Тема 2. Основні напрямки та школи в економічній теорії

План

1. Розвиток економічної думки з античних часів до середньовіччя.

2. Перші економічні школи: меркантилісти та фізіократи.

3. Класична політична економія.

4. Теорії К. Маркса.

5. Основні економічні напрямки сучасності.

Перші відомі спроби систематизації економічних знань пов’язані з грецькими мислителями, у першу чергу з Аристотелем (364–322 рр. до н.е.), Платоном (428–348 рр. до н.е.) та Ксенофонтом (430–355 рр. до н.е.). Аристотель визначав економіку як науку про багатство й у своїх дослідженнях приділяв значну увагу розробці теорії вартості, ціни та грошей.

Термін “економіка” походить від давньогрецького слова “економія” (“ойкос” – будинок, домашнє господарство і “номос” – знаю, закон). Отже, економія – наука про мистецтво ведення домашнього господарства.

Розвиток суспільного поділу праці й обміну зумовили подолання натуральної замкнутості й формування економіки як єдиного цілого в масштабі певної держави, що стало причиною виникнення потреби в знаннях про народне господарство всієї країни.

Перша книга, присвячена проблемам державного управління економікою, – виданий у 1615 р. французьким економістом А. де Монкретьєном (1575–1621) “Трактат політичної економії”. У ньому було запропоновано проведення економічної політики всілякого заохочення торгівлі та доведено, що остання – головна мета виробництва.

У середньовіччя економічна наука ще не мала конкретного предмета дослідження, вона була скоріше набором рекомендацій з економічної політики держави.

У XVI–XVIII ст. основним напрямком економічної думки був меркантилізм (від італійського “мерканте” – купець) – школа, представники якої (вищезгаданий А. де Монкретьєн, англійський економіст Т. Мен (1571–1641), французький економіст і політик Ж.-Б. Кольбер (1619–1683), російський економіст і публіцист І.Т. Посошков (1652-1726)) вважали основою національного багатства нагромадження коштовних металів (золота й срібла).

Ранній меркантилізм (остання третина XV ст. – середина XVI ст.) називався монетарною системою. Його представники виступали за активний грошовий баланс, тобто перевищення кількості ввезених у країну грошей над кількістю вивезених із неї.

Для пізнього меркантилізму характерною була тенденція до активного торговельного балансу (перевищення вартості вивезених із країни товарів над вартістю благ, які було ввезено в неї). На думку меркантилістів, держава повинна була втручатися в економіку й проводити політику протекціонізму (сприяти розвиткові вітчизняної промисловості й торгівлі). Це значить встановлювати високе мито (податок) на товари, що ввозились із-за кордону, впроваджувати додаткові пільги на вітчизняні товари, що вивозились у інші країни, сприяти розвиткові тих галузей промисловості, товари яких призначені для зовнішньої торгівлі.

Французькі вчені Ф. Кене (1694–1774) і А.Тюрго (1727–1781) – засновники такого напряму в економічній науці як фізіократія (від грецьких “фізіос” і “кратос” – влада природи). Фізіократи вважали, що тільки земля продуктивна і що тільки праця селян здатна створити чистий продукт, тобто дохід, який перевищує витрати. Усі інші види діяльності, в кращому випадку, лише переробляють створений селянами продукт (промисловість, торгівля), а в гіршому – цей продукт тільки споживають (рантьє, дворянство, армія). Фізіократи вважали, що необхідно провести реформи, які звільнили б селян від податків.

Головна теоретична заслуга фізіократів полягала в тому, що вони здійснили науковий аналіз суспільного відтворення. Ф. Кене дослідив склад сукупного суспільного продукту та рух окремих його елементів у своїй відомій книзі “Економічна таблиця” (1758) Він поділив суспільство на три класи:

1. продуктивний (фермери й сільськогосподарські наймані робітники), який, обробляючи землю, щороку відтворює багатство нації, авансує витрати на землеробську працю й щороку виплачує доходи власникам землі;

2. клас власників (землевласники й залежна від них челядь, король, духовенство), який живе на “чистий продукт” землеробства;

3. “безплідний”, або непродуктивний, клас (промисловці, купці, ремісники, наймані робітники в промисловості).

Важливою заслугою фізіократів також було те, що вони перші спробували вивести приріст багатства з процесу виробництва, а не з процесу обігу.

У формуванні та розвитку політичної економії як науки значну роль зіграли такі вчені як англійські економісти В. Петті (1623–1687), А. Сміт (1723–1790), Д. Рікардо (1772–1823), Дж.С. Міль (1806–1873), французький економіст Ж.-Б. Сей (1762–1832). Незважаючи на розбіжності їх поглядів, іноді істотні, усі вони належать до класиків політичної економії.

Класики – прихильники економічного лібералізму, суть якого виражається словами “laissez faire” (у буквальному перекладі з французької – “залиште робити”). Принцип “laissez faire” – політична вимога, сформульована ще школою фізіократів: повна економічна свобода особи й вільна конкуренція, необмежена втручанням держави. Класична школа розглядала людину, насамперед, як “людину економічну”. Її прагнення до максимізації свого багатства зумовлює і збільшення багатства всього суспільства. “Невидима рука”, як назвав автоматичний механізм саморегулювання економіки А. Сміт, направляє різні дії окремих виробників і споживачів так, що вся система знаходиться в стані довгострокової економічної рівноваги. Тривале існування безробіття, надвиробництва чи дефіциту товарів у такій системі неможливе.

А. Сміт і його послідовники розробили економічну теорію, в основі якої лежала концепція трудової вартості. Вони вважали, що багатство створюється не тільки землеробством, але і працею всіх інших класів, усієї нації в цілому. Усі класи, беручи участь у процесі виробництва, співпрацюють, вступають у кооперацію, що виключає будь-яку відмінність між “марними” і продуктивними видами діяльності. Це співробітництво найбільш ефективне, якщо воно здійснюється у формі ринкового обміну.

На основі теорії трудової вартості німецький економіст і соціолог К. Маркс (1818–1883) створив учення про експлуататорський характер ринкового господарства (застосовував термін “капіталізм”).

Основа марксистської політичної економії – це так звана трудова теорія вартості, розроблена ще класиками. Обмін товарами в суспільстві відбувається відповідно до того, яка кількість праці людини витрачена на їх виробництво. К.Маркс вважав, що праця одночасно і абстрактна, і конкретна.

Конкретна праця – це праця певного виду. Вид праці визначається певними засобами й предметами праці, спеціальністю, навичками та досвідом виробника. Саме конкретна праця і створює корисність (споживну вартість) товару. Абстрактна праця – це витрати робочої сили (м’язів, мозку, нервів) незалежно від її конкретної форми. Вона створює вартість товару.

На думку К. Маркса тільки праця найманих робітників створює багатство суспільства, а прибуток капіталістів – це неоплачена праця робітничого класу.

У другій половині XIX ст. дослідження концентруються все в більшому ступені на розгляді конкретних відносин ринкових агентів, розробці відповідних практичних рекомендацій. Вчені дедалі частіше прагнуть досліджувати проблеми оптимізації розподілу обмежених ресурсів, широко застосовуючи для цих цілей апарат граничних величин, математичні методи. Після цього змінюється й назва самої науки. Термін “political economy” (“політична економія”) витісняється новим – “economics” (“економічна теорія”).

Нову назву економічна наука одержала після виходу книги “Принципи економікс” (1890) видатного англійського економіста, засновника неокласичного напрямку, глави кембриджської школи А. Маршалла (1842–1924). Автор вважав, що економічні дослідження повинні бути науковим узагальненням раціонального мислення і поведінки ринкових агентів. Тому економіку почали розуміти як науку, що аналізує поведінку людей у процесі виробництва, розподілу та споживання рідкісних благ і послуг в умовах обмежених ресурсів, а також способи найбільш ефективного використання цих ресурсів.

У центрі уваги представників неокласичного напрямку був аналіз умов, за яких споживачі й виробники мають можливість максимізувати свій добробут. Як довів А. Маршалл, така максимізація можлива лише в умовах вільної конкуренції, і саме тоді, коли ринок знаходиться у стані збалансованості, рівноваги.

Уже на рубежі XIX–XX ст. суттєвий вклад у розвиток економічної науки зробили такі видатні вчені-неокласики, як А. Пігу (1877–1959), К. Менгер (1840–1921), О. Бем-Баверк (1851–1914), Ф. Візер (1851–1926), Л. Вальрас (1834–1910), В. Парето (1848–1923) та ін. Саме вони сформулювали основні принципи маржиналізму (від англійського “marginal” – граничний), або теорії граничної корисності. Маржиналісти в основу економічного аналізу поклали суб’єктивні оцінки економічних агентів.

Беручи за основу “закон ринків” Ж.-Б. Сея, відповідно до якого пропозиція продукту завжди створює попит на нього, неокласики обґрунтували саморегулюючий характер ринкової економіки, здатність механізму вільної конкуренції відновлювати порушену рівновагу й забезпечувати тим самим динамічний, безкризовий розвиток.

Тим часом кризові явища, які наростали в західних країнах протягом 1920-х рр., вилилися в грандіозну за своїми масштабами і глибиною світову економічну кризу (“Велику депресію”) 1929–1933 рр. Водночас із кризою господарства наступила криза неокласичного напрямку. Унаслідок цього почав розвиватися новий напрям наукового аналізу – кейнсіанство, представники якого розглядали проблеми макроекономіки. У 1936 р. вийшла книга видатного англійського економіста Дж.М. Кейнса (1883–1946) “Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей”. Кейнс вважав, що двигун економіки є не пропозиція, а попит, і саме він виступає вирішальним фактором розвитку виробництва й пропозиції. Для підвищення сукупного попиту Кейнс рекомендував застосовувати податково-бюджетну й кредитно-грошову політику держави.

Кейнсіанський підхід до механізму функціонування економіки мав великий успіх з кінця 1940-х і до 1960-х рр., коли з’явилась інша наукова школа – монетаризм.

Монетаризм – напрям економічної думки, який надає грошам центральне місце в розвитку економіки країни. Завдання держави у сфері управління економікою зводилось, з погляду сучасних монетаристів, до контролю над емісією грошей і грошовою масою, досягнення збалансованості державного бюджету, встановлення високого кредитного банківського відсотка для боротьби з інфляцією.

Монетаристи виходячи з бурхливого розвитку інфляційних процесів у багатьох країнах світу надавали вирішального значення в економічному розвитку країни регулюванню грошової сфери. Головною умовою плавного економічного розвитку вони вважали стійке – в межах 4–5% на рік – зростання грошової маси в обігу. На цій підставі монетаристи вимагали різкого обмеження всіх форм втручання держави в економічні процеси, регулятивна політика якої, на їх думку, і є головна причина нестійкості економічного зростання та інфляції.

У сучасному вигляді концепція монетаризму найбільш яскраво висвітлена в роботах лауреата Нобелівської премії з економіки 1976 р. професора Чиказького університету М. Фрідмена (1912).

Положення монетаристів щодо неефективності грошової політики в короткостроковому періоді критикували прихильники нової класичної макроекономічної теорії. Ця наукова школа сформувалася в 1970-ті рр. у результаті застосування принципів мікроекономічного аналізу у сфері макроекономіки. Нові класики висунули гіпотезу раціональних очікувань за яку її автор – Р. Лукас (1937), професор Чиказького університету – був нагороджений Нобелівською премією з економіки в 1995 р. Відповідно до даної гіпотези майбутні цінові очікування – надзвичайно важливі мотиви поведінки всіх, хто приймає економічні рішення для компаній, організацій і навіть для окремих родин. До цього вважали, що подібні рішення економічних суб’єктів будуються на випадковій чи статичній основі. Так, очікуваний рівень цін розглядали як практично незмінний. Гіпотеза раціональних очікувань дозволила постійно прогнозувати й співвідносити ці очікування з інформацією, що змінюється.

Особливе місце в сучасній економічній теорії займає інституціонально-соціологічний напрямок, який представляють Т. Веблен (1857–1929), Дж. Коммонс (1862–1945), У. Мітчелл (1874–1948), Дж. Гелбрейт (1908–2006). Назва цієї школи пов’язана з назвою книги Дж. Коммонса “Інституціональна економіка”, що вийшла в 1924 р. у Нью-Йорку. Однак засновником цього напрямку вважають Т. Веблена, доктора філософії з Йельського університету, що випустив у 1899 р. книгу “Теорія дозвільного класу”. Буквально термін “інституціоналізм” походить від понять “інституція” (звичай, заведений порядок) і “інститут” (порядок, закріплений у формі закону чи установи).

Представники інституціоналізму підходили до дослідження економічних проблем з нетрадиційних позицій. Інституціоналісти запропонували вивчати людину не ізольовано, а залежно від середовища, що її оточує. Тому поняття “людини економічної” вони замінили на поняття “людини соціологічної”, яка знаходиться в центрі сукупності суспільних відносин, чи “людини в конкретній ситуації”.

Економічне середовище, на думку інституціоналістів, складається з інститутів у найширшому змісті цього слова, тобто із сукупності писаних і неписаних законів і постулатів, яких дотримуються суб’єкти будь-якого суспільства, та сукупності органів, установ, соціологічних або адміністративних груп, що сприяють формуванню структури цього середовища. Інститутами вважають державу, родину, моральні й правові норми, корпорації, профспілки, різні економічні явища й механізми, а також суспільну думку, моду, вищу освіту, вільне підприємництво, приватну власність, кредит та ін.

Метод інституціонально-соціологічної школи враховує одночасно й еволюцію інститутів, що змінюють умови господарського життя, і вплив економіки безпосередньо на ці інститути.

Таким чином, сучасна економічна теорія – це не набор певних встановлених нею законів і теорем, а винятково гнучкий інструмент пізнання, що постійно вдосконалюється, здатний давати відповіді на питання, які виникають у ході дослідження різних економічних систем.