Культура

Джерела VIII ст. свідчать про існування у полабських слов’ян сталих надплемінних форм об’єднання, в межах яких указуються назви дрібних племен і родів. У наступний період процес оформлення великих племінних союзів сягнув завершальної стадії: сильні й багаті племена підпорядкували слабших сусідів і домінували в заснованих ними військово-територіальних союзах.

Згідно з повідомленням історичних джерел, на території полабських племен було чимало міст. Хоча це були скоріше не міста, а укріплені городища, що виступали як центри територіальних громад, де проводилися народні збори й містилися культові споруди. Для полабських слов’ян IX – X ст. була характерною сусідська община. Кожний рід, шляхом жеребкування, отримував певний земельний наділ, мав власні засоби праці, користувався общинними угіддями.

Основу господарства становило рільництво, слов’яни вирощували як зернові, так і технічні культури. Високого рівня розвитку сягнуло тваринництво, садівництво та городництво. Найбільших успіхів полабські ремісники досягли в обробці заліза.

Полабські слов’яни сповідували поганство, що тривалий час залишалося символом їх незалежності. Основою плем’яної етнічної самосвідомості і, зрозуміло, патріотизму цих слов’ян була етнічна релігія, що спиралася на культ місцевих язичницьких Богів (у хроніці Гельмольда – “Боги тієї землі”), а також на рідні святилища і касту авторитетних жерців. Висока повага до жерців у суспільстві, в усіх сферах життя, їхня організаторська роль у житті народу сприяли стабільності і стійкості етнічних культів упродовж досить тривалого часу. У свідомості полабських слов’ян конфесійна та етнічна належність були взаємозумовленими. Християнство полаби сприймали як релігію своїх ворогів - франків і германців, а війни з ними пояснювали як боротьбу місцевих плем’яних Богів з “німецьким Богом”. Тому їхні часті військові сутички з германськими племенами не тільки були головною перешкодою для християнської місіонерської діяльності, а й навпаки – зміцнювали плем’яні культи полабських слов’ян.

Причини своїх нещасть, важких матеріальних податків і засилля німецьких маркграфів полабські слов’яни вбачали саме в духовній зраді своїх Богів. Через це в Північному Полаб’ї вже в 983 р. прокотилася хвиля слов’янських повстань проти німецько-християнської експансії. Повстанці зруйнували єпископські резиденції у Хафельберзі, Бранденбурзі, Ольденбурзі, Гамбурзі, де «спалили і зруйнували дощенту всі церкви, не лишивши по той бік Лаби і сліду християнства» (Адам Бременський). У 1004 р. єпископ Бруно писав: «Нестримне плем’я язичників-лютичів скинуло з себе іго християнства і поспішило вслід інших (читаймо – “своїх”) Богів, яким заблудженням воно страждає й досі”. Так само негативно ставився до етнічних Богів Тітмар, він писав: «Замість Христа... віднині шануються різноманітні культи бісівської єресі».

Успіх цих релігійних повстань ще більше зміцнив плем’яні культи в ХІ ст. і утвердив етнічну свідомість північно-полабських слов’ян. Зросла роль жерців. У лютичів центром політичного плем’яного об’єднання стало святилище Сварожича в Радогощі (або Ретрі). У першій половині ХІ ст. язичницький плем’яний союз лютичів був ще значною військовою силою. Часто за його допомогою зверталися правителі Чехії, Польщі (та й сам імператор), які ворогували між собою. Старий Любек став єдиним опорним пунктом християнства в Полаб’ї.

Встановлені християнські єпархії засуджували язичників до страти за порушення ними християнських норм життя. Наприклад, Карл Великий у так званому “Саксонському Капітулярії” встановив жорстокі правила покарання для завойованих слов’ян: “Того, хто з неповаги до християнської віри порушить піст святої п’ятдесятниці, поївши м’яса, – буде покарано смертю... Того, хто спалить за язичницьким обрядом тіло померлого і спалить на попіл його кості, – буде страчений на смерть. Того, хто з племені саксонського буде надалі ухилятися від хрищення, не з’явиться для здійснення над ним цього таїнства, бажаючи лишатися в язичницькій вірі, – буде скарано на смерть”.

Саксон Граматик повідомив про чотири спроби підкорення непокірних язичників (1136, 1159, 1166, 1168 рр.), з яких удалася лише четверта, керована архієпископом Абсальоном

Державний процес у полабських слов’ян відбувався повільно. На розвиток суспільних відносин негативно впливала зовнішня загроза, а також багато в чому залежав від інтенсивності міжплемінних відносин і стосунків із західними сусідами: германцями, саксами, данцями та іншими.

Тривала боротьба за право на існування проти німецької експансії виснажила сили полабських слов’ян. Нескінченні війни призвели до загибелі людей та самобутньої слов’янської культури. Після остаточного підкорення місцевої людності й загарбання її земель швидкими темпами відбувається колонізація, понімечення і асиміляція полабських слов’ян.

Словінці

С ловінці — західнослов'янський народ, що жив у межах нинішнього західнопоморського воєводства Польщі. Словінці належали колись до великої мовної спільноти померанців, яку творили так само, як і кашуби, оселившись у Західній Пруссії і сягаючи від Затоки Щецінської до Маклембурзької Вілеци. Свій край називали "Поморський", а говорили "кашубською" (не словінською). Адже первинно Передпомор'я (Vorpommern) і Західне Помор’я носило назву Кашубії ("Cassubia"), і лише в XV—XVI ст. поняття кашубії "прилипло" до північних територій сьогоднішнього Східного Помор’я. Загалом головний ареал розселення словінців розташовувався між містами Слупськ і Леба. Ця назва не була вживана серед самих словінців. Послуговувалися говором словінським, що входить, до складу північнокашубського діалекту кашубської мови (поморської). Самі себе називали надлебськими кашубами (Lebakaschuben). Славіст і філолог А. Гільфердінг розділив все кашубське населення на три групи: кабатів, словінців і кашубів поморських (померанських). Реформація призвела до поділу кашубів на протестантів (пізніших словінців) і католиків. Цей факт, а також різна історична доля були причинами утворення особливої культурної і мовної єдності і швидкої германізації словінців. До початку минулого століття збереглися тільки невеликі їх групи в декількох селах, а мова була "відсунута" на узбережжя, де і проіснувала до нашого часу. Після Другої світової війни на цій території залишилося лише декілька осіб, що знали деякі слова на місцевому наріччі, наприклад, назви рибальського приладдя і знарядь вилову чи населених пунктів.

Історія

У краї словінців, тобто Серединному Помор’ю (Hinterpommern), була християнізація була проведена вже в XIII ст. єпископом Oттона з Бамберга. Від часу смерті останнього князя поморського, Богуслава XIV (1580-1637) тут панували шведи. У 1648 р. (Вестфальський мир) край був перейнятий Бранденбургом. Внаслідок реформації в XVI ст. все населення Помор’я прийняло лютеранську віру; на словінському діалекті місцеві пастори відправляли проповіді. Однак експансія німецької мови спричиняла, особливо в XVIII—XIX ст., стискання дальності словінського діалекту на території польських парафій. Останні словінські і кашубські проповіді були в XIX ст., в т.ч. в Smołdzinie (1832), Gardnie (1845), Łebie (1850), Charbrowie (1871), Cecenowie (1876), Główczycach (1886). На сторінках релігійних книг пережала мова, якою послуговувалися в костелах словінці (напр. "Духовні пісні D. Мартіна Лютера та інших набожних мужів" Симона Крофейя з 1586 р.).

Ще в 1939 р. у Клуках проживало близько 700 словінців, у тому числі 32 рибалки, що займалися рибальством в озерах і прибережних морських водах. Після Другої світової війни, внаслідок помилкової політики влади і численних конфліктів з переселенцями, що приїжджали в села, кількість автохтонного населення падало з року в рік. Після 1945 р. словінці, що вважалися німцями (тобто заселяли перед війною німецькі землі і послуговувалися мовою з численними запозиченнями з німецької), були переслідувані. Багатьох з них було вимушено до еміграції до Німеччини. Значна кількість опинилася у переселенському таборі в кварталі Гамбурга, Фінкенвердер; пізніше оселились у кількох сусідніх кварталах міста і ближніх селах. Ні всі однак були виселені; завдяки різним процедурам вдалося затримати міграцію населення з села Клюки — близько 100 осіб, однак загалом вони емігрували до Німеччини в 1970-х рр. Таким чином, 1950 р. в селі залишилося 150 словінців, а в 1974 р. їх проживало вже тільки п'ять. У 1992 р. у Клуках ще залишалися дві словінки похилого віку. Одночасно із скороченням кількості словінців тривав процес зникнення слідів їхньої матеріальної культури.

Словінські села були переважно рибальськими, а до традиційних ремесел належало плетіння сіток, вишивка, деревообробка, полювання і бджільництво. У кінці XIX ст. поширилося землеробство і городництво. З другої половини того ж століття в цих районах почався видобуток торфу, який використовувався як паливо, менш якісні сорти — як підстилки в хліву.

Словінська мова

Словінська мова — західнослов'янський ідіом лехитської підгрупи, що вимерла у XX ст., була близько спорідненою з кашубською. Одні автори розглядають його як самостійну мову, інші — як діалект кашубської або (ті, що не виділяють у свою чергу кашубську) як діалект польської. Трапляється вживання терміну "поморська (померанська) мова", яка об'єднує кашубську і словінську.

Історія

У XVII — XIX ст. словінську мову/діалект використовували навіть у церковних проповідях, але після об'єднання Німеччини в 1871 р. вона почала остаточно витіснятися німецькою. На початок XX ст. залишалося не більше, ніж декілька сотень носіїв, причому усі говорили і німецькою.

Після 1945 словінці-протестанти (з XVI ст.), що розмовляють вже загалом німецькою мовою, — розглядалися урядом Польщі як німці і були здебільшого вигнані в Німеччину або потім виїхали з Польщі за власним бажанням, оселившись у ФРН (багато хто в районі Гамбурга). Там вони остаточно асимілювалися. Деякі люди похилого віку, що залишилися в Польщі, ще в 1950-ті роки пам'ятали окремі словінські слова.

Мовна характеристика й особливості

У словінські мові/діалекті, як і в кашубській, був особливий рефлекс поєднань з плавними *TorT, що давав TarT: varna 'ворона' (пор. польск. wrona). Крім того, свистячі і [с] стали твердими (zäma 'зима' при польск. zima), місце наголосу в слові не фіксовано, помічено редукцію голосних, що не потрапляли під наголос.

Дослідження

Мовою словінського і кашубського населення зацікавився перший російський славіст Олександр Гільфердінг, який в 1857 р. видав у Петербурзі книжку "Залишки слов’ян на південному березі Балтійського моря". У свою чергу кашубський громадський діяч Флоріан Цейнова, повідомляючий етнічну роздробленість своїх земляків, опублікував кашубсько-словінський словник ("Skorb kaszebsko-słowjnskje mowe", 1866-68). До особливо цінних належать мовознавчі роботи німецького етнолога Фрідріха Лорентца (1870-1937), опубліковані німецькою, польською і російською мовами (в т.ч. "Slowinzisches Texte", Петербург 1905). Всі дослідники словінсько-кашубської мови і культури звертали увагу на факт відмирання цієї національності.

Близько ста років пізніше, в 1959 р. помер в Клюках останній мешканець, що вмів ще плавно говорити на словінському діалекті. Мова словінців ставала мертвою мовою; але спираючись на неї і німецьку мову повстав прекрасний діалект "plattdeutsch", який вживали ще старші мешканці Клюк в 50-60 рр.

Процес зникнення культури словінців був наслідком полишення ними своїх рідних місць, переселяючись за кордон. Зникали сліді їхньої матеріальної культури, особливо будинки і комплексні забудови. Наприклад, у 50-х роках протягом дуже короткого часу зникла село Клуки Чеминські. На початку 80-х подібна доля спіткала і Клуки Желеські. Найдовше комплекс забудов проіснував в Клуках Смолдзинських.

Словінський етнос в тій чи іншій мірі досліджували також Тадеуш Болдуан «Суспільна і політична доля словінців у Клюках в роках 1945-1975», Юзеф Леговський «Словничок говору словінського», Фрідгельм Гінце «Slovinzische Fischzugnamen von Garder See in Hinterpommern», Анна Поповська-Торбовська, Леон Роппель, Франц Тетцнер «Die Slovinzen und Lebakaschuben. Land und Leute, Haus und Hof, Sitten und Gebräche, Sprache und Literatur im östlichen Hinterpommern», Зенон Соберайський.

Серед істориків, етнографів і мовознавців триває суперечка про те, чи були словінці і кашуби окремими етнічними групами або набули культурних рис, що відрізняються з огляду на історичні умови й особливості місцевості. До того ж не з’ясовано і походження назви "словінці" — немає єдності в питанні про те, чи стосувалося воно конкретних етнічних груп або походило від назви місцевостей (наприклад, Славна), заселених слов'янами. С. Рамулт, як прибічник поділу етнічних груп на кашубів, кабатків і словінців, виводив їх походження від давніх слов'янських народів, що проживали на Помор'ї — від Вісли до Лаби, які були останніми представниками потужної колись поморської гілки.

З другої половини XIX ст. у науковій літературі і публіцистиці затвердилося використання цих найменувань, перейшли вони і до назв географічних, назв організацій, у канцелярських документи. Особливо це стосується понять "словінець" і "словінський". Приморські території дістали назву Словінського узбережжя, а розташований там національний парк — Словінського національного парку. У документах при оформленні польського громадянства жителям цих територій вписувалася національність "словінець", якої раніше не було.

Сучасний стан

Сьогодні про словінців можна говорити лише у минулому часі, проте залишилися об'єкти матеріальної культури — свідоцтво їхнього існування на поморській землі. Одне з небагатьох місць, у яких найдовше зберігалися реліквії матеріальної культури словінців, — село Клуки. Сприяло цьому його розташування серед боліт над озером Ледко і відсутність регулярної комунікації з місцевою адміністрацією.

У 60-ті рр. внаслідок масового виїзду місцевого населення в Німеччину виникла термінова потреба порятунку і збереження слідів перебування цього народу на польській землі. Етнографи усвідомлювали важливість і цінність пам'яток словінської культури. Багаторічні старання місцевих музейних працівників призвели до заснування в Клуках першого на Західному Помор'ї музею під відкритим небом — Музейного словінського комплексу. Первинно це був типовий для цього регіону комплекс, до складу якого входили: житловий будинок, три господарські будівлі, рибальський склад, рибальський човен і лебідка для витягування сітей. На початку 70-х рр. музей Середнього Помор'я в Слупську почав створювати Словінський скансен у Клуках, узявши під контроль землі і будівлі навкруги Музейного словінського комплексу. Передусім збирали пам'ятки матеріальної культури і найрізноманітніші документи. Особливо багато експонатів було зібрано музеєм у період масової еміграції автохтонного населення на початку 70-х рр. Ті, хто покидали село, самі приносили особисті речі і домашнє начиння. Хотіли, щоб пам'ять про них і їхніх предків збереглася для наступних поколінь. Територія, відведена під музей, — центр села, де раніше існувала забудова XVIII — XIX ст. (зі збереженими на своїх місцях трьома садибами). Музей займає близько 10 га землі з 20 об'єктами (7 хат, 7 хлівів, 2 сінника, 2 хлібних печі, склад для човнів, рибальське спорядження і курінь рибалки).

Можна стверджувати, що відтворення скансена в Клуках мало незаперечне значення в процесі ліквідації загрози забуття такої багатої і все ще таємничої культури словінців.