Члени речення

У давньогерманському простому реченні чітко розрізняють 5 чле­нів речення: підмет, присудок, додаток, обставину і означення.

Підмет виражається, як правило, іменником або займенником і стоїть у називному відмінку. У функції підмета міг вживатися й інфінітив.

Присудок у давніх германських мовах міг бути дієслівним та імен­ним. Простий дієслівний присудок виражався особовою формою дієс­лова: гот. þanuh qaþ Marþa du Jesua – "тоді сказала Марфа Ісусу"; дісл. Hann hjō til mannz – "він ударив чоловіка"; двн. Thō nam her skild inti sper – "тоді він узяв щит і спис".

Складний дієслівний присудок складався, як правило, з модально­го дієслова й інфінітива або з різних дієслів зі значеннями "починати", "мати", "ставати" і т. ін. та інфінітива і дієприкметника для виражен­ня майбутнього і минулого часу: гот. Dugann Jesus qiþan – "почав Ісус казати"; дісл. Vit skulum ака tvau... – "ми поїдемо вдвох" ("ми повинні поїхати"); двн.: Denne uuirdit untar in uuīс arhapan – "тоді почнеться між ними битва".

Складений іменний присудок складався з дієслова-зв'язки і предика­тива, в ролі якого міг виступати іменник, прикметник і дієприкметник:

Дісл. þā var konungr ungr – "тоді був король молодим"; да. þæt wæs gōd cyning – "це був хороший король"; двн. Ih bim alt – "я старий". У давньоверхньонімецькій мові предикативна частина, виражена при­кметником, могла бути відмінюваною: sīn sun was filu siechēr – "його син був дуже хворий".

У готських текстах зафіксовано випадки вживання іменного при­судка без зв'язки: Iυan aggwu þata daur – "які вузькі ті ворота" (тут прикметник aggwu "вузький" ужито без дієслівної зв'язки).

Означення могло виражатися прикметником, дієприкметником, займенником, а також числівником. Окрім того, в ролі неузгодженого означення міг вживатися іменник в родовому відмінку: гот. fuglam himinis – "птахам небесним" (букв, "птахам неба"). Як засвідчують наведе­ні приклади, звичайно таке означення стояло після означуваного імен­ника (пор. дісл. þrīr tigir manna – "три десятки людей"). Проте нерідко означенням був іменник у родовому відмінку, що вживався перед озна­чуваним іменником: дісл. til konungs hallar – "в королівські палати"; да. þæs cynings brōdor – "брат короля". Препозиція іменника у родовому відмінку спочатку була характерною лише для власних імен, етнонімів тощо: двн. Heribrandes suno – "син Герибранда". Однак поступово в подібних конструкціях почали вживатися інші іменники. Це сприяло утворенню таких складних слів, як н. Tageslicht "денне світло".

Означення, виражене прикметником, звичайно стоїть перед озна­чуваним словом, але нерідко і після іменника: двн. brāhtun imo man stumman – "привели до нього німу людину". В давньоанглійській та ін­ших мовах постпозиція означення-прикметника часто спостерігається у звертанні: Bēowulf lēofa – "Беовульф дорогий".

Додаток міг бути прийменниковим і безприйменниковим. Безпри­йменниковий додаток, як було сказано вище, міг стояти перед дієсло­вом і після дієслова.

Обставини (часу, місця, мети, причини, способу дії) виражалися найчастіше прислівниками, застиглими відмінковими формами, що пе­ретворились у прислівники (див. розділ 4.3.1), конструкціями "іменник + прийменник", і зрештою, інфінітивом з прийменником. Наприклад: гот. himma daga ... skal ік wisan – "сьогодні я повинен бути (я буду)" – застигла форма himma daga (nop. рос. cего-дня); гот. jainar wairþ iþ grēts ... - "там буде плач"; да. hwæt þē gedafenaþ tō donne – "що ви збираєтесь робити"; двн. zilāsset іuииаrи nezziu zi ƒāhenne - "закиньте ваші сіті для лову ("щоб ловити")". Останні приклади є свідченням того, як виникали конструкції з інфінітивом (з часткою tō, zi, zu).

Особливістю даньоверхньонімецької обставини є вживання прислів­ників місця, які поступово переосмислюються в префікс, що уточнює се­мантику дієслова. Але оскільки така обставина вживалась після дієслова, відокремлювані частки, що виникли на його основі, обійняли позицію в кінці речення: gurtun sih iro suert ana – "вони одягли на себе мечі".