах М.Максимовича «Киевлянин».

А тим часом Михайло Олександрович Максимович все ж таки зреалізував задум видання в Києві альманаху «Киевлянин».

Усього вийшло три книги альманаху: у 1840,1841 і 1850 ро­ках.

Перші два томи вийшли в Києві, останній  у Москві.

Го­ловна засада видання була сформульована в епіграфі з О.С.Пуш­кіна: «Да ведают потомки Православных Земли родной минувшую судьбу!», що виражав орієнтацію на місцеву, київську, або, при­наймні, українську, тематику.

М.Максимович був без перебільшення легендою української культури того часу. «Українська літератур­на енциклопедія» кваліфікує його як «ученого-енциклопедиста».

У 1823 році Максимович закінчив Московський університет, з 1826 року став завідувачем ботанічним садом, а з 1833 року — ординарним професором і завідувачем кафедри ботаніки.

У 1827 році він видав збірник «Малороссийские песни». В 1834 році Максимович видав другий фольклорний збірник «Украинские народньїе песни», а в 1849  третій «Сборник украинских песен». Він, по суті, за­початкував українську наукову фольклористику.

У 1830 році М.Максимович виступив і як журналіст, упорядку­вавши літературний альманах «Денница» (Москва). Цим видан­ням упорядник створив собі ім'я в літературних колах. Альманах мав успіх, який надихнув М.Максимовича продовжувати літе­ратурну працю.

У 1831 і 1841 роках вийшли друга і третя книги «Денницы». Кожна з них була помітним явищем у російській сло­весності того часу, бо друкувалися в них твори видатних письмен­ників: О.Пушкіна, А.Дельвіґа, П.Вяземського, Є.Баратинського, Д.Веневітінова, М.Язикова тощо.

Літературна слава М.Максимовича призвела до того, що його колега, професор Московського університету М.І.Надєждін, розпочавши в 1831 році журнал «Телескоп» з додатком газети «Молва», запросив його до участі у своєму виданні.

М.Максимо­вич опублікував у «Телескопі» багато статей з природничих наук та філософії, як-от: «Про людину» (1831, № 17), «Про ступені життя і смерті» (1833, № 4), «Лист про філософію» (1833, № 12), «Мис-ленне й тілесне буття в житті рослин» (1834, № 2) та ін. У 1833 році М.І.Надєждін створив у своєму журналі для М.Максимовича спеціальний відділ «Мікроскоп», у якому подавалася інформація «про помилки й погрішності в галузі природничих наук».

У 1834 році М.Максимовича переводять до щойно відкрито­го Київського університету і призначають завідувачем кафедри російської словесності. А з початком академічного року його затверджують на посаді ректора. Однак М.Максимович у грудні 1835 року попросив­ся з цієї посади у відставку. Вище начальство задовольнило його клопотання, запросивши видатного вченого бути деканом філо­софського факультету.

У 1845 році М.Максимович вийшов у відстав­ку і оселився на родовому хуторі Михайлова Гора. Але творчості не полишив; навпаки, ще більше розши­рив її діапазон, звертаючись до проблем історії, давньої україн­ської літератури та ін.

М.Максимович зробив величезний вне­сок у розвиток української журналістики, зокрема в Києві, бо в 1840-х роках періодики в цьому місті, за винятком офіційних «Киевских губернских ведомостей», не існувало. Він став і упорядником альманаху «Киевлянин».

Окрасою першої книги альманаху були твори самого М.Мак­симовича. Стаття «Огляд старого Києва» представляла цікаву реконструкцію старої частини міста з розглядом того, коли й ким побудована та чи інша споруда. До статті додавалася кар­та, що полегшувала орієнтацію читача.

Перу М. Максимовича належала й казка «Снігурка».

Стаття «Про надгробки в Печорському Монастирі» являє собою спробу того, що нині називається «Некрополь».

У статті «Спогад про міста Пересопницю і Дубровиці та про Князів, що ними володіли» викладено істо­рію цих знаменитих населених пунктів. Пересопниця, наприклад, знаменита тим, що тут в 1556-1561 роках створено пам'ятку, яка сьогодні вважається нашою національною святинею: Пересопницьке євангеліє  перший переклад чотириєвангелія україн­ською мовою.

Упорядник запросив до участі в альманасі В.Бенедиктова, Ф.Глинку, В.Жуковського, В.Домбровського, які запропонува­ли йому до друку свої твори. Це були відомі письменники того часу, публікація їхніх творів піднесла престиж альманаху.

Перша книжка «Киевлянина» прикметна й тим, що в ній відбув­ся літературний дебют Пантелеймона Куліша. Він опублікував тут цикл «Малоросійські оповідання», що складався з двох творів  «Про те, від чого в містечку Воронежі пересох Пшевців ставок» і «Про те, що сталося з козаком Бурдюгом у Зелену неділю». Обидва оповідання являли собою художню єдність: вони були виконані в жанрі фольклорних оповідок з народних уст, торка­лися української демонології, мали моралізаторський характер, тобто були просто повчальними.

Перша книжка «Киевлянина» засвідчила, що М.Максимович мав намір видавати альманах науково-белетристичного характе­ру, зосередити його на історичній тематиці й залучити до його створення усіх відомих йому літераторів і науковців, переважно з України. Прагнення упорядника актуалізувати альманах зазнало поразки  найбільш гостра стаття М.Максимовича «Сказання про Коліївщину» була заборонена цензурою, а автору довелося давати з приводу неї пояснення міністру освіти С.С.Уварову.

Через свою здебільшого наукову проблематику перша книга альманаху «Киевлянин», зібравши позитивні відгуки в критиці, все ж не мала широкого попиту серед читачів, принесла матеріальні збитки друкарні і упоряднику. Але це не зупинило його.

Друга книга «Киевлянина» була гідним продовженням розпо­чатої справи. Крім віршів О.Хомякова, О.Подолинського, нарису В.Домбровського «Луцьк», кістяк книги складали вже добре відомі автори.

Повість «Огненний змій» опублікував тут П.Куліш.

Надіслав на прохання М.Максимовича твір і Г.Квітка. Він називався «Добрий пан» і відповідав звичному для пізнього Г.Квітки духові просвітницького реалізму.

Два нариси  «Видубицький монастир» і «Про мона­стир Гнилецький»  розповідали про найважливіші прикиївські монастирі: коли засновані, якими землями володіли, як будували стосунки з владою.

Великий інтерес становила стаття «Топографічні замітки “Киевлянина”», у якій М.Максимович встановлював сучас­не місцезнаходження відомих з Початкового літопису топонімів: села Предславина, Турової Божниці, Вітичевого холма, Копиревого кінця. На завершення статті М. Максимович навів латинські вірші Феофана Прокоповича з описом місця розташування Киє­ва.

Неперехідне значення мала стаття М. Максимовича «Про вірші червоноруські»  один з небагатьох перших паростків української літературної критики.

Важливою була й праця М.Максимовича «Про пра­вопис малоросійської мови. Лист до Основ'яненка», що являла собою першу наукову спробу розв'язати винесену в за­головок статті проблему. Стаття написана у вигляді листа до Г.Квітки тому, що саме він неодноразово піднімав у пресі і в при­ватному листуванні з М. Максимовичем питання про потребу створити єдиний правопис для книг, що друкуються українською мовою. Стаття М. Максимовича стала важливим етапом в становленні української правописної системи, виносила на обговорення її важливі аспекти, пропонувала на актуальні пи­тання продуктивні відповіді, які пройшли перевірку часом і були використані науковцями в майбутньому.

Останні три історичні праці ММаксимовича  «Волинь до XI століття (Уривок)», «Родослівні записки “Киевлянина”» і «Про пам'ятки Луцького Хрестовоздвиженського Братства»  створені на різні теми, визначені в заголовках, але об'єднані спільним зав­данням: довести непольський характер тих земель українського Правобережжя, які ще півстоліття тому входили до складу Поль­ської Речі Посполитої.

З другої книжки «Киевлянина» цензура також зробила деякі вилучення: були зняті окремі строфи з вірша О.Хомякова «Киев», стаття М.Надєждіна «Палладій Роговський, перший російський лікар». Цікаво, що в Петербурзі ці автори змогли провести свої твори через цензуру і згодом вони були опубліковані  стаття М. Надєждіна, наприклад, у журналі «Сын отечества» ще того ж 1841 року.

Попри це друга книга закріпила успіх «Киевлянина» і позна­чила тенденцію до перетворення його на часопис. Але цей задум не здійснився: М.Максимович захворів, переїхав на постійне мешкання до свого маєтку.

Третю книгу альманаху він збирався видати в 1846 році, замисливши водночас журнал з паралельним накладом усіма слов'янськими мовами, який би стояв на програмових засадах Кирило-Мефодіївського братства. Але посилення політичної реакції в Росії, розгром Кирило-Мефодіївського братства та товариства петрашевців спара­лізували діяльність М.Максимовича. Третю книгу «Киевлянина» йому вдалося видати лише через дев'ять років після другої, і не в Києві, а в Москві.

Упорядник розділив третій том на дві частини: наукової прози і віршів.

Другий відділ представляв твори І.Аксакова, М.Язико­ва, Ф.Глинки, Ф.Тютчева, О.Растопчиної, К.Павлової, тобто авторів, аж ніяк не пов'язаних з Україною. Їхні твори виразно засвідчили слов'янофільські симпатії М.Максимовича, що поси­лилися в цей час.

Розширився й склад наукового відділу, у якому виступили ві­домі російські історики того часу: С.М.Соловйов (нарис «Вели­ка княгиня Ольга», с. 51-65), М.П.Погодін (нарис «Про росій­ську торгівлю в удільному періоді», с. 68-81), кн. М.О.Оболенський («Про дві найдавніші святині Києва: мощі св. Климента і хрест великої княгині Ольги», с. 139-150), І.Д.Бєляєв («Великий князь Михайло Чернігівський», с. 82-116), В.Ф.Домбровський («Про Кременецький замок», с. 39-44), П.М.Дешко («Про Карпатську Русь», с. 19-31 і «Запис Анни Гойської на монастир Почаївський 1597 року», с. 32-38).

Якщо ці автори подали в основному по одній статті, то упорядник  декілька: «Переяславські сказання», «Про місто Степан», «Книжкова старовина південноросійська», «Сказання про гетьмана Петра Сагай­дачного», «Про побудову й висвячення Київської церкви св. Георгія» та ін.

Третя книга «Киевлянина» в науково-історичному відділі була представлена цікавими людинознавчими матеріалами.

У цілому ж три книги альманаху «Киевлянин» відіграли ви­датну роль у становленні української журналістики, особливо в Києві; послужили справі пробудження українських авторів, ак­тивізували інтерес до української історії, літератури, мови. Альманах згуртував наукові й мистецькі сили навколо тво­рення української літератури й науки, але несприятлива політична ситуація і стан здоров'я упорядника не дозволили перетворити «Киевлянин» на повноцінне періодичне видання.

До даного видавничого проекту М.Максимовича прилягає віддалений у часі і відмінний за методом упорядкування другий його альманах «Украинец», перша книжка якого вийшла в Москві 1859, а друга  в Києві 1864 року. У власному розумінні слова ці книжки вже не були альманахами, а лише збірниками творів самого упорядника.

Перша книжка, видана в друкарні Каткова, містила велику добірку віршованих перекладів українською мовою Давидових псалмів з Біблії, а також український переклад «Слова о полку Ігоревім» з передмовою й супровідними увагами; проза була пред­ставлена подорожніми нотатками про Полтаву й Золотоношу; завершувала книжку праця «Листи про Богдана Хмельницького до М.П.Погодіна». Літературні твори друкува­лися в збірнику українською, а наукові російською мовами.

Друга книга мала назву «Украинец 1864 года». М.Максимович надрукував тут чотири невеликі наукові статті: «Дещо про землю Київську», «Замітка про землю Волинську», «Про литовського гетьмана князя Острозького» та «Сказання про Межигорський монастир». Без підпису були надруковані чотири вірші, стилізовані під усну народну пісенну творчість.

Друга книга збірника «Украинец» засвідчила, на жаль, вичер­пання організаторського потенціалу упорядника й автора. Він прагнув створити щось на зразок персонального періодичного видання, але для цього йому забракло сил, здоров'я й коштів. Журналістський досвід М.Максимовича дав швидше негативний результат: засвідчив неможливість існування персонального нау­кового періодичного видання, присвяченого проблемам стародав­ньої історії, коли суспільство тягнулося до політичне актуальної, публіцистичної інформації. Цю ідею через десятиліття зреалізу­вав Ф.Достоєвський, розпочавши в 1873 році серію публіци­стичних виступів у журналі «Гражданин» під рубрикою «Дневник писателя», а з 1876 року видаючи під цією назвою свій персональний журнал.

«Южный сборник» А.Метлинського.

Цей альманах був останнім проявом діяльності Харківської школи романтиків. Видавцем альманаху виступив Амвросій Лук'янович Метлинський. На час виходу альманаху він був професором російської сло­весності Харківського університету.

В українській культурі А.Метлинський відомий не лише як упорядник «Южного русского сборника», але ще й як видавець книжки Л.Боровиковського «Байки і прибаютки», яку видав у Ки­єві 1852 року зі своєю передмовою, та фольклорним збірником «Народные южнорусские песни», що вийшли в Києві 1854 року.

Видання «Южного русского сборника» в 1848 році слід роз­глядати як подвиг А.Метлинського. Після розправи російського царизму з учасниками Кирило-Мефодіївського братства та реакцією єдиним видатним явищем цього періоду є «Южный русский сборник».

Альманах складався з п'яти частин, які продавалися як окремо, так і переплетені в одну книжку. Це було, власне, п'ять книжок, зібраних під одну обкладинку. Кожна книжка містила великий літературний твір, що й уможливлювало її окреме самостійне існування.

«Южный русский сборник» став видатним явищем в українській культурі. Це була товста українська книж­ка, що демонструвала рух української літератури до серйозних тем, стильового вдосконалення, нової культури видання. Альма­нах закріпив потяг до спеціалізації, він не містив фольклорних записів, наукових статей, джерел з історії, а мав виключно літера­турний характер, будувався як художня книжка для читання з не­величкими довідками про авторів. Він мав якоюсь мірою підсум­ковий характер, був покликаний зберегти для нащадків твори тих письменників, яких уже не було між живими і самі вони вже не могли потурбуватися про опублікування свого доробку. З усіх боків альманах свідчив про зрілість української літератури і був фактом самого її існування.