191

Історія відкриття і створення антибіотиків

Історично першим хіміотерапевтичним засобом був хінін, відкритий індіанцями Південної Америки ще до нашої ери, який використовувався для лікування малярії. Далі довгий час повідомлялося лише про явища антагонізму між різними групами мікроорганізмів. Ці повідомлення не супроводжувалися виділенням антибіотичних речовин у чистому вигляді. Так, в 1871 р. російський терапевт і громадський діяч В. А. Манасеїн, а в 1872 р. російський дерматолог А. Г. Полотебнов показали, що гриби роду Penicillium здатні затримувати in vivo ріст збудників ряду шкірних захворювань.

1871-1872 р.р. Д. Лістер провів серію дослідів, в яких також показав здатність Penicillium пригнічувати ріст бактерій. Він намагався використовувати результати своїх спостережень у клінічній практиці. 1875 р. англійський біолог Т. Хекслі також спостерігав антибіотичний ефект пеніцілліума. 1877 р. Л. Пастер і С. Джеберт повідомили, що аеробні бактерії пригнічують ріст Bacillus anthracis. 1894 р. І. І. Мечников писав про можливість використання деяких сапрофітних бактерій у боротьбі з патогенними мікроорганізмами.

У 1896 р. Б. Гозіо з культуральної рідини Penicillium brevicompactum виділив кристалічну речовину – мікофенолову кислоту, що пригнічувала ріст збудника сибірської виразки. 1899 Р. Еммеріх і О. Лоу повідомили про антибіотичну речовину, що утворюється Pseudomonas pyocyanea (P. aeruginosa) і назвали його піоціаназою. Її використовували як препарат, що складається із суміші антибіотиків, для місцевої антисептики. 1910-1913 р.р. О. Блек і У. Альсберг виділили з гриба р. Penicillium пеніцилову кислоту, що виявляла антимікробні властивості. Однак, ці відкриття не отримали подальшого розвитку.

У 1929 А. Флемінг відкрив пеніцилін. У очищеному кристалічному вигляді він отриманий в 1940 р. Б. Чейном. У 1937 М. Вельш відкрив перший антибіотик стрептоміцетного походження – актиноміцин. 1939 М. А. Красильников і А. І. Кореняко – міцетин, Р. Дюбо – тіротрицин. Подальше вивчення антибіотичної активності мікробних метаболітів йшло стрімкими темпами і до 1986 р. було відомо вже майже 8000 антибіотиків, На теперішній час їх налічується за даними різних авторів від 16 до 20 тис. Однак тільки близько 200 антибіотиків використовується в медичній практиці. Більшість відкритих антибіотиків не застосовується через їх високу токсичність, інактивацію в організмі тощо.

Паралельно з вивченням антибіотичної активності продуктів життєдіяльності мікроорганізмів проводилися спроби створення синтетичних антимікробних сполук. Перший препарат такого типу був отриманий П. Ерліхом у 1909 р. Він представляв собою похідне миш'яку, використовувався для лікування сифілісу і був названий сальварсаном. До Ерліха миш'як для боротьби з сифілісом намагався застосовувати німецький лікар Парацельс (16 століття), проте його досліди не увінчалися успіхом і аж до робіт Ерліха цією проблемою ніхто не займався.

У 30-ті роки ХХ ст. були отримані сульфаніламіди. Найбільш активним на той час препаратом була пронтозил, або червоний стрептоцид, ефективний при важких стрептококових інфекціях. Цю його властивість відкрито Г. Домагком в 1934 р. У 1937 р. в СРСР був синтезований сульфідин, близький за хімічною природою та активністю до пронтозилу. Пізніше були отримані більш активні сполуки цього ряду: норсульфазол, етазол, фталазол. Відкриття сульфаніламідних препаратів та їх впровадження в медичну практику зіграло істотну роль у боротьбі з важкими інфекціями (сепсис, менінгіт, пневмонія, бешихове запалення, гонорея і ін.). 1944 Додд та Штільман повідомили про наявність антибактеріальних властивостей у нітрофуранів. Найбільш ефективним був нітрофурантоїн, що застосовувався для лікування захворювань сечовивідних шляхів. Великий внесок у розвиток науки про антибіотики внесли радянські вчені З. В. Єрмольєва, Г. Ф. Гаузе, Н. А. Красильников, В. М. Шапошников, Х. Х. Планельес, А. С. Хохлов, А. Б. Силаєв, В. А. Шорін, С. М. Навашин та ін.