2.2. Геополітичні теорії міжвоєнного періоду.

У період Першої світової війни та у міжвоєнний період теоретичним геополітичними дослідженнями займалися такі відомі вчені як М.Грушевський, С.Рудницький, Ю.Липа, а в УРСР – А.Синявський. їхні положення по суті, були першими геополітичними концепціями в українській політичній думці.

Геополітична спадщина М.Грушевського, С.Рудницького, Ю.Липи піднесла українську геополітичну науку на якісно вищий рівень розвитку.

Україна, на думку М.Грушевського, повинна відмовитись від старих шляхів, - як московського, яким Україну силоміць “волікли” московські правителі; так і від “протоптаних слідів буржуазних держав Заходу”, - для Неї необхідним має бути власний розвиток, власним шляхом. Вчений виступає з ідеєю Світової федерації країн, першим кроком до якої має бути об’єднання країв, пов’язаних географічно, економічно і культурно. Таким першим кроком він вважав створення “економічного й культурного сотрудництва, кооперації народів Чорного моря” [4; с.151]. Оскільки Чорне море об’єднує краї з різними географічними і економічними умовами, які можуть доповнювати один одного. Таке об’єднання могло б стати інтегруючим чинником для Світової федерації, в якій Україна займала б одне з визначальних місць..

Основні геополітичні ідеї визначного українського географа, академіка Степана Рудницького (1877-1937) були окреслені у працях з досліджень політичної географії, таких як “Чому ми хочемо самостійної України”, “Україна і українці”, “Українська справа зі становища політичної географії”, “До основ українського націоналізму”, “Галичина та соборна Україна”. Це було обґрунтування геополітичної сутності України. С.Рудницький вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Національну територію він вважав головною основою нації. Через праці С.Рудницького проходить ідея пріоритетності національного принципу під час формування держав нової Європи, якого не сприймали багато європейських політиків: “Саме національна держава є метою, до якої прагне історичний розвиток ХХстоліття” [17; с.131]. Він наголошував, подаючи багато фактів, на тимчасовості багатонаціональних імперій, передбачає їхній майбутній розпад [26; с.33].

Таким чином, академік С.Рудницький обґрунтував геополітичне бачення загородження і становлення самостійної суверенної Української держави. Він здійснив геополітичний вивід прав України.

Новим етапом у формуванні української геополітичної думки стали праці політолога і поета Юрія Липи (1900-1944). Вихід у світ фундаментальної праці Ю.Липи “Призначення України” виявив потребу витворення ідеології державної стратегії України, що мала бути реалізована після здобуття незалежности [22; с.61]. Для вивчення Чорноморської проблематики та розробки стратегії української політики передбачалося створення науково-дослідної установи, якою пізніше став Чорноморський інститут. На думку Ю.Липи, Український Чорноморський інститут мав займатися, крім теоретично-дослідницької діяльності, політично-організаційною у напрямку об’єднання причорноморських народів в єдиному державному утворенні.

Ю.Липа розумів, що доки сильна Росія, доти неможливе існування самостійної України. Дальшим обґрунтуванням цих ідей стали праці “Чорноморська доктрина” (1940) та “Розподіл Росії” (1941). Фактично ця трилогія (включно з “Призначенням України”) є основою у викладенні геополітичних досліджень і міркувань Ю.Липи. Аналізуючи географічні особливості власне Росії, він доходить до висновку, що за умов демократичного, політичного устрою та вільного розвитку виробництва і економічних зв’язків від Росії почнуть відходити території поза її європейською частиною [18; с.88]. Проблема розподілу Росії, на думку Ю.Липи є лише справою часу. Демократичне майбутнє Росії можливе лише за умови, коли вона не буде витрачати всі зусилля нації на утримування в покорі інших. Лейтмотивом праць є заклик до готовності українства організаційно оформити свою державність. .

У своїх дослідженнях української економіки А.Синявський особливу увагу звертав на країни Причорномор’я і східного Середземномор’я: “Територія України, йдучи з півночі на південь, уявляє собою міст до Близького Сходу, з’єднаний найдешевшими – водяними шляхами: річними та морським” [19; с.192]. Він обґрунтовує доцільність співпраці України із країнами Близького Сходу, оскільки, попри вигідні географічні умови, цей край також є ринком збуту українських товарів. Він вважає, що різний рівень економічного розвитку та певна “диференціація господарств” держав Близького Сходу та України є підставою для розвитку економічних відносин, а також доцільним було б створення певного економічного союзу України з державами Близького Сходу: “Україна є . частиною території земної кулі, що може скласти певний економічний комплекс з країнами Близького Сходу на засадах найбільш економічно доцільного розподілу праці й обміну продукцією” [19; с.196]. Розвиток економічних відносин із цим регіоном для України є більш вигідним, ніж із країнами Західної Європи, які знаходяться на вищому рівні економічного розвитку і тому потребують лише української сировини, а не готової продукції, що, звичайно, не є вигідним для української економіки.

Положення вченого можуть мати велике значення для розробки стратегії української геоекономіки із врахуванням, як геополітичних факторів, так і економічних. Безумовно, А.Синявський своїми дослідженнями значно посилив українську геополітичну думку міжвоєнного періоду.