Громадсько-політична поезія хvііі ст.

Панівне становище в літературному процесі другої половини XVII— XVIII ст. займає поезія, чи точніше — віршована література. Разом з поетичним доробком попередньої епохи (кінця XVI — першої половини XVII ст.) вона творить величезний пласт давньої української силабічної поезії, багатство якої починає освоюватися тільки в нові часи. Бібліографія нотує понад дві тисячі оригінальних текстів віршів і пісень цього періоду, не рахуючи великої кількості варіантів. Лише незначна частина з них свого часу була надрукована: зразки етикетної, епіграматичної, панегіричної і духовної поезії, окремі книжкові видання польськомовної поезії Лазаря Барановича, кілька текстів Феофана Прокоповича, Михайла Козачинського. Основний масив поезії світського і духовного змісту, поетичний доробок провідних поетів того часу — Івана Величковського, Климентія Зиновієва, Семена Дівовича, Івана Некрашевича, Григорія Сковороди та ін. залишився в рукописах. Ця поезія поширювалася в численних списках, рукописних пісенниках і виконувала призначену їй роль.

Авторами поетичних творів були високі церковні ієрархи і рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни, для яких поетичне слово було засобом духовного самовираження й самоутвердження. В цілому це була масова поезія, що творилася в рамках, регламентованих бароковою естетикою образів і поетично-стильових структур, від високого, елітарного до козацько-селянського, низового бароко. Високе бароко представляли яскраві поетичні індивідуальності Лазаря Барановича (польськомовна поезія) та Івана Величковського. Низове бароко знайшло свій вияв у творчості Климентія Зиновієва, бурлескно-травестійній та сатирично-гумористичній поезії.

Із російської літератури українська поезія перейняла жанр оди.

Ігнатій Максимович — автор "Оды на первый день мая 1761 года", написаної до травневих рекреацій студентів Києво-Могилянської академії. І. Максимович (помер ЗО листопада 1793 р. у Чернігові) був викладачем поетики в академії. Його ода, написана чотиристопним ямбом, наслідувала оди М. Ломоносова. Автор оспівує травневі свята київських студентів, їхні розваги на лоні природи.

Такою ж формою і цього ж року написано "Оду про музику" студентом Києво-Могилянської академії Киріяком Кондратовичем, що є наслідуванням однієї з од Горація і уславлює музику, яка "всолоджує бентежий дух". У 1790— 1791 pp. у Львові з двома окремо виданими одами ("ономастиконами") на честь керівників Студіум рутенум Миколи Скородинського й Антонія Ангеловича виступив професор філософії Петро Лодій (1764—1829).

Світська лірика XVIII ст. мала переважно елегійний характер. її автори скаржаться на гірку сирітську долю, вбоге життя, на соціальну несправедливість, вимушену розлуку з родиною, життя на чужині, на злих людей тощо ("Піснь світова" Іллі Бачинського, "Піснь о світі" Олександра Падальського, "Піснь свіцька" Левицького та ін.). Любовна лірика ще повністю перебуває під впливом народнопісенної традиції. Побутує вона переважно анонімно, у рукописних співаниках, в репертуарі кобзарів і лірників. Головні мотиви ліричних творів — нещасливе кохання, соціальна нерівність, сирітство, зла доля, "фортуна", швидкоплинність людського життя. У ліричних творах другої половини XVIII ст. простежується повна відмова від аскетичних ідеалів, виявляються щирі людські почуття, настрої, думки, ігнорується старий погляд на любов як на диявольську спокусу. У цій ліриці утверджувався новий зміст, міцніло нове поетичне світобачення і світовідчування.

Літературна сатира XVIII ст. послідовно освоювала сюжетотворчі та стилетворчі фольклорні засоби, вона дала зразки творів, які стали на межі літератури і фольклору. Народну сатиру в них використано і як сюжетне джерело, і як художній засіб для передачі антиклерикальних настроїв.

Наприкінці XVIII ст. із сатирично-гумористичними творами виступав Іван Некрашевич (1742 — після 1796). Це один із тих письменників XVIII ст., про яких можна говорити як про справді яскраву творчу індивідуальність.

Поетична спадщина І. Некрашевича невелика — нині відомо всього дев'ять його творів, але цікава вона і розмаїттям жанрів, і суспільно-побутовим змістом та формою. Це зразки "високої" поезії на філософські теми, побутові сцени на зразок інтермедій, "епістолії" — віршовані листи до знайомих. У його творчості помітно відбився літературний стиль доби — поєднання "високої1' серйозності з комізмом, з бурлеском. Слід відзначити сильний фольклорно-етнографічний струмінь у творах І. Некрашевича, ті народнопоетичні елементи, що активно прокладали собі дорогу в письменстві XVIII ст. і перейшли у нову літературу.

Українська книжна силабічна поезія другої половини XVII—XVIII ст. складає одне завершене ціле. її розвиток припинився в кінці століття. Останніми її представниками були Григорій Сковорода — на рівні високого бароко, Іван Некрашевич — на рівні низького бароко. Почаївський "Богогласник" (1790) був вершиною і останнім акордом духовної лірики. Вершинними постатями поетичного олімпу цього періоду молена вважати Івана Величковського, Климентія Зіновієва, Феофана Прокоповича та Григорія Сковороду. їхня творчість поширювалася в рукописах і разом з анонімною, громадсько-політичною, ліричною і етикетною поезією витворила й утвердила поетичний світ давньої України. Поезія українського бароко має значні здобутки, помітні у всьому слов'янському бароковому світі.

ДРАМАТУРГІЯ ХVІІІ СТ.: ПРОВІДНІ ЖАНРИ

1. Місте́рія (грец. musterion — таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) — західноєвропейська середньовічнарелігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства. В основу містерії різдвяної та великодньої покладено біблійні сюжети. Виникнувши у 13 ст., вона поширилась у 14-15 ст. в Італії,Англії, Німеччині, Нідерландах, Франції у вигляді масових видовищ. Містерія інсценізувала народження, смерть і воскресіння Христа. Ці три події християнської історії були їх композиційними центрами, навколо яких компонувалися безліч інших євангелійних епізодів (про прикликання апостолів, вилікування хворого, зцілення німого, тайну вечерю). Містерія успадкована Київським шкільним театром. Традиційними містеріями були анонімні «Слово про збурення пекла», «Дѣйствіє на Рождество Христово», «Царство Натури Людської», «Мудрость предвѣчная», «Властотворний образ Человѣколюбія Божія» та інші. У них автори дотримувалися композиції середньовічного типу з притаманним їй неквапливим розгортанням довільно розміщених подій. Виділявся також центральний епізод, якому підпорядковувалися всі інші. Активно використовувались у містерії алегорія, заміна містеріальних персонажів алегоричними постатями при збереженні містеріальної послідовності. Наприклад, у «Торжестві Єстѣства Человѣчеського» Адам і Єва перетворюються на постаті Відчаю, Плачу; Сатану замінюють фігури Лакомства, Нестримності і т. ін. Містеріальний сюжет міг замінюватися в окремих випадках не тільки біблійним, а й світським, зокрема історичним.

4. Українська класична драматургія пройшла великий і складний шлях розвитку. її виникнення і становлення припадає на першу половину XIX ст. Саме в цей час, з розкладом феодально-кріпосницької системи і розвитком в її надрах капіталістичних відносин, загострюються соціальні суперечності, посилюється класова боротьба, шириться і міцніє визвольний рух. Передові люди Росії все ясніше почали усвідомлювати, що існуючий лад стоїть на перешкоді господарського і культурного розвитку країни.

Своєрідне романтичне захоплення авторів усім вітчизняним, самобутнім багато в чому зашкодило критичному підходу до змалювання життя, але, з другого боку, це явище заслуговує на увагу як реакція на нівелювання української мови і літератури.

Показово, що саме в драматургії почали найбільш сміливо пробиватися нові смаки і тенденції. Всупереч традиціям бурлеску з його поглядом на народну мову, як на щось придатне тільки для низьких жанрів, у драматургії, починаючи з Котляревського, все більше виявляється прагнення до більш широкого застосування української літературної мови.

Дуже часто письменники фіксували конкретні епізоди із навколишнього життя, не турбуючись про глибоку типізацію, про зв’язок даного епізоду з тим середовищем, яке породило його. П’єса В. Гоголя «Простак», як свідчить дружина письменника М. І. Косяровська, розповідає про конкретні факти з життя однієї сім’ї, що служила в маєтку Трощинського. «У цій п’єсі, — читаємо в «Записках о жизни Николая Васильевича Гоголя», — показані чоловік та жінка, які жили в домі Трощинського, дістаючи утримання чи якось інакше, і належали, як видно, до вищого лакейства. Вони з’явились у комедії з своїми власними прізвищами,  тільки в простому селянському побуті, і хоч грали мало що не те ж саме, що траплялось у них у дійсному житті, але не пізнавали себе на сцені»