Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Лекція 6.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
27.11.2018
Размер:
150.89 Кб
Скачать

Лекція 6.

Тема: Основи порівняльної фонетики германських мов.

План

  1. Основні особливості фонетичної будови індоєвропейської мови-основи:

    1. Фонологічна система індоєвропейської прамови.

    2. Порівнювані мови.

    3. Рефлекси індоєвропейських голосних і приголосних в основних групах індоєвропейських мов.

      1. Ларингальна теорія.

      2. Дифтонги.

    4. Особливості фономорфологічної структури іє. кореня.

      1. Рухоме s.

      2. Закон Зібса.

      3. Індоєвропейські перфоманти.

Ключові поняття: індоєвропейська мова-основа, фонетична будова, фонологічна система, рефлекси голосних і приголосних, система консонантизму та вокалізму, ларингальна теорія, дифтонги, фономорфолоічна структура, закон Зібса, перфоманти.

Методичні рекомендації: У процесі підготовки до лекції студенти мають детально опрацювати основну та додаткову літературу, запропоновану в лекції. Крім того, студенти мають ознайомитися з фонологічною та фонетичною будовою індоєвропейської прамови; загальною характеристикою германської системи вокалізму та консонантизму, рефлексами іє. голосних та приголосних в основних групах іє. мов; ларингальною теорією. Особливу увагу потрібно приділити дифтонгам та особливостям фонофорфологічної структури іє. кореня. Ознайомити студентів із законом Зібса; іє. перфомантами.

Список літератури з дисципліни

Основна література

1. Левицкий В.В. Введение в германскую филологию. Сборник задач. – К.: Вища школа, 1981. – 75 с.

2. Левицький В.В. Основи германістики. – Вінниця, НОВА КНИГА, 2008. – 528 с.

3. Левицький В.В., Кійко С.В. Практикум до курсу «Вступ до германського мовознавства». Посібник. – Вінниця: НОВА КНИГА, 2006. – 264 с.

Додаткова література

  1. Аракин .Д. История английского языка. – М., 2003.

  2. Арсеньева М.Г., Белашова С.П., Берков В.П. Введение в германскую филологию. – М., 2003.

  3. Бруннер К. История английского языка. – М., 2006.

  4. Голицинский Ю.Б. Великобритания. – СПб.: КАРО, 2006.

  5. Голицинский Ю.Б. США. – СПб.: КАРО, 2006.

  6. Гухман Н.Н. Готский язык. – М., 1998.

  7. Жирмунский В.М. Введение в сравнительно-истоическое изучение германских языков. – М. – Л., 1964. – 272 с.

  8. Иванова И.П., Чахоян Л.П. История английского языка. Учебник. Хрестоматия. Словарь. – СПб., 2001.

  9. Ильин Б.А. История английского языка. – М., 1968.

  10. Матвеева Е.А. История английского языка. Учебное пособие.– М., 2006.

  11. Потапова И.А., Беляева Т.М. Английский за пределами Англии.- Л., 1961.

  12. Смирницкий А.И. Древнеанглийский язык. – М., 1995.

  13. Хлебникова Е. Б. Введение в германскую филологию и историю языка. – Калиин, 1975. – 184 с.

  14. Чувакин А.А., Кощей Л.Н., Морозов В.Д. Основы научного исследования по филологии. – Барнаул, 1990.

  15. Lehmann W.P. Historical Linguistics. – N.Y., 1973.

  16. Baugh A., Cable T.A. History of the English language. – London, 1978.

Фонологічна система індоєвропейської прамови

Зусиллями кількох поколінь учених-компаративістів була рекон­струйована фонологічна система індоєвропейської мови-основи. Хоча ця система постійно переглядається, в сучасному мовознавстві прийня­то вважати, що в індоєвропейській мові-основі були приголосні, довгі й короткі голосні, дифтонги і так звані сонанти.

Зімкнені приголосні утворювали 4 ряди, протиставляючись один одному за дзвінкістю-глухістю і за аспірованістю-неаспірованістю (на-явністю-відсутністю придиху).

До лабіальних, або губних, звуків належали аспіровані й неаспіровані bh і рh, b і р. Варто зазначити, що звук b зафіксований (осо­бливо в початковій позиції) у небагатьох іє. коренях. Низька частота вживаності цього звука, а також деякі інші спостереження, що ґрун­туються на типологічних законах, дали привід мовознавцям підда­ти сумніву правомірність реконструкції не тільки іє. b, але й усього ряду дзвінких в іє. мові-основі. До дентальних зву­ків належали аспіровані й неаспіровані d і t, dh і th. Останні звуки прийнято називати гуттуральними. Цей термін, що походить від лат. guttur "горло", не відповідає артикуляційній природі позначуваних ним звуків g і к, які утворюються внаслідок взаємодії спинки язика з м'якою (більш за­дньою) чи твердою (більш передньою) частиною піднебіння. Тому такі звуки у сучасній лінгвістичній літературі прийнято називати тектальними. Іє. гуттуральні могли бути трьох типів: велярні (або "тверді"), утворені підняттям спинки язика до м'якого піднебіння; палатальні ("м'які"), утворені підняттям спинки язика до твердого піднебіння; і лабіовелярні — зву­ки, що утворюються внаслідок взаємодії задньої частини піднебін­ня та спинки язика і супроводжуються огубленням (лабіалізацією). Фонетичний компонент [лабіалізація] при передачі лабіовелярних прийнято позначати за допомогою букви w або ṷ: gw, кw (g, к). Вва­жається, що іє. g i к §у і ку були єдиними фонемами, а не сполучення­ми звуків g + ṷ, k + ṷ. Для позначення палатальних гуттуральних в індоєвропеїстиці найчастіше використовують знак (ˆ), наприклад, ќ, хоча зустрічаються й інші позначення, як-от k', g҅ або ki, gi. Ви­магають певного пояснення й аспіровані звуки bh, dh, gh тощо, які також були не сполученнями фонем, а єдиними фонемами. Ці звуки реконструйовані шляхом зіставлення дінд. bh, h і гр. φ, θ, χ. Як аспіровані проривні, вони засвідчені найчастіше в індійських мовах; в інших іє. мовах дзвінкі bh, dh, gh не збереглися. Окремо варто звернути увагу на глухі ph,th і kh. Правомірність реконструкції цих звуків також піддається сумніву. Реально цей ряд глухих аспірованих існував у давньоіндійській мові, а в іранських мовах засвідчені лише його рефлекси. Тому не виключено, що ці звуки є індоіранською інновацією. В інших іє. мовах, зокрема в герман­ських, слов'янських і балтійських, аспіровані глухі дали такі ж рефлек­си, що й глухі неаспіровані, тобто в цих мовах обидва ряди глухих - р, t, k і ph, th, kh - збіглися. Це дає підставу деяким мовознавцям розглядати р і ph, t і th, k і kh як перехідні варіанти тієї самої фонеми.

Крім проривних приголосних, для іє. мови-основи реконструюють щілинний (спірант – такі щільні звуки, при утворенні яких не виникає тертя) s, що має високу частоту вживання й добре збе­рігся в початковій позиції кореня в більшості іє. мов (пop. укр. сім, гот. sibun, лат. septem, дінд. saptá) і так званий ларингальний h, що з фо­нетичної точки зору був задньоязиковим спірантом. Не виключено, що в іє. прамові існував не один, а декілька ларин­гальних звуків. Сукупність поглядів на проблему ларингальних звуків відома в індоєвропеїстиці як ларингальна теорія, яка найпопулярніше й водночас найповніше викладена у праці О. Семереньї.

Особливе місце у фонологічній системі іє. прамови займають со­норні звуки r, l, m, n і напівголосні j, w. Особливість усіх цих звуків полягає в тому, що вони можуть виступати як приголосними, так і го­лосними, виконуючи в останньому випадку (як голосні) складотворчу функцію. Це можна легко представити, порівнявши форми сучасної російської мови moj ("мой"), mojego ("моего") і тоіх ("моих"), де і та j чергуються залежно від позиції (j перед голосним е, але і перед приго­лосним х), a oj - це своєрідний "дифтонг", який нагадує іє. oḭ. В україн­ській мові за певними правилами чергуються звуки у і в, і і й. Коли r, 1, m, n виступають голосними, їх позначають за допомогою "кружечків" унизу. Звуки j і w у функції голосних позначають буквами і та u, а у функції приголосних також знаками й або у. Таким чином, знаки у, j, , з одного боку, і w, - з іншого, позначають ті ж самі фонологіч­ні одиниці і за своєю фонетичною природою є дзвінкими щілинними, аналогічними до звуків [] та [w] в англійських словах подібно до yes і water. Звук w був, очевидно, губно-губним, однак він міг перетворюва­тися в губно-зубний v (пop. a. Water та нім.Wasser). Як варіант фонеми n, перед звуками k і g в індоєвропейській прамові міг виникнути звук [ŋ], наприклад, *serjgh- "співати".

Реконструйована система іє. голосних містить у свoєму складі ко­роткі ĕ, ŏ, ă, ĭ, ŭ, ǝ, довгі ā, ē, ō, ū й дифтонги, першу (основну) час­тину яких утворювали короткі й довгі ĕ/ ē, ŏ/ ō, ă/ ā, а другу частину - ḭ, ṷ, r, l, m, n. У цій системі п'ятьом довгим голосним відповідають шість коротких. "Зайвим" виявився голосний, позначений знаком ǝ. Цей звук реконструйовано шляхом порівняння таких форм, як лат. status "стано­вище, стан", дінд. sthitih "стояння, стан", гот. staϷs "місце", укр. стоя­ти. Очевидно, спільним елементом, до якого можна звести голосний в корені цих слів (лат. а, дінд. і, гот. а, укр. о), міг бути певний звук (що виник внаслідок редукції довгих голосних ē, ō, ā), названий давньоєврейським словом "шва", що означає "порожнеча". Поряд зі звуком ǝ ("шва-прімум") в індоєвропеїстиці велися спроби відновити ще один голосний, утворений, як припускають, у результаті редукції коротко­го голосного. Цей голосний позначають інколи знаком ь і називають "шва-секундум". Однак правомірність такої реконструкції заперечу­ється, оскільки ті ж самі мовні форми можуть бути інтерпретованими і зведеними до певного архетипу як за допомогою "шва-секундум", так і без нього (це стосується, зокрема, германських сполучень ur, ul, um, un).

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]