Кафедральний собор святого воскресіння

ЛІТОПИС ЦЕРКВИ ХРИСТОВОГО ВОСКРЕСІННЯ В XVII-XVIII ст.

СЛІДАМИ НАЙСТАРІШОЇ ЦЕРКВИ ХРИСТОВОГО ВОСКРЕСІННЯ

Початки найдавнішої парафіяльної української церкви ко­лишнього Станіславова сягають XV-XVH століття, коли ще існувало село Заболоття, на території якого власником маєт­ку, київським воєводою магнатом Андрієм Потоцьким було засноване місто-фортеця під назвою Станіславів.

Німецький мандрівник Ульріх фон Вердум через десять років після заснування міста Станіславова, перебуваючи в ньому, записав у своєму „Щоденнику“ під 1672 роком: «Вір­мени й русини (тобто українці — В. Г.) мають також по одній церкві .»

На підставі знайденої чаші з 1674 року, подарованої молод­шим церковним братством до церкви Введення, дослідники ще в середині XIX ст. стверджували, що на тому місці, де колись був побудований єзуїтський костьол, знаходилася давня цер­ква, старша від самого міста. В 1851 році дописувач з Галича повідомляв у замітці на сторінці першої української газети Зоря Галицька, що «русини (як тоді називали українців — В. Г.) свои через судьбу неприязни пострадали... где костьол поезуїтський нині (1851) одданий на церкву там була церква Введення». За твердженням інших дослідників, отці єзуїти церкву розібрали, площу церковну собі привласнили і на тому місці костьол вимурували “.

Ці відомості наводить професор Володимир Полєк у своїй праці «Майданами та вулицями Івано-Франківська». „У межах Станіславської фортеці, — пише він, — була і церква, але по нині не можна точно уточнити, де вона знаходилась... Най­більш імовірно те, що ця дерев’яна церква на час перебуван­ня мандрівника у Станіславові (1672) була на місці сучасної греко-католицької церкви (Катедрального Собору). Про стан українських церков Станіславова середини XVIII ст. свідчать виявлені документи, які зберігаються у відділі рукописів і стародруків національного музею Львова. Вони проливають більше світла на парафіяльну церкву Свя­того Воскресіння. Це видно із опису єпархіальної візитації 1740 року. Тоді візитатор із Львівської єпархіальної консисто­рії св. Юра, перебуваючи в Станіславові і описуючи стан тодішніх українських церков міста-фортеці, зазначав, що в Станіславові за станом на 1740 рік знаходилось три українські церкви. Цей унікальний автентичний привілей написаний на перга­менті польсько-латинською мовою власником Станіславова. На вимогу українських міщан, що проживали в середмісті, він затвердив письмовий привілей на спорудження церкви. Оригі­нал цього привілею, на щастя, зберігся у фондах Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею. З нього видно, що правитель міста на вимогу українських міщан дав дозвіл не лише на будівництво храму, але й дозволив організувати при ньому братство, культурно-освітні установи: школу, шпиталь. Це дало змогу місцевим українцям здійснювати культурно-освітні заходи, зберігати національні традиції.

Все церковне життя продовжувалось при старій парафіяль­ній матірній церкві. З джерел не відомо, коли остаточно занепала церква. Здається, що А. Шарловський правий, коли відзначає, що її розібрано було лише на початку XIX ст.

По-перше, ця старовинна українська парафіяльна церква, як видно з наведеного документа, дійсно знаходилася біля вірменської святині і фіртки, яка виходила до фортечного валу, але не була св. Миколая, а залишалася церквою Вос­кресіння Христового.

В такому стані вона залишалася до середини XVIII століт­тя. Такою її застав візитатор Львівської консисторії і дав про неї опис. З нього ми довідуємося про внутрішній інтер’єр, розписи, іконостас, церковні книги, братства, школу. За його описом, 1740 року в церкві Воскресіння Христового знаходи­лося 7 образів малярської роботи, намальованих на дерев’я­них дошках. При церкві була дерев’яна дзвіниця. З церков­них книг зберігалося напрестольне «друковане Євангеліє, чер­воним оксамитом в сріблі оправлене». В Крилосі знаходилися: Служебник, надрукований в Унівській монастирській друкарні, а також писаний Єрмолай і Псалтир.

Храм прикрашали намісні образи, іконостас, на якому ви­ділявся св. Миколай, та цен­тральна ікона Ісуса у Славі, як пише візитатор «пристой­ної малярскої роботи» — тоб­то високохудожній твір невідо­мого автора.

Візитатор згадує про діяль­ність церковного братства, його статус, прицерковний шпиталь для вбогих парафіян.

Про це візитатор пише так:

«При тій церкві знаходяться два братства, два старших і третє молодше, які не мають жодного фонду, тільки керу­ються привілеями, наданими їм Юзефом Потоцьким, згідно братських артикулів. Також мають шпиталь без жодного фонду, тільки що збудували хатину для убогих парафіян. У візитації значилося, що до цієї парафіяльної церкви належало 50 пара­фіян, священик-декан мав на передмісті фільварок із городом на один день оранки Л 5 Єпархіальний візитатор згадує і про інші дочірні українські церкви на передмістях Станіславова, які нале­жали до деканату матірної святині Воскресіння Христового.»

Такий літопис старовинного храму Христового Воскресіння існував до того часу, коли із занепадом церкви парафіяльну святиню перенесли, за розпорядженням австрійських властей, до єзуїтського костьолу. Це сталося 21 жовтня 1849 року.

ЄЗУЇТСЬКИЙ КОСТЬОЛ

ЙОГО БУДОВА І АРХІТЕКТУРА

Цікаві сторінки первісної будови Катедрального Собору. Вони пов’язані із прибуттям до Станіславова єзуїтів, які були запро­шені сюди власником міста-фортеці, великим коронним гетьма­ном Юзефом Потоцьким на початку XVIII ст. З браку джерел визначити точну дату появи єзуїтів у місті Станіславові важко. Дослідник історії Станіславівської класичної польської гімназії Т. Домбровський твердить, що єзуїти прибули до міста в 1691- 1700 роках. Але це мало вірогідно, бо автор не посилається на першоджерела.

Професор В. Полєк без будь-яких посилань на першодже­рела подає дещо іншу дату — 1715 рік. „Здається, — пише він, — на початку 1715 року у Станіславові поселився поль­ський єзуїт Томаш Зеленський, духовник воєводи Йосифа Потоцького, щоб заснувати тут колегію, тобто школу підви­щеного типу. Вже у вересні 1716 року були урочисто відкри­ті два найнижчі класи — граматики і синтакси, через рік — піїтики і риторики, а у 1718 році — дворічні класи філософії. Вже тоді тут навчалося 200 студентів.

На вимогу єзуїтів і ректора колегіяту Юзеф Потоцький визначив місце будови монастиря і колегіяту там, де колись стояв дерев'яний замок його батька Андрія Потоцького. Саме тут народився коронний гетьман. За це Юзефа Потоцького називали „першим фундатором костьолу“.

Будівництво єзуїтського костьолу розпочалося в 1720 році, і через 9 років його було закінчено. Таке швидке будівництво пояснюється тим, що сам Юзеф Потоцький виділив для спо­руди грошові фонди. В цьому йому допомагала його дружина Вікторія з Лішинських. Первісна будова складалася із трьох нефів — головного і двох бічних.

Перше богослужіння і посвята цього храму відбулася 1729 року перед вівтарем св. Станіслава Костки. Фундатор створив при костьолі капелу, яка виконувала духовні пісні під час богослужіння та при інших костьольних відправа^Незабаром після будівництва костьолу в його мурах через слабі фунда­менти виникли тріщини. Внаслідок цього костьол у 1752 р. було розібрано, а через рік почалося нове будівництво, яке було закінчено в 1763 році. Перебудову костьолу здійснював інженер-фортифікатор Станіслав Потоцький, той самий, що будував укріплення в Кам’янці-Подільському і Ченстохові. Йому допомагав інженер-архітектор Дальте, який здійснював реконструкцію Станіславівської фортеці.

Новозбудований костьол в тому ж архітектурному вигляді (з деякими змінами) зберігся до нашого часу. На думку відомого прикарпатського мистецтвознавця Володимира Барана ця споруда — „витвір високої думки зодчих і талановитих рук майстрів“. ..Подальші реставрації і ремонти, — говорить В. Баран, — в результаті яких були внесені зміни в інтер’єрі і екстер’єрі, не змінили його загальної форми і планово-конструктивної структу­ри. Колишній єзуїтський костьол, а сьогодні греко-католицький єпархіяльний собор належить до культових споруд австро-баварської школи, які у XVIII столітті під час панування Польщі отримали широке розповсюдження, особливо в про­вінційному будівництві.

Серед інших спо­руд цього типу храм виділяється чіткою композицією основ­них об’ємів, злаго­дженістю пропорцій, строгим ордером і стриманістю плас­тичної обробки стін.

В обрисах будівлі вже явно проступа­ли риси класицизму.

Стрункий силует головного фасаду заповнюють шатровидні завершення бань, які запозичені з гуцульської дерев’яної архітектури. Первісний внутрішній інтер’єр єзуїтського костьолу В СЕ архітектурній формі мало чим змінився, незважаючи на пішу реконструкцію, яка проводилася після того, коли храм переданий під парафіяльну церкву, а потім — греко-католицький Катедральний Собор.

Спочатку його настінні розписи відповідали тим католицьким канонам, які були характерні для польської духовної культури. Там, крім образа св. Станіслава існували інші тогочасні образи. Магнатка і фундаторка костьолу Вікторія Лешинська, як пише А. Шарловський, пристила один з престолів Непорочному Зачаттю Діви Марії, оформлення його вона продала свою улюблену канарню Іранську за 1000 дукатів. Крім цього, під впливом св. матері Софії Косаковської, зробила живописну копію з образу Божої Матері Ченстоховської і фундувала при тому св. Ксавери. Львівський каштелян Казимир Лішинський, бр Вікторії, виставив в костьолі вівтар св. Францішка Борджія смоленський воєвода Станіслав Потоцький придбав для костьолу образ Ігнатія Лойоли — засновника чину єзуїтів. Піс реконструкції храму греко-католиками ці колишні образи зберігалися в комісійному домі отців-єзуїтів.

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ СОБОРУ СВЯТОГО ВОСКРЕСІННЯ ХІХ-ХХ ст.

Протягом двох століть літопис Катедрального Собору по­значився цікавими, часто трагічними історичними подіями. Починаючи з середини XIX століття, статус храму Святого Воскресіння зазнав суттєвих змін. Спочатку він став парафі­яльною церквою, а згодом, з утворенням Станіславівської єпархії, став Катедральним Собором, пережив кілька інозем­них окупаційних режимів, серед яких чи не найбільше перетерпів під час радянського тоталітарного режиму, коли в ньому правили православні владики московського патріархату.

І лише із проголошенням незалежності України в 90-х роках Івано-Франківський Катедральний Собор Святого Воскресіння насправді воскрес і став для греко-католиків Прикарпаття основним храмом духовності і української національної гідності.

ВІД КАТОЛИЦЬКОГО КОСТЬОЛУ ДО ПАРАФІЯЛЬ­НОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

(1819-1885 рр.)

Як вже було сказано, старовинна українська парафіяльна церква, яка знаходилася в середмісті біля вірменського храму і фортечної фіртки, спорудженої ще в 1601 році в селі Заболоття, на середину XIX століття настільки занепала, що вже не піддавалася жодній реконструкції і капітальному ре монту. Підвалини, стіни і покриття гонтами струхліли. Перед парафіянами стало питання спорудити на тому місці нову церкву і просити міський австрійський уряд надати грошову допомогу або чим іншим зарадити в тій пильній церковній справі.

А оскільки після захоплення Галичини Австрією 21 липня 1773 року орден єзуїтів було скасовано, то відповідно до того за цісарським патентом восени 1773 року єзуїтський костьол у Станіславові було офіційно закрито. „Після ліквідації орде­ну, — пише А. Шарловський, — костьол призначено для гімназійної молоді“. Через якийсь час, з 1828 по 1835 роки, з причини появи тріщин в стінах будови, костьол було закри­то і передано під військовий магазин. В 1835 р. проведено реставрацію костьолу, і він знову став свого роду каплицею для учнів всіх трьох католицьких обрядів.

Відтепер колишній єзуїтський костьол фактично пустував. В цей час українські міщани знову порушили питання перед австрійською владою з пропозицією передати спорожнілий єзуїтський костьол під парафіяльний храм греко-католикам. На наполегливу вимогу станіславівських українців 21 жовтня 1849 року колишній єзуїтський костьол, згідно цісарського циркуляру, було передано українцям під основну парафіяльну церкву.

Церковне братство перенесло із старої церкви у ново-призначений храм церковний інвентар, ікони, чаші, церковні книги, хоругви і все інше. За храмом збереглася назва церкви Святого Воскресіння. Протягом 36 років ця церква діяла, як парафіяльна для українських громадян греко-католицького віросповідання. В ній продовжувало працювати деканальне управління, церковне братство, парафіяльна школа. Парохи церкви за розпорядженням Львівської митрополичої консисто­рії залишались деканами по управлінні іншими українськими церквами міста до того часу, коли в 1885 році була утворена Станіславівська греко-католицька єпархія. З того часу храм став Станіславівським греко-католицьким Катедральним Со­бором.

УТВОРЕННЯ СТАНІСЛАВІВСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ ТА ВІДКРИТТЯ КАТЕДРАЛЬНОГО СОБОРУ СВЯТОГО ВОСКРЕСІННЯ

Заснування Станіславівської єпархії мало свою цікаву істо­рію. Вже після приходу Австрійської імперії, а точніше в 1790 році, єпископи Біланський і Перемишльський Рилло звернулися з проханням до австрійського цісаря в справі ут­ворення Галицької митрополії і при тому просили відкрити, крім Львівської, ще й третє єпископство для греко-католиків.

Потреба такої окремої дієцезії була очевидною, бо Львів­ська архиєпархія з центром у Соборі св. Юра займала тоді 850 кв. миль із 1200 парафіями. «При тодішніх недогідних комунікаційних умовах, — писав о. В. Лаба, — сама адмініс­трація тих частин архиєпархії, далеких від Львова, була дуже утруднена» старих книгах Львівської консисторії можна було знайти записи, що того і того дня кінний післанець виїхав, щоб доручити урядові листи південним церковним де­канатам. Тим трудніше було духовне охоплення далекої части­ни єпархії. Тому не дивно, що вона була занедбана духовно. Ще в 1754 році церковний візитатор із Львівського єпархіяльного управління, описуючи греко-католицькі церкви в Галичи­ні. у своїх звітах-візитаціях вказував на велику трудність єпархіяльного контролю південних церковних деканатів, в тому числі і Прикарпаття.

У зв’язку з цим утворення Станіславівської єпархії стало на порядок дня. Вже перший галицький митрополит Антін Ангелович (1806-1814) поставив це питання перед урядом і Римом. Він вислав прохання до австрійського цісаря заложити нове єпископство для греко-католиків у полуднево-східній частині Галичини і Буковини з осередком у Городенці або Снятині.4 Пізніше Львівський митрополит і кардинал Михайло Левицький (1811-1858) отримав від австрійського цісаря Йосифа І дозвіл на заснування нового греко-католицького єпископату центром у Станіславові. Проте, тоді через матеріальні труднощі ця справа не була вирішена! Як пише о. Петро Meльнечук, в 1842 р. Малиновський подав до Риму докладний звіт про потреби греко-католицької церкви в Галичині. Між іншим підніс особливу конечність заснування нового греко-католицького єпископства в Станіславові та Тернополі.

В період „весни народів“ „Головна Руська Рада“ на своєму 101-ім засіданні 14.09.1849 року обговорювала необхідність третього єпископства в Станіславові. З цією метою їздила Д( цісаря окрема депутація, але це не принесло успіху. 5 Том; митрополит Михайло Левицький із Перемишльським єписко­пом Григорієм Яхимовичем ще раз поставили питання пре відкриття нового єпископства для полуднево-східної Галичині: і Буковини. Вони мотивували тим, що тодішня Львівська архидієцезія мала 851 кв. миль і 1 561 288 душ християн. Виходячи з такого обширного простору архиєпархії греко- католицькі владики не можуть відбути провінціальний Синод, бо їх є лише два, а на повний Синод мають явитися бодай три єпископи.

За повідомленнями австрійського міністерства віроспові­дань і освіти від 22.09.1850 р. стало відомо, що Ватикан погодився на заснування Станіславівського єпископства. Але через брак коштів тоді також не було засновано Станіславівську єпархію.

V Пізніше єпископ Юліян Пелеш і особливо архиепископ Нікейський Серафим Ванутеллі з прихильності до українців значно просунули справу, і папа Лев XIII згідно Булли, вида­ної 26 березня 1885 p., сповістив католицькому світові, що „в Станіславові при храмі Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа стало канонічно основане і утворене нове українське католицьке єпископство“.

До новооснованої дієцезії Станіславівської приєднано 20 деканатів із 435 душпастирськими посадами та 744 157 вірни- ми.7 Так з 1885 року почала своє існування Станіславівська греко-католицька єпархія.

В 1849 році храм віддали під греко-католицьку парафіяльну церкву. Із встановленням греко-католицького єпископства церква стала Свято-Воскресінським кафедральним собором. У XIX ст. єзуїти повернулись до Станіславова і спорудили монастир і костел св. Станіслава Костки. Наприкінці XIX ст. виконали настінний розпис та ікони відомі українські художникиМанастирський А.І. і Сосенко М.Д. На реставрацію та художнє оформлення виділяв кошти єпископ Андрей Шептицький, чим значно прискорив справу.

В липні 1885 року було встановлено головний і два бічні вівтарі, а праворуч біля іконостасу споруджено в стилі барокко друге єпископське сидіння, яке збереглося до нашого часу. Внутрішній кафедральний інтер’єр був розмальований художниками під керівництвом відомого польського живописця Юліуша Макаревича (1854-1936). Внутрішній інтер’єр церкви Святого Воскресіння надзвичайно вишуканий і багатий своїм образотворчим мистецтвом. Цікавим і своєрідним є іконостас. Він споруджений як перед вівтарна перегородка з довершеними формами і конструкцією. Живописні ікони розмальовували талановиті, в основному, два відомі тоді художники : Модест Сосенко і Антон Монастирський.