34. Концепція власних сил.

Історія переконує нас у тому, що долю народу вирішують його власна воля, чин, його духовні, фізичні, моральні, економічні сили. Адже зневіра ц власні сили свідчить про комплекс меншовартості, про психологічний злам. Після початку москвофільства в Галичині, у 50-60 роки почала формуватися концепція власних сил як політична і практична проблема. Але в умовах українсько-польського протистояння, коли потрібно об’єднати всі сили, український національний табір розколовся на непримиренних ворогів – народовців і москвофілів, і саме народовці вірили у духовний і моральний потенціал народу. На початку 60-х років народовецький, так у 1868 р. зусиллями народовців було засновано «Просвіту», а в 1873 р. було створено Товариство ім. Т. Шевченка. У 70-ті роки народовці почали боротьбу за піднесення матеріального добробуту укр. селян, за створення економічних основ національного життя але формувались вони поволі і з труднощами. Те, що економічне становище галицьких селян було важким, свідчить великий селянський страйк 1902 р., у 1906 р. у Львові зібралося кілька десятків тисяч укр. селян, які вимагали не лише розв’язання економічних проблем, а й домагалися політичних свобод і зокрема. Поява ідеї самостійності свідчить про політичну зрілість укр. громадянства. Віра у власні сили, що почала формуватися із національним відродженням і матеріалізувалася насамперед у розбудові економічного життя, напр. 19 – поч. 20 ст. щораз більше стає усвідомленою необхідністю розвивати життя в усіх сферах життєдіяльності, ця і віра у власні сили набуває політичних ознак; ця віра поступово переростає у концепцію власних сил, що вказувала на шлях проблем, досягнення мети. Формування цієї концепції, а тим більше її реалізація свідчили про морально-духовний рівень і політ. зрілість нації, про те, що вона відчуває себе не об’єктом, а суб’єктом історичного процесу. Коли навіть конституційна монархія не давала достатніх гарантій для захисту укр. націон. інтересів, - тоді концепція власних сил була єдиною правильною реакцією на політику як держави, так і політику інших народів, з якими укр. довелося контактувати. Це стало особливо помітно перед І світ. війною, коли галицькі укр. вже мали «свої» екон. установи і «свої» партії. У боротьбі з пацифістськими настроями в укр. гром. визрівала думка про неминучість збройної боротьби, про необхідність мати національну війс. формацію. Ця думка була зумовлена 2 чинниками: 1) в Росії після революції 1905-1907рр, що дала можливість укр. розгорнути націон. життя; 2) перша балканська війна не лише актуалізувала ідею укр. державності. Своє завершення концепція власних сил отримала під час І світ. війни, оскільки предмет прикладання цих сил розширився й ідея державності перестала бути поза межами можливого. Створення Легіону УСС, тієї власної збройної сили, першої після тривалої перерви укр. військової формації, мало величезне значення. Легіон УСС став власною силою, а ідеологія укр. стрілецтва була втіленням концепції власних сил. Концепція власних сил зовсім не виключає можливості використання чужої допомоги союзників, вона не є автаркічною за своїм змістом, і перед війною і в момент війни Росія була історичним ворогом , тому укр. стали на бік Австро-Угорщини і Нім. Донцов вважав, що укр. повинні взяти участь в авсро-угор. конфл. на боці Австрії, можна було б простягнути руку полякам, якби польська політика перейшла в інші руки. Донцов досить гнучко оцінював геополітичну ситуацію укр. проблем, а відповідно і можливості «власних сил», його «австрофільство» було вимушеним, оскільки інших союзників не було. Формування концепції власних сил завершилось, коли укр. суспіл. переконалося, що в боротьбі за національні інтереси насамперед треба спиратися на власні сили.

35. Ідея чину.

В середині 20-х років в публіцистичний лексикон міцно увійшло поняття «чин». Журналісти писали не лише про чин, але й про епоху чи еру чину. Ідея чину в сенсі героїзму, самопожертви, самовідданості була особливо притаманна молодому поколінню націонал. руху. Поняття і образ чину притаманне і укр. історіософській поезії міжвоєнної доби. Ідея чину органічно пов’язана із розумінням необхідності боротьби, із утвердженням активного, вольового типу укр. людини. Поняття чину супроводжує не лише діяльність людини, сус-ва, але й процес осмислення цієї діяльності, і її публіцистичне відображення. Поняття чину не можна ототожнювати з поняттям буденного побутового факту. За «чином» - завжди явище, тенденція і саме це робить його особливо цінним і для сус-них наук, і для публіцистики. У «чині», здебільшого – попередній розвиток життя, певний підсумок історичного процесу, його конфліктів і суперечностей. Про значення чину як важливого поняття свідчить те, що майже кожен публіцист писав про це. Наприклад у Донцова 2 частина «Націоналізму» має назву «Чинний націоналізм», у ній автор формулює основні вимоги чинного націоналізму, а саме 1 вимогою є волюнтаризм, 2 – войовничість. Третьою вимогою є романтизм, фанатизм і «аморальність» є 4 вимогою чинного націоналізму. 5 вимога – служити інтересам поступу, і вимога – це творче насильство і ініціативна меншість. Отже суть ідеї чину – це служіння націон. ідеї, націон. інтересам, демонстрація своєї вірності націон. ідеї, готовності до боротьби і навіть до самопожертви. Від початку 20-х років минулого століття ідея чину стала однією з головних засад нової ідеології, нової течії укр. політичної думки – націоналізму. Ця ідея стала і нормою практики, життя членів УВО і ОУН. Наприкінці 30-х років Д. Мирон написав працю «Ідея і чин України: Нарис ідеологічно-політичних основ укр. націоналізму.» Так ідея чину спонукає не до споглядання, а до дії, до вчинку, до діяльності, а й найвищим втіленням цієї ідеї є сама жертва. Можливість, нагоду для чину можна знайти у будь-якій сфері життєдіяльності. Мета його завжди одна – перемога національної ідеї, добро укр. народу. Йдеться лише про одне – про спроможність людини чи людей на чин, на героїчний вчинок. Тому преса, особливо це стосується преси міжвоєнної доби, років ІІ світ. війни, а також повоєнного періоду виховувала своїх читачів так, щоб вони були спроможними на такий чин.

36. Ідея призначення України.

Національне самоусвідомлення як процес відбувається швидше, якщо цей процес супроводжується усвідомленням історичного призначення свого народу. Велика ідея в укр. була, як і було розуміння призначення України. Як відомо, давньоукр. літописи залишили нам легенду про апостола Андрія – мандруючи на північ, він зупинився на київських горах, на дніпровських кручах і сказав: «На цих горах засіяє благодать Божа». Те, що укр. земля дістала благословення від учня Христа згадували Донцов, Липа, Ольжич. Цю проблему порушували: Томасівський, Чубатий, Назарко, Лужицький, Ліщинський. Але є ще така проблема як різниця між поняттями призначення і месіанізм. Месіанізм, як віра в окреме вище післанництво проявляється в народів, які довгий час мали або ще тепер мають свою державність. Месіанізм у народів позбавлених тимчасово політичної самостійності, набирає характер героїзму. Це ті цінності, які допомогли поневоленим народам досягти незалежності. Щодо України, чи була в нас месіанська ідея, чи могла сформуватися ця ідея на укр. грунті. Легенда про Андрія і його пророцтво давала підстави для цього, геополітична ситуація лише сприяла утвердженню віри в особливе призначення. І найбільш своє призначення, посланництвоми бачимо в тому, щоб відновити свою державність, незалежність. Про це писав Подолинський, який говорив, що призначення України – відродити і здобути незалежність. Ганкевич бачив призначення України в тому, щоб змінити долю народів Сх. Європи. Грушевський говорив, що потрібно збудувати Велику Україну і цим прислужуватися людству. Не в пануванні, не в укр. імперіалізмі бачив Грушевський покликання України, а в тому, щоб творити культуру краси і культуру життя, у творенні тієї Великої України. Донцов бачив призначення України в тому, щоб стати державою, іншою, європейською, звільнившись від багатьох традиційних негативних рис, звичок. Україна не може виконувати своє призначення, якщо вона не виробить укр. ідею – яскраву, виняткову, всеобіймаючу. Такою ідеєю може стати в нас не всесвітянська, ані соціальна, лише тільки національна ідея. Складним і неоднозначним був погляд Донцова на місію, роль, призначення України. Він бачив їх в минулому і в майбутньому. Липинський вперше як історик і публіцист порушив і обґрунтував ідею нашого посланництва. На його думку, реалізація національних бажань неможлива без ідеї посланництва, саме ця ідея відіграла значну роль у становленні і розвитку всіх державних націй. Він вважає, що ми й мали зачатки месіанства щоразу, коли поривалися до того, щоб стати реальною, державною нацією. Таким чином, Липинський був одним із перших, хто в 20-х роках висунув ідею світової історичної місії України, і головним призначенням держави він вбачав не в задоволенні матеріальних потреб, а здійсненні історичної місії. Для Вассияна характерними ідеями є: концепція месіанства Київської Русі, Україна як захисник європейського світу від навали зі Сходу, неможливість виконання будь-якої історичної місії без відновлення державності, докази усвідомлення свого призначення і віра у своє покликання. Про історичну місію України, про апостольство Києва писав Липа, він сприймав не лише як належну роль Київської Русі на сх. просторах Європи, але й укр. історію і свідомість як органічну цілісність, що формувалась упродовж тисячоліть. Обґрунтовуючи призначення України Липа опирався на незнищенний інстинкт укр. нації. У кількох публікаціях проблему призначення Укр. порушив Ольжич, він пише, що воно полягає у організації боротьби поневолених народів проти Москви. В період ІІ світ. війни ідея призначення України набула чітких і конкретних форм – здобути державність, очоливши боротьбу не лише укр. народу, а й інших поневолених народів, тобто боротьби проти Німеччини і Москви. Отже, не надумане месіанство, а боротьба за своє національне визволення і допомога іншим народам у такій же боротьбі, воскресіння Укр. як незалежної держави, встановлення справедливих міжнаціон. стосунків – це було змістом ідеї призначення Укр.