73.Порівняння Публ Політики в Укр та Рос за Пермфорсом

Інший ракурс розгляду різних національних типів публічної політики в залежності від особливостей політичних систем можна знайти в роботах Рана Премфорса (1981). В якості основи порівняння ці дослідники використовують різні політичні стилі, що характеризують прийняття рішень по публічних питань. Політичні стилі описуються наступним набором змінних: (1) характер політичних змін, що оцінюється як радикальний, зрідка радикальний і нераднкальний; (2) централізм: високо централізований стиль, централізований і менш централізований; (3) консультація: екстенсивно консультаційний стиль, спокійний екстенсивно консультаційний стиль , обмежена консультація; (4) відкритість: відкритий, щодо закритий, закритий стиль; (5) конфліктний рівень: високий, відносно низький, низький; (6) дорадчий: високий рівень дорадчих, щодо дорадчий, не дуже дорадчий. Усі ці змінні використовуються при порівнянні формування публічної політики/

54. Порівняння умов фракціоналізації парламентів. Ефективна кількість партій.

Дослідження умов фракціоналізаціі парламентів. Політичний плюралізм як показник демократичності системи має деякі межі, перехід за які загрожує її стійкості. Тому в порівняльної політології проблема роздробленості політичних структур займає важливе місце. Вивчаються не тільки показники диференціації партійних систем, парламентів, а й намагаються визначити причини, що впливають на величину політичної диференціації. Одним з досліджень подібного роду було вивчення Пауеллом партійної фракціоналізаціі парламентів в 27 країнах (84 випадки виборів) за період 1965-1976 рр.. Як фактори, що визначають рівень роздрібненості парламентів, він виділяє особливості електоральної системи, соціальну диференціацію суспільства і форму державного правління. У цьому дослідженні вважається, що рівень партійної фракціоналізаціі парламентів визначається рівнем роздробленості соціальних структур, тому що партії представляють особливі інтереси і проводять їх до парламенту через процес делегування. Важливим фактором числа партій в парламенті є характер виборчої системи. Ще в 50-і роки Морісом Дюверже було встановлено, що виборчі системи володіють різною силою, що впливає на партійні системи (Duverger, 1954). Найсильнішою вважається плюральная система виборів (або мажоритарна в один тур), яка веде до становлення фактично двопартійної системи, хоч насправді є й інші політичні партії крім двох, але вони не відіграють значної ролі і не визначають політичний процес. Третім фактором впливу виявляється президентська система державного правління, за якої президент обирається прямим або непрямим голосуванням населення. Операціоналізація виділених змінних здійснюється у цьому дослідженні в такий спосіб.

Як залежною змінною виступає фракціоналнзація парламенту, яка визначається спеціальним індексом - індекс Rae.

Індекс Rae = 1 - Si 2, де Si - частка місць i-ої партії в парламенті

Дослідження ефективного числа електоральних і парламентських партій. Дослідження електорального процесу в багатопартійних системах показало, що не всі партії роблять вплив на хід виборів і не всі з них є значущими для виборця. У свою чергу, розподіл місць у парламенті модифікувало розподіл влади і вплив вже парламентських партій на діяльність представницьких органів. Фактично вплив на державну політику і законотворчий процес обмежувалося певним, так званим, «ефективним числом» партій, яке було меншим, ніж загальна кількість партій, які брали участь у виборах. Вперше індекс «ефективного числа партій» був запропонований Макк Лааксо і Рейном Таагепера в 1979 р. Як пишуть Р. Таагепера і М. Шугарт, перевага використання ефективного, а не дійсного, числа партій полягає в тому, що воно надає точний спосіб для розрізнення між значимими і менш значимими партіями. Формула індексу є такий, коли кожна партія зважується за допомогою зведення в квадрат. Дуже маленькі партії представлені слабо в індексі, а великі вносять до нього більше ». Формула, яку вони запропонували, була наступною:

N = де pi - частка місць, отриманих 1-ої партією.

Типологічні моделі електоральної участі.

У 70-ті роки знову підвищився інтерес до ролі виборця в політиці з певною модифікацією методологічних установок. Рональд Інглегарт оцінюючи нову хвилю компаративних досліджень політичної участі підкреслює: при всій очевидності того, що вплив соціальних класів, релігії й політико-партійній ідентифікації знижувалося, а значимість проблем голосування зросла, ці дослідження підкреслювали роль політичного лідерства, політичних інститутів й економічних подій. Однак це було не просто повернення до макрополітичного аналізу. Кордони, у межах яких нові точки зору могли б бути знайдені, здається, були пов’язані з аналізом відносин між макрополітичними й мікрополітичними феноменами. Ця зміна стимулювалася тим фактом, що в сімдесяті роки, насамперед, стало можливим застосування динамічного аналізу до взаємодії відповідних серій даних. Якщо в шістдесяті роки рідко хто міг вийти за межі імпресіоністських спекуляцій щодо взаємодій між структурними змінними й індивідуальною поведінкою, то у вісімдесяті роки перевірка гіпотез про таку залежність з використанням динамічних якісних моделей стає можливою. Відзначимо тут певні зміни в розгляді електоральної участі, зв’язані скоріше з плюралізацією методологічних основ дослідження, ніж з пошуком універсальної моделі.

По-перше, у дослідженні електоральної участі чітко виділяється тенденція виявлення її нових механізмів, що з’являються внаслідок кризи старої ідеологічної й партійно-політичних структур. Раніше електоральн участь розглядалася в межах взаємодії партій і виборців. Основна увага приділялася партійній ідентифікації й здатності партій через механізми політичної мобілізації організовувати участь населення в голосуванні. При цьому основні політичні еліти виконували функцію організації масової діяльності за допомогою її орієнтації. В 70-80-і роки з’являються нові механізми взаємодії партій, еліт і мас. Спостерігається перехід від елітно-спрямованої участі, до елітно-викликаної участі. Остання не характеризується строгою ідентифікацією й твердою ідеологічною залежністю. Елітно-спрямована участь, було характерно для кінця XІХ ст. і першої половини XX ст., коли населення тільки починало втягуватися в масові форми політичної участі, насамперед вибори, за допомогою бюрократичних партій і не мало розвинених навичок політичної діяльності. Еліти й виконували функцію управління участю. В останні десятиліття ситуація змінилася. Елітно-викликана участь ґрунтується на високому рівні освіти населення, виникненні нових постматеріальних цінностей, зв’язаних більше із самовираженням індивідів й якістю життя, а не з економічним забезпеченням і фізичною безпекою. Зміна політичних орієнтації веде також до заміни старої, відносно стабільної структури поляризації за політичними ознаками, заснованої на класових розходженнях, системою рухливих ідентифікацій. Дослідниками відзначається падіння ролі класової приналежності у виборі форми електоральної участі.

По-друге, на електоральну участь суттєвий вплив здійснює сама електоральна система. У компаративних дослідженнях приділяється увага тому, яка із систем й які з її ознак найбільше сприяють індивідуальному вибору. Петті Тімонен, вивчаючи цю проблему, визначив ряд факторів, при яких вплив виборця підвищується. Пропорційна система, у порівнянні з мажоритарною і плюральною, має більше можливостей для підвищення значимості індивідуального голосу. При мажоритарній системі такими факторами виступають багатомандатні округи й висування різних партійних кандидатів на одне місце. При пропорційній системі число таких факторів значно зростає. Цьому сприяють можливість віддавати власний голос, вільне голосування, відсутність електорального порога, достатня кількість партійних кандидатів тощо. Наявність або відсутність подібних факторів дозволяє ранжувати країни за рівнем надання можливості індивідуальному виборцеві впливати на вибір кандидатів. У країнах із пропорційною системою порядок виявився наступним (за зменшенням впливу): Люксембург, Швейцарія, Греція, Фінляндія, Італія, Ірландія, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Данія, Ісландія, Норвегія, Швеція, Німеччина, Португалія, Іспанія.

По-третє, значна увага при дослідженні електоральної участі приділяється теорії раціонального вибору. Ґрунтуючись на теоремі Ерроу, дослідники аналізують участь виборця як раціонального актора, що враховує не тільки порядок своїх переваг, але й переваги інших виборців. В останньому випадку виборець голосує стратегічно, тобто маніпулює своїми вихідними перевагами і робить вибір, виходячи з реальності перемоги того або іншого кандидата чи партії. При цьому враховується, що на вибір виборця істотне значення здійснює інституціональна структура виборчої системи. Стратегічне голосування виборця добре описано в ряді досліджень. Наприклад, в 1980 р. на виборах президента США Рональд Рейган одержав 51 % голосів, Джеммі Картер – 41 % і Джон Андерсон – 7 %. Використовуючи різні дані, З. Брамс і П. Фішборн показали, що якби ті ж самі виборці висловили свою щиру перевагу, то розміщення сил було б наступною: за Рейгана – 40 %, за Картера – 35 %, за Андерсона – 24 %. Таким чином, більше 70% тих, хто фактично підтримував Андерсона, віддали свої голоси за Рейгана або за Картера.

Сьогодні науковцями здійснюються спроби створення типології електоральної участі, пошук принципів побудови таких типологій. Однак найчастіше типології описують лише фрагменти електоральних дій. Зокрема:

Перший варіант типології враховує наявність/відсутність у виборців інтересу до виборів. Шкала вимірювання будується за принципом градації інтересу до виборів: високий інтерес, виражений деякою мірою, в основному відсутній, відсутній повністю. Соціологічний інструментарій може вловити частоту коливань інтересу до виборів і провести розмежування між людьми, що проявляють такий інтерес (партиципаторний і парципаторно-підданській типи участі), і людьми, що не проявляють інтересу до виборів (парохіальний і підданський типи участі).

Другий варіант типології враховує ступінь активності виборців. Шкала вимірювання будується за принципом градації участі у виборах: постійні учасники; ті, що постійно бойкотують, ті, що коливаються (участь/бойкот). Дана типологія зводить елективну дію до голосування. Тому феномени голосування проти всіх й абсентеїзму залишаються за межами даної типології.

Третій варіант типології припускає розмежування прихильників і супротивників різних політичних сил. Шкала вимірювання будується за принципом градації підтримки кандидата на виборах: тверді прихильники; прихильники, що коливаються; супротивники, що коливаються; тверді супротивники. Дана типологія зводить елективну дію до парципаторного типу участі.

ПОРІВНЯННЯ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ

Характерним є те, що транзитологія зароджується в період кризи модернізаційних теорій в 1970-х роках XX ст. Причиною утвердження теорії демократичного транзиту стала серія катастроф авторитарних режимів і спроб утвердження демократичних інститутів у країнах Південної Європи й Латинської Америки.

Основоположником теорії демократизації можна вважати Д. Растоу, що в 1970 р. опублікував статтю під назвою „Переходи до демократії: спроба динамічної моделі". Автор уперше поставив проблему: яким чином країни роблять перехід від одного ладу до іншому, і у зв'язку із чим одні ліберальні демократії переживають катастрофу, а інші залишаються стабільними й продовжують стійко розвиватися? Більше того, на відміну від прихильників теорії модернізації він задався питанням не про причини, що сприяють розвитку демократії, а про сутність самого переходу, про його динаміку. Д. Растоу відкинув модернізаційну позицію С. Чипсета та Ф. Катрайта про соціально-економічну обумовленість розвитку й становлення демократії, критикував підхід Г. Алмонда й Є. Верби, які припускають політико-культурну обумовленість демократії, і показав, що формування соціальної й політичної структури (позиція Г. Зкштейна, Р. Даля) не завжди й не скрізь сприяє становленню демократичних інститутів. На противагу цим підходам і теоріям він запропонував генетичний підхід, що припускав виявлення факторів, які сприяють переходу до демократії. Крім того, сам транзит Д. Растоу відніс до особливого етапу політичного розвитку.

Автор запропонував використати порівняльний аналіз 2-3 випадків для вироблення ідеальної моделі переходу до демократії, що можливо було б використати для вивчення інших випадків трансформації. Дана модель одержала назву динамічної, а її головними складовими стали взаємозалежні між собою компоненти генезису демократії, етапи переходу. Д.Растоу стверджував, що генезис демократії не є просторово універсальним, оскільки шляхи до неї багатоваріативні, так само як різні фактори відіграють різну роль у процесі фаз, що змінюють одна одну. Його динамічна модель припускала наявність однієї обов'язкової умови й трьох фаз, що змінюють одна одну. Як попередню умову демократизації він запропонував категорію національна єдність, оскільки тільки вона виключає ситуацію, при якій у суспільстві можливий латентний розкол. Однак національна єдність - необхідна вимога до початку демократизаційних процесів, але не під час них. Як першу фазу демократизації Д. Растоу запропонував виокремлювати підготовчу фазу. Він стверджував, що процес переходу від авторитаризму до демократії запускається за допомогою тривалої й безрезультатної боротьби, учасники якої представляють інтереси різних соціальних груп, а спірні питання мають першорядне для всіх значення. Важливим є насамперед те, що становлення демократії на даному етапі не є метою, а тільки побічним продуктом майбутнього в цій боротьбі. Головний результат підготовчої фази - поляризація суспільства, обмежена національною єдністю.

Наступна фаза - фаза прийняття рішень. Тут частина політичних лідерів країни приймає свідоме рішення визнати наявність різноманіття в єдності й інституціоналізувати з цією метою деякі основні механізми демократії (загальне виборче право, вільні вибори) Це є досягненням деякого консенсусу відносно правил гри.

І нарешті, фаза звикання, коли суспільство освоює нові правила, інститути, цінності.

Саме дослідження Д. Растоу стало крапкою, з якої теорія демократичного транзиту початку перетворюватися в самостійну галузь політичної науки. Разом з тим він розробив свою модель на основі порівняння випадків шведської й турецької трансформацій початку XX в., а сама транзитологія одержала значний імпульс завдяки тому, що другій половині 1970-1980-х pp. розгорнулася процеси демократизації в країнах Південної Європи й Латинської Америки.

Бурхливий розвиток теорії демократичного транзиту пов'язаний насамперед з іменами Г. О'Доннелла, Ф. Шміттера, Л. Уайтхеда, за редакцією яких в 1986 р. вийшло чотиритомне видання - „Переходи від авторитаризму: перспективи демократії"" - результат великомасштабного порівняльного дослідження політичних трансформацій у країнах

Південної Європи й Латинської Америки. Автори виходили з того, що жодні об'єктивні соціально-економічні, культурні й інші фактори не можуть пояснити й спрогнозувати - хто, які політичні сили й актори в певній ситуації будуть стояти на недемократичних позиціях і відстоювати старий порядок, а хто - виступати за його повалення. Тільки суб'єктивний вибір акторів творить політичні можливості. Така позиція була зайнята О'Доннеллом і Ф. Шміттером не випадково. Проаналізований ними емпіричний матеріал стосувався трансформацій 1950-1980-х pp., і в кожному з розглянутих випадків була своя крапка відліку, свої умови переходу. Разом з тим одним з результатів даного дослідницького проекту стала розробка моделі переходу, що включає три обов'язкові стадії: лібералізацію, демократизацію й ресоціалізацію. На першому етапі відбувається так називане розслаблення, лібералізація режиму. Складається опікунська демократія, для якої характерні інституціоналізовані громадянські свободи в ситуації збереження старого апарату влади. Етап демократизації починається з демонтажу старої недемократичної системи, чому сприяє свідомий вибір демократичних інститутів і процедур. Саме на другому етапі відбувається заміна влади людей на владу набору політичних норм і правил. Заключний етап - ре соціалізація - припускає засвоєння громадянами демократичних норм і цінностей.

Аналізуючи значний емпіричний матеріал, Ф. Шміттер запропонував кілька варіантів переходу, залежно від співвідношення сил і стратегій, що обирають основними гравцями:

> Нав'язаний перехід, за якого одне із провідних угруповань режиму, що починає лібералізацію, змушує інших акторів визнати свої правила політичної гри. При певних обставинах сили, що ініціювали весь транзитний процес, стають здатними контролювати й наступний розвиток, включаючи стадію консолідації. У більшості ж випадків ті, хто нав'язав перехід до нового режиму, потім втрачають контроль над процесом. І результат дуже сильно відрізняється від того, який передбачався або прораховувався ними на початку переходу.

> Договірний перехід менш розповсюджений, але досить добре досліджений. Його основний принцип полягає у тому до укладання пактів та угод, виявляються залученими правлячі групи колишнього режиму, а також ті, хто був відсторонений або взагалі не мав ніякої влади.

> Реформістський тип переходу пов'язаний з масовою мобілізацією знизу, коли реформи здійснюються завдяки істотному тиску низів на правлячі групи.

> Демократизація шляхом революції.

Політичні трансформації 1970-1980-х pp. стали основою ще одного теоретичного концепту - третьої хвилі демократизації, запропонованого С.Хантінгтоном. Поняття глобальна демократична хвиля визначає різноманітні процеси суспільно-політичної трансформації в різних країнах світу. Так, на думку С.Хантінгтона, світ переживає вже третю за рахунком хвилю демократизації, а з погляду Ф. Шмвттера - четверту. їхня концепція припускає й наявність антидемократичних хвиль. Розглядаючи різні випадки переходу в рамках третьої хвилі демократизації, С.Хантингтон запропонував п'ять моделей сучасної демократизації залежно від того, як відбувається трансформація та якими є її вихідні позиції.

> Циклічна модель (періодична зміна авторитаризму й демократії - випадок Бразилії).

> Модель другої спроби (Іспанія).

> Перервана демократія (Чилі):

> Модель прямого переходу (Болгарія - досвіду демократії до переходу в країни не було).

> Модель деколонізації (країни Карибського басейну).

Надалі, при аналізі й порівнянні переходів у Східній Європі з латиноамериканським досвідом, С.Хантінгтон запропонував три варіанти демократичного переходу:

> Трансформація, коли перехід ініціюється й здійснюється правлячими елітами (Іспанія).

> Заміна - колапс авторитарного режиму й прихід до влади опозиції, яка і здійснює демократизацію (Чехословаччина).

> Трансрозташування - спільні дії правлячої еліти й опозиційних сил (Аргентина). Дослідники Г.Л.Манк і К.С.Лефф, порівнюючи східноєвропейську демократизацію з

латиноамериканської, запропонували свій варіант типології демократичних переходів, засновану на характеристиці агентів демократизації й обираних ними стратегій.

> Революція зверху - правляча еліта, у якості її стратегії обирає конфронтацію (Болгарія).

> Консервативна реформа - правляча еліта сприймає демократичні інститути.

> Реформа через розрив - агентами демократизації виступають представники як правлячої еліти, так й опозиції, а стратегією їх взаємодії переважно є конфронтація (Аргентина й Чехословаччина).

> Реформа через вивільнення - агентами демократизації виступають представники як старої еліти, так і опозиції, а домінуючою стратегією взаємодії є компроміс (Бразилія, Польща).

> Соціальна революція - домінуючим агентом демократизації є опозиція, а стратегією взаємодії - конфронтація.

> Революція знизу - домінуючим агентом демократизації є опозиція, що приймає демократичні правила гри (Чилі).

Разом з тим ці типології переходів ураховують, головним чином, співвідношення еліт, що беруть участь у трансформації та їхньої стратегії. Такий підхід, безумовно, можна назвати елітиським, оскільки в цьому випадку не враховується фактор участі в трансформації громадян як можливого агента/ контрагента демократизації.

У процесі становлення й розвитку транзитології як одного з напрямків сучасної політичної науки можна виділити чотири етапи. Критерієм для періодизації є фактологічний матеріал, на підставі якого будувалися й видозмінювалися транзитологічні моделі:

Перший етап - дотрнзитологічний (перша половина 1970-х pp. XX ст.) - період зародження теорії демократичного транзиту на підставі аналізу політичної трансформації першої половини XX ст. Саме в цей період з'являється концепція Д.Растоу, а також роботи О'Доннелла, Ф.Шміттера, присвячені катастрофі демократичних режимів у країнах Латинської Америки в 1950-1960-і pp.

Другий етап - це період утвердження транзитолоічної парадигми (друга половина 1970-х - середина 1980-х pp.) на базі політичних трансформацій у країнах Південної Європи й Латинської Америки.

Третій етап - „період тестування теорії демократичного транзиту" (кінець 1980-х -середина 1990-х pp.). Для нього характерні спроби застосування моделей транзиту в поясненні східноєвропейської й пострадянської трансформацій. Саме в цей період найбільшу популярність одержують роботи А.Пшеворського, присвячені порівняльним дослідженням політичної й економічної реформи в країнах Східної Європи й Латинської Америки. Слідом за своїми колегами він, використовуючи насамперед східноєвропейський матеріал, порушує питання про співвідношення й взаємозалежність демократичної політичної реформи й неоліберальних перетворень. І в результаті дослідження доходить висновку, що не всі рухи, що спонтанно й випадково виникли, є демократичними по своїй суті; усталені інститути будуть ставитися під сумнів стороною, що програла, як незаконні й недоцільні; політична стабільність, стійкість демократії можливі тільки при наявності глибоких економічних перетворень, що мають ефективні результати, а на шляху до демократії й ринку перешкодою може стати спокуса авторитаризмом. Подібні висновки А.Пшеворський зробив не випадково: вже на цьому етапі виникає питання про правомірність застосування теорії демократизації для пояснення й вивчення східноєвропейської демократизації. Як правило, відповідь дається позитивна. Так, згадувані Манк і Лефф не тільки застосували модель Д.Растоу, але в результаті порівняння країн Латинської Америки й Східної Європи виділили пари порівнянних випадків.

Нарешті, останній етап розвитку теорії демократичного транзиту (середина 1990-х -по сьогодні) пов'язаний зі спробою її застосування для пояснення пострадянської трансформації, активною її апробацією дослідниками нових незалежних держав. Сьогодні зрозуміло, що сліпе копіювання західних моделей для аналізу пострадянської політики не дає очікуваних результатів, тому з'явилися роботи, що пропонують скорегувати західні підходи. У цьому випадку варто виділити синтез процедурного й структурного підходів, запропонований А.Мельвилем. Автор увів у науковий обіг поняття лійка причинності, за допомогою якого показав можливість синтезу підходів Д.Растоу й Ф.Шміттера, з одного боку, і спробував протестувати цю модель на російському матеріалі - з іншої. Однак при аналізі російського випадку він указує, що кожен випадок - явище, і в цьому сенсі російська трансформація може бути корисна для вирішення тих методологічних проблем, з якими зіштовхнулася транзитологія. Другим підхідом з коректування західної транзитології можна вважати, запропонований В.Гельманом, який при аналізі російської політичної трансформації запропонував використовувати модель переходу з відкритим фіналом. Як і багато західних транзитологів, він стверджує, що процес переходу може бути перерваний на кожній зі стадій розвитку, і це більш характерно для початкових стадій. А випадок з Росією аж ніяк не свідчить про прямолінійний перехід саме до демократії. Тим самим автор увів поняття переходу з відкритим фіналом. Такий перехід припускає наступні п'ять стадій.

> Ослаблення колишнього режиму.

> Катастрофа колишнього режиму - входження в невизначеність.

> Невизначеність.

> Вихід з невизначеності - установлення нового режиму.

> Інституціоналізація нового режиму.

Необхідно відзначити, що автор навмисно не характеризує режими як авторитарні або демократичні, що дає можливість, на його думку, використати запропоновану їм модель для аналізу режимних трансформацій будь-якого типу. У результаті трансформації можливі чотири варіанти виходу з невизначеності:

> війна всіх проти всіх - такий варіант не приводить до утвердження нового режиму

> гра за правилами

> єдність еліт

> переможець одержує все.

Таким чином, В.Гельман виділяє три варіанти нових режимів:

> авторитарна ситуація,

> гібридний режим

> демократична ситуація.

Автор протестував свою модель при дослідженні трансформації регіональних режимів Росії в 1990-х роках. Це можна вважати першим у Росії вдалим політологічним підходом при дослідженні регіональних политтів.

Обидва підходи - запропоновані й В.Мельвілем, й А.Гельманом - відрізняють, по-перше, спробу скорегувати теорію демократизації стосовно Росії. По-друге, увага авторів зосереджена переважно на російському матеріалі, де відсутні кроснаціональні порівняння.

Такою є за суттю траєкторія розвитку транзитології протягом 1970-1990-х років. Але вище показана тільки динаміка внутрішнього розвитку теорії, а об'єктивно необхідно зупинитися й на проблемі критики теорії демократизації, що дозволить позначити її слабкі місця.

Безумовно, і концепція А.Мельвіля, і модель, запропонована В.Гельманом, є свого роду м 'якою критикою теорії транзиту. Але критикою з середини, оскільки ні той, ні інший не відмовляються від транзитологічної парадигми, залишаючись у її науковому полі й тільки намагаючись скорегувати й пристосувати її для вивчення російської політики.

Значна критика транзитологічної парадигми пов'язана зі спробами використання моделей і схем переходу для аналізу посткомуністичних трансформацій у Східній Європі й пострадянському просторі. У статті «Чи варто ґрунтуватися на транзитології?», опублікованої в 1995 р. як коментар на статтю Ф.Шміттера й Карла "Концептуальні вишукування транзитологів і консолідологів: як далеко їм варто зайти?" про можливості використання транзитологічної методології в дослідженні посткомуністичної трансформації й порівнянні Півдня й Сходу (Південної Європи, Латинської Америки й Східної Європи, відповідно), Валери Лазні стверджує, що теорія демократизації не формує моделей демократизації. Навпроти, це є підхід до аналізу демократизації, який радить, як і що вивчати. Але відповідь на питання, чому в одному випадку відбувається перехід до демократії, а в іншому - ні, чому процеси демократизації різні в різних країнах, - на це в транзитології відповідей немає.

Слідом за В. Бансом російський дослідник Б. Капустін критикує західну транзитологію за несамостійність і неспроможність. Оскільки теорія демократичного транзиту є не чим іншим, як ревізія теорії модернізації, що нездатна пояснити сучасну російську політику. Свою критику він засновує на тому, що:

> теорія демократичного транзиту є дочкою теорії модернізації, яка скомпрометувала себе;

> роки російської трансформації показують нездатність транзитології пояснити її;

> світ не універсальний, а тому не може бути підведений під єдиний стандарт. Замість транзитологічної парадигми при аналізі й дослідженні сучасності автор

пропонує використати методологію постмодернізму. На думку Капустіна, посткомунізм, по суті, постсучасність, вивчення якої можливе виходячи з ідеї про те, що вона є, і це реальність. Під постмодернізмом він розуміє певний тип думки і її теоретичні або квазітеоретичні продукти, а під постсучасністю - соціальну реальність. Капустін пропонує досліджувати російську політику (як реальність) за допомогою постмодерністської методології. Він виходить з того, що постсучасність - явище, породжене західною цивілізацією, - не властиве третьому світу, до якого зараховується й Росія. Щоправда, автор зауважує, що завдання й полягає саме в тому, щоб переосмислити цей постулат, припустивши, що постсучасність не тільки атрибут Заходу.

Дійсно, у цей час очевидна криза транзитології, найбільш яскравим вираженням якої є розчарування в схемах переходів, що виявилися нездатними пояснити російський випадок. Разом з тим споконвічно транзитологія не претендувала на універсальність: щоб прийти до демократії, потрібно не копіювання конституційних законів і парламентської практики якоїсь уже існуючої демократії, а здатність чесно подивитися на свої специфічні конфлікти й уміння винайти або запозичити ефективні механізми їхнього розв'язання.

Класична транзитологія не виходить із ідеї універсальності процесу переходу до демократії. Говорячи про це, потрібно відзначити, що мається на увазі не концепція С. Хантингтона третьої демократичної хвилі, але сам концепт переходу, його умови й варіанти.

Посткомунізм у країнах Східної Європи й на пострадянському просторі спонукав транзитологів шукати моделі, що пояснюють політичну трансформацію. Нові пояснювальні моделі й схеми, пропоновані політологами, мають міждисциплінарну основу, оскільки засновані на поєднанні підходів, методів і методологій, запозичених з різних гуманітарних дисциплін.

У рамках класичної транзитології виділяються два самостійні напрямки: інституціоналізм й елітизм. Так, перший з них бачить сутнісні закономірності переходу в зміні інститутів, а другий - у логіці раціональних ігор основних політичних акторів. Але розвиток міждисциплінарного підходу в політичній науці й пошук моделей, що пояснюють російську політику уможливили інтеграцію цих двох підходів. Саме запропонований В. Гельманом є таким, оскільки враховує трансформацію інститутів, ресурси й стратегії акторів, переважно еліт. Однак його підхід практично не враховує можливий вплив міжнародних процесів на політичну трансформацію усередині досліджуваного регіону.

Процеси внутрішньої трансформації політичних систем, у тому числі й ті, що описуються за допомогою теорії демократичного транзиту, проходять у певній міжнародній обстановці, що, без сумніву, значно впливає на їхній розвиток. Зовнішнім факторам демократизації особливу увагуа приділяли Л. Уайтхед, Ф. Шміттер і В. Лазні. Міжнародний фактор став одним із предметів палких дискусій у порівняльній політології між транзитологами (Уайтхед, Шміттер) і пострадянолагами (Лазні) про те, чи коректно взагалі порівнювати між собою перехідні періоди в Південній Європі, Латинській Америці (Південь) і Східній і Центральній Європі (Схід).

З позицій Банса, порівнювати Південь і Схід не представляється правомірним, оскільки перехідні процеси в цих регіонах проходили в принципово різних міжнародних умовах: трансформація політичних систем Півдня розгорталася в умовах стабільної міжнародної обстановки, у той час як перехід на Сході припав на початок дестабілізації міжнародної системи.

Транзитологи Уайтхед, Пшеворський, Шміттер, навпроти, відзначають правомірність порівняння двох регіонів, оскільки міжнародний фактор грав значиму, але не першорядну роль у переходах. Шміттер запропонував свою класифікацію впливу міжнародної обстановки на внутрішню демократизацію (як вплив міжнародних акторів на внутрішньополітичний результат).

Контроль - встановлення демократії однією країною в іншій країні за допомогою зовнішньої політики, що відкрито застосовує санкції: позитивні або негативні.

> Дифузія - вплив однієї держави на іншу за допомогою нейтральних, що виключають примус, іноді міжнародних каналів.

> Приручення - свідоме використання примуса шляхом установлення особливих умов розподілу вигід з боку міжнародних інститутів.

> Вплив, заснований на згоді - складний набір взаємодій між міжнародними процесами й внутрішніми групами, що породжує нові демократичні норми й очікування знизу; такі взаємодії здатні привести як до прагнення захистити демократію шляхом приєднання до регіонального блоку, так і до приєднання до іншої демократії).

Проте, в обох випадках вплив міжнародного середовища на хід трансформації розглядається як другорядний фактор. Першим у Росії до проблеми впливу міжнародних відносин і світової політики на процеси демократизації звернувся А.Нікитченко, що почав аналіз демократизацій них процесів з погляду теорії міжнародних відносин. Найбільший інтерес представляє аналіз третьої хвилі демократизації з позицій теорії міжнародних режимів (ТМР). Під міжнародними режимами розуміються соціальні й політичні інститути, що складаються з неформальних і формалізованих принципів, норм, спеціальних правил, процедур і програм і які певним чином впливають на дії держав й їхніх суб'єктів. Як правило, вони виникають за ініціативою держави-гегемона, що своєю силою й авторитетом забезпечує встановлення стабільних правил співробітництва і їхнього дотримання. Автор першим запропонував розглядати третю хвилю демократизації як міжнародний режим, оскільки:

> очевидна роль гегемона - США - у просуванні демократії в інших країнах (незалежно від мотивації гегемона в кожному з випадків);

> всі міжнародні режими (торговельні, валютно-фінансові, екологічні, захисту прав людини тощо) діють у рамках економічного лібералізму, який не просто пов'язаний з демократизацією, а підсилює її, а вона відповідно його (найбільше докладно про взаємозв'язок політичної демократизації й економічної лібералізації писав А. Пшеворський);

> міжнародний режим демократизації створюється не на порожньому місці, а на базі інших міжнародних режимів, і вони впливають на трансформацію усередині регіону.

Проблематика трансформації політичних систем у різних регіонах світу залишається, незважаючи на згаданий скепсис і критику транзитологічної парадигми, є однією з актуальних тем сучасної політичної науки як в Україні, так і за кордоном.

Міждисциплінарний підхід стає в цей час одним з найбільш затребуваних у соціальних науках. А найбільш запозиченими сучасними соціологами, міжнародниками й політологами є інституціональна економіка, у тій її частині, що присвячена інституціональним змінам. Так, наприкінці 1990-х років на Заході опублікований цілий ряд досліджень, присвячених неоінституційному аналізу політичної й економічної трансформації в країнах Латинської Америки. Втім, і в СРСР в цей період відбувається привнесення неоінституціоналізму в політологічні й соціологічні дослідження. Такий поворот виявляється невипадковим, оскільки з позицій неоінституційного підходу демократія - це багато більше, ніж набір законодавчих актів. При дослідженні процесу трансформації увага приділяється не тільки й не стільки аналізу конституцій, які оформляють нові режими, скільки преференціям акторів, інституціональному середовищу, у якому вони діють і створюють нові інститути; впливу традицій, норм, кодексів поведінки.

Авторами неоінституційцної теорії є Дж. Бьюкенен, Д. Норт, Е. Остром, які запропонували вивчати політику, суспільство за допомогою методів неокласичної економічної теорії й теорії ігор. Крім того, неоінституціоналісти запропонували йти до пояснення конкретних явищ політичного життя від загальних принципів неокласичної економічної теорії. Важливою складовою й відмітною рисою неоінституціоналізму є розуміння інститутів як правил гри у суспільстві або обмежувальних рамках, які організують взаємини між людьми, задають структуру спонукальних мотивів людської взаємодії - будь то в політиці, соціальній сфері, економіці. При цьому мова, як правило, іде про три види інституціональних рамок й обмежень:

> формальні - зафіксовані в конституції, писаному праві,

> неформальні - зафіксовані в неписаному, або звичайному, праві (традиції, звичаї, табу),

> спонтанно створені рамки (не зафіксовані ні в писаному, ні звичаєвому праві), що представляють як спільні стратегії й угоди.

За своїм походженням інститути можуть бути як результатом свідомого людського задуму, так і складатися в процесі історичного розвитку. У функціональному відношенні вони покликані зменшувати невизначеність, структурувати повсякденне життя. Однак ця функція інститутів не означає, що вони не зазнають змін. Навпроти, розвиваються всі інститути - починаючи від традиційних умовностей, кодексів і норм поведінки до писаного права, звичаєвого права й угод. У своєму розвитку й в умовах створення нових відбуваються інституціональні зміни, які в сутності можуть мати як коротко-, так і довгострокову перспективу.

Інституціональні зміни й розвиток можуть проходити по двох принципово різних сценаріях:

> еволюція

> революція (імпорт інститутів)

Еволюційний варіант розвитку й змін припускає, що інститути виникають не на порожньому місці, а в процесі трансформації вже існуючих неформальних. Саме в рамках еволюційного підходу можна розглядати становлення й розвиток англійської державності, заснованої на праві прецеденту. Якщо застосовувати такий підхід для аналізу становлення англійської демократії, то легалізація неформальних інститутів означає насамперед усунення ситуації, при якій легалізована неформальна норма працює поза рамками персоніфікованих відносин. Іншими словами, формальний інститут в умовах демократії (західному розумінні даного феномена) не може мати двоїсту природу, що дозволяє індивідові діяти залежно від того, чи належить агент/контрагент до своїх або чужих.

Історія знає приклади еволюційного розвитку інститутів, які хоча й забезпечували стабільність, але не формували результативну демократію й ринок. Іспанія, італійський Південь являють приклад поступового інституціонального розвитку по еволюційному шляху. Такий варіант може називатися тупиковим (знов-таки щодо концептів демократії й ринку в їхньому традиційному розумінні). Тупиковий інституціональний розвиток може бути довгим, інститути здатні відтворюватися, але при цьому не усувається двоїста природа інститутів; зберігається ґрунт для зрощування бізнесу й влади, відбувається персоніфікація політики.

Революційний варіант інституціонального розвитку (зміни) припускає ситуацію імпорту інститутів. Такий варіант інституціональних змін припускає привнесення в одне інституціональне середовище формальних правил і норм (інститутів) з іншої, де вони довели свою ефективність у забезпеченні взаємодій, стабільності при мінімальних витратах. Інакше кажучи, це - проекція бажаної ситуації на суспільство. При цьому роль держави (поза залежністю від того, авторитарна вона або демократична) - домінуюча. А. Олійник виділяє три варіанти імпорту інститутів:

Використання ідеально-типової моделі інститутів. Це випадок перенесення теоретичних конструкцій організації політичної системи на практику.

Відтворення зразків, які існували в історії даної країни в минулому, але були загублені. Це ситуація відтворення золотого століття.

Імпорт зразків з інших країн. Запозичення, наприклад, інститутів демократії, ринку, їх побудова й насадження зверху. При такому варіанті інституціонального розвитку необхідно виділяти імпортера (у цій якості виступає держава) і експортера (країна, інституціональні зразки якої експортуються).

При аналізі розвитку транзитологічних теорій приділена увага проблемі впливу зовнішнього фактора на процес переходу. Це не тільки зовнішнє міжнародне середовище, яке так само може бути проаналізоване, як середовище інституціональне, але й зовнішній гравець-експортер, зацікавлений у встановленні в тій або іншій країні зручних для нього правил гри. При цьому необхідно відзначити, що експортер може бути представлений як один індивідуальний актор (країна або фінансовий інститут), так й колективний (група акторів: кілька країн, фінансових інститутів, військово-політичних організацій тощо.; вони можуть бути конкурентами, а отже, впливати на процес експортування інститутів).

Залежно від констеляції інтересів агентів інституціональних змін, і з тієї й з іншої сторони можуть відновитися/пролонгуватися/створитися патрон-клієнтальні відносини. Так, на думку А. Олійника, для США універсалізація власної моделі державного устрою на латиноамериканському континенті дозволяє зберегти свій домінуючий вплив на процес прийняття рішень; патронажне положення США стосовно клієнтели знижує трансакційні витрати для перших. У свою чергу потенційна або реальна клієнтела при вбогості власних ресурсів для проведення реформи (або імпорту інститутів) потребує підтримки зовнішнього актора (яка проявляється в цьому випадку як експорт інститутів). Правда, при збереженні/створенні патрон-клієнтальних відносин відтвориться таке інституціональне середовище (зовнішня стосовно обох), при якому продукуватиметься згадувана двоїста природа інститутів, що припускає можливість персоніфікованості дій і трансакцій. Патрон-клієнтальні відносини не єдина витрата подібного імпорту інститутів. Поза залежністю від того, за яким із трьох варіантів здійснюється імпорт, виникає природна взаємодія імпортних інститутів з національними. І якщо старі формальні інститути (старі конституції, законодавчі акти) можуть бути відразу замінені на нові, то традиційні неформальні рамки, а також звичка суспільства жити за старими, але вже скасованим правилам гри зберігається й вступає у взаємодію з новими, поки ще чужорідними інститутами. У цьому випадку важливий ступінь адаптивності, гнучкості неформального інституціонального середовища, його готовність до змін. Так, універсалізація західної моделі держави загострила локальні й регіональні конфлікти в імпортерах.

Неоінсттитуційна теорія при аналізі економічних відносин і процесів показує, що інституціональні зміни революційного типу можуть завершитися відторгненням імпортованих зразків, що означає повернення до певної міри на початкову стадію процесу. Однак не можна не враховувати того факту, що, вступаючи у взаємодію, старі й нові інститути (поза залежністю від результату) здійснюють один на одного вплив. При цьому навіть найбільш стійкі старі інститути (для нас це неформальні) піддаються корозії й/або ерозії. Це означає, що абсолютне повернення у вихідну ситуацію неможливе. Більше того, чисто теоретично ймовірне виникнення таких умов, при яких можливий успішний еволюційний варіант зміни/розвитку інститутів. Або буде зроблений новий імпорт, але вже інших інститутів, і, можливо, іншим способом.

Міждисциплінарний підхід, що інтегрує транзитологію (як аналіз переходу від авторитаризму до демократії з послідовним виявленням фаз переходу, учасників цього процесу, їхніх інтересів, ресурсів, стратегій і моделей участі, що сприяють/утруднюють установлення демократії), теорію міжнародних відносин (у тій її частині, що пов'язана з аналізом функціонування міжнародних політичних режимів) і неоінституційний підхід (урахування як формальної, так і неформальної складових інститутів, сутності й варіативності інституціонального розвитку й зміни), відкриває нові обрії для аналізу трансформацій політичних режимів у сучасному світі.

Вироблення моделі для аналізу трансформації політичних режимів у сучасному світі вимагають визначення того, що розуміється під політичним режимом. Якщо підходити до даного поняття етимологічно, то в самому загальному виді поняття режим означає управління, метод управління, систему управління й прийняття рішень. Саме поняття система й є ключовим для з'ясування того, що є політичний режим. Головна й сутнісна якість системи - це організована певним чином взаємодія складових її елементів. У політичну науку це поняття прийшло разом з концепцією політичної системи в 50-60-х роках минулого сторіччя завдяки Д. Істону, Г. Алмонду й К. Дойчу, що дозволило розглядати проблеми взаємодії соціального середовища й центрів прийняття рішень. За минулі п'ятдесят років концепція політичної системи пройшла тривалу еволюцію. Важливим для нас є використання системного підходу до визначення поняття політичний режим як сукупності якихось утворюючих його елементів у взаємодії.

Жан-Луї Кермон у свій час дав наступне визначення режиму - під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституціонального й соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади даної країни на певний період. Однак дане визначення трохи розпливчасто й аморфне - що це за елементи ідеологічного, соціологічного й інституціонального порядку; яким чином вони сприяють формуванню політичної влади; яка роль у режимі держави й суспільства? Ці питання не випадкові, оскільки, тільки давши чітке, строго структуроване визначення поняттю політичний режим, можна сформувати аналітичну модель, що дозволяє вивчати трансформації режимів. Найбільш адекватним для цього є підхід, запропонований В. Гельманом, який, взявши за основу визначення, дане Шміттером та О'Доннеллом, під політичним режимом розуміє сукупність акторів політичного процесу, інститутів політичної влади, ресурсів і стратегій боротьби за досягнення й/або втримання влади.

Подібний вибір обумовлений, з одного боку, предметом даного дослідження -політична трансформація, а з іншого боку - міждисциплінарністю підходу. Підхід Шміттера-О'Доннелла розроблений й апробований при дослідженні, по-перше, політичних трансформацій країн Південної Америки; а по-друге, В.Гельман при аналізі політичних інститутів як елементів політичного режиму розуміє їх як формальні, так і неформальні. Що відповідає неоінституціональному підходу. Отже, структурними елементами політичного режиму є актори, інститути, ресурси, стратегії.

Актори як суб'єкти політичної дії й процесу мають цілі, ресурси й стратегії для досягнення своїх цілей. Поняття актор близько до поняття гравець з теорії ігор, що досить поширена в економічній теорії й нерідко використається в неоіфнституційній економіці й політекономії. Актор може бути як індивідуальним, так і колективним, хоча ще Алмонд і Пауелл згадували, що зона автономної активності індивіда як політичного суб'єкта досить обмежена в порівнянні із межами сфери діяльності груп інтересів. Таким чином, співвідношення між колективними й індивідуальними акторами, скоріше, на користь перших. Для формулювання моделі трансформації важливим буде не індивідуально-колективний вимір акторів політичної дії, а те, скільки бере участь в боротьбі й яке їхнє співвідношення. Крім того, важливий поділ акторів на агентів і контрагентів трансформації.

Інститути, як це вже відзначалося, розуміються сугубо в неоінеституційному вимірі як формальні правила гри, неформальні обмеження й спонтанно обирані рамки, які представляють як угоди. Головна функція інститутів - визначення способів і правил взаємодії в політичному процесі.

Ресурси й стратегії є атрибутами акторів, які необхідні їм у політичній боротьбі. Існують різні варіанти класифікації ресурсів і стратегій. Якщо випливати з постструктуралістської логіки П.Бурдьє, то ресурси є свого роду капітали (економічний, культурний), які розподіляються між акторами й визначають їхню позицію в політичному полі. Взаємодія політична є взаємодією акторів із приводу влади (як правило, боротьба за неї); тим самим володіння ресурсами означає й володіння владою. В.Гельман розрізняє ресурси за їхнім змістовним наповненням (адміністративні, економічні, політичні) і за оцінкою характеру користування (контрольовані й неконтрольовані акторами).

У транзитологічних і присвячених політичній трансформації дослідженнях прийнято розрізняти стратегії компромісу й сили.

Отже, як можливо визначати режими? Якщо як підставу для типології використати характер взаємозв 'язку між індивідом і владою, можна виділити два типи режимів:

> авторитарний (і його варіації)

> демократичний.

Якщо як підставу брати форму правління, то можна розрізняти дві пари режимів:

> монархічний і республіканський,

> парламентський і президентський.

Однак при використанні першого варіанта типологізації режимів виникає питання -як трансформуються режими з авторитарних у демократичні (ідеальний варіант)? У другому випадку неприйнятним для цілей даного дослідження виявляється сам принцип виділення типів режимів - форма правління. Виходить, що трансформація означає зміну від парламентського до президентського режиму. Але можлива й зміна парламентського режиму зразка А на парламентський режим зразка В: що стоїть за такою зміною, у чому його суть? Питання залишається відкритим.

Навпроти, якщо брати за основу підхід, запропонований В.Гельманом, то виявляється, що типологізація режимів будується на підставі різних констеляцій інститутів, акторів, ресурсів і стратегій, які виступають у якості змінних. Таким чином, виходить три варіації:

> авторитарна ситуація - домінуючий актор, перевага неформальних інститутів при фасадній ролі формальних, переважно силові стратегії;

> гібридний режим - домінуючий актор при обмеженому впливі інших, поєднання формальних і неформальних інститутів, компромісні стратегії;

> демократична ситуація - конкуренція акторів при відсутності домінуючого, домінування формальних інститутів, компромісні стратегії.

Згідно В.Гельману, ці режими є варіантами виходу з невизначеності, що є неодмінним атрибутом переходу як політичної трансформації. Поняття невизначеності поширено як у транзитологічсній літературі, так й в сфері інституціональної економіки. Саме останнє представляється цікавим у світлі застосування неоінституційного підходу до аналізу політичної трансформації в порівняльній перспективі. З погляду неоінституціоналізму, невизначеність є ситуація відсутності правил гри, або, інакше кажучи, стійкої структури взаємодії між людьми. Таким чином, невизначеність як ситуація виникає в той час, коли, уже відбулася відмова від правила А, але правило В не придумано або не утвердилося. Тоді виникає питання - чи можна говорити про те, що при розгляді конкретних випадків трансформації політичних режимів невизначеність є одним з етапів інституціональної зміни?

У рамках політичної науки в дослідженнях посткомуністичних трансформацій під цим визначенням розуміється системна характеристика переходу, що поєднує в собі невизначеність як інститутів політичної влади, так і результатів політичного процесу. Але найчастіше в класичній транзитологічній літературі під нею розуміється невизначеність результатів політичного процесу. Саме в рамках такого підходу В. Гельманом було запропоноване поняття перехід з відкритим фіналом. Разом з тим у дискусії, що розгорнулася в середині 1990-х років на сторінках журналу Славик Ревью між Шміттером та Карлом і В. Бансом щодо правомірності застосування порівняльного аналізу для вивчення латиноамериканських, південноєвропейських, східноєвропейських і пострадянських політичних трансформацій, перші визначили невизначеність саме в неоінституційному вимірі - як відсутність стабільних правил гри між акторами. Те, яким є співвідношення акторів, їхніх ресурсів, які стратегії вони вибирають у період невизначеності, впливає на результат процесу інституціональних змін.

Але чи тільки характер невизначеності впливає на кінцевий результат? Давши позитивну відповідь на це питання, ми виявимося в пастці суб'єктивізму, коли майбутнє залежить тільки від бажань і можливостей індивідуумів. Разом з тим на розвиток історичного процесу вплив робить не тільки особистість, але й фактори об'єктивного порядку. Саме до останнього належать структурні характеристики - географічна й природно-кліматичні умови й пов'язані з ними поділ праці, наступність у культурі, а також традиція управління й стиль лідерства. Історія визначає сьогодення й майбутнє - аксіома. Таким чином, при аналізі процесу трансформації важливі врахування і характеристика не тільки співвідношення сил, стратегій, але й історичний досвід, що розуміється як сукупність політико-культурних, економічних, соціальних характеристик, умов і передумов.

Отже, під режимом розуміється сукупність акторів, їхніх ресурсів, стратегій, інститутів (формальних і неформальних). Оскільки аналізується процес трансформації режиму, то увага приділяється зміні складових його елементів. Пропонується структурування процесу трансформації на наступні етапи:

> дотрансформаційний - період стабільного й ефективного функціонування авторитарного режиму;

> кризовий - період кризи авторитарного режиму, коли стає очевидної неефективність існуючих правил гри і їхня погроза для стабільності режиму;

> етап встановлення нового режиму - нових правил гри, в ідеалі - демократичних. При аналізі другого етапу важливо виявити причини трансформації режиму:

> внутрішні -неефективність старих інститутів, що являє загрозу стабільності авторитарному режиму;

> зовнішні - які можуть бути інтерпретовані як вплив міжнародних фінансових й/або політичних інститутів.

Між другим і третім етапом можна виділити нетривалий період невизначеності, важливість якого необхідно враховувати при аналізі вибору нових інститутів.

Центральною складовою трансформації є інституціональна зміна. Тому на кожному з етапів важливе співвідношення революційного (три варіанти) і еволюційного сценаріїв зміни правил гри. Те, який сценарій домінує, залежить від структурних передумов і факторів, від характеристики акторів (у тому числі їхнього розподілу на агентів і контрагентів), від їхніх ресурсів і стратегій. Але спостерігається й зворотна залежність. Сам процес трансформації політичного режиму відбувається в якоїсь зовнішньої, стосовно режиму, середовищу: мається на увазі вплив зовнішньополітичного, а також фактора міжнародної финансовокекономічної кон'юнктури тощо.

Дана модель не претендує на універсальність, але припускає позитивні результати її застосування саме в кросрегіональних порівняльних дослідженнях