25.Кирило-Мефодіївське братство, його діяльність. Т. Г. Шевченко

Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні1846 у Києві.

Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Кирило-Мефодіївське товариство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і діяло до кінця березня 1847 р.З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелегенція.

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.Це позитивно вплинуло на національну свідомість.

26.Кімерійці. Скіфи. Сармати

У VIII—VII століттях до н. є. войовничі племена кіммерійців проникають на територію Передньої та Малої Азії. Історичні пам'ятки цих племен IX — першої половини VII століть до н. є. виявлено як на берегах Волги, так і на берегах Дунаю. Лук, кинджал, меч та спис складали озброєння кіммерійського воїна. Ці племена займалися кочовим скотарством. Оскільки для кіммерійців коні були не тільки транспортним засобом, а й продуктом харчування, причому різноманітним, то Геродот називає їх «тими, що доять кобилиць». Це були іраномовні племена. У Північному Причорномор'ї в VII ст. до н. є. вони побудували перші добре укріплені городища. Кіммерійці згадуються в «Одіссеї» Гомера, в Біблії — «Книга буття», в «Історії» Геродота. У VII ст. до н. є. їх звідси витіснили скіфи. Як пише Геродот, «похоронивши тіла своїх вождів біля Тірасао, кіммерійці пішли з країни і поселились там, «де зараз стоїть еллінське місто Сінопа», тобто в Малій Азії. Це Південне Причорномор'я. На сході скіфи переслідували кіммерійців до меж Мідії. Топографічні назви, що пов'язують кіммерійців з берегами Керченської протоки (Боспор Кіммерійський тощо), показують, що племена ці мешкали найдовше навколо Меотиди (Азовського моря). Матеріальним пам'ятником кіммерійців були клади і окремі знахідки бронзових речей.

Скіфи прийшли до Північної Понтіди ЗІ Сходу близь­ко 700 р. до н. є. Красиві іраномовні бородаті чолові­ки і стрункі, високі жінки легко обжили новий край. За присутності скіфів у цих краях не припинявся розвиток тваринництва, землеробства, торгівлі.

Усьо­му цьому сприяли природні умови і попит греків-ко-лоністів на зерно. Підкоривши собі місцеві земле­робські племена, скіфи створили найбільше на нашій території Скіфське царство, яке проіснувало до III ст. до н. є. Скіфи-зайди називали себе царськими скіфа­ми. Підкорені ними землеробські племена називались меланхленами, невраліи, меотами, алазонами, ага-фирсами, сіндами, калліпідами., гелонами, герра-ми., андрофагами тощо. Загальна їх назва була скіфи-землероби і скіфи-орачі. Це були пращури слов'ян, протослов'яни, наші далекі предки. Про це свідчать беззаперечні факти археологічних і писемних джерел, на цьому сходяться такі різні за своїми політичними вподобаннями вчені-історики, як акад. Б. Рибаков, проф. В. Щербаківський, видатний український архе­олог і поет Б. Мозолевський та ін.

Найповніший опис Скіфського царства і скіфів ми зустрічаємо у Геродота, в його «Історії», в книзі чет­вертій під назвою «Мельпомена». Книгу четверту сьо­годні історики вважають скіфським логосом.

Із «Записок про Галльську війну» Юлія Цезаря ви­вчення своєї історії починають французи. Німці ж по­чинають вивчати свою з «Германії» Таціта. «Історія» Геродота має таке ж значення для вивчення історії України. Геродот особисто побував у багатьох місце­востях півдня України. Він дав про це перші док­ладні звістки, описав тодішніх її жителів: скіфів, сар-матів, неврів та інших.

Геродот описав скіфів краще за інших письмен­ників і мандрівників. Для тих, хто вивчає побут і ре­лігію скіфів, його праця є основним джерелом. В його «Історії» скіфи не були ні благородними, ні жорсто­кими. Язичники за релігією, вони були людьми свого часу і жили за його законами.

Очевидно, що культура кожного народу — це сума проявів усіх його духовних сил, та у скіфів-кочівників й у царських скіфів вона була невисокою. Ось вам приклад.

Етапами освоєння древніми греками навко-лишьного світу були матріархат, патріархат, рух від фе­тишизму і зооморфізму до анімістичних, а потім і ант­ропоморфних уявлень про божественну силу. Скіфи ж у своїй культурі поки що були тільки на етапі зоо­морфних уявлень.

Існує безліч описів похоронів скіфських царів. їх ховали в колі забитих коней і приносили людські жер­тви, якими ставали задушені жінки і слуги царя. Але подібним чином хоронили своїх царів і фракійці, близькі сусіди скіфів, а в пізніші часи — і галли, про що пише Гай Юлій Цезар. До естетичних уподобань скіфів належить і звичай підвішувати скальпи ворогів до вуздечок своїх коней, робити з їх черепів чаші. Скіфське мистецтво з повним правом можна назвати псевдоскіфським, бо скіфи перейняли його від армено-їдної раси. Звідтіля й коріння передскіфського земле­робського населення південної України.

Проф. М. Ростовцев стиль мистецьких виробів, знай­дених у могилах-курганах скіфських царів, називає че­рез зображення зооморфних елементів «звіриним». Та проф. В. Щербаківський слушно зауважує, що це не­можливий термін, бо стиль завжди визначається за ім'ям автора, а не зображеного об'єкта. Тим більше, що «стиль» походить від грецького stylos — перо, почерк, рука, які характеризують автора. У Північному При­чорномор'ї золоті речі мали зооморфний орнамент не­залежно від естетичних (стильових) вимог, а тому, що вважалося, немов би ці звірі на оздобах не давали мож--ливості ворогам зурочити їх носія. Через те ці звірині апотропейони (чортогони, відвертаючі лиха) вживали­ся в якомога більшій кількості на речах, особливо на зброї, бо від умілого вживання зброї залежало життя її власника. Отже, йому хотілось мати на зброї якнай­більше амулетів. Оскільки піхви для меча чи сагайдак для лука були невеликими, апотропейонів на них на­магались вмістити найбільше, згідно з бажанням за­мовника. Це ж стосувалось також прикрас і оздоблень кінської збруї. Тобто мова мусила йти про звірину ор­наментику, а не про звіриний стиль. Звірина орнамен­тика була вимогою релігії, а не естетики.

Ці мистецькі вироби могли вживатись не тільки скі­фами чи іранцями, а й народами, які жили в понтійських степах. Серед цих речей зустрічаються золоті бляшки у вигляді крилатих вепрів, великої богині Діви або Кибели, які знаходять і в Малій Азії.

Саме звідтіля походять ці культи. Знахідки їх в Північній Понтіді вказують нате, що вони належать племенам-одновірцям з малоазійськими, що збігається з оповіданням Геро­дота про племена в Малій Азії. Відомо, що одноіменні племена жили на Кубані і в Малій Азії: сінди кубанські і сінти малоазійські. За спостереженнями М. Ростов­цева, іноземні домішки з часом відчувались у скіфському «звіриному стилі» все більше, і це ясно вказує на див­ну пристрасть номадів до чужоземних елементів. Су­часні археологи шляхом аналізу предметів, виконаних у «звіриному стилі», і співставлення його елементів з традиціями грецького мистецтва дійшли висновку про виготовлення частини речей грецькими майстрами з урахуванням скіфських традицій.

М. Ростовцев називає хибними погляди іншого відо­мого археолога Б. Фармаковського на іонійське поход­ження псевдоскіфського мистецтва. Насправді ж, з по­гляду проф. В. Щербаківського, помилкою всіх прихиль­ників М. Ростовцева є те, що вони користувалися неточним терміном «скіфське мистецтво» і не з'ясу­вали, чи могло існувати скіфське мистецтво в ті часи. Як відомо, використання металів почалося на рубежі IV і III тисячоліть до нашої ери на Закавказзі, в області, відомій пізніше як «Вірменія*. Звідти золото і срібло в обробленому вигляді розходилося і на південь — у Месопотамію, і на схід — в Іран, і на північ — на Кубань через Кавказ, і на захід — у Малу Азію і в Гре­цію. Одночасно із золотом і сріблом стала вживатись і мідь, пізніше — бронза. Про середньоазіатські племена Геродот каже, що одні з них використовували тільки мідь або бронзу, а інші — тільки золото.

Використання заліза для виготовлення зброї на­паду і захисту з середини І тисячоліття до н. є. спри­яло розвиткові військової справи. Другим нововве­денням, що якісно змінило військову справу, було застосування двоперих і трьохперих бронзових нако­нечників стріл. Нові стріли мали балістичні якості, що перевищували якість стріл ранньої древності. Уперше такі стріли стали вживати скіфи. Винахід скіфами нового виду стріл у VIII ст. до н. є. і досяг­нення ними високого вишколу кінноти докорінно змінили стан справ.

Скіфська тактика базувалась на створенні масового легкого кінного війська практично без обозу. Усе по­стачання (і запаси бронзи в тому числі) забезпечува­лось за рахунок грабування. Нові наконечники стріл замість використаних відливались в маленьких пере­носних формах, а самі ковалі, очевидно, входили до складу кінного загону. Таке військо було надзвичайно рухли­вим, а при більшій далекобійності і пробивній силі стріл могло постійно триматись на безпечній відстані від во­рога. Стрілянина велась не через голови коней, а назад по ходу скачки. Коні, що летіли табуном подалі від небезпеки, майже не потребували поводів і скеровува­лись тільки шенкелями. Отже, обстріл вівся на скаку, коли кінний загін мчався мимо або від ворога, причому обстріл цей досягав дійсно вбивчої сили. Недарма Ге­родот називає скіфів є кінними стрільцями з лука*.

Із скіфами на території України остаточно утвер­дився залізний вік. Залізо у скіфів стало основним металом, з якого виготовляли більшість зброї та зна­рядь праці. З бронзи відливали лише вістря до стріл, прикраси, деякий посуд, оздоби до кінської збруї та інше.

На зміну скіфам в причорноморські степи стали проникати такі ж іраномовні племена під назвою сар-ліата. Хвиля за хвилею котилися вони зі Сходу, все більш густо заповнюючи ці землі.

Уже Геродот згадує про них під назвою савроматів, які в його час мешка­ли по течії Дону І на Нижній Волзі. Сармати почали енергійно витісняти скіфів спочатку в Крим, далі за Дніпро, а там і за Дунай. Сарматська ця інвазія поча­лася в III ст. до н. е. Вважається, що культура сарматів була близька до скіфської. Однак сармати були ще більш відсталими, ніж скіфи, тому що в їх ладі дуже очевидно проглядались залишки матріархату. Тобто в суспільному житті сарматів на цей час ще й досі ве­лику участь брали жінки, які разом з чоловіками навіть здійснювали воєнні походи. «Керовані жінка­ми» сармати, яких так прозвали через сильні пере­житки матріархату у сарматської знаті, як і кіммерійці, залишили свій слід у слов'янському фольклорі. Сар­матський натиск впродовж декількох століть привів до занепаду слов'янських земель. Тому місцеве насе­лення переселилось з лісостепу на північ, в лісову зону. Шість століть панували сармати в степах Північно­го Причорномор'я, займаючи територію від Дону до Дністра. Як це було притаманно решті кочівників, сар­мати були союзом племен (язигів, роксоланів, аланів). Сармати не створили однієї великої держави, подібної до тієї, що існувала у царських скіфів. Мабуть що со­ціальний устрій сарматів був близьким до скіфсько­го. Проте звичаї степовиків сарматської епохи відріз­няються від скіфської більшою простотою. їх кургани не містять такої великої кількості дорогоцінних ре­чей, як кургани царських скіфів. Замість вишуканих предметів грецької роботи, які знаходили в скіфських могилах, в сарматських курганах були знайдені вар­варські прикраси з золота з вставленими в них на-півдорогоцінними каменями. У III ст. н. е. на землі південної України нападають вихідці з Гіпербореїв (Скандінавії) готи, а в IV ст. — гуни. З сарматами сталось те ж саме, що перед цим з скіфами — вони були частково розбиті, захоплені в полон або знищені. Залишки ж скіфів утворили в Криму невелику державу під назвою Мала Скіфія зі столицею Неаполь Скіфській. Про неї згадує і Нестор у «Повісті мину­лих літ».

А слов'яни, які втікли на північ у ліси, створюють нові племінні центри. Про це, зокрема, свідчать сотні цвинтарз, поховання, здійснені за обрядом трупоспа-лення. Цей обряд в подробицях описаний Нестором.

Зразу ж за широкою смугою прип'ятських і ниж-ньодескшських боліт, в неприступних для сарматів землях стародавніх неврів були побудовані великі фортец: які могли бути племенними центрами дре­говичів— «болотників». «Дригва» зі старослов'янсь­кої — 6)ЛОТО.