1.Західно-українська преса першої половини XX століття та її значення для становлення сучасної української журналістики Вивчення зах укр преси зумовлене не лише необхідністю знати своє минуле, хоча й це важлива причина, але й тим, що ця преса була важливим елементом нашого минулого, адже вона була вагомим чинником українського життя, національною вартістю. В західноукраїнській пресі першої половини 20 ст. відображена історія політичної, економічної, літературознавчої, мистецтвознавчої думки. Аналіз сприяє вивченню закономірностей і тенденцій журналістського процесу. Вивчення досвіду західноукраїнської преси, її методологічних й ідейно-концептуальних засад повинно сприяти розвитку української преси на сучасному етапі, в умовах жорсткої боротьби за інформаційний простір. Дослідження західноукраїнської преси сприятиме не лише впровадженню в науковий обіг величезного фактологічного масиву, але й поверненню з історичного забуття імен багатьох тих, хто був безпосереднім учасником журналістського процесу, і тих, хто не був професійним журналістом, але брав участь у журналістському процесі.

3. Основні методологічні засади західноукраїнської преси 1 половини 20 ст.

ІДЕЯ ДЕРЖАВНОСТІ

20 століття стало для нас знаменитим соме тому що ідея державності заново пройшла всі етапи розвитку від проголошення до її реалізації. Процес формування української нації невіддільний від ідеї державності.

Ідея даржавності характеризується неприривністю, адже вона не зникала в періоди втрати державності(Київська Русь, Руїни, після зруйнування Січі), а продовжувала жити в історичній пам’яті (народу потяг до незалежності, до волі, народна творчість, література ), і це було запорукою її відновлення. Та важливим такоє було щоб ця ідея стала основною тезою партійних програм, метою житт нації, яку практично втілюють в життя.

Над українською думкою тяжіли як упереджене ставлення представників інших народів, так і певний стереотип – твердження про неісторичність, недаржавність української нації.

Маркс і Енгельс вважали , що робітники не мають вітчизни, а тому повинні обєднатись для бородьби у підготовці світової соціалістичної революції, після перемоги якої нації зникнуть разом з національною експлуатацією.

Антонович вважав українців нацією і всіма силами намагався політизувати український рух, критикуючи його за культурництво, він визначив загальнонаціональне значення Галичини та визначав Україну як частину Європейського світу.

Ставлення Драгоманова до державності згубно вплинуло на укр політ думку наприкінці 19 поч 20 ст. Він позбавляв укр націю історичних перспектив, а укр ідею- сенсу.

Старше покоління під впливом Драгоманова стояло на федералістських позиціях, а тому і не вимагало створення незалежної укр держави.

Молодші радикали ( Бачинськи, Левицький, Охримович, Вітик..) були більш радикальними. Власне в їхньому серидовищі вперше в історії укр політ думки було висловлено ідею самостійності України. Це зробив Бачинський у книзі „Україна irredenta”, - з марксистських позицій і не завжди переконливо та він доводить, що політ самостійність України обовязкова умова її економічного, культурного розвитку, умова можливості її існування.

„Братство Тарасівців”( таємсне товариство організоване Липою, Боровиком, Базькевичем..., у 1891 році). Зробили великий крок вперед від культурництва. Іронічно ставились до багатьох ідей та ідеалів українофілів, та до однозначної ідеї державності піднятись не змогли, адже політичний устрій України бачили в автономії.

Виняткове значення мала брошура Міхновського „Самостійна Україна”. Він проголосив гасло самостійноті і незалежності і надав йому реального змісту , тоді коли українофіли , драгоманівці носилися з ідеалами просвітянщини і вимагали культурної автономії. У цій брошурі дуже чітко пролунав мотив бородьби. Так само чітко пролунала ідея державності у 10 заповідях політичного „Вірую”, написаного Мхновським для Україн Нар Партії.

Франко позитивно оціним книжку Бачинського „Україна irredenta”, але разом з Павликом критикував молодих радикалів і їхню спробу ревізувати програму партії за утвердження думки про можливість побудови Української держави. Уважав за недоцільне боротися за національну державу., кажучи що державність малих націй, зважаючи на присутність великих перетворюється у фікцію. Віддавав перевагу соціальному перед національним. Хоч Франко не був послідовником цієї ідеї але тенденція розвитку його поглядів свідчить, що він йшов до ідеї державності - через заперечення марксистських поглядів на суспільство, через утвердження себе насамперед українцем, захист ідеалу політ самостійності.

Грушевський не був державником у буквальному розумінні. Основою його творчості було вирішення „укр питання” , яке полягало у визнанні невідємного права укр народу у самовизначенні і пошуку його оптимальних форм. В своїй публіцистиці на поч 20 х ніде не говорив про укр державність.

Ідея народу (ідея національного відродження) була головним лейтмотивом історіографії Грушевського, він не досліджував історію держави, а історію народу.

„Молода Україна” (січ 1900року), у меті газети відстоювати ідеї самостійності і соборності України. Відображувала настрої молоді. Цегельський ( один із ідеологім „Молодої України”) 1901 року видав працю „Русь-Україна та Московщина-Росія”, де утверджував ідею державності.

Державницькою ідеологією була пройнята і дійльність інших молодіжних товариств – „Сокіл”, „Січ”, „Пласт”, журналу „Відгуки”. Наслідком утвердження державницьких настроїв у молодіжному серидовищі було винекнення ідеї збройної бородьби, відтак зародження стрілецького руху і поява перших військових гуртків.

На 2му всеукраїнському студентському зїзді (2-4 липня 1913 року) Донцов проголосив і обгрунтував необхідністьсепаратизму, тобто поєднав ідею державності з ідеєю відокремлення від Росії., де шовінізм був державною політикою.Донцов розглядав ідею державності (у повоєнний період) у системі національної ідеології, і вважав що здобуттям державності не повинен закінкуватись шлях нації.

ІДЕЯ СОБОРНОСТІ

Ідея соборностi невiддiльна вiд української iсторичної долi, свiдомостi i навiть ментальностi так само, як i iдея державностi й iдея боротьби за неї.

Ідея соборностi появилася i викристалiзувалася в українськiй полiтичнiй думцi навiть ранiше, нiж iдея державностi, але протягом останнiх пiвтораста рокiв зазнала чимало деформацiй, перекручень i спекуляцiй, якi, до речi, не припинилися i досi.

Кедрин вважає, що справжня соборнiсть — це соборнiсть духа. С. Рудницький пише про соборностi культурну i полiтичну. Першої досягли майже всi великi народи, а полiтичної — жоден iз європейських народiв, хiба що росiяни. Соборнiсть — це категорiя, якою можна оперувати, аналiзуючи як духовну сферу, так i полiтичну. Iсторично вона виникла, радше, як вiдчуття, мрiя, стан душi, форма всеукраїнського мислення), не як реальний рух за об’єднання українських етнічних земель, а символ все ж таки духовної єдності. Iнша рiч, що навiть у такому сенсi це набувало полiтичного характеру, мало полiтичне значення.

Теоретичнi (методологiчнi) передумови для наукового (i публiцистичного) розумiння поняття соборностi створив М. Грушевський. Вiн дав для iдеї соборностi наукову базу, довiв, що українцi як народ мають свiй власний, самобутнiй, незалежний вiд iнших iсторичний розвиток. Вiн виходив з єдностi iсторичного процесу на українських землях, з єдностi культурного i духовного процесiв. М. Грушевський уважав, що Київська Русь — це початок української державностi, а її спадкоємницею є, вiдповiдно, Україна, а не Московське царство. Щодо iдеї соборностi, то ця стаття теж має методологiчне значення, бо вказує на необхiднiсть розумiти iсторiю українського життя як цiлiсний i єдиний процес. 

Нацiональне вiдродження, що починалося в першiй третинi ХIХ ст., не могло не прийти до iдеї соборності — в iншому випадку воно було приречене на невдачу. I. Франко назвав „Руську Трiйцю” явищем революцiйним. Цю революцiйнiсть можна пов’язувати з тим, що „Руська Трiйця” розривала зв’язки iз церковнослов’янською мовою в лiтературi i впроваджувала мову народну.

Пiд час „весни народiв”, 2 травня 1848 р., у Львовi було створено першу українську полiтичну партiю — Головну руську раду. У своєму манiфестi вона заявила, що галицькi русини є частиною „великого 15-мiльйонового руського народу”. Цю заяву можна вважати першим офiцiйним проголошенням iдеї соборностi, соборницького iдеалу. Закономiрно, що ця iдея виникла, власне, на захiдноукраїнських землях.

Те, що iсторично iдея соборностi появилася на захiдноукраїнських землях, зрозумiло — галицькi українцi могли сподiватися на нацiональне вiдродження лише з огляду на славне минуле i культуру усього українського народу. Дещо iнша ситуацiя складалася для надднiпрянських українцiв. Спiльним було те, що можливiсть рiвноправного розвитку українського народу члени Кирило-Мефодiївського братства теж бачили в союзi слов’янських народiв, а Українi, що варто пiдкреслити, вiдводилася якщо не месiанська, то, принаймнi, провiдна, iнiцiативна роль.

Тобто хай навiть i в контекстi iдеї федерацiї, але iдея соборностi була присутня у публiцистицi i полiтичнiй думцi наддніпрянських українців. Не мiг бути соборником, прихильником соборницької iдеї М. Драгоманов, який заперечував iдею української державностi, пропагуючи iдею федерацiї з Росiєю, вiддавав перевагу розв’язанню соцiальних проблем на шкоду нацiональним iнтересам, а розподiл територiї за етнографiчними кордонами заперечував, якщо це йшло на шкоду економiчним iнтересам. Iдея соборностi не суголосна з „шлунковими” iнтересами народу, iз „загальними законами про нацiональностi” чи адмiнiстративною автономiєю громад, як це уявляв собi М. Драгоманов.

Як відомо, на противагу москвофiльському „Слову” народовцi заснували свою газету. Її назвали „Дiлом” i вона дуже прислужилася пропагандi й утвердженню мiж галицькими українцями iдеї соборностi.

На соборницьких позицiях стояли i першi українськi полiтичнi партiї, що виникли в 90-х рр. ХIХ ст. в Галичинi — Русько-Українська радикальна партiя (1890), Українська нацiонально-демократична партiя (1899), Українська соцiал-демократична партiя (1899). До речi, початок полiтичної програми УНДП повторює початок програми Народної ради, але вже виразно сказано про мету: „… заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дiйти до того, щоби цiлий українсько-руський нарiд здобув собi культурну, економiчну i полiтичну самостiйнiсть та зєднав ся з часом в одноцiлий нацiональний органiзм…

Iдеї самостiйностi i соборностi намагався поєднати у своїй працi „Україна irredenta” i Ю. Бачинський .

На соборницьких позицiях стояв М. Мiхновський, який писав у „Самостiйнiй Українi”: „...Одна, єдина, нероздiльна, вiльна, самостiйна Україна вiд Карпатiв аж по Кавказ.

Частково у Ю. Бачинського i однозначно в М. Мiхновського iдею соборностi було висловлено у зв’язку iз необхiднiстю здобути i мати свою державу. Це набагато важливiше, нiж те, що М. Мiхновський вважав географiчними межами соборної України. Соборнiсть — поняття далеко не географiчне, воно має значно глибший i складнiший змiст. Адже i сьогоднi, за умов державностi, поза межами України залишаються у складi кожної iз сусiднiх держав українськi етнiчнi територiї.

Погляди Ю. Бачинського i М. Мiхновського, тих, хто вперше наприкiнцi ХIХ ст. висловили iдею полiтичної незалежностi, започаткували новий етап у тлумаченнi соборностi.

Iдея соборностi українських земель, в основi якої лежала проблема єдностi українцiв Сходу i Заходу, знайшла вiдображення у поглядах I. Франка i М. Грушевського. У їх статтях початку ХХ ст. на сторiнках „Лiтературно-наукового вiстника” i було в основному сформовано ту iдейно-теоретичну основу, на якiй зростала iдея соборностi. Так, багатий матерiал для роздумiв про змiст поняття „соборнiсть” дає вiдома дискусiя мiж I. Франком i Лесею Українкою на зламі 1896-1897 рр., яка загалом стосувалася питань тактики, стратегiї, перспектив українського полiтичного руху.

Можливо, що й навпаки — територіальна роз’єднанiсть лише змiцнювала почуття соборностi.

Франко бачив те завдання, яке стояло перед українською iнтелігенцiєю — витворити з величезної етнiчної маси українського народу українську нацiю, суцiльний культурний органiзм, спроможний на самостiйне і полiтичне життя, вiдпірний на асимiляцiйну роботу iнших нацiй, спроможний засвоювати собi загальнолюдськi культурнi здобутки. I у зв’язку з цим I. Франко говорить про обов’язок галицьких українцiв допомогти надднiпрянськiй України. А для цього — „Ми мусимо навчити ся чути себе Українцями — не галицькими, не буковинськими Українцями, а Українцями без офiцiяльних кордонiв.

М. Грушевський як історик не лише створив теоретичнi передумови для розумiння iдеї соборностi як методологiчної засади, а разом iз I. Франком, про що ми вже говорили, захищав соборнiсть в українському полiтичному життi на сторiнках „ЛНВ” та iнших видань на початку ХІХ ст.

Втiленням соборницької iдеї стало створення у Вiднi 5 травня 1915 р. Загальної української ради — нового полiтичного керiвництва українського руху. До складу ЗУРади увiйшов i СВУ, який незмiнно стояв на соборницьких позицiях, що вiдобразилося i в багатьох публiкацiях його офiцiйного органу — „Вiстника СВУ”

Соборницький характер iдеологiї стрiлецького руху безсумнiвний. Про це неодноразово заявляли i „Шляхи” як орган стрiлецтва, i „Вiстник СВУ”.

Успiх Листопадового чину 1918 р. i проголошення Захiдно-Української Народної Республiки, а також успiшне повстання Директорiї проти Гетьмана П.Скоропадського викликали хвилю піднесення — вперше iдея возз’єднання українських земель стала близькою i реальною.

Полiтичнi кроки С. Петлюри, спрямованi на те, щоб урятувати українську державнiсть коштом Галичини, жертвуючи ідеєю соборності і власне соборністю, територіальною цілісністю, навiть з огляду на неминучiсть i вимушенiсть, не знайшли пiдтримки в галицьких українцiв.

Дуже промовистим було гiрке визнання С.Петлюри, що iдея Соборної України була святковою фразою. Це визнання пролунало як осторога, воно наштовхувало на думку про дуже складний, може, у чомусь i суперечливий змiст самого поняття, iдеї, iдеалу соборностi. Це визнання наштовхувало на думку, що рiзнi вiтки українського народу, рiзнi регiони української держави по-рiзному можуть тлумачити цю iдею (хоча по-iншому в умовах роздiленої мiж iмперiями протягом сторiч країни i не могло бути).

Iдея соборностi i після поразки визвольних змагань залишалася популярною в українському супiльствi Сх. Галичини та iнших захiдноукраїнських земель.

Залишалося багато документальних свiдчень про активну соборницьку позицiю студентської молодi того часу. Iдеї державностi й соборностi, прагнення продовжувати боротьбу нуртували саме в її середовищi, саме тут знайшли пiдтримку iдеї й гасла нового напряму в українськiй полiтичнiй думцi — нацiоналiзму. а сторiнках „Студентського вiстника”, „Нашого шляху”, „Нацiональної думки” соборницька iдея була провiдною.

Щодо Галичини — навiть без державностi вона залишалася носiєм i хранителем iдеалiв соборностi.

Характерною для настроїв галицької громадськостi (старшого поколiння) була i згадана стаття С. Рудницького „Галичина та Соборна Україна” [49]. Так, вiн вважає помилкою, що тi галицькi українцi, якi були в Києвi, не прийшли на допомогу ЗУНР у листопадi 1918 р.— мотивуючи це iдеєю Соборної України, тим, що дорога до Львова веде через Київ, а не навпаки. Це, пише С. Рудницький, було першим доказом хибного розумiння i застосування „соборництва”. Серед iнших помилок — полiтика галичан щодо автономiї i уряду ЗУНР. Помилкою вiн вважає передчасне об’єднання Галичини i Великої України в сiчнi 1919 р.

Еволюція соборницької ідеології завершилася в політичній думці і діяльності націоналістичного руху. Починаючи від УВО ідея соборності була однією із провідних засад націоналістичної думки, що знайшла своє відображення як у публіцистиці, так і в програмних документах.

Соборність як мету і засаду діяльності захищали і відомі публіцисти українського збройного підпілля. Так, про це писав П. Полтава у статті „Елементи революційности українського націоналізму”. Він, до речі, розумів ідею Української Самостійної Соборної Держави не лише як ідею політичного визволення, але також як „ідею соціального визволення, як ідею такого суспільно-економічного ладу в Україні, при якому не існуватиме експлуатації людини людиною і буде побудовано безкласове суспільство”

ІДЕЯ БОРОТЬБИ

Поняття боротьби у публіцистичному лексиконі виникло раніше , ніж ідея державності. Людина бачила цей стан бородьби в природі (цей стан природи є гармонією).

Преса була чинником бородьби за укр державність, просякнута темою б-би за укр національні інтереси ( політичні, економічні , культурні).

Ідея б-би як поняття втрачає свій сенс якщо б-ба не передбачає здобуття корони державності. Ідея б-би без ідеї державності-безплідна і навпаки.

Драгоманов не сприймав національної б-би, саме тому не розумів Шевченка.

Боротьба – характеризує весь творчий шлях Франка. Не випадково це слово часто фігурує в його поезії.

Про Драгоманова Франко писав, що не революція а еволюція – це був девіз Драгоманова. Революція – це явище хвилеве, це одна із форм загальної еволюції.

Стаття „Поет національної зради” наштовхує на думку, що поняття „боротьба” мало для Франка не лише соціальний, політичний, історичний зміст а й етичний. Франко засуджує валенродизм, зраду задля ідеї з ідейних міркувань і підступність у боротьбі за національне визволення, яку на його думку показано у багатьох творах, не як провину або злочин, не як заперечення етичного почуття, а часто як геройство, як ідеал, оскільки ця зрада породжена найвищими патріотичними поривами.

Франко не хотів погодитись з тим що інтереси боротьби за національний ідеал інколи не узгоджуються із нормами звичайної, побутової чи повсякденної моралі.

Серед причин поразки українських визвольних змагань були пацифізм вождів укр революції,нерозуміння ролі армії в державотворчому процесі, а очевидно і їхній страх перед кривавою боротьбою.

Винниченко писав про велику і прекрасну силу людини – інстинкт боротьби, вважав що національне питання треба розглядати разом із соціальним.

Грушевський зрозумів помилковість московської орієнтації... У циклі статей „На порозі нової України” він висловив свої погляди – роздуми про армію позначені утопічністю , політ наївністю.

Петлюра змінив своє ставлення до ідеї державності, армії та збройної боротьби. У багатьох статтях та листах він виклав свої погляди на тсратегію визвольної боротьби, та обгрунтував концепцію її.

Старосольський порушив проблематику боротьби.

Мотив б-би був характерним для укр свідомості початку 20х років 20 ст. Ковжун, відомий художник, теж писав про боротьбу – замість боротьби заліза починається духовна б-ба між народами (казав).

Ідеєю б-би була пройнята вся творчість Донцова.

Велику роль відіграли погляди Коновальця на проблеми б-би, його концепція визвольної б-би - ідея державності і соборності, як така єдина ідея, що може згуртувати українців, державність треба і можна захистити лише збройною силою. (праці – Причини до історії укр революціі,, у статтях на сторінках „Сурми”, „Розбудови нації”...)

З утворенням ОУН вона стала єдиною політичною силою, що усвідомлювала неминучість збройної боротьби і зробила на неї ставку. ОУН(б) після розколу радикалізувала б-бу за українську державність, не сумніваючись у необхідності збройної б-би.

Ідея б-би була однією з провідних тем преси укр підпілля і творчості провідних публіцистів.

4. Основні ідеї та концептуальні засади зах.укр.преси І пол. ХХст. «Бог і Україна»-одна з найголовніших засад західноукраїнської преси першої половини ХХ століття.

Д. Донцов писав у своїй книзі «Туга за героїчним: ідеї і постаті літературного України» «Ідея Бога-це ідея нашої історії.». Сильною є концепція Бога і Нації у

Т.Шевченка. Тим хто бореться за святу правду і хто свою праву вважає Божою і проголосить її правдою своєї нації, хто сильний духом,тим Бог допомагає.

Іван Франко, якого радянські дослідники вважали атеїстом, у статті «Радикали і релігія» стверджує, що радикали робили те, що духовенство мало робити: виховувати народ у релігійному та християнському дусі. Франко вважає, що розум і просвіта не суперечать релігійності, а є її основою.

М. Міхновський намагався підкреслити денаціоналізаторську політику російського православ’я щодо українців.Миторополит

А.Шептицький у посланні «Як будувати Рідну Хату?»писав про значення і силу Церкви у розбудові національного духу українців. Вважав, що духовність вирішує цілу низку складних проблем і питань нашого історичного буття. На думку О. Ольжича укр.політ.думка завжди шукала провідну ідею укр..духовності, яка б і висловлювала покликання укр.. нації. «Бог і Україна» - це ідейно концептуальна засада, до якої звертались історики та публіцисти (Д.Донцов, М. Грушевський, Ю.Липа, Ю. Вассиян, В. Липинський), дослідники із укр..діаспори (Р.Рахманний, І. Ортинський), відомі церковні діячі (Й.Сліпий, А.Шептицький, І.Огієнко),сучасні дослідники (І.Паславський, І.Калинець, Т.Салига, О.Шуба).

2.Ідея «українського П’ємонту»- особливе значення західноукраїнських земель в національному відродженні, а також в нац.-визвольних змаганнях. В Галичині незважаючи на труднощі не лише розвивалась українська культура,мова,але й поступово визрівала, формувалась ідея української державності.

Першим про ідею «українського П’ємонту заговорив Є. Чикаленко. Про значення Галичини у всеукраїнському значенні писав С.Єфремов.Він розумів значення Галичини в контексті історії всієї Галичини. Поняття «притулку» не є адекватним змісту тієї ролі,яку відіграла Галичина. «П’ємонт» чи «п’ємонтихм» - це своєрідність розвитку західноукраїнських земель у всеукраїнському контексті, суть геополітичної ситуації, в якій перебував Захід України, зокрема Галичина. Актуальність і основне значення «п’ємонтизму»полягають у тому, що західноукраїнці були й є свідомішими за своїх наддніпрянських братів.