Л.В.Щигло Основи теорії та практики перекладу. Німецька мова

manchmal gemischt mit dem Geruch nach Kohl oder Bohnen, nach Gebratenem oder nach kochender Wäsche. Von den anderen Bewohnern des Hauses lernte ich nie mehr kennen als diese Gerüche, die Fußabtritte vor den Wohnungstüren und die Namensschilder unter den Klingelknöpfen. Ich erinnere mich nicht, im Treppenhaus jemals einem anderen Bewohner begegnet zu sein.

Ich erinnere mich auch nicht mehr, wie ich Frau Schmitz begrüßt habe. Vermutlich hatte ich mir zwei, drei Sätze über meine Krankheit, ihre Hilfe und meinen Dank zurechtgelegt und habe sie aufgesagt, Sie hat mich in die Küche geführt.

Die Küche war der größte Raum der Wohnung. In ihr standen Herd und Spüle, Badewanne und Badeofen, ein Tisch und zwei Stühle, ein Küchenschrank, ein Kleiderschrank und eine Couch. Über die Couch war eine rote Samtdecke gebreitet, die Küche hatte kein Fenster. Licht fiel durch die Scheiben der Tür, die auf den Balkon führte. Nicht viel Licht, hell war die Küche nur, wenn die Tür offenstand. Dann hörte man aus der Schreinerei im Hof das Kreischen der Säge und roch das Holz.

Zur Wohnung gehörte noch ein kleines und enges Wohnzimmer mit Anrichte, Tisch, vier Stühlen, Ohrensessel und einem Ofen. Dieses Zimmer wurde im Winter fast nie beheizt und auch im Sommer fast nie benutzt. Das Fenster ging zur Bahnhofstraße und der Blick auf das Gelände des ehemaligen Bahnhofs, das umgewühlt wurde und auf dem hier und da schon die Fundamente neuer Gerichtsund

Behördengebäude gelegt waren. Schließlich gehörte zur

Wohnung noch ein fensterloses Klo, wenn es im Klo stank, stank es auch im Gang.

Ich erinnere mich auch nicht mehr, was wir in der Küche geredet haben, Frau Schmitz bügelte; sie hatte eine Wolldecke und ein Leintuch über den Tisch gebreitet und nahm ein Wäschestück nach dem anderen aus dem Korb, bügelte es, faltete es und legte es auf den einen der beiden Stühle. Auf

dem anderen saß ich. Sie bügelte auch ihre Unterwäsche, und ich wollte nicht hinschauen, konnte aber auch nicht wegschauen. Sie trug eine ärmellose Kittelschürze, blau mit kleinen, blassen, roten Blüten. Sie hatte ihr schulterlanges, aschblondes Haar im Nacken mit einer Spange gefaßt, Ihre nackten Arme waren blaß. Die Handgriffe, mit denen sie das Bügeleisen aufnahm, führte und absetzte und dann die Wäschestücke zusammen weglegte, waren langsam und konzentriert, und ebenso langsam und konzentriert bewegte sie sich, bückte sich und richtete sich auf.

Über ihr damaliges Gesicht haben sich in meiner Erinnerung ihre späteren Gesichter gelegt. Wenn ich sie vor meine Augen rufe, wie sie damals war, dann stellt sie sich ohne

Gesicht ein. Ich muß es rekonstruieren. Hohe Stirn, hohe Backenknochen, blaßblaue Augen, volle, ohne Einbuchtung gleichmäßig geschwungene Lippen, kräftiges Kinn, ein großflächiges, herbes, frauliches Gesicht. Ich weiß, daß ich es schön fand. Aber ich sehe seine Schönheit nicht vor mir.

Читач. Частина 1 (переклад Л. Щигло)

Коли мені було п'ятнадцять років, я перехворів на жовтяницю. Хвороба почалася восени і закінчилася з настанням весни. Чим холоднішим і темнішим ставав старий рік, тим слабкішим робився я.

Тільки в новому році справа пішла на покращення. Січень був теплим, і моя мати стелила мені на балконі. Я бачив небо, сонце, хмари і чув, як грають у дворі діти. Якось не пізнього вечора в лютому я почув спів дрозда.

Мій перший після хвороби шлях вів мене з Блюменштрассе, де ми жили на третьому поверсі масивного, побудованого на рубежі століть будинку, на Банхофштрассе. Там одного понеділка в жовтні мене вирвало по дорозі зі школи додому. Уже кілька днів я відчував тоді таку слабість, якої не відчував ще ніколи в

житті. Кожен крок коштував мені зусиль. Коли я піднімався вдома або в школі по сходах, ноги ледь несли мене. Їсти мені теж не хотілося. Навіть коли я голодний сідав за стіл, в мені раптом піднімалась огида.

Вранці я прокидався з пересохлим ротом і з таким почуттям, ніби мої органи важким і недоречним вантажем лежать у моєму тулубі. Мені було соромно бути таким слабким. Мені було особливо соромно, коли мене вирвало. Цього зі мною в моєму житті теж ще ніколи не траплялося. Мій рот став наповнюватися, я спробував ковтнути, міцно стиснув губи, приклав до рота руку, але все вирвалося у мене з рота крізь пальці. Потім я притулився до стіни будинку, дивився на блювотиння біля моїх ніг і давився світлим слизом.

Жінка, яка взялася мені допомагати, робила це майже грубо. Вона взяла мене за руку і повела через темний під'їзд будинку в двір. Нагорі від вікна до вікна були натягнуті мотузки і на них висіла білизна. У дворі стояв стіс дров; у майстерні з відкритими дверима верещала пилка і летіла тирса. Поруч з дверима у дворі був кран з водою. Жінка повернула його, обмила спочатку мою руку і потім, зібравши в пригорщу долоні воду, плеснула мені її в обличчя. Я витер обличчя рушником.

–Візьми й-но іншого!

Поруч із краном стояли два відра, вона взяла одне і наповнила його. Я взяв і наповнив друге і пішов слідом за нею через прохід під'їзду. Вона широко розмахнулася, вода з шумом вихлюпнулася на тротуар і змила те, що з мене вийшло, в канавку стоку. Вона взяла відро, яке тримав я, і пустила ще один водяний потік по тротуару.

Потім вона випрямилася і побачила, що я плачу.

– Хлопчино, – сказала вона з подивом, – хлопчино ...

Вона пригорнула мене до себе. Я був ледь вищий за неї на зріст, відчував її груди на моїх грудях, відчував у

тісноті обійм свій поганий запах із рота і запах її свіжого поту і не знав, що мені робити з моїми руками. Я перестав плакати.

Вона запитала мене, де я живу, залишила відра в під'їзді і повела мене додому. Вона йшла поруч зі мною, несучи в одній руці мій портфель, а іншою підтримувала мене за лікоть. Від Банхофштрассе до Блюменштрассе йти недалеко. Вона йшла швидко і рішучо, це полегшувало мені завдання не відставати від неї. Перед нашим будинком вона попрощалася.

В той же день моя мати викликала лікаря, який поставив діагноз: жовтяниця. Пізніше я розповів їй про ту жінку. Не думаю, що я потім коли-небудь пішов би до неї з власного бажання. Але моя мати вважала цілком природним те, що я, як тільки зможу, куплю цій жінці букет квітів, відрекомендуюся їй і подякую за все. Так наприкінці лютого я пішов на Банхофштрассе.

Того будинку на Банхофштрассе сьогодні більше немає. Я не знаю, коли і навіщо його знесли. Ось вже багато років я не був у своєму рідному місті. Новий будинок, побудований у сімдесятих або вісімдесятих роках, має п'ять поверхів і велику прибудовану мансарду, він відхиляє своєю конструкцією еркери і балкони і покритий гладко-світлим шаром штукатурки. Безліч дзвінків вказує на наявність у ньому безлічі маленьких компактних квартир. Квартир, в які люди в'їжджають і з яких вони виїжджають так само, як беруть напрокат машину і потім залишають її. На першому поверсі там зараз комп'ютерний магазин; до цього там був господарсько-косметичний магазин, продуктовий магазин та відеотека.

У старому будинку було чотири поверхи: перший, складений з відшліфованих алмазом силікатних квадратів, і над ним три поверхи добротної цегляної кладки з

еркерами, балконами і віконними обрамленнями з пісковику. На перший поверх і на сходову клітку вело кілька сходинок, ширших знизу і вужчих догори, схоплених по обидва боки стінами, до яких були прикріплені залізні перила, що закручувалися внизу, як панцир у равлика. З боків від дверей стояли колони, і з кутів епістилю на Банхофштрассе дивилися два лева: один

– наліво, другий – направо. Під'їзд, через який жінка підвела мене тоді до крана, був боковим.

Уже в ранньому дитинстві я помітив цей будинок. Він панував над усім рядом будівель вулиці. Я думав, що якщо він раптом ще більше стане вшир і стане у тяжчим, то сусіднім будинкам доведеться зрушитися у бік і поступитися йому місцем. Я уявляв собі всередині його сходи, оздоблені штукатуркою, прикрашені дзеркалами і доріжкою зі східним візерунком, яку тримали на сходинках до блиску відполіровані рейки з жовтої міді. Я очікував, що в цьому панському будинку житимуть такі ж люди-пани. Але оскільки будинок від часу і від диму, проїжджаючих повз паровозів став темним, то я і мешканців-панів уявляв собі похмурими, якимись химерними, можливо, глухими або німими, горбатими або кульгавими.

У більш пізні роки я раз по раз бачив цей будинок увісні. Усі сни були схожими – варіації одного сну і однієї теми. Я йду по незнайомому мосту і бачу будинок. Він стоїть в ряду будинків у кварталі, якого я не знаю. Я йду далі, збитий з пантелику, тому що знаю будинок, але не знаю міського кварталу. Потім я згадую, що будинок той я вже бачив раніше. При цьому я думаю не про Банхофштрассе в моєму рідному місті, а про інше місто або іншу країну. Скажімо, увісні я йду по Риму, бачу там будинок і згадую, що вже бачив його в Берні. Цей пережитий увісні спогад мене заспокоює; знову побачити

будинок в іншому оточенні здається мені не більш дивним, ніж випадково побачитися знову зі старим приятелем у незнайомому місці. Я повертаюся, повертаюся назад до будинку і йду по сходах нагору. Я хочу увійти. Я повертаю ручку дверей.

Якщо я бачу будинок де-небудь за містом, то тоді сон триває довше або ж я можу потім краще згадати його подробиці. Я їду на машині. По праву руку від себе я бачу будинок і їду далі, спершу тільки спантеличений тим, що будинок, місце якому очевидно на міській вулиці, раптом стоїть у відкритому полі. Потім мені приходить на думку, що я вже бачив його, і це подвійно збиває мене з пантелику. Коли я згадую, де я вже його зустрічав, я повертаю і їду назад. Дорога в моєму сні завжди безлюдна; верещачи шинами, я без перешкод розвертаюся і на великій швидкості їду назад. Я боюся, що спізнюся, і їду швидше. Потім я бачу його. Він оточений полями – рапсовими, житніми або виноградними в Пфальці, лавандовими – в Провансі. Місцевість рівнинна, інколи злегка горбиста. Дерев немає. День зовсім ясний, світить сонце, повітря сіпається і дорога блищить від спеки. Брандмауери надають будинку виду чогось відрізаного, недовершеного. Це могли б бути і брандмауери якогонебудь іншого будинку. Будинок не є таким похмурим, як на Банхофштрассе. Але вікна в ньому зовсім запилені і не дають нічого побачити у внутрішніх приміщеннях, навіть завіс. Будинок сліпий.

Я зупиняюся в кінці дороги і йду через неї до під'їзду. Нікого не видно, нічого не чути, ні далекого шуму мотора, ні вітру, ні птаха. Світ мертвий. Я піднімаюся сходами нагору і тисну на дзвінок. Але двері я не відкриваю. Я прокидаюся і знаю тільки, що поклав палець на кнопку дзвінка і натиснув на неї. Потім у моїй пам'яті спливає весь сон, а також те, що він вже снився мені раніше.

Імені тієї жінки я не знав. З букетом квітів у руці я нерішуче стояв внизу перед дверима і дзвінками. Найбільш охоче я пішов би назад. Але тут із будинку вийшов чоловік, запитав мене, до кого я прийшов, і відіслав мене до фрау Шмітц на четвертий поверх.

Ні штукатурного оздоблення, ні дзеркал, ні доріжки. Якою б непомітною, несумісною з розкішшю фасаду красою не володіла сходова клітка спочатку, зараз ця краса давно щезла. Червона фарба на сходах була посередині стерта, тиснений зелений лінолеум, приклеєний поруч зі сходами на стіні до рівня плечей, був обшарпаний,

ітам, де у поручнів бракувало поперечних планок, були накручені мотузки. Пахло якимись мийними засобами. Не виключено, що все це я відмітив лише пізніше. Там завжди було однаково бідно і однаково чисто і завжди стояв один і той самий запах якогось мийного засобу, перемішаний іноді із запахами капусти або бобів, смажених харчів або кип'яченої білизни. Про інших мешканців будинку я за весь час так і не дізнався нічого, окрім цих запахів, шуму ніг, які витирали перед дверима, і табличок з прізвищами під кнопками дзвінків. Не пам'ятаю, щоб на сходах я колинебудь зустрівся з одним із мешканців.

Ятакож вже не пам'ятаю більше, як я привітався з фрау Шмітц. Ймовірно, я підготував дві-три фрази про те, як вона тоді допомогла мені, про те, як я хворів, якісь слова подяки і виголосив їх перед нею. Вона повела мене на кухню.

Кухня була найбільшим приміщенням у квартирі. У ній знаходилися плита і мийка, ванна і ванна колонка, стіл

ідва стільці, кухонна шафа, шафа для одягу та кушетка. Кушетка була накрита червоним оксамитовим покривалом. У кухні не було вікон. Світло в неї падало крізь скло дверей, які вели на балкон. Напівтемряви від цього не меншало – світло в кухні робилося лише тоді, коли двері

були відчинені. Тоді зі столярної майстерні у дворі було чути пронизливий вереск пилки і в кухні було чути запах деревини.

У квартирі ще була маленька і тісна кімнатка з сервантом, столом, чотирма стільцями, високим кріслом і грубкою. Ця кімната взимку майже ніколи не опалювалася і навіть влітку нею майже ніколи не користувалися. Вікно виходило на Банхофштрассе, і з нього відкривався вид на територію колишнього вокзалу, яка була перекопана вздовж і поперек і на якій у кількох місцях уже був закладений фундамент нових судово-адміністративних будівель. І, нарешті, в квартирі був ще туалет без вікон. Коли смерділо в туалеті, то смерділо і по всьому коридору.

Не пам'ятаю я більше вже й того, про що ми говорили на кухні. Фрау Шмітц прасувала; розстеливши на столі вовняну ковдру і простирадло, вона діставала з кошика одну за одною якусь річ із білизни, прасувала її, складала і клала в стопку на один із двох стільців. На другому сидів я. Вона гладила також і свою нижню білизну, і я не хотів на неї дивитися, але і не міг дивитися убік. На ній був домашній халат без рукавів, блакитний, з маленькими, блякло-червоними квіточками. Своє попелясте, що сягало їй до плечей, волосся вона скріпила на потилиці шпилькою. Її оголені руки були блідими. Їхні дії, коли вона брала праску, водила нею, відставляла її убік і потім складала і перекладала білизну, були повільними і зосередженими. І також повільно і зосереджено вона рухалася, нахилялася і випрямлялася.

На її тодішнє обличчя в моїй пам'яті наклалися її пізніші обличчя. Коли я викликаю її перед своїми очима такою, якою вона була тоді, то вона постає переді мною без обличчя. Мені доводиться його відновлювати. Високе чоло, високо посаджені вилиці, блідо-блакитні очі, повні, без впадинки, рівномірно вигнуті губи, міцне підборіддя.

Велике, суворе, жіночне обличчя. Я знаю, що воно здалося мені красивим. Однак сьогодні його краси я не бачу.

Astrid Hornby

Elisa und die Violine

Elisa war eine Diebin. Sie ging in Laden und ließ dort Dinge mitgehen. Oder sie klaute einkaufenden Hausfrauen die Handtaschen von den Einkaufswagen. Sie hatte schon einmal ein Autoradio geklaut. Das war eine haarige Sache, denn der

BMW hatte eine Alarmanlage. Zu ihrem Glück fand das Ganze auf einem stillen Parkplatz irgendwo in der Pampas statt, wo kein Mensch sie hören konnte.

Sie war klein, leicht und flink. Das musste sie sein, um sich in brenzligen Situationen schnell entfernen zu können. Sie hatte ein dünnes, spitzes Gesicht, eine kesse Kurzhaarfrisur, die ihre braunen Mandelaugen noch mehr zur Geltung brachte.

Sie saßen in ihrem Cafe, Damian und Elisa. Sie waren nervös, denn sie brauchten Geld. Für ihn. Damian war heroinsüchtig, und wenn er nicht auf den Strich ging, um sich dort das Geld zu verdienen für seine Droge, dann klaute er.

Wie Elisa. Oder brach in Wohnungen ein. Nur, dass sie keine Drogen nahm. Er nippte nachdenklich an seinem Orangensaft, während sie an einer Roth-Händle zog.

,,Komm, wir machen einen Rundgang", sagte Damian.

Und Rundgang' hieß immer von ihrem Cafe vor dem Konzerthaus die K. Straße hinunter, dann rechts durch die Seitengasse am Rathausplatz vorbei und über die A. Straße zurück zum Cafe. Sie liefen eiligen Schrittes die Hauptstraße hinunter und fingen dann kurz vor dem Rathausplatz an zu schlendern. Diese Aussicht des alten Hauses muss man genießen', war Damians Spruch. An dem Platz war eine Menge los, es herrschte Hochbetrieb auf dem Weihnachtsmarkt. Sie liefen durch die Gassen zwischen den Buden, zwängten sich an Menschen vorbei. Es wehte ihnen der Geruch von Bratwurst

und Kartoffelpuffern und Punsch entgegen, sie blickten in Anordnungen von bunten Christbaumkugeln: blaue, rote und goldene lagen da zwischen Buden mit Ledertaschen oder Kunsthandwerk aus Ton. Lametta hing in Massen umher, und an einem Stand gab es Bonbons in allerlei Farben und Geschmacksrichtungen. «Kinderkram», sagte Damian genervt und fingerte ein Bonbon aus dem Glas, auf dem, Probier mich' draufstand. Hier etwas zu klauen wäre dumm gewesen, da zu viele Zeugen herumstanden, und auch die Verkäufer in ihren Buden hatten ihre Augen überall. Außerdem wäre nur eine Ledertasche nützlich gewesen und wiederum zu Geld zu machen.

Irgendwie musste ihnen eine Idee kommen. Vielleicht, indem sie den Weihnachtsschmuck über den Straßen begutachteten, oder einen Blick in ein festlich dekoriertes Schaufenster warfen. Aber irgendwie ... Sie hatten schon so viel probiert, schon so oft geklaut. Vielleicht gab es gar keine neuen Möglichkeiten mehr.

Elisa war nur einmal erwischt worden, mit dreizehn, als sie in einer Parfümerie Kosmetika im Wert von 200 DM zum Geschenk für ihre Mutter mitgehen ließ. Der Detektiv des

Hauses hatte sie an die Schulter getippt, dezent, nicht zu auffällig, denn das Geschafft war ein angesehenes. Da hatte man nicht gerne Arger, und wenn es doch welchen gab, versuchte man, diesen möglichst gering zu halten.

Er zeigte Elisa seinen Ausweis und sagte: «Komm bitte mit mir mit». Sie folgte ihm artig, obwohl sie am liebsten abgehauen wäre. Aber das hatte keinen Sinn gemacht. So dachte sie später. In dem Moment war sie wie in Trance und folgte dem Mann mechanisch.

In seinem Zimmer stellte er den Wert des Diebesgutes fest, nahm ihre Personalien auf und rief ihre Mutter an, die nicht völlig aus den Wolken fiel, da sie ihre Tochter kannte. Aber das hatte sie dann nicht erwartet. Auch die Polizei wurde