Поезія індивідуального життя людини

1. Відомо, що культура і література XVII - XVII ст. розвивалися під безсумнівним впливом Києво-Могилянської академії, яка продукувала культуру двох планів: ту, що витворилася безпосередньо в стінах академії і яку прийнято відносити до "високого бароко", і ту, що творилася за її стінами, але під безпосереднім впливом академічної освіти. Вплив Київської академії сягав на всю тогочасну літературу, її роль у виробленні і фіксації традицій української літератури була визначальною. Наука і література, які створювалися в Київській академії, виходили за її межі, випускники й учні, здобуваючи певну систему знань та естетичних навичок, несли їх по всій Україні. Виробляється своєрідна система української освіти, яка стояла на досить високому рівні.  У XVII - XVIII ст. на Україні було багато шкіл, практично у кожному селі. Як свідчить перепис 1740-1748 pp. сім полків Гетьманщини мали 866 шкіл, в Чернігівському полку було 143 школи на 142 села. На Чернігівщині в 1748 р. одна школа припадала на 746 душ населення, а через 150 років (в 1875-му) - одна школа на 6730 душ [38, 13].  Таким чином, під безпосереднім керівництвом Київської академії виробляється своєрідна система української освіти, яка вплинула на формування та розвиток і низових жанрів бароко. Не дарма П.Житецький зосереджував увагу на тому факті, що запроваджувані російським правлінням народні училища тривалий час не приживалися на українському ґрунті, бо не відповідали суспільним потребам українців, які мали значно вищі, ніж елементарні, навики грамотності. Житецький вказував, що у так званих "мандрованих дяках" була вся сила просвітницького руху, який почався за ініціативою народу і який не відривався від народного ґрунту. Ця взаємодія народних і книжних впливів у зв'язку з рухомим складом української школи багато пояснює як y світогляді українського народу, так і в постійному вираженні цього світогляду [39, 205].  3 занепадом друкованої книги на Україні, що здійснювався силовими методами, поезія продовжує розвиватися через рукописну традицію, у своєрідних збірниках концентрується лірична, сатирична і духовна поезія. Поширюється такий тип письменника – людини освіченої, яка жила чи в своєму маєтку, чи займала певну посаду, чи була священиком, знала основи віршоскладання, культивовані в Київській академії або в її училищних колоніях. Серед таких творців можна згадати Івана Некрашевича, Захара Дзюбаревича, автора "Героїчних віршів" Івана. Зрештою, переважна більшість поетів, твори яких містяться в різноманітних поетичних збірниках, так і лишилася безіменною. Таким чином, не треба ігнорувати роль книжної поезії, яка виливалася в народну ісвідомість, перетворюючись на народну пісню. Народ легко сприймав її, тому що в основній масі був грамотним, тому нерідко важко провести межу між народною піснею і твором літературного походження. Не дарма в пісні, що її використав у "Наталці Полтавці" І.Котляревський як народну - "Ой, під вишнею, під черешнею", виразно прочитується акровірш "Йосип", а відомо, що вчення про акровірш як частини курйозної поезії неодмінно входило до всіх барокових поетик.  Поезія, що культивувалася і практикувалася в стінах Київської академії, широко вкорінювалася на українському ґрунті. Через випускників академії, а також через так званих "мандрованих дяків" вона впливала на широкі верстви народу, адже вони, як люди освічені, поєднували поезію книжну і народну. М.Петров відзначав, що знамениті українські думи складалися не без впливу і безпосередньої участі школярів, та й багато пісень писано силабічним складом, тобто вони несуть в собі яскравий відбиток книжної поезії [40, 33].  Проте найголовнішим моментом є те, що через цих поетів йшло засвоєння версифікаційної системи та естетичних критеріїв, отже, і духовності загалом, а це означає, що київська освіченість поширювалася по Україні, творячи феномен загальнонаціональної культури і через це об'єднуючи українську націю, якій в колоніальних умовах загрожувала втрата національної самобутності і ментальності.  Але зупинимося детальніше на так званій "традиції вагантній", тобто українській мандрованій поезії. Відомо, що учні Київської академії, щоб заробити собі на прожиття, ходили по Києву, співаючи пісень переважно духовного змісту. А на канікулах студенти розходилися по Україні, об'єднавшись в артілі, поповнюючи ряди "мандрованих дяків". Вони "співали по церквах приходських служби, а по домах всілякі канти, а також говорили промови, виставляли діалоги, комедії, трагедії та ін" [41, 215]. 

Традиція мандрів не є власне українською, адже подібне явище було широковідоме в Західній Європі - там в епоху середньовіччя існували ніби два пласти поезії: висока поезія, носіями якої були соціальні верхи духовенства, і низька, поширена серед учнів соборних шкіл [42, 430]. Вагантами називали священиків, які не мали парафій, і ченців, що кидали свої монастирі. Саме слово "вагант" означає "бродячий, мандрований''. Тому неодноразово вказувалось на близькість "мандрованих дяків" до західноєвропейських вагантів, адже, крім схожого способу життя, була в них і подібність освіти, спільна тематика творчості, бурлескний елемент, однак була і суттєва різниця: ваганти писали свої твори латинською мовою, тоді як наші віршувальники - переважно рідною, цим самим створюючи передумови для літератури, писаної народною мовою, яка широко запанувала вже в XIX ст. - і ставали ніби посередниками між культурою книжною і народом.  Про мандровану поезію писано і сказано багато, але спробуємо подивитися на неї саме через призму бароко - як на явище складне і багатомірне, а також не зовсім зрозуміле для сучасного читача. Мав рацію Д.Чижевський, коли твердив, що "барокове мистецтво і барокова поезія, зокрема, призначені не для людей іншого часу, а саме для людей барока" [43, 45]. "Нищенська поезія" лише крок вперед у розвитку сатиричної та гумористичної літератури. Вона перш за все була закономірним породженням свого часу, тому слушними видаються слова Д.Горбачова, який проводить паралель між сатиричними творами "мандрованих дяків" і тогочасною дійсністю: "Дисгармонія земного життя, виповненого шахрайством і чварами (міжнаціональними, міжвіковими, становими, міжстатевими), сміху варта. Українське бароко перетворювало трагедію буття на рятівний гумор" [44, 183]. Таким чином слід пошукати новий підхід в оцінці цього різновиду поезії як найбільш типового для "низового бароко". Адже це все-таки була поезія кола Київської академії, породжена її естетичною програмою і створена носіями тієї суми знань і навичок, що викладалися в академії.  Дослідники давньої української літератури чи не найбільше вивчали поезію "мандрованих дяків", вбачаючи в ній предтечу нової літератури Ще І.Франко, який досить негативно відгукувався про книжну поезію високого стилю, вказуючи на її мінімальну літературну вартість, писав, що "віршовані новели і сатири складалися на вироблення того епічно-гумористичного тону, що творить характерну прикмету "Енеїди" Котляревського, і як попередники цього твору, пам'ятного як початок нашого національного відродження, заслуговують на систематичне зібрання і детальніший дослід" [45, 361]. Стандартною в поглядах на творчість "мандрованих дяків" стала думка, що "вони несли елементарну просвіту в надра простолюду, навчали селянських та міщанських дітей початковій грамоті і співу, пристосовуючи "високу" шкільну науку до практичних потреб трудящих, розвивали в найнижчих верствах суспільства художні смаки, прищеплювали там естетичні потреби, творили і поширювали мистецтво на його низькому рівні, сприяючи цим його демократизації, зв'язку з фольклором, глибинній націоналізації" [46, 131].  Не відмовляючись від подібних тверджень і не заперечуючи їх, спробуймо все ж показати своє розуміння феномену вагантизму в українській культурі. "Мандрівні дякі" були тим своєрідним феноменом, що визначив весь подальший хід української літератури. Як вихованці "високої" шкільної науки, отримавши більші чи менші знання та навички, вони несли їх у глибину масової свідомості. При тому освіта, яку вони впроваджували серед простолюддя, не була вже такою й елементарною: базуючись на читанні Псалтиря і Часослова, а також даючи основи церковних наспівів на вісім голосів, вона заклала підвалини грамотності широким масам. Така системанавчання продовжувала існувати і після занепаду Київської академії, зберігаючи спадкоємність епох. Досить згадати, що малий Шевченко, навчаючись у подібній школі в першій половині XIX ст., "списував Сковороду": поетична творчість видатного філософа була певною мірою сприйнятою серед учнів подібних шкіл.  Другим важливим моментом є, власне, сама специфіка українського вагантизму. В нашому літературознавстві на нього дивилися як на форму виявлення демократичності на перевагу високій елітарній культурі Київської академії - а отже, як на явище винятково позитивне. Хоча на відміну від західноєвропейських вагантів вони використовували народну мову і фольклорні мотиви, все ж не треба забувати, що їхня поезія писалася з прикладною метою - догодити слухачам, врахувати запити простонародної аудиторії і з чисто практичною метою: заробити гроші. Звідси й критичний елемент, де висміюється пияцтво, неробство та різні п'яні витівки. Варто не випускати з пам'яті і того, що звертання до народної мови ще не означало простоти змісту - будучи творами бароко, вони містили в собі і глибокий підтекст. На це є свідчення сучасника. О.Лобисевич у відомому листі до Г.Кониського високо відгукується про тих, хто "вміє під корою просторіччя знаходити дорогоцінності думок" [47, 388]. Отже, вміння відчувати глибинний зміст творів (зокрема, в даному листі мова йде про інтермедії) було втрачене певним чином наступними поколіннями.  Не можна відкидати і того обов'язкового факту, що так звана "нищенська поезія" була одним з явищ загальної культури бароко, хоч і в "низовій" формі. Тому не можна сприймати її одновимірно. Переважно це стосується віршів про шкільну науку, де сам процес її здобування описується жартівливо - адже бачимо тут слідихристиянського поняття апології глупоти, простоти, що вважалося доброчинством. Відомий факт, як запорожці часто любили похизуватися тим, ніби всіляка писанина їм не бажана, відповідаючи: "Числа не знаємо, бокалендаря не маєм, рік у книзі, а місяць на небі" [48, 90], але поряд з цим військові канцеляристи, та і взагалі освічені люди була на Запоріжжі у великій ціні.  Видимий демократизм нищенської поезії аж ніяк не означав творчість, близьку до народної. Та і сумнівним є питання, що впровадження низових жанрів було позитивним фактором, хоч воно і вплинуло на розвиток нашої літератури, бо значною мірою сприяло її спрощенню.  Справа в тому, що так звана "висока" культура, яку виростила і підтримувала Київська академія в XVII - XVIII ст., існувала порівняно недовгий час. Далі, в силу ряду причин - занепаду державності України і самої державницької ідеї, постійного відкачування талановитих людей до Росії, де вони починали служити російській освіті і культурі, втраті національної аристократії, яка все більше орієнтувалася на Росію - київська культура елітарного плану і насамперед силабічна барокова поезія занепадає (в цей же період занепадає і драматургія, навіть більше, припиняється силовим методом - шкільні вистави просто було заборонено). Відбувається процес розшарування вищого стану українського суспільства - певна частина займає проросійську орієнтацію, а частина розчиняється у масі простолюду, чим, за висловом Є.Маланюка, "ушляхетнювала" наше селянство [49, 169], приносячи певну суму своїх знань і стремлінь, але це призводить і до того, що нація поступово втрачає свою інтелектуальну верхівку і стає "селянською". Таким чином, "висока" культура бароко поступово розгублювала людей, які б могли творити і сприймати її в усій повноті, і тому починає швидко відмирати, переходячи в низові жанри.  Навряд чи це позитивний процес для давньої української культури та і всієї культури загалом. Може, в дещо надто категоричній формі, але все ж справедливо це визначив Д. Донцов: "Культура орачів може бути симпатична і високоморальна, але абсурдно було б робити з неї формуючу засаду для культури людини взагалі. Культура, яка протиставляла... героїчній літературі Прокоповичів і "Слова о полку Ігоревім" - ідилії селянські або утопії Квітки XIX віку... така культура вела б тільки до обниження загального рівня нашого культурного життя" [50, 89]. Отже, втрата творців та й аудиторії, яка б сприймала і розуміла давню поезію, неминуче призвела до приниження її і витворення низових жанрів, які були лише відгомоном елітарної культури XVII - середини XVIII ст. Як поступово втрачався інтерес до старої освіти, так переставали цікавитися і старою культурою: вона була надто складною для масового сприйняття: вимагала серйозної підготовки і напруженої роботи думки - а поруч існувала інша, чужа, однак доступна. І коли наприкінці XVIII ст. Іван Котляревський написав "Енеїду", повну дивовижних барокових пристрастей і глибокого болю за Україну, з візіями страхітливої братовбивчої війни, кінця якої автор не бачив, твір, цілком зітканий з мотивів саме давньої літератури, - сучасники того не зрозуміли. "Енеїду" сприйняли як жартівливий твір, як бурлеск, малоросійське блазнювання, не помітивши в ній головного: великого болю за трагедію рідної землі.  Його сучасники вже розучилися бачити в алегоріях зміст твору – це було привілеєм старої академічної освіти, якої на той час фактично не існувало.  Таким чином, занепад національної академічної освіти і широкої і елітарної культури, що було здійснено насильницьким шляхом, перервало спадкоємність розвитку національної культури, а витворення так званих "низових" жанрів бароко, принаймні в другій половині XVIII ст., було лише однією з форм пристосування і літератури до складного і неодновимірного тогочасного життя

2. Для літературного життя XVII ст. характерні такі основні форми публікації віршованих творів: 1) прикнижний реквізит: вірші-передмови («На два меча книги сея», «На титлу книги сея» Лазаря Барановича; «На автора книги сея» Варлаама Ясинського; «Стихи предословныя к Господу нашему Ісусу Христу» Димитрія Туптала; «На книжку, вЂршами писанную, до чителника», «До чителника», «До добродЂя» Івана Величковського); вірші-дедикації («ОфЂрованню книжечки» того ж Івана Величковського); вірші-підписи, якими засвідчується авторство (буквені «грашки» Димитрія Туптала або Івана Величковського); численні геральдичні епіграми, а також більші посвятно-емблематичні вірші Лазаря Барановича, Варлаама Ясинського, Іоанна Армашенка; 2) віршові вкраплення в прозовий текст (вірші Іоаникія Галятовського про чуда Богородиці між поганськими пророчицями сивілами) тощо; 3) цикл-збірник, рукописний чи друкований (вінці молитовних епіграм Варлаама Ясинського і Димитрія Туптала, «Зегар цЂлый и полузегарик» та «Млеко, от овцы пастыру належноє» Івана Величковського. Загалом виразно виявлена тенденція циклізувати поезії, об’єднувати їх у групи на підставі жанрово-тематичної спорідненості, визначеності нагоди адресата, призначеності («ВЂрши на Євангеліє для иконописцов», «ДЂянія святых апостол», «Вірші на Апокаліпсис», вірші про святих, зокрема, на теми оповідань із патериків; 4) декламаційна композиція, яка має реалізовуватися як театралізована вистава, а згодом фіксується у формі рукописної чи друкованої книжечки; 5) «Ліс речей» на зразок «антології» Івана Величковського чи збірника, що його можна приписати Петрові Поповичу-Гученському; 6) співаник типу рукописів, пов’язаних з іменами Кондрацького чи Доменіка Рудницького.

При розгляді жанрових форм тодішньої поезії необхідно враховувати позалітературне, прикладне, етикетне призначення віршових творів: 1) молитовне, покаянне; 2) полемічне; 3) панегіричне (вітальні, поздоровчі, подячні, похвальні вірші; поетично оформлені «побудки», як тоді казали, до доброчинностей, зокрема до меценатства; погребові й поминальні плачі, уславлення померлих, які окреслюють ідеал громадсько-церковного, військового, політичного, культурнопросвітнього діяча; тріумфальні або траурні орації з приводу перемог, поразок братовбивчих зіткнень, стихійних лих тощо); 4) учительне, просвітительсько-напучувальне, морально- чи релігійно-повчальне; 5) декларативне — проголошення тих чи інших суспільно-політичних, просвітительських, літературних позицій.

У середині XVII ст. продовжується, а частково й завершується узгодження жанрової системи української поезії із жанрово-стильовою системою, виробленою західноєвропейськими літературами в епоху Ренесансу і теоретично розробленою в шкільних курсах поетики. Ця система склалася з різнорідних елементів, як класичних (античних), так і середньовічно-фольклорних (новоєвропейських, християнських і автохтонно-поганських). Вона стала кістяком макроструктури новочасного європейського письменства, а згодом зазнавала змін і доповнень, але радикально не перебудовувалась аж до наших днів 

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокремаукраїнського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 уПетербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійністьукраїнської мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського(«Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи"— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

3. Популярність цієї пісні безпрецедентна. Її співали вже в середині XVIII ст., в тому числі й у Санкт-Петербурзі. Вперше опубліковано у виданні: Прач И. Собрание народних русских песен с их голосами. Спб., 1790 (2-е вид. 1806; 3-е вид. 1815). М.Максимович вмістив її у своїй збірці Малороссийские песни. М., 1827, с. 83-84). Протягом XIX ст. пісня «Їхав козак за Дунай» друкувалася у багатьох пісенниках. Сюжет твору навряд чи варто прив'язувати до якоїсь історичної події. Хоча окремі дослідники відзначають можливість того, що пісня була написана козаком харківського полку як враження від невдалих турецьких походів Петра I, перший з яких відбувався в 1710 році, приблизно в час створення пісні. Герой не дуже впевнено обіцяє повернутись через три роки. Досить точно означено тривалість всіх тих походів. Саме три роки жорстоких військових дій. Проте число три може бути просто символом, в українців воно завжди мало сакральний зміст. Та й сам «Дунай» у фольклорній традиції нерідко символізує просто ріку. Мотив розлуки козака з коханою дівчиною, образний лад пісні, характер мелодії дають підстави називати її романсом.

Ця пісня набула великої популярності в Росії і в Західній Європі, перекладена німецькою й французькою мовами. В добу романтизмубуло написано чимало нових текстів, які виконувалися на мелодію «Їхав козак за Дунай». Їх автори — такі популярні російські поети першої половини XIX ст., як О.Мерзляков та О.Сомов. Композитори та поети створювали все нові й нові варіації на теми української пісні:

• арія Лести в опері віденського композитора Ф.Кауера «Леста, дніпровська русалка» (1803),

• опера К.Кавоса «Козак-стихотворец» (1812),

• вірші юного О.Пушкіна «Козак»,

• О.Дельвіга «Поляк»,

• дивертисмент «Гуляння на Воробйових горах» С. Давидова (1816),

• варіації для скрипки з оркестром О. Аляб'єва (1818)

• варіації для фортепиано, опус 40 Карла Марії фон Вебера (1815)

1860 року, вмістивши у збірці «Старосвітський бандуриста» твір С.Климовського, М.Закревський зауважив, що ця пісня «відома всій освіченій Європі».

У 1808 р. німецький композитор Х.Тідге був присутній на святі у Чорному лісі під Баден-Баденом, де місцева знать влаштувала «садове свято», в якому брали участь і гості з Росії. Почувши пісню про розлуку козака й дівчини, Тідге здійснив вільну переробку тексту. З того часу німці вважають цю версію української пісні власним фольклорним твором. Вона стала відома під назвою «Schöne Minka, ich muß scheiden»

1816 році за обробку пісні «Їхав козак за Дунай» узявся сам Бетховен. Композитор був у приятельських стосунках з Андрієм Розумовським, послом Росії в Австрії, який у своєму віденському палаці зберігав велику кількість музичних видань. Андрію Розумовському Бетховен присвятив п'яту та шосту симфонії. На його замовлення написав 3 квартети (7-й, 8-й та 9-й струнні квартети), які отримали назву «квартети Розумовського».

Син останнього гетьмана Кирила Розумовського, А.Розумовський мав сентимент до землі й культури своїх предків. Не без впливу Розумовського Бетховен зацікавився українським музичним фольклором. В його обробці пісня «Їхав козак за Дунай» оновилася; голос, який її виконує, зазвучав у супроводі фортепіано, скрипки й віолончелі; притаманна оригіналові маршовість поступилася більш повільним і ніжним тонам. Вона відома в збірках Бетховена серед творів без номеру опусу (Werke ohne Opuszahl) WoO 158 #16 (Folksong Setting: «Schöne Minka, ich muß scheiden» (Ukrainian-Cossack) WoO 158a; #16 of 23 continental folk songs). До цієї пісні Бетховен звертався двічі. Вдруге варіації на мелодію пісні «Їхав козак за Дунай» увійшли в опус 107 (десять варіацій народних пісень для фортепіано і флейти) під номером 7 у 1820 році.