2 Конспект лекцій Розділ 1 Концептуальні основи управління персоналом
-
Концепція управління персоналом
Концепція управління персоналом – система теоретико-методологічних поглядів на розуміння і визначення сутності, змісту, цілей, задач, критеріїв, принципів і методів управління персоналом, а також організаційно-практичних підходів до формування механізму її реалізації в конкретних умовах функціонування організацій. Вона включає: розроблення методології управління персоналом, формування системи управління персоналом і розроблення технології управління персоналом.
Методологія управління персоналом припускає розгляд сутності персоналу організації як об’єкта управління, процесу формування поведінки індивідів, що відповідає цілям і задачам організації, методів і принципів управління персоналом.
У широкому розумінні система управління персоналом припускає формування цілей, функцій, організаційної структури управління персоналом, вертикальних і горизонтальних функціональних взаємозв’язків керівників і фахівців у процесі обґрунтування, вироблення, прийняття і реалізації управлінських рішень.
У більш вузькому розумінні, базуючись на тому, що управління є процес, а система управління – механізм, що забезпечує цей процес, процесор (механізм) цієї системи буде складатися з людей (фахівців з роботи з кадрами), між якими розподілені обов’язки і канали взаємозв’язків; процесів і дій, виконуваних цими співробітниками; приміщень, у яких виконується обробка відповідної інформації та ін. Основними входами в цій системі є людські ресурси, а також відповідна інформація, наприклад, про потреби кожного нового кандидата при прийомі його на визначену вакансію, інші ресурси (матеріальні, фінансові тощо). Виходами є результати роботи системи: основним проміжним результатом, на наш погляд, можна назвати поведінку працівників, кінцевим результатом – ефективність роботи організації в цілому. Контроль може здійснюватися як усередині системи управління персоналом, так і на більш високому рівні – організації в цілому. Зворотний зв’язок представляється найчастіше у вербальній формі, та ніде не відіграє таку важливу роль, як у розглянутій тут системі.
Перейдемо до розгляду третьої складової концепції – технології управління персоналом. Для цього розглянемо процесуальний і попередній до нього функціональний підходи до управління.
Управління персоналом можна розглядати як одну з функцій управління, що за своїм призначенням і змістом виконуваних робіт принципово відрізняється від виробничих функцій. У цілому управління як функція реалізується через виконання ряду управлінських дій, що одержали назву функцій управління. Уперше їхній склад був сформульований А. Файолем, що виділив п’ять вихідних функцій управління: планування, організація, розпорядження, координування і контроль. У наступних розробках склад функцій управління поповнювався, у тому числі і за рахунок деталізації тих або інших видів управлінських робіт. Тому в ряді робіт до складу функцій управління включаються такі види діяльності, як мотивація, керівництво, комунікації, дослідження, оцінки, прийняття рішень, представництво, ведення переговорів, укладання угод, а також управління персоналом.
Процесний підхід до управління відображає прагнення теоретиків і практиків менеджменту інтегрувати усі види діяльності з вирішення управлінських проблем у єдиний ланцюжок, розірваний у результаті “надмірного захоплення” функціональним підходом, при якому кожна з функцій розглядається поза зв’язком з іншими. При цьому увага фокусується на взаємозв’язку окремих дій, кожна з яких, у свою чергу, є процесом. Таким чином, управління представляється як пов’язані між собою управлінські функції, що динамічно змінюються в просторі і часі, метою яких є вирішення проблем і задач організації.
На наш погляд, поява дисципліни “управління персоналом” насамперед пов’язана з необхідністю виділення нової області управління, в якій усі класичні функції менеджменту (організація, планування, контроль, мотивація, координування) інтегрувалися б навколо людського фактора, утворюючи певний управлінський процес.
Повертаючись до функціонального підходу, управління персоналом можна охарактеризувати як сукупність функцій, основні з яких наведені на рис. 1.1.
Рисунок 1.1 – Підпорядкованість функцій задачам і меті управління персоналом
Як бачимо, мета має дворівневий характер. Ціль декомпозується на три групи задач (залучення, використання і розвиток персоналу), кожній з яких відповідає набір функцій управління персоналом. Функції тут представлені у широкому розумінні, під ними розуміється будь-яка діяльність у сфері управління персоналом.
Процес управління персоналом, як і будь-який динамічний процес, у якому можуть брати участь люди, складається з окремих процедур, операцій і взаємозалежних етапів. Їхня послідовність і взаємозв’язок складають технологію процесу. Взагалі технологія управління складається з інформаційних, обчислювальних, організаційних і логічних операцій, виконуваних керівниками і фахівцями різного профілю за певним алгоритмом вручну або з використанням технічних засобів.
У широкому розумінні технологія управління персоналом припускає організацію наймання, добору, приймання персоналу, його ділову оцінку, профорієнтацію й адаптацію, навчання, управління його діловою кар’єрою і службово-професійним просуванням, мотивацію й організацію праці, управління конфліктами і стресами, забезпечення соціального розвитку організації, вивільнення персоналу та ін. Сюди ж варто віднести питання взаємодії керівників організації з профспілками і службами зайнятості, управління безпекою персоналу тощо.
Технології управління людьми відрізняються факторами, що служать орієнтиром для прийняття рішень. Таких факторів виділяється чотири: ситуації, результати, мета, відхилення.
Технологія управління відповідно ситуації припускає, що менеджер приймає оперативні рішення, що стосуються персоналу, на основі постійного спостереження й аналізу його діяльності.
Технологія управління за результатами полягає в тому, що корективи в діяльність суб’єкта на черговий період вносяться залежно від досягнення запланованих і попередніх результатів.
Технологія управління за цілями близька до попередньої, але орієнтується на досягнення не офіційних планових показників, а особистих цілей, сформульованих на їхній основі працівниками разом з безпосередніми керівниками з обліком своїх індивідуальних здібностей і можливостей. Досягнення цих цілей стимулюється в першу чергу.
Вважається, що такий підхід, ідея якого сформульована одним з найвидатніших фахівців в області менеджменту Пітером Друкером, більш гнучкий, ніж традиційний, і забезпечує глибоке розуміння співробітниками цілей організації і її підрозділів. Звідси випливає краще виконання ними своїх обов’язків, поліпшення взаємодії в системі управління між керівниками і виконавцями, що і дає можливість надати останнім більше повноважень, уточнювати існуючі норми, нормативи і стандарти діяльності, створює основи для більш об’єктивного контролю і заохочення працівників.
Нарешті, технологія управління за відхиленнями виходить з того, що останні частково взагалі не вимагають коректування, а частково їхнє подолання можливе силами самих виконавців і лише при значній величині необхідні втручання і допомога керівника.
Відповідно до такого підходу можливі відхилення розбивають на три групи (ті, що потребують втручання взагалі; ті, що потребують втручання виконавця; ті, що потребують втручання керівника) і відслідковують шляхом спеціальних спостережень з “автоматичним” покладанням на відповідних осіб обов’язків за їхнім усуненням.
Такий підхід дозволяє не відволікати керівника на дрібниці і дати йому можливість зосередитися на головних проблемах, однак вимагає великих витрат часу і засобів на створення нормативної бази, ретельного спостереження й аналізу, веде до формалізації і бюрократизації процесу управління.
Перші два види технологій відносяться до традиційних, другі з’явилися порівняно недавно і можуть вважатися сучасними.
Узагальнення досвіду вітчизняних і закордонних організацій дозволяє сформувати головну мету системи управління персоналом: забезпечення кадрами, організація їхнього ефективного використання, їх професійний і особистісний розвиток. Відповідно до цієї мети формується система управління персоналом організації. За базу для її побудови використовуються принципи управління персоналом. При цьому необхідно розрізняти принципи управління персоналом і принципи побудови системи управління персоналом.
Принципи управління персоналом – правила, основні положення і норми, яких повинні дотримуватися керівники і фахівці в процесі управління персоналом. Принципи управління персоналом відображають вимоги об’єктивно діючих економічних законів, тому і самі є об’єктивними.
Принципів управління персоналом – безліч, але при всіх умовах управління персоналом здійснюється на основі таких принципів, які традиційно затвердилися у вітчизняних організаціях: науковості, демократичного централізму, плановості, першої особи, єдності розпорядництва; добору, підбору і розміщення кадрів; поєднання єдиноначальності і колегіальності, централізації і децентралізації; лінійного, функціонального і цільового управління; контролю виконання рішень та ін. Ряд американських і японських організацій широко використовують такі принципи управління персоналом: довічного найму, контролю за виконанням завдань, заснованого на довірі; сполучення такого контролю з корпоративною культурою; консенсуальне прийняття рішень, тобто обов’язкове схвалення прийнятих рішень більшістю працівників.
Принципи побудови системи управління персоналом – правила, основні положення і норми, яких повинні дотримуватися керівники і фахівці підрозділів управління персоналом при формуванні системи управління персоналом організації. Ці принципи являють собою результат узагальнення людьми об’єктивно діючих економічних законів, властивих їм загальних рис, початку їхньої дії. Принципи об’єктивні так само, як об’єктивні економічні закони.
Розрізняють дві групи принципів побудови системи управління персоналом: принципи, що характеризують вимоги до формування системи управління персоналом організації (обумовленості функцій управління персоналом цілям виробництва, оптимальності, науковості та ін.), і принципи, що визначають напрямки розвитку системи управління персоналом організації. До другого належать принципи: концентрації, спеціалізації, паралельності, гнучкості, безперервності, наступності, ритмічності та ін. Сутність цих принципів міститься в їхній назві, а їхнє застосування актуальне практично для кожної управлінської науки.
Усі принципи побудови системи управління персоналом реалізуються у взаємодії. Їхнє сполучення залежить від конкретних умов функціонування персоналу в організації.
Принципи дозволяють формувати систему методів і кожен метод окремо. Але метод не має такого впливу на принцип, тому що останній – об’єктивний.
Методи управління персоналом – способи впливу на колективи й окремих працівників з метою здійснення координації їхньої діяльності в процесі функціонування організації.
Класична класифікація методів управління людьми припускає поділ методів на адміністративні, економічні і соціально-психологічні, однак усі вони взаємозалежні й у сукупності утворюють єдине ціле: збільшення ваги однієї з груп методів спричинить зниження ваги інших.
Окрім того, виділяють ряд так званих організаційних методів, за допомогою яких створюються необхідні умови роботи персоналу, а тому вони логічно передують всім іншим. За допомогою цих методів робота проектується, орієнтується в часі і просторі, нормується, регламентується і забезпечується інструкціями, що фіксують розміщення людей, їхні права, обов’язки, специфіку поведінки в різних ситуаціях. Такі методи створюють лише свого роду рамки, що направляють майбутню діяльність, а тому по своїй суті є пасивними.
До категорії організаційних відносяться, наприклад, методи формування управлінських структур, методи створення трудових колективів, методи підготовки і проведення різних суспільних заходів та ін.
На противагу організаційним адміністративні методи активні, оскільки на їхній основі відбувається втручання в саму діяльність. По іншому вони називаються методами владної мотивації й орієнтовані або на прямий примус людей за визначеною поведінкою в інтересах організації, або на створення можливості такого примусу.
Адміністративні методи виходять з нерівності учасників управлінського процесу. Керівники мають можливість односторонньо забороняти або установлювати визначений порядок дій виконавців, що володіють мінімальною самостійністю задавати їм тверді рамки, порушення яких і зайва ініціатива не заохочуються. Відповідальність за всіх при цьому лягає на керівника.
На практиці адміністративні методи реалізуються у вигляді конкретних безваріантних завдань, норм діяльності, розпоряджень. Найбільше поширення вони мають в армії та в інших структурах воєнізованого типу, наприклад, на транспорті.
Прикладами адміністративних методів є: правове регулювання, видання наказів, вказівок і розпоряджень, інструктування та ін. Застосування адміністративних методів може супроводжуватися заохоченнями або санкціями стосовно виконавців за успішну або неуспішну роботу, у тому числі економічними (преміями або штрафами). Принциповою особливістю цих заходів є суб’єктивний порядок застосування, відсутність прямого зв’язку з конкретними позитивними або негативними результатами, отриманими виконавцем. Наприклад, часто працівнику видається премія за гарну роботу взагалі, і тому він мало зацікавлений у повній реалізації своїх можливостей, тому що розмір винагороди від цього не збільшується.
Найголовніший недолік адміністративних методів управління полягає в тому, що вони орієнтуються на досягнення заданого результату, а не на його зростання, заохочують ретельність, а не ініціативу. Тому в умовах ускладнення діяльності організації, необхідності оперативно вирішувати найрізноманітніші проблеми адміністративні методи перестали відповідати реальним потребам управління.
Потрібні були методи управління, що дозволяють рядовим працівникам, виходячи з матеріальної зацікавленості, самим приймати більшість рішень і відповідати за їхні результати. Мова йде про економічні методи, що одержали широке поширення на початку ХХ ст.
На відміну від адміністративних вони припускають не прямий, а опосередкований вплив на об’єкт управління. Виконавцям установлюють тільки мету, обмеження і загальну лінію поведінки, у рамках яких вони самі шукають оптимальні способи рішення проблем. Своєчасне і якісне виконання завдань винагороджується грошовими виплатами, що є вже не просто заслуженими, а заробленими (наприклад, за рахунок економії або додаткового прибутку), отриманими унаслідок виявленої особистої ініціативи. Оскільки їхній розмір прямо залежить від досягнутого результату, працівник економічно зацікавлений у його максимізації. Як приклади економічних методів можна навести такі: кредитування, участь у прибутках і капіталі, оподатковування, страхування та ін.
Однак економічні методи управління не володіють достатнім стимулюючим ефектом для співробітників, що працюють не тільки, а іноді і не в першу чергу, через гроші. Тому паралельно виникають методи, засновані на використанні взаємовідносин між людьми всередині організації.
Соціально-психологічні методи припускають два напрямки впливу на поведінку працівника і підвищення його трудової активності. З одного боку, вони націлені на формування сприятливого морально-психологічного клімату в колективі, зміни ролі керівника, а з іншого боку, на розкриття особистих здібностей кожного працівника, допомогу в їхньому удосконаленні, що в остаточному підсумку веде до максимальної самореалізації людини у своїй трудовій діяльності, а отже, до підвищення її ефективності. Сьогодні до цих методів можна віднести психологічну мотивацію, гуманізацію праці, створення творчої атмосфери в колективі, участь працівників в управлінні, задоволення культурних і духовних потреб.
Економічні і соціально-психологічні методи носять непрямий характер управлінського впливу. Не можна розраховувати на автоматичну дію цих методів і важко визначити силу їхнього впливу на кінцевий ефект. Тому як ефективний набір методів управління персоналом потрібно розглядати комплекс усіх перерахованих вище методів.
Методи управління персоналом можна також класифікувати за ознакою приналежності до однієї із загальних функцій управління: методи нормування, організації, планування, координації, регулювання, мотивації, стимулювання, контролю, аналізу, обліку. Більш докладна класифікація цих методів за ознакою приналежності до конкретної функції управління персоналом дозволяє вистроювати їх у технологічний ланцюг усього циклу робіт з персоналом. За цією ознакою виділяються методи: наймання, добору і прийому персоналу; ділової оцінки персоналу, профорієнтації і трудової адаптації персоналу, мотивації трудової діяльності персоналу, організації системи навчання персоналу, управління конфліктами і стресами, управління безпекою персоналу, організації праці персоналу, управління діловою кар’єрою і службово-професійним просуванням персоналу, вивільнення персоналу.