4. Гетьманство д.Многогрішного та і.Самойловича.

Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.

За ними:

• в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;

• податки мали збирати представники гетьмана;

• реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.

Ці статті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).

Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д.Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І.Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.

Отже, за час свого гетьманування І.Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.

Лекція 8. Гетьманство Івана Мазепи. Нищення української державності російським царизмом у ху111 ст.

1. Гетьманство Івана Мазепи.

І.Мазепа увійшов у політичне життя України в тяжку для неї годину. Яскравим свідченням цього є укладення ним з Росією “Коломацьких Статей” (1687 р.). Вони значно обмежували і навіть де в чому ліквідовували самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику Гетьманщини. Так, заборонялося вести торгівлю з Кримом та торгувати в Московській державі. Вимагалось карати смертю за відмову приймати гроші без золотого забезпечення, які виплачувались царським гарнізонам в Україні. Абсолютно заборонялись міжнародні відносини України. Листи й документи, які надходили з-за кордону, наказувалося нерозпечатаними посилати в Москву. Також велілося “народ Малороссийский всякими меры и способы с Великороссийским соединять и нерозрывное и крепкое согласие приводить”. Для досягнення цієї мети рекомендувалося дбати, щоб було більше змішаних україно-російських шлюбів. І, нарешті, статті зазначали формулу, яка вже без усяких застережень визначала Україну частиною Московської держави: “Никто б голосов таких не испущал, что малороссийский край – Гетьманского Регименту, а отзывались бы везде единогласно – их Царского Пресветлого Величества самодержавной державы”.

І все таки в цих несприятливих умовах І.Мазепі вдалося вивести Україну із стану “Руїни”, політичного безладдя, громадянської війни. Він зумів підняти престиж девальвованого значення гетьманської влади, ставши непохитним володарем України (цілих 22 роки, з 1687 по 1709 рр.), згуртувати навколо себе старшину. І.Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяв формуванню із козацької старшини аристократичної верхівки так званих “бунчукових товаришів”, щедро обдаровуючи їх землею (гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих грамот на землю). Уславився І.Мазепа і своїм меценатством, опікуванням письменства, науки, мистецтва й особливо церкви. Разом з тим гетьман сприяв розвитку економіки, промислів, мануфактур тощо.

Проте немає потреби перетворювати І.Мазепу на ікону (така небезпечна тенденція в сучасній історіографії існує). Велич і заслуги І.Мазепи ніяк не зменшуються, якщо розглядати його діяльність всебічно, об’єктивно, без прикрас. Більшу частину свого гетьманування він діяв як політик промосковської орієнтації. Лише за перших 12 років свого гетьманування І.Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимових військових походів. А це матеріальні витрати, різке збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Аристократична спрямованість соціальної політики І.Мазепи не сприймалася народом (він володів біля 20 тис. маєтків. У 1701 р. І. Мазепа видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку). У боротьбі за владу він вдавався до неабиякої хитрості і не зовсім праведних засобів (це стосується перш за все боротьби з Петром Іваненком (Петриком), який підняв повстання запорожців проти Москви, а також фастівським полковником Семеном Палієм, який встановив на Правобережжі порядки, близькі до ладу Запорозької Січі).

Не зупиняючись детально на характеристиці перебігу історичних подій, зазначимо, що 1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією, яка принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, реквізиції харчів, жертви серед козацтва тощо. Серед населення шириться невдоволення політикою Москви та І.Мазепи. Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р. І.Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Швеції польським королем С.Лещинським, а 1708 р. укладає угоду з Карлом ХІІ (до нас дійшло шість статей цього договору, зафіксованих у документі, складеному П.Орликом у 1712 р. – “Вивід прав України”).

Восени 1708 р. шведські війська вступили в Україну, щоб тут перезимувати. Це не входило в плани Мазепи, адже робило територію України театром воєнниих операцій. І.Мазепа був поставлений перед необхідністю прийняття негайного рішення. З 5-тисячним загоном він переправляється через р.Десну в табір Карла ХІІ. Петро І надзвичайно жорстоким терором повністю деморалізував населення на Лівобережжі (після знищення гетьманської столиці Батурина тіла замордованих оборонців, прив’язавши до колод, пускали по течії ріки, наганяючи жах на населення України). Те, що Мазепа не отримав належної підтримки, пояснюється ще й тим, що гетьман більше покладався на зовнішньополітичний фактор, фактично ігноруючи значущість народних мас у боротьбі за незалежність (попередня підготовча робота серед козацтва і народу не проводилась).

Відомі трагічні наслідки Полтавської битви (червень-липень 1709 р.), в якій, до речі, українці безпосередньої участі не брали (охороняли шведську армію від можливого обходу російського війська). Перемога Петра І ознаменувала остаточний крах намірів патріотично настроєної старшини, очолюваної Мазепою, домогтися суверенітету козацької України. 22 серпня 1709 р. гетьман Мазепа помер неподалік Бендер.

Отже, незважаючи на всю складність і суперечливість постаті І.Мазепи, однозначно можна зробити висновок, що він не був зрадником українського народу (як це майже 200 років стверджувала великодержавна історіографія). Його намагання вивести Україну із складної ситуації, відновити державний суверенітет зробило ім’я Мазепи гаслом і програмою борців за незалежність України протягом наступних століть. "Мазепа був передовсім патріотом, перед яким стояла ідея одноцільної України, ... він ішов до неї... все своє життя" (Див.: І.Борщик, Р.Мартель. Іван Мазепа. – К.,1991. – С.158).