Тема 7. Загальні основи ринку. Суб’єкти ринкової економіки.

1. Ринок, суть, функції та умови формування.

2. Інфраструктура ринку

3. Домогосподарства в системі економічного кругообігу.

4. Підприємство і підприємництво.

1. Ринок, суть, функції та умови формування.

Світовий досвід показує, що найефективнішою формою організації економічного життя

суспільства є ринкова економіка. Ринок характеризується передусім тим, що продукт в його

умовах створюється виробником не для власного споживання, а для споживання іншими через

обмін.

Багатьма економістами ринок розглядається як фаза обміну процесу відтворення.

Відтворення як безперервний процес повторення і відновлення виробництва включає в себе

виробництво. Поділ, обмін і споживання. Із них чотирьох простих моментів відтворення ринок

обмежується лише одним – обміном. В економічній літературі зустрічаються й інші визначення

поняття ринку. Найбільш поширеними з них є такі:

ринок – це інститут, або механізм, що зводить разом покупців і продавців;

ринок означає групу людей, що вступають у тісні ділові відносини і укладають важливі

угоди, щодо будь-якого товару;

ринок – це відносини між людьми, що проявляються через обмін, який функціонує на

ґрунті законів товарного виробництва і обігу.

Основними умовами виникнення і функціонування ринку є:

суспільний поділ праці, завдяки якому відбувається спеціалізація виробників на

виготовленні тих чи інших конкретних продуктів;

економічна відособленість окремих виробників як власників, т.б. мається на увазі

різноманітність форм власності, серед яких першість належить приватній власності;

конкуренція товаровиробників, боротьба за покупця;

достатня ємкість ринку (платоспроможний попит);

вільний обмін товаром та послугами;

розвинута грошово-кредитна система.

Об’єктами ринку називають фізичні, юридичні особи, які вступають в економічні

відносини товарообміну та послуг в одних випадках як споживачі, інших я- як виробники.

Суб’єктами є:

індивідуальні товаровиробники, фірми, сімї, держава, організації та т.п.

Суб’єктами ринку називаються специфічні групи товарів та послуг. Які мають сталий

попит, які стабільно потрапляють на ринок і відрізняються по характеру , способу та цілям

споживання. Об’єктами ринку є товари, послуги, технологія, інформація.

Ринок виконує такі функції:

регулюючу – регулює виробництво товарів та послуг;

розподільчу – встановлює необхідні відтворювальні пропорції, забезпечує

збалансованість економіки;

контролюючу – визначає суспільну значимість створеного продукту та витраченої на

його виготовлення праці;

стимулюючу – спонукає знижувати індивідуальні витрати праці. Використовуючи нову

техніку;

інформаційну – інформує про стан справ в господарчому житті.

Інакше кажучи ринок, який вступав в якості єдиного стихійного регулятора виробництва.

Давно відійшов у минуле, і в розвинутих країнах заходу ринок є об’єктом свідомого державного

регулювання.

Характерними рисами вільного т. б. не обмеженого монополіями та митними бар’єрами

ринку є:

вільна конкуренція між товаровиробниками та власниками ресурсів;

32

вільний перелив капіталів між товаровиробниками та власниками ресурсів;

вільний перелив капіталів між галузями і регіонами;

реалізація товарів по цінам рівноваги, які виражають реальне співвідношення між попит

і пропозицією.

Ринки поділяють:

Ринок факторів виробництва;

Ринок товарів та послуг;

Більш детально структуру ринку можна представити:

Ринок споживчих товарів, послуг, житла, будівель та установ невиробничого

призначення;

Ринок засобів виробництва та виробничих видів діяльності;

Ринок грошей, валюти, цінних паперів;

Ринок праці, робочої сили, робочих місць;

Ринок інформації , інтелектуального продукту, інновацій, “ноу-хау”, сучасних

технологій.

В залежності від ринкового середовища ринки поділяють:

ринок чистої конкуренції;

монополістичний ринок;

олігополістичний ринок;

регульований ринок у відповідності з законодавством - легальний (офіційний-

тіньовий).

Залежно від того, хто є покупцем товару, і з якою метою він купується розрізняють також

споживчий ринок, ринки виробників, проміжних продавців, державних установ і міжнародний

ринок.

Споживчий ринок – окремі особи і господарства, які купують товари для особистого

споживання.

Ринок виробників – організації, що купують товари для використання їх у процесі

виробництва.

Ринок проміжних продавців – організації, що купують товари для наступного

перепродажу їх з прибутком для себе.

Ринок державних установ – державні організації, що купують товари або для наступного

їх використання у сфері комунальних послуг, або для передачі цих товарів тим, кому вони

потрібні.

Міжнародний ринок – покупці за межами країн, включаючи закордонних споживачів,

виробників, проміжних продавців, держави і установи.

На конкурентному ринку товарів саме покупець визначає, що виробляти через систему цін.

Щоб зрозуміти, як це відбувається, розглянемо механізм взаємодії попиту і пропозиції на ринку

товарів та послуг.

Попит – це платоспроможна потреба людей, тобто потреба забезпечена грішми.

Величина попиту – це кількість товару чи послуги, яка буде придбана за певної ціни, за

певний період часу.

Існує взаємозалежність між ринковою ціною товару і тією його кількістю, на яку

пред’являється попит: чим менше ціна товару, тим більшим є обсяг попиту, і навпаки, чим вище

ціна, тим менше знайдеться покупців на даний товар.

Ця зворотна залежність між ціною товару та обсягом попиту на нього називається законом

попиту.

Якщо на абсцисі позначити кількість товару Q, який купується на ринку, а на ординаті –

рух ціни Р, то вийде такий графік (мал.).

Залежність між ціною і обсягом попиту можна зобразити графічно.

33

Малюнок. Крива попиту

Крива D відображає зворотну залежність між ціною товару та обсягом попиту на нього.

Конфігурація кривої попиту та закономірності поведінки споживачів можна пояснити за

допомогою двох ефектів:

- Ефекту доходу.

- Ефекту заміщення.

Ефект доходу полягає в тому, що зниження ціни товару робить людей реально

багатшими, тобто на ту ж кількість грошей вони можуть купити більшу кількість цього товару. І

навпаки, збільшення ціни знижує купівельну здатність споживачів.

Ефект заміщення полягає в тому, що товар, при зниженні ціни на нього дешевшає

відносно інших товарів і купувати його стає економічно вигіднішим.

Закон попиту не діє в 3-х випадках:

при ажіотажному попиті, який викликаний очікуваним підвищенням цін;

для деяких рідкісних і дорогих товарів (золото, дорогоцінності, антикваріат та ін.), які

є засобом поміщення грошей;

при переключенні попиту на більш якісні і дорогі товари (наприклад, при переключенні

попиту з маргарину на масло: зниження цін на маргарин не веде до збільшення попиту на

нього).

Нецінові фактори попиту

Попит може змінюватися і під дією нецінових факторів, таких як:

зміни в грошових доходах населення. Наприклад, ріст доходів збільшує попит на різні

товари – меблі, побутову техніку, високоякісні продукти харчування – за всіх можливих цін на

них;

зміни в структурі населення. Наприклад, старіння населення, збільшення кількості

пенсіонерів збільшує попит на ліки, медичне обслуговування;

зміни цін на інші товари, особливо на товари – замінники (субститути). Наприклад, ріст

цін на вершкове масло викличе підвищення попиту на маргарин;

економічна політика уряду. Грошові допомоги, які виплачує держава збільшить попит на

товари, які споживає ця група населення;

зміна переваг споживачів під впливом реклами, моди та ін. Наприклад, збільшення

попиту на спортивне взуття у 80-ті роки пов’язано з тим, що серед молоді стало модним

носити це взуття щодня.

D

1QQ2

Ціна

товару

(Р)

Р1

Р2

Кількість товару (Q)

34

Малюнок. Зміщення кривої попиту

Відрізняють зміну величини попиту – рух вздовж кривої попиту під дією зміни ціни і

зміну самого попиту – зсув кривої під впливом нецінових факторів.

Наприклад, якщо середній доход покупців збільшується, то, за інших незмінних умов,

крива попиту D1 зміститься вправо вгору (мал.) і тому ж рівню ціни Р1 буде відповідати

більший рівень попиту (крива D2).

Пропозиція. Закон пропозиції

Пропозиція – це та кількість товарів та послуг, які виробляються і продаються на ринку.

Ринкова пропозиція визначається бажанням і здатністю продавців надавати товари для продажу

на ринку.

Величина пропозиції – це та кількість товару, яка буде запропонована для продажу за

даної ціни, за певний період часу. Залежність між ціною і величиною пропозиції вже не

зворотня, а пряма.

Закон пропозиції передбачає, що по мірі збільшення цін виробники пропонують до

продажу більшу кількість товару, а по мірі їх падіння – меншу.

Малюнок . Крива пропозиції

Графічно дана залежність зображена на мал. (абсциса позначає кількість товару Q,

доставленого на ринок; ордината – рух ціни Р). Криву S називають кривою пропозиції.

Ціна

товару

(Р)

Р1

Q1 Q2

D

D1

Кількість товару (Q)

Ціна

товару

(Р) S

Р1

Р2

Q1

Q2

Кількість товару (Q)

35

Тенденція до збільшення виробництва при високих цінах пояснюється тим, що з одного

боку, збільшення ціни приваблює дану галузь нових виробників.

А з іншого – при рості цін підприємець отримує додатковий прибуток і має можливість

найняти більше робітників, купити більше сировини і машин, розширити виробництво.

Відрізняють зміну величини пропозиції (рух вздовж кривої пропозиції під дією зміни ціни)

і зміну самої пропозиції (зсув кривої під дією нецінових факторів).

До нецінових факторів пропозиції належать:

зміна витрат виробництва в результаті технічних нововведень, зміни джерел ресурсів,

податкової політики, вартості ціни факторів виробництва. Наприклад, підвищення витрат зсуне

криву пропозиції вліво, зниження – вправо;

вихід на ринок нових фірм збільшить пропозицію незалежно від цін;

зміна цін на інші товари, які приводять до переливу ресурсів (вихід фірм з галузі). Вихід

фірм з галузі зменшить пропозицію;

природні катастрофи, політичні дії, війни, руйнуючи економіку, впливають на

скорочення пропозиції.

Малюнок. Ринкова рівновага

Рівновага попиту і пропозиції

Розглянуті криві, взяті окремо, показують, що відбувається з покупками і продажами,

якщо ціна змінюється. Але на якому рівні має встановитись ціна?

Щоб відповісти на це питання, потрібно звести разом і співставити криві попиту і

пропозиції.

Якщо накласти один на один два графіки, які позначають сукупний попит і сукупну

пропозицію одного й того ж товару, отримаємо графік, який показує одночасну поведінку

попиту і пропозиції даного товару. В якійсь точці дві криві перетинаються.

В точці зустрічі Е (мал.) попит кількісно дорівнює пропозиції (Q1) і ціна Р1 виступає як

врівноважена ціна, або ціна рівноваги.

За більш високі ціни Р2 виникає надлишок пропозиції над попитом (дорівнює по величині

відрізку АВ). Цей надлишок в результаті конкуренції продавців буде сприяти зниженню ціни. За

ціни нижчої ніж рівноважна (Р3), попит перевищує пропозицію (відрізок CF). В цьому випадку

надлишок попиту і конкуренція покупців будуть штовхати ціну вгору. Лише в точці Е

досягається рівновага сил і стійка ціна, яка може зберігатись.

Важливо підкреслити, що за ціни рівноваги встановлюється рівність не покупок – продаж

– така рівність існує за будь-якої ціни. За ціни рівноваги кількість продукції, в межах якої

споживачі мають намір продовжувати закупки, буде відповідати тій кількості продукції, яку

виробники мають намір постачати на ринок. Тільки за такої ціни відсутня тенденція до

збільшення або зниження ціни.

С F

Кількість (Q)

D

А ВS

Ціна (Р)

Р2

Р1

Р3

Q

1

36

В стані рівноваги попит і пропозиція збігаються. Саме тому, в стані економічної

рівноваги господарюючий суб’єкт – чи то окремий виробник, фірма чи покупець – не має

стимулів до зміни своєї економічної поведінки.

В точці рівноваги економічний рух припиняється.

Для того, щоб він почався знову, повинні змінитись зовнішні умови – рівень цін,

технологія, очікування і переваги виробників чи споживачів. Звичайно рівність попиту і

пропозиції – це теоретична абстракція оскільки в реальній господарський практиці таке

співпадання буває дуже рідко. Але саме ця абстракція дозволяє виявити найбільш важливі

закономірності. Функціонування ринкового механізму.

Переваги і недоліки ринкового механізму

Таким чином ми розглянули механізм ідеально функціонуючої ринкової системи.

Незаперечними є переваги механізму чистої конкуренції:

ефективний розподіл ресурсів на виробництво необхідних для суспільства товарів;

можливість його успішного функціонування при наявності досить обмеженої інформації

(достатньо мати дані про ціну на продукт та витрати його виробництва);

гнучкість та високий рівень пристосування до нових умов. Так ринок відповів розробкою

альтернативних енергоносіїв, впровадженням ресурсозберігаючих технологій, коли в 70-ті роки

ціни на нафту виросли в 4-6 разів.

оптимальне використання результатів НТП. Прагнучи отримати максимально високий

прибуток, товаровиробники йдуть на ризик, впроваджують новітні технології, розробляють нові

товари;

свобода вибору та дій споживачів і підприємців. Вони незалежні в прийнятті своїх

рішень, укладенні угод та т.п.;

здатність до задоволення різноманітних потреб, підвищення якості товарів та послуг,

більш швидке досягнення рівноваги;

прагнення розширяти асортимент продукції, покращувати її якість, знижувати витрати і

тим самим підвищувати конкурентоспроможність своєї продукції та т.п.

Але ринок досконалої конкуренції має також ряд недоліків. Він:

не сприяє збереженню невідтворюваних ресурсів;

не має економічного механізму захисту оточуючого середовища. Тільки законодавчі акти

можуть змусити підприємців вкладати засоби в екологічно чисті виробництва;

не може регулювати використання ресурсів, які належать всьому людству, наприклад

рибних багатств океану;

ігнорує іноді потенційно негативні, іноді руйнівні наслідки діяльності підприємців,

викликані прагненням отримати доход. Наприклад, виробництво пестициду ДДТ було

заборонене ще в 1960 році, а США виробляли його аж до 1972 року. Іншим прикладом є

виробництво електроенергії на атомних станціях;

не створює стимули для виробництва товарів та послуг колективного користування

(дороги, дамби, освіта, суспільний транспорт та т.п.);

не гарантує право на працю та доход, не забезпечує перерозподіл доходу, відтворює

соціальну нерівність;

не забезпечує фундаментальних досліджень в науці;

орієнтований не на виробництво соціально необхідних товарів, а на задоволення запитів

тих, хто має гроші.

Наявність у ринкового механізму суттєвих недоліків викликає необхідність його

регулювання, головним чином шляхом втручання держави в економічне життя. Основні функції

держави полягають в проведенні макроекономічної політики (антициклічної, антиінфляційної,

політичної повної зайнятості) та антимонопольної політики, в наданні суспільних благ та

вирішенні соціальних проблем.

Органічний зв’язок ринку і конкуренції виявляється, по-перше, в тісному взаємозв’язку

між ринком і конкуренцією; по-друге, у тому, що умовою функціонування і розвитку сучасного

цивілізованого ринку є конкурентна боротьба між різними суб’єктами підприємницької

діяльності; по-третє, у тому, що ефективність функціонування ринку залежить від здатності

37

суб’єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін; по-четверте, і в тому, що

найважливішою умовою функціонування і розвитку цивілізованого ринку є реальний плюралізм

типів і форм власності, що передбачає свободу економічної діяльності господарюючих суб’єктів

на основі економічної відокремленості.

Термін „конкуренція” походить від латинського слова „concurrere”, що означає

„зіштовхуюсь”.

А. Сміт розглядав конкуренцію як суперництво індивідуальних покупців і продавців на

ринку за найвигідніші умови купівлі і продажу товарів.

Конкуренція як економічна категорія означає суперництво і боротьбу між

товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за

привласнення найбільших прибутків.

Позитивні сторони конкуренції:

конкуренція є важливою рушійною силою розвитку економічної системи;

конкуренція сприяє науково-технічному прогресу суспільства;

конкуренція змушує знижувати витрати виробництва шляхом економії

ресурсів, зростання продуктивності праці;

конкуренція змушує покращувати якість продукції, її асортимент,

обслуговування споживачів;

конкуренція змушує знижувати та вирівнювати ціни;

конкуренція стимулює перелив капіталів між галузями;

внаслідок конкуренції відбувається дія закону вартості, закону попиту і

пропозиції, інтенсифікація дії закону зростання продуктивності праці.

Негативні риси конкуренції:

конкуренція посилює процес концентрації виробництва, який у свою чергу,

призводить на певному етапі до виникнення монополій;

випускають надмірну кількість товарів, що призводить до криз

перевиробництва;

конкуренція посилює боротьбу між капіталістами за скорочення витрат

виробництва шляхом зниження заробітної плати;

зростає інтенсивність праці, що сприяє зростанню армії безробітних;

використання нечесних методів конкуренції великими компаніями

призводить до придушення малих та середніх підприємств, їх масового банкрутства;

міжнародна конкуренція, що з боку транснаціональних корпорацій ведеться

нецивілізованими методами (шляхом підкупу тощо) придушує національних

товаровиробників у інших країнах.

2. Інфраструктура ринку

Початково поняття "інфраструктура” означало певну сукупність об’єктів і споруд, які

забезпечували функціонування збройних сил. Пізніше, це поняття почали уживати для

характеристики галузей, які зaбeзпeчyють розвиток матеріального виробництва. Поняття

„інфраструктура” походить від латинських слів „інфра” – нижче, „структура” – будова.

У „Сучасному економічному словнику” інфраструктура розглядається як „сукупність

галузей, підприємств і організацій, що входять до цих галузей, видів їх діяльності, покликаних

забезпечувати, створювати умови для нормального функціонування виробництва й обігу

товарів, а також життєдіяльності людей”.

Інфраструктура розвивається у певних суспільних формах. Такими формами, передусім, є

окремі (державна, приватна і колективна) та змішані типи власності, що утворюються внаслідок

поєднання двох або більше типів власності. Якщо йдеться про інфраструктуру за умов

капіталістичного способу виробництва, то суспільною формою діяльності людей у базових

галузях, що формують економічну інфраструктуру, є, передусім, відносини економічної

власності між власниками об'єктів інфраструктури. Капіталістичну інфраструктуру можна

визначити як сукупність базових галузей (або матеріальну основу економічної системи) та

сукупність економічних відносин (передусім, відносин економічної власності), що виникають і

38

розвиваються у процесі діяльності людей щодо використання об’єктів інфраструктури та

привласнення умов і результатів такої діяльності, а також державного регулювання цих галузей.

Функціями інфраструктури є:

Постачання різних видів ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних)

між функціонуючими підприємствами та організаціями, виробниками і споживачами.

Купівля-продаж різноманітних товарів.

Забезпечення інформацією учасників ринку.

Підвищення ефективності роботи суб’єктів ринкових відносин внаслідок їх спеціалізації.

Організаційно-правове оформлення регульованих ринкових відносин.

Відображення економічної кон’юнктури загалом, найважливіших видів ринку зокрема.

Сприяння процесу державного регулювання економіки та контролю над ринковими

процесами.

До елементів інфраструктури сучасного ринку відносять різні види бірж, аукціони,

ярмарки, банки, страхові компанії, інформаційні центри, рекламні агентства, торгові палати,

консалтингові та аудиторські компанії та ін. Найважливішими серед них є біржі.

Фондова біржа. У політекономічному аспекті фондову біржу можна визначити як базову

установу сучасної інфраструктури, в межах якої функціонують і розвиваються відносини

економічної власності у процесі купівлі-продажу цінних паперів акціонерних компаній,

облігацій державних позик, біржових місць, діяльності посередників, а також мобілізації коштів

для довготермінових інвестицій.

Членами біржі є, переважно, її засновники — окремі індивіди та кредитно-фінансові

інститути. При потребі засновники біржі можуть розширити коло її членів.

Членство на біржі не є раз і назавжди даним. Його необхідно постійно підтверджувати

високим і стабільним курсом акцій.

Купівля-продаж акцій на фондовій біржі здійснюються за допомогою посередників. Якщо

посередник купує цінні папери за власні кошти або за рахунок отриманих кредитів, а відтак

продає їх за вищу ціну, то на американському позабіржовому ринку його називають дилером,

головного посередника на центральній фондовій біржі, а інших посередників, які пов’язують

спеціаліста з покупцями або продавцями, - брокерами. За свої операції брокери отримують

винагороду за угодою між зацікавленими сторонам - клієнтами або відповідно до такси,

встановленої біржовим комітетом.

На позабіржовому ринку цінні папери продають із надбавкою до ціни (або купують зі

знижкою), що є прибутком посередником фірми. Об’єкт продажу на позабіржовому ринку –

цінні папери середніх і частини дрібних корпорацій.

Загалом курс акцій визначається рівнем дивідендів, які вони приносять, співвідношенням

попиту і пропозиції, а також рівнем відсотка.

Позитивними рисами фондової біржі є акумулювання вільних коштів за рахунок випуску й

продажу цінних паперів та їх спрямування на розвиток окремих підприємств, галузей;

міжгалузеве переливання капіталу, завдяки якому послаблюються диспропорції в економіці;

створення відповідних передумов для підприємницької діяльності; стабілізація заощаджень

окремих верств населення та їх відповідне зростання тощо.

Товарна біржа. У політекономічному аспекті товарна біржа означає високоорганізовану

економічну форму оптової торгівлі, в межах якої (форми) виникають і розвиваються відносини

привласнення між учасниками (передусім, компаніями) торгівлі у процесі купівлі-продажу

товарів за умов реального і ф’ючерсного товарообороту через механізм різних цін (купівельних і

продажу), спекулятивних операцій, операцій страхування тощо.

Товарні біржі поділяють на міжнародні та національні, універсальні та спеціалізовані.

Найважливіші центри міжнародної торгівлі знаходяться у США, Англії, Японії; на них

припадає понад 90% міжнародного біржового обороту. На універсальних біржах продають

промислові та сільськогосподарські товари. Не спеціалізованих товарних біржах продають

окремі товари або споріднені групи товарів.

На біржі здійснюються два види товарообороту: реальний і ф'ючерсний. Перший

передбачає перехід товару від продавця до покупця. На такі поставки припадає до 10 % світової

торгівлі відповідними товарами. При ф'ючерсних видах товарообороту продаються право на

39

товар, ф'ючерсні контракти, тому рух товару тут не обов’язковий. Різницю між ціною

контракту в день його укладення і ціною в день його виконання виплачують або продавець

(якщо ціна піднялася), або покупець (якщо ціна знизилася).

Із двох видів товарообороту найдинамічніше розвивається ф'ючерсна біржова торгівля.

На випадок можливих збитків, спричинених зміною цін на ринку в майбутньому,

ф’ючерсні контракти страхують (так зване хеджування). Найбільш розповсюдженим методом

хеджування є укладання термінових угод. Операції хеджування – основна сфера діяльності

товарних бірж.

Біржа робочої сили. Як політекономічна категорія біржа робочої сили виражає

відносини економічної власності у процесі збору та надання інформації про наявність вакансій,

надання допомоги безробітним, фінансування додаткових робочих місць та надання інших

послуг, сприяння підготовці та перепідготовці кадрів, регулювання зайнятості, продаж робочої

сили тощо.

Посередницькі функції між працівниками і підприємцями виконують державні біржі.

Приватні агенції сприяють працевлаштуванню окремих категорій трудящих

(сільськогосподарських працівників; учителів та ін.)

Виразніше відносини економічної власності у діяльності бірж робочої сили, а отже,

купівлі-продажу цього товару, виявляються на прикладі діяльності Державної служби

зайнятості в Україні. Так, ця служба укладає договори з громадянами при їхньому

працевлаштуванні, оплачує вартість професійної підготовки і перепідготовки, встановлює на

час навчання стипендії та ін. Для фінансування цих витрат створено Державний фонд сприяння

зайнятості.

Валютна біржа. Як економічна категорія валютна біржа – це установа, в якій на підставі

чинного законодавства здійснюється регулярна й упорядкована торгівля іноземною валютою

відповідно до попиту і пропозиції. Як самостійний елемент інфраструктури цей вид біржі

зберігся лише в деяких країнах (наприклад, ФРН, Франції), а в інших країнах таку роль

виконують найбільші банки; в Україні статус валютної біржі представлений Українською

фондовою біржею в м. Києві. Членами валютної біржі є комерційні банки (які отримали

ліцензію від центрального банку на проведення валютних операцій).

Основними видами операція, які проводяться на валютній біржі, є, по-перше, укладання

угод із членами біржі на купівлю або продаж іноземної валюти відповідно до ринкового курсу;

по-друге, визначення ринкового курсу іноземних валют; по-третє, відповідно до укладених на

біржі угод здійснення розрахунків як у національній, так і в іноземній валюті; по-четверте,

проведення операцій центрального банку щодо підтримки ринкового курсу національної

валюти.

Купівлю-продаж валюти на біржі можуть здійснювати лише члени біржі за власний

рахунок своїх клієнтів (підприємства своєї країни та уповноважених банків - не членів біржі),

після чого така валюта зараховується на спеціальний рахунок і може бути використана

зараховується на спеціальний рахунок і може бути на певні цілі.

Торгівельний капітал - це особливий вид колективного капіталу, що функціонує у сфері

обігу для перетворення товарного капіталу на грошовий, персоніфікатором якого є окрема група

(прошарок) капіталістів. Його приналежність до колективного капіталу зумовлена тим, що

торговельний капіталіст, зазвичай, перетворює товарний капітал багатьox промислових

капіталістів на грошовий капітал.

Торговельний капітал – це відносини економічної власності між торговельними

капіталістами і найманими працівниками у сфері обігу, що виникають і розвиваються у процесі

ведення торгових операцій і базуються, передусім, на привласненні створеного найманими

працівниками додаткового, а за певних умов і частини необхідного продукту.

Сутність торговельного капіталу розкривається у його функціях: здійснення торговельних

операцій, забезпечення руху сукупного суспільного капіталу та його прискорення ,реалізація

втіленої в товарі вартості (у т. ч. додаткової вартості), а також створення частини додаткової

вартості у формі торговельного прибутку.

Двома формами торговельного капіталу є грошово-торговельний (речовим змістом якого є

обіг грошей при здійсненні торговельних операцій) і товарно-торговельний (речовим змістом

40

якого є оборот товарів у процесі реалізації товарного капіталу, тобто перетворення товарного

капіталу на грошовий капітал). Спільним для них є авансування на витрати обігу і

привласнення прибутків на основі експлуатації найманої праці.

Праця зайнятих у сфері торгівлі е продуктивною.

Основними формами торговельного підприємництва є оптова і роздрібна торгівля. Оптова

торгівля означає процес збуту великих партій товару одних підприємців іншим, внаслідок чого

вони не виходять зі сфери обігу. Роздрібна торгівля означає процес збуту товарів

підприємцями або посередниками кінцевим споживачам, внаслідок чого вони виходять зі сфери

обігу і потрапляють до сфери споживання.

Джерелами торговельного прибутку за умов сучасного капіталізму може бути частка

вартості, створеної в дрібнотоварному секторі економіки (фермерами, ремісниками,

індивідуальними винахідниками тощо), в немонополізованому секторі економіки, в державному

секторі економіки, а також у країнах, що розвиваються.

3. Домогосподарства в системі економічного кругообігу.

Серед безлічі учасників господарювання сучасна економічна теорія виокремлює три

основні групи суб’єктів економічних відносин:

домашні (сімейні) господарства;

підприємства (фірми) різних видів, форм і господарської спеціалізації;

держава з її розгалуженим апаратом управління та захисту.

Первинним (базовим) суб’єктом економічних відносин є домашнє господарство. В

економічному плані під цим розуміється група осіб, які пов’язані родинними стосунками і

ведуть спільне господарство для сімейного споживання. Тому саме поняття

„домогосподарство” близьке до поняття сімейне господарство у традиційному розумінні: сім’я –

це люди, пов’язані родинними зв’язками, мають спільні доходи і спільно їх використовують

(сім’я може складатись і з однієї людини).

Отже, домашнє господарство – це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї

або групи осіб, об’єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і

постачальником ресурсів в економіку та одержує натомість кошти для придбання необхідних

благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності.

Домашні господарства постачають підприємствам незамінні виробничі ресурси: робочу

силу, підприємницькі здібності, а також капітал, землю тощо.

В домашньому господарстві виникають первинні економічні потреби, формуються

первинні економічні інтереси, які стимулюють розвиток суспільного виробництва. Термін

„домогосподарство” об’єднує всіх споживачів: найманих працівників, підприємців, власників

капіталів, природних ресурсів, осіб, що зайняті і незайняті в суспільному виробництві.

Вирішення проблем сім’ї, яка веде домашнє господарство та займається

підприємницькою діяльністю в умовах ринкової економіки, слід шукати у:

формуванні нових потреб і можливостей сім’ї;

створенні умов розвитку і реалізації економічних функцій сім’ї;

забезпеченні нормальних побутових умов сім’ї;

підвищенні її соціально-економічного статусу.

Соціально-економічний статус сім’ї – це інтегральний показник, який відображає в

сімейних відносинах особливості соціально-політичного устрою держави, її правові основи,

рівень розвитку економіки, культури та суспільної самосвідомості.

Домашнє господарство виконує подвійну роль в сучасній економіці. З одного боку, воно

є активним суб’єктом ринкових відносин, а з іншого – важливою ланкою в економічному

кругообігу ресурсів, товарів (послуг), доходів.

Функції сім’ї досить різноманітні.

За ринкової економіки сім’я є основним осередком формування і нагромадження

людського капіталу. Це пов’язано з соціальною та виховною функціями сім’ї.

41

Для появи і розвитку людського капіталу необхідні такі фактори: самі продуценти –

члени сім’ї, а також – споживчі блага (товари, послуги). Зниження дітонароджувальної функції

сім’ї зменшує не лише трудовий, а й соціально-економічний потенціал суспільства в цілому.

Наступною важливою функцією домогосподарств є споживча. Суть її полягає в тому, що

саме сімейні господарства виступають основним споживачем товарів і послуг, які обертаються

на відповідному ринку. Адресний платоспроможний попит є однією з рушійних сил

функціонування та розвитку всієї економіки.

Не менш важливою функцією є постачальницька. Кругообіг починається з домашніх

господарств як власників ресурсів. Вони постачають на ринок такі важливі виробничі ресурси,

як працю (робочу силу), капітал, землю та підприємницькі здібності, одержуючи за це доходи в

грошовій або натуральній формі. Ці ресурси потрапляють до підприємств, які поєднавши їх

певним чином, створюють товари і послуги. Останні, опинившись на відповідному ринку,

купуються домогосподарствами. Як бачимо, в умовах ринку домогосподарства і підприємства

одночасно діють як покупці і продавці.

Суттєва роль у функціонуванні домогосподарств як економічного суб’єкта належить їх

виробничій та посередницькій функціям. Так, частина домогосподарств виступає

безпосередніми виробниками різних товарів і послуг, які поставляються на ринок.

Посередницька функція домогосподарств найчіткіше виявляється в сфері торгівлі.

Зокрема, в країнах з розвинутою ринковою економікою досить поширені сімейні форми малих

торговельних підприємств, які надають послуги на високому професійному та сервісному

рівнях.

У політико-економічному аспекті кожне домогосподарство, як правило, є автономною

самодостатньою економічною ланкою (суб’єктом), що має власний бюджет доходів і витрат.

Формування доходів сім’ї, їх використання, узгодження доходів та витрат і утворюють

бюджет сім’ї.

Джерела, за рахунок яких формується дохідна частина бюджету, досить різноманітні

По-перше – це джерела сімейних доходів, які мають трудове походження: заробітна плата

(у т.ч. й натуральна оплата); доходи від індивідуально-трудової та підприємницької діяльності;

доходи від особистого підсобного господарства. Сюди з відповідною часткою умовності можна

віднести і трудову пенсію.

По-друге – це доходи від власності: рента (орендна плата), проценти на вклади та з

облігацій, дивіденди тощо.

По-третє, значну частку доходів сім’я одержує через так звані суспільні фонди

споживання. – це соціальні пенсії та допомоги, виплати багатодітним сім’ям, а також наявність

елементів безкоштовного або пільгового лікування та освіти населення.

Сукупний сімейний дохід не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто

вартості (грошової оцінки) набору товарів і послуг, розрахований на основі наукових

нормативів споживання і забезпеченості населення першочерговими життєвими засобами.

Для реалізації отриманих домогосподарствами доходів в умовах ринкової економіки

необхідна наявність на споживчому ринку достатньої кількості та відповідного асортименту

товарів і послуг за доступними для масового споживача цінами. Це одна з найважливіших умов

макроекономічної ринкової рівноваги.

Із зростанням доходів не тільки повніше задовольняються потреби сім’ї, а й змінюється

структура системи надання переваг в їх використанні.

Сімейні доходи використовуються за різними напрямами. Основні серед них такі: на

харчування; придбання товарів широкого вжитку (одяг, взуття) і довгострокового користування

(меблі, холодильники, телевізори, комп’ютери, автомобілі тощо); оплату соціально-культурних і

комунально-побутових послуг; сплату податків і різних платежів; заощадження та

нагромадження; інші, часто непередбачені витрати.

Щодо зміни структури витрат із сімейного бюджету можна виявити кілька тенденцій.

Перш за все це скорочення у доходах питомої ваги коштів, що йдуть на харчування сім’ї, це

свідчить про зростання рівня та якості життя населення.

42

Позитивними є й тенденції зростання витрат із сімейного бюджету на соціально-

культурні потреби, збільшення заощаджень та нагромаджень, які спрямовуються для

поліпшення добробуту членів сім’ї, організацію власного бізнесу тощо.

Споживчі витрати можуть бути класифіковані по різному, так в США ділять на такі

групи:

витрати на товари довгострокового використання;

витрати на товари короткострокового користування;

витрати на послуги.

Витрати домогосподарств на споживання пов’язані з попитом та з такими явищами як

ефект доходу, ефект заміщення, споживчий надлишок.

Ефект доходу означає вплив зміни ціни на реальний дохід споживачів.

Якщо ціна зростає, а грошові доходи сталі, то реальні доходи домогосподарств

зменшуються і навпаки.

Ефект заміни полягає в тому що коли ціна на товар зростає, то споживачі намагаються

замінити цей товар іншим.

Споживчий надлишок – розрив між загальною корисністю блага і його ринковою вартістю,

що виражається додатковою вигодою для домогосподарства. Ця вигода виникає, бо споживач

отримує більше ніж платить унаслідок дії закону спадної граничної корисності.

Дохід що залишається у розпорядженні споживача після внесення податків та інших

виплат може використовуватися або на споживання або на заощадження.

Заощадження – це та частина доходу домогосподарства, що не сплачується у вигляді

податку та не витрачається на купівлю товарів особистого споживання.

Домогосподарства з державою мають органічні взаємозв’язки. З одного боку, вони

об’єктивно зацікавлені в існуванні сильного державного апарату, який забезпечує охорону

кордонів країни, підтримує правопорядок, створює і вдосконалює законодавство, регулює

функціонування різних сфер і галузей економіки та управляє адміністративно-територіальними

утвореннями, забезпечує значною мірою безкоштовні освітні та медичні послуги тощо. Весь цей

громіздкий державний апарат утримується за рахунок податків, в т.ч. і громадян

(домогосподарств). І хоча всім нам не дуже хочеться віддавати гроші державі у формі податків,

зборів та інших платежів, але це є об’єктивна умова існування країни, її суспільства і кожного з

нас.

З іншого боку, держава за рахунок податків та різних платежів юридичних і фізичних осіб

формує спеціальні фонди: пенсійний; соціального, медичного страхування; сприяння зайнятості

тощо.. Це дає змогу їй сплачувати пенсії непрацездатним особам, матеріально підтримувати

дітей-сиріт, інвалідів, безробітних, відшкодовувати втрату заробітної плати через травми і

хвороби. З державного бюджету, який також формується в основному за рахунок податків,

держава фінансує системи освіти, охорони здоров’я, утримує силові структури (армію, міліцію

тощо).

Образно кажучи, економіка домогосподарства пов’язана з економікою держави за

принципом сполучених посудин. У періоди економічної активності зростає обсяг виробництва

(національний дохід країни) і суспільство має можливість підвищувати добробут сімей шляхом

збільшення як трудових доходів, так і пенсій, стипендій, інших соціальних виплат. І хоча

можливості сім’ї щодо маневрування своїми ресурсами небезмежні навіть у періоди сприятливої

економічної кон’єктури, вона може більше витрачати коштів на поточні потреби, освіту,

зміцнення здоров’я своїх членів та робити заощадження.

4. Підприємство і підприємництво.

Під поняттям “підприємство” розуміється самостійний господарюючий статутний

суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і

комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Воно має дві

43

економічні ознаки: по-перше, виробництво продукції або послуг для задоволення суспільних

потреб; по – друге, одержання прибутку (доходу). Розрізняють такі поняття: організаційна

форма підприємства; економічна форма підприємства; тип підприємства.

Організаційна форма підприємства – це спосіб взаємозв’язку окремих елементів

продуктивних сил (факторів виробництва). Економічна форма підприємства являє собою

господарські або економічні зв’язки і має такі конкретні форми, як бюджетне, орендне,

кооперативне, акціонерне тощо. Типи підприємств: приватні (недержавні), до яких часто

відносять і колективні (кооперативні), державні, змішані.

Підприємство на Заході зазвичай знане як фірма. Фірма – це, з одного боку, організація,

що перетворює вихідні ресурси на кінцевий продукт, а з іншого – юридично самостійна форма

існування бізнесу, відповідним чином зареєстрована підприємницька одиниця, що має

комерційну самостійність.

Фірма постійно здійснює обміни таких основних видів діяльності:

обмін грошей на товари і послуги постачальників;

обмін товарів і послуг на гроші споживачів;

обмін грошей, що виплачуються пізніше, на гроші, отримані зараз від інвесторів та

орендодавців;

обмін грошей, що виплачуються зараз, на гроші що будуть отримані пізніше від

боржників;

обмін грошей на товари і послуги (наприклад, на воду, прибирання сміття, охорону)

тощо.

Сучасні фірми – це складний багатогалузевий комплекс промислових, торговельних і

фінансових підприємств національного і міжнародного рівнів.

У сучасному світі в легальній економіці нараховується близько 50 млн. фірм.

Типовими організаційними формами підприємницької діяльності в світовій практиці є:

повне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, командитне товариство,

акціонерне товариство.

Повне товариство являє собою форму організації підприємства, засновану на особистій

участі власників в його управлінні. Для неї характерні такі складові: необмежена

відповідальність за зобов’язаннями товариства всіх його членів; спільна власність членів;

нестійкість організаційної структури.

Головна відмітна ознака цієї форми підприємства полягає в тому, що члени товариства

несуть і спільну, і роздільну відповідальність. У повному товаристві кожний учасник має право

на управління, всі його члени володіють рівним правом голосу.

Повне товариство має переваги. Гнучкість при виборі програм і сфер діяльності,

максимальну свободу маневру. Позитивним у створенні повного товариства є і те, що структура

органів управління визначається самими власниками.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) – це форма організації підприємства,

за якої його учасники роблять певний пайовий внесок у статутний капітал і несуть обмежену

відповідальність у межах своїх внесків. Основними рисами товариства з обмеженою

відповідальністю є: відповідальність за своїми зобов’язаннями всім майном (вкладники ж несуть

відповідальність тільки в межах внеску); статус юридичної особи; регулювання діяльності з

боку держави, як правило, відповідно до норм чинного законодавства.

Проте даний тип товариства має деякі особливості. У ТОВ створюється пайовий капітал.

Вони мобільніші, ніж акціонерні товариства. На відміну від акцій, пайові свідоцтва ТОВ не є

цінними паперами. Функції управління в ТОВ поділені між загальними зборами і дирекцією.

Командитне товариство являє собою форму організації підприємства, в якій

поєднуються обмежена і необмежена (повна) відповідальність. У командитному товаристві є два

типи учасників – командитисти, які відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах

своїх внесків, і повні особи, що відповідають усім майном. У командитному товаристві

керівниками і представниками інших його членів можуть бути тільки повні члени, а

командитисти не можуть бути ними. Фінансовий контроль над підприємством, здійснюваний

командитистами, відокремлений від управлінського контролю, виконуваного повними членами.

44

Акціонерні товариства (АТ) також утворюються шляхом об’єднання на пайовій

(частковій) основі коштів своїх учасників (акціонерів) і належать до компаній з обмеженою

відповідальністю, оскільки відповідають за своїми зобов’язаннями тільки власним капіталом.

Майновий ризик акціонерів обмежується лише тими коштами, які вони внесли для вступу в

акціонерне товариство. Їх капітал утворюється, як правило, в грошовій формі і розподіляється

на тотожні за своєю номінальною величиною неподільні паї. Останні репрезентовані у вигляді

цінних паперів – акцій.

Розміри підприємства визначаються передусім кількістю зайнятих у ньому, за цією

ознакою підприємства поділяються на: дрібні, середні, великі, особливо крупні.

Сучасне акціонерне товариство значно розмиває саме поняття “фірма” (“підприємство”).

Нині велика фірма – це складний багатогалузевий комплекс промислових, торговельних і

фінансових підприємств. Сучасними формами концентрації виробництва виступають

комбінування і диверсифікація. Комбінування як система взаємопов’язаних процесів означає

укрупнення виробництва на рівні фірми. Диверсифікація, охоплюючи в основному суміжні

галузі, породжує диверсифікований концерн, що існує у вигляді розгалуженої групи

акціонерних товариств.

Ринкова економіка неможлива без діяльності окремих економічних суб’єктів, насамперед

підприємців, які здійснюють свою діяльність для створення економічних благ і послуг, що

задовольняють водночас і суспільні потреби, і власні матеріальні інтереси.

Підприємець це той, хто за допомогою все новіших і новіших комбінацій факторів

виробництва, їх властивостей здійснює реалізацію нововведень і тим самим забезпечує

економічне зростання.

Загальновизнано, що підприємець вносить до організації і функціонування підприємства

набагато більший внесок, ніж капітал, що інвестується власником.

Щоб забезпечити оптимальне поєднання факторів виробництва, підприємець повинен

стежити за коливанням кон’єктури ринку, приймати рішення в умовах нестачі інформації, отже,

постійно ризикувати.

Характерні якості підприємливої людини – це здатність і готовність: виявити ініціативу,

приймати рішення, йти на ризик, розуміти ринок та його розвиток, прагнути до нововведень,

керувати людьми: співробітниками, клієнтами, постачальниками і конкурентами, виробничими

радами і профспілками. Детальнішу характеристику підприємницьких здібностей дав, за

визнанням ділового світу, геній японського менеджменту Коносуке Мацусіта, який

сформулював сім цінностей підприємця, або сім головних принципів управління бізнесом: не

хитруй, будь чесним; будь господарем на своєму місці; не живи вчорашнім днем, постійно

вдосконалюй свої знання; стався з повагою й розумінням до оточуючих; весь час пам’ятай про

зовнішній світ, пристосовуйся до законів його розвитку; з вдячністю стався до того, що маєш і

одержуєш, - ми все беремо у суспільства в борг; не втомлюйся запитувати: на кого ти працюєш?

Відповідь тільки одна: на суспільство. Мацусіта вважав: має бути щось таке (ідея, мрія, курс),

що об’єднувало б колектив, зусилля кожного в одному спільному напрямі.

Підприємництво – це ініціативна, самостійна діяльність осіб або підприємства,

спрямована на отримання прибутку, здійснювана на свій страх і ризик під особисту майнову

відповідальність. Підприємництво допускається в будь – якій галузі господарської діяльності, не

забороненій законом: промисловості, сільському господарстві, торгівлі, побутовому

обслуговуванні, видавничій, банківській і консультаційній діяльності, в сфері операцій з

цінними паперами тощо. Основними сферами підприємницької діяльності є: виробництво

(продукції, послуг), торгівля і комерційне посередництво. Отже, підприємництво – це

організація корисної виробничої діяльності, спрямованої на виробництво товарів або надання

послуг.

Усі численні види підприємницької діяльності, що властиві сучасній економіці, можна

згрупувати таким чином: виробничий, комерційний, фінансовий, посередницький, страховий.

Основу підприємницької діяльності складає та або інша форма власності: приватна,

акціонерна, державна, кооперативна. Суб’єктами підприємницької діяльності виступають

фізичні особи (власники), фірми, державні інститути.

45

Підприємництвом можуть займатися окремі громадяни, колектив людей

(підприємство), держава. Можна виокремити три основні форми підприємництва:

індивідуальне, колективне, державне.

Індивідуальне підприємництво спрямоване на отримання особистого доходу або

прибутку. Індивідуальний підприємець працює від свого імені і на свій страх і ризик. Він несе

повну і необмежену відповідальність за результати своєї діяльності всім своїм майном, а в

критичних ситуаціях воно може бути навіть втрачено. Індивідуальний підприємець має право

створювати підприємства; самостійно визначати профіль своєї діяльності і виробничу програму;

придбавати майно або майнові права, використовувати майно інших осіб за договором оренди;

наймати або звільняти працівників; отримувати кредит і відкривати рахунок в банку; самостійно

розподіляти прибуток від підприємницької діяльності, що залишився після сплати податків;

здійснювати операції з валютою. Перевагами індивідуального підприємництва є мінімальний

контроль з боку держави.

У колективному підприємництві господарські операції здійснюються колективним

суб’єктом. Для цього утворюється підприємство (товариство).

Товариства можуть бути юридичними і неюридичними особами. Основними ознаками,

що роблять підприємство юридичною особою, є: становлення і реєстрація згідно із законом;

наявність організаційної єдності; володіння необхідним майном; самостійна майнова

відповідальність; виступ від власного імені в господарському обороті; власний розрахунковий

рахунок у банку.

Підприємницька діяльність у будь-якій сфері регулюється державою через механізм

фінансової системи (податки, кредити, страхування тощо).

Державне підприємництво пов’язано з існуванням у кожній країні державного сектора.

Його утворюють підприємства, що перебувають або повністю у власності держави, або під його

контролем завдяки володінню контрольним пакетом акцій. У різних країнах частка цього

сектора різна (від 3-4% у США до 15-17%ВНП у Західній Європі). В держаному секторі

зосереджуються підприємства, що з якихось причин нераціонально використовувати в рамках

приватнопідприємницької діяльності; або коли йдеться про створення принципово нових

галузей, що вимагають великих капіталовкладень. Державний сектор має тенденцію до

розширення і в умовах погіршення економічної ситуації: держава ніби бере на себе проблему

виведення економіки з кризи, збереження науково - технічного потенціалу, технічного і

технологічного переозброєння галузей.

46