Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Лекція 6.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
27.11.2018
Размер:
150.89 Кб
Скачать

Довгі голосні

/7/ іє. ā > дінд. ā = лат. ā = герм. ō = сл. а

/8/ іє. ō > дінд. ā = лат. ō = герм. ō= сл. а

Примітка: стcл. Ѣ "ять" означав, очевидно, відкритий [ě], близький до нім. ä, й походив не тільки від іє. ē, але й від дифтонга оḭ. У сучасній російській мові цьому звуку, як правило, відповідає е, в українській - і.

/9/ іє. ē > дінд. ā = лат. ē = герм. ē = сл. ě

Германський довгий ē поступово ставав більш широким, тобто більш низьким, перетворюючись у північних і західних германських мовах на [ǣ], а потім - на [ā]. Припускають, що перехід іє. ē > герм. ǣ відбувся ще у спільногерманський період. Тому гот. ga-dēϷs відповідає да. dǣd, двн. tāt. Пізніше в англійських діалектах цей давній іє. ē знову виявив тенденцію до підвищення й у сучасній англійській мові перейшов у [ī] (a. deed). У німецькій мові в цій позиції виступає [а] (нім. Tat). Реконструюючи германські праформи, у яких зустрічається звук, що відпо­відає іє. ē, зазвичай відновлюють ǣ. Наприклад: a. deed, гот. ga-dēϷs, нім. Tat, іє. *dhē-, стсл. дѢти (укр. діло) - герм. *dǣðiz.

Примітка: 1) Гот. еі=ī;

2) Знак [<] означає "розвинувся з, походить від".

/10/ іє. ī > дінд. ī = лат. ī= герм. ī = сл. і

/11/ іє. ū > дінд. ū = лат. ū = герм. ū = сл. ы

Індоєвропейські сонанти. Ларингальна теорія

Доля іє. r, l, m, n, що виступали у функції голосних r, l, m, n (з крапочками внизу) та у функції приголосних (як другий елемент дифтонга), досить своєрідна в різних індоєвропейських мовах.

Обговорення статусу й рефлексів індоєвропейських сонантів тісно позв'язане з так званою ларингальною теорією (гіпотезою), яку запо­чаткувала праця молодого Ф. де Соссюра "Мемуар про первісну сис­тему голосних в індоєвропейських мовах", що вийшла друком у грудні 1878 року (Соссюр народився в 1857 році). За оцінками, висловлюва­ними у сучасному мовознавстві, лише це єдине дослідження (якщо б науці не був відомий знаменитий "Курс загальної лінгвістики") могла б увіковічнити ім'я геніального швейцарця.

Порівнюючи грецькі форми на зразок di-dō-ті "даю" - di-dо-теп "даємо" з формами типу lеíр-ō "кладу" – é-lір-оп (аорист того ж дієсло­ва), Ф. де Соссюр припустив, що апофонічне чергування (див. розділ 3.20 "Аблаут у германських мовах") ō: о (-dō-: -dо-) структурно пови­нно дорівнювати чергуванню еḭ - і (lеḭр - lір). Отже, іє. ō первинно мало би складатися з двох компонентів - о та якогось гіпотетичного сонанта, що в позиції між приголосними ставав голосним, тобто вокалізувався, за тією ж моделлю, яка спостерігається у грецьких формах: /еі - i: /ех — X/. У цій моделі, реконструюючи індоєвропейський стан, Ф. де Соссюр прийняв за вихідну форму не тільки структурні відно­шення між звуками, але й сам звук е, а гіпотетичний звук, позначений вище як "ікс" (X), назвав "сонантним коефіцієнтом". Соссюр вважав, що сонантних коефіцієнтів було два. Він позначив їх знаками А й Ǫ і реконструював довгі іє. голосні в такий спосіб: е + А = ē; е + А = ā; е + Ǫ = ō. Отже, стягнення е + А могло дати або ē, або ā. Припускалося, що довгі сонанти r, l, m, n (з крапочками внизу) та ī, ū також виникли вна­слідок стягнення відповідних коротких з коефіцієнтами А й Ǫ. У позиції між приголосними іє. сонантний коефіцієнт, як сказано вище, вокалізувався. Ще раз зауважимо, що трьом іє. голосним ē, ā, ō у Соссюра відповідали тільки два коефіцієнти А й Ǫ. Логічно було б припустити, що таких коефіцієнтів було принаймні три. Саме таку гіпотезу висло­вив, розвиваючи ідеї Ф. де Соссюра, датський мовознавець Г. Меллер (1879). Останній, виходячи з відповідностей між індоєвропейськими і семітськими мовами, які він досліджував, довів кількість ймовірних коефіцієнтів до п'яти. Г. Меллер уточнив також і артикуляційний ха­рактер сонантних коефіцієнтів, висунувши гіпотезу, що ці звуки були ларингальними приголосними (звідси й назва всієї теорії).

Після дешифрування хетської мови (це здійснив у 1915-1917 роках чеський сходознавець Б. Грозний) видатний польський лінгвіст Є. Курилович вперше ідентифікував (1927 р.) гіпотетичний ларингальний консонант із хетським (різним типам ларингалу Н у хетській мові відповідають або ḫḫ). Так гіпотеза Ф. де Соссюра отримала своє практичне підтвердження. Однак простежуються такі випадки, коли між наявністю/відсутністю реконструйованого (на основі інших іє. мов) ларингального коефіцієнта Н і хет. не існує відповідності. Тому ларингальна теорія протягом тривалого часу залишалася й донині усе ще залишається предметом спеціальних дискусій.

У сучасному мовознавстві найбільш прийнятною кількістю ларингалів вважають три. їх позначають знаками Н1 , Н2, Н3 Окрім вказаних ларингалів, багато лінгвістів припускають існування й інших ларин­гальних сонантів, кількість яких у різних працях коливається від 2-х до 10-ти. Однак суперечливі мовні факти можуть бути пояснені й без залучення ларингалів. Тому ларингальна теорія не знайшла загально­го визнання.

У світлі ларингальної гіпотези іє. корінь *dhē- "класти" слід за­писати як *dheH1 -, а іє. *aĝ- "вести" - як *H2eg- і т. д. У більшості ети­мологічних словників використовується традиційне оформлення іє. ко­ренів, що хронологічно відповідає періоду "після занепаду ларингаль­них". Останнім часом стали з'являтися також етимологічні словники, де звичні іє. форми переписуються в ларингальній "нотації".

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]