Конституційни Суд України

Завдання – забезпечити верховенство Констит. У. на всій території держави.

16 жовтня 1996 р. був прийнятий закон про КСУ. Склад: 18 суддів: по 6 призначає ВРУ, Президент і з᾽їзд суддів. Суддею може бути: громадянин У. не менше 40 років, з вищою юридичною освітою; стаж практичної роботи 10 років; володіє державною мовою; проживає в Україні не менше 20 останніх років. Вимоги несумісності і позапартійності. Призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк. Очолює КСУ Голова, який обирається на посаду зі складу суддів на засіданні КСУ на один трирічний строк. Повноваження КСУ: 1. Визначення відповідності Констит. У. Законів та ін.. правових актів ВРУ, Президента, кабміну, і ВР АРК. 2. Визначення конституційності чинних міжнародних договорів. 3. Додержання констит. процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента У. 4. Офіційне тлумачення Конституції і законів У. Форми звернення до КСУ: 1. Конституійне подання – письмовий документ з вимогою дати рішення чи висновки по повноваженнях КСУ., клопотання про призначення правового акта неконституційним. Суб᾽єкти права на конституційне подання: П.У., 45 народних депутатів; Уповноважений ВР з прав людини; ВР АРК. Строк розгляду подання – 3 місяці. У разі визнання його невідкладним – 1 місяць. 2. Конституційне звернення – письм. документ з вимогою вирішення проблеми про конституційність правового акта, якщо цей акт порушує конституц. права і свободу. клопотання про необхідність офіційного тлумачення К.У. Строк розгляду констит. звернення – 3-6 міс. Форми роботи КСУ: пленарні засідання, засідання. Рішення КСУ: рішення, висновок (підписується не пізніше 7 робочих днів після прийняття.

Суди загальної юрисдикції:

Принципи: територіальності, спеціалізації, інстанційності. Поділяються на загальні/спеціалізовані. Загальні. Місцеві суди є судами І інстанції, розглядають по суті всі цивільні, всі справи про адміністративні порушення, деякі адміністративні і більшість кримінальних. Виносять: вирок в кримінальній справ; рішення в цивільній та адм., постанову. Апеляційні суди склад. з ІІ палат: в цивільних і кримінальних справах. Переглядають в апеляційному порядку рішення місцевих судів, які не набрали законної сили. Розглядає по І інстанції окремі категорії крим. справ (злочини проти нац.. безпеки). Спеціалізовані: господарські, адміністративні. Вищий суд з розгляду цив. і крим. справ має розглядати справи в касаційному порядку, тобто переглядати рішення і вироки постановлені апеляційними судами, а також рішення місцевих судів, що набрали законної сили. Верховний Суд України – найвищий судовий орган судів заг. юрисдикції. Очолює Голова, який обирається з числа суддів Пленумом Верховного Суду шляхом таємного голосування. Повноваження ВСУ: 1) розгляд справ при неоднаковому застосуванні касаційними судами одного і того ж закону; 2) розгляд справ при невідповідності рішення вітчизняного суду рішенням міжнародних судів. Підвідомчість – юрисдикція (повноваження) судів поширюється на всі відносини, які проходять в державі. Підсудність – це юридична властивість справи, за якою вона підлягає розгляду відповідним судом. Підсудність кримінальних справ: 1) родова – залежить від виду злочину у якому обвинувачується особа (більшість крим. справ розглядає місцевий сд, а злочини проти держ. безпеки, з довічним позбавленням волі – апеляційний суд) 2) територіальна – визначає суд, залежно від місця вчинення злочину. 3) персональна – торкається вищих посадових осіб 4) за зв᾽язком справ – визначає суд. Підсудність адміністративних справ: 1) територіальна – визначає, що позов до фізичної особи розглядається за місцем її проживання. 2) альтернативна (за вибором позивача) 3) договірна – сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність. 4) виключна – позови з приводу нерухомого майна розглядаються за місцем проживання. Подання апеляцій: 30 днів – цив, 15 днів – крим.

Принципи судочинства:

Є 3 види захисту: 1) особистий – сукупність прав, які надають можливість захищатися: право знати в чому обвинувачується; право мати захисника; право дати пояснення; подавати докази по справі; право виступати в судових дебатах. 2) офіційний – здійснюють особи від імені держави, з᾽ясовують обставини зменшення покарання; 3) професійний захист.

Принципи с.- це заріплені в законі панівні в державі політичні і правов ідеї щодо завднь і способу здійснення конституційного, цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства. Конституційні принципи: законність; принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; принцпи забезпечення доведеності вини; принцип змагальності сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; принцип гласності судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Галузеві принципи: принцип публічності – прокурор, суд, слідчий зобов᾽язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну спрау в кожному випадку виявлення ознак злочину; принцип диспозитивності – дає можливість учасникам процесу вільно використовувати процесуальні засоби ля захисту своїх прав; принцип презумпції невинуватості – особа вважається невинуватою і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов᾽язаний доводити свою невинуватість або меншу невинуватість у вчиненні злочину; обов᾽язок доказування не може перекладатися на підозрюваноо, обвинуваченого чи підсудного; обвинувачення не може ґрунтуватися на даних, одержаних незаконним шляхом; усі неспростовані сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Принцип всебічного, повного та об᾽єктивного дослідження обставин справи. Принцип державної мови або мовою більшосі населення даного регіону. Принцип гласності – будь-який процес відбувається відкритим. від 16 років можем бути присутніми. Можна проводити аудіо записи, на відео треба рішення. Принцип усності процесу.

Статус суддів

Суддя є посадовою особою судової влади, який займає штатну посаду в одному із суддів судової системи України. Вимоги на посаду професійного судді: 1) громадянин України 2) володіє державною мовою; 3) має вищу юридичну освіту 4) проживає на території україни не менше 10 останніх років (азагльнісуди) 5) відповідати віковому цензу (бути не молодше 25 років – для кандидата на суддю місцевого рівня; 30 років – судді апеляційного та вищого спеціалізованого суду; 35 років – для кандидата на посаду судді Верховного Суду України). 6) мати стаж роботи (для судді місцевого суду – 3 роки; для судді апеляційного суду – 5 років, не менше 3 років на посаді судді; судді вищого спеціалізованого суду – 7 років, не менше 5 рокв на посаді судді; на посаду судді ВСУ – 10 років, не менше 5 років на посаді судді). 7) скласти кваліфікаційні тести. Суддями спеціалізованих судів можуть бути лише особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції судів, кандидат на посаду сідді військового суду – перебувати н військовій службі. Не можуть бути: обмежено дієздатні або недієздатні, страждають на фізичні, психічні вади; мають не зняту судимість. Призначення: Переш призначення судді строком на 5 років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції. Усі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обраються безстроково Верховною Радою України на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України за поданням Голови Верховного СУ. Припинення повноважень суддів: 1) закінчення строку, на який обрано чи призначено; 2) досягнення 65 років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров᾽я; 4) порушення вимог щодо несумісності; 5) порушення присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді; 7) припинення громадянства; 8) визнання судді безвісно відсутнім або оголошеним померлим; 9) подання заяви про звільнення. Перебування судді у кваліфікаційному класі: у п᾽ятому і четвертому – три роки, у третьому і другому – п᾽ять років. У першому – не обмежується. Гарантії незалежності суддів: 1) особливий порядок призначення, притягнення до відповідальності та припинення повноважень; 2) право судді на відставку (20 років стажу) 3) незмінюванність суддів та їх недоторканність 4) процесуальний порядок здійснення правосуддя. 5) заборна втручання в здійснення правосуддя і відповідальність за неповагу до судді. 6) особливий порядок фінансування 7) забезпечення особистої безпеки суддів та членів їх сімей 8) належне матеріальне і соціальне забезпечення суддів 9) функціонування органів суддівського самоврядування. Суддя може бути притягнений до дисциплінарної відповідальності: 1) істотні порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя; 2)невжиття суддею заходів щодо розгляду справи, скарги протягом встановленого законом строку 3) порушення вимог щодо неупередженого розгляду справи 4) порушення суддівської етики 5) розголошення таємниці що охороняється законом 6) неподання декларації про майновий стан. Дисциплінарне провадження щодо суддів місцевих та апеляційних суддів здійснюється Вищою кваліфікаційною комісією України, а щодо суддів вищих спеціалізованих судів Вищою радою юстиції. Дисциплінарне стягнення: догана або пониження кваліфікаційного класу. застосовується не пізніше 6 місяців з дня відкриття провадження, але не пізніше 1 року з дня вчинення проступку. Вища кваліфікаційна комісія суддів У. – є постійно діючим органом в системі судоустрою. Нараховує 11 членів (громадяни У, вища юридична освіта, стаж роботи в галузі права не менше 20 років). З них 6 суддів призначаються з᾽їздом суддів. Строк повноважень члена ВКК – 3 роки і не більше 2-х строків підряд.

Органи суддівського самоврядування

їм належать питання організаційного забезпечення суддів та діяльності суддів, соціальних захист суддів та їхніх сімей. Завдання: 1) забезпечення організованої єдності функціонування органів судової влади 2) зміцнення незалежності судів, суддів, захист від втручання в їхню діяльність 3) участь у визначенні потреб кадрового фінансового матеріально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за додержанням нормативів такого забезпечення 4) вирішення питання щодо призначення суддів на адміністративні посади 5) призначення суддів КСУ 6) призначення суддів до складу Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Органи суддівського самоврядування: 1. Збори суддів місцевого суду скликаються головою або третиною кількості суддів не рідше 1 разу на 6 місяців. Збори апеляційних судів, суддів вищих спеціалізованих судів, ВСУ скликаються президією або третиною кількості суддів не рідше 1 разу на 3 місяці. 2. Конференції скликаються 1 раз на рік за рішенням ради суддів. Повноваження: 1) обговорюють вирішують питання, що стосуються фінансування та організаційного забезпечення діяльності відповідних судів; 2) заслуховують звіти виконавчих органів конференції, інфор­мацію відповідних управлінь Державної судової адміністрації; 3) визначають кількісний склад ради суддів відповідного суду та обирають її членів; 4) обирають членів відповідної кваліфікаційної комісії суддів; 5) розробляють пропозиції для розгляду на з'їзді суддів України; 6) звертаються з пропозиціями щодо вирішення питань діяль­ності відповідних судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; 7) обирають делегатів на з'їзд суддів України; 8) обговорюють інші питання, віднесені до повноважень ор­ганів суддівського самоврядування. 3. 3᾽їзд суддів України. Раз на 2 роки, по одному учаснику з кожної області. Повноваження: 1) заслуховує звіт Ради суддів України про виконання завдань органів суддівського самоврядування щодо забезпечення незалеж­ності судів та суддів, стан фінансування й організаційного забез­печення діяльності судів; 2) заслуховує інформацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та голови Державної судової адміністрації України про ічпю діяльність, може висловити недовіру голові Державної судо­вої адміністрації України; 3) призначає та звільняє суддів Конституційного Суду України відповідно до Конституції України та Закону України «Про судо­устрій України»; 4) призначає членів Вищої ради юстиції та приймає рішення про припинення їхніх повноважень відповідно до Конституції України і законів «Про судоустрій України» та «Про Вищу раду юстиції»; 5) обирає членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 6) звертається з пропозиціями щодо вирішення питань діяль­ності судів до органів і посадових осіб державної влади; 7) визначає кількісний склад Ради суддів України та обирає її; 8) розглядає інші питання суддівського самоврядування. 4. Ради суддів. повноваження: 1) здійснює контроль за організацією діяльності відповідних і удів та діяльністю відповідних структур Державної судової адміністрації, заслуховує інформацію голів цих судів про їхню діяльність; 2) розглядає питання правового захисту суддів, соціального за- х псту й побутового забезпечення суддів та їхніх сімей і приймає нідповідні рішення; 3)вирішує відповідно до закону питання, пов'язані із призна­ченням суддів на адміністративні посади в судах; 4) заслуховує звіти членів відповідної кваліфікаційної комісії суддів про їхню роботу у складі комісії; 5) звертається із пропозиціями щодо вирішення питань діяль­ності відповідних судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; 6) не менш як один раз на рік заслуховує інформацію Держав­ної судової адміністрації про забезпечення діяльності судів загаль­ної юрисдикції; 7) приймає інші рішення з питань, віднесених до її повнова­жень. 5. Рада суддів України.

Вища рада юстиції

Це незалежний державний колегіальний орган, що є відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, за здійснення суддями правосуддя, кваліфіковано, сумлінно і неупереджено, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та питань про їх дисциплінарну відповідальність. Повноваження: 1) вносять подання П.У. про призначення чи звільнення суддів з посад; 2) розглядає справи і приймає рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності. 3) здійснює дисциплінарне провадження, щодо суддів ВСУ та суддів вищих спеціалізованих судів 4) розглядає скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів У. Склад ВРЮ: 20 членів: по 3 особи призначають ВРУ, ПУ, З᾽їзд суддів У, З᾽їзд адвокатів У, Зєзд працівників вищих юрид. навч. закладів і установ, 2 осіб призначає Всеукраїнська конференція працівників У. За посадою входять: Голова ВСУ, Міністр юстиції У, Генеральний прокурор У. Строк повноважень члена ВРЮ – 6 років, крім тих, що входять за посадою. Вимоги до члена: громадянство У; від 35-65 р; проживає в Україні протягом останніх 10 років; має вищу юридичну освіту; стаж роботи в галузі права не менше 10 років; володіння державною мовою. У структурі діють 2 секції: 1) з питань підготовки подань для призначення суддів уперше та звільнення їх з посад; б) дисциплінарна секція для здійснення дисциплінарного провадження. Приймає такі акти: подання, рішення, ухвали.

Організаційне забезпечення судової влади.

Це заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, спрямовані для створення умов для повного їхнього функціонування. Державна судова адміністрація У – здійснює організаційне забезпечення діяльності органів судової влади: судів загальної юрисдикції; вищої кваліфікаційної комісії суддів; національної школи суддів У; органів суддівського самоврядування. Є ДСА і територіальні ДСА в областях, м.Києві та Севастополі, АРК. Очолює ДСА Голова, який призначає на посаду і звільняєт Кабінет Міністрів України за поданням прем᾽єр міністра У., погодженим з Радою суддів У. Міністерство юстиції У – це головний орган в системі центральних органів виконавчої владиу забезпеченні реалізації державної правової політики. Завдання: 1. забезпечення реалізації державної правової політики та політики у сфері адаптації законодавства України до законодав­ства Європейського Союзу; 2) підготовка пропозицій щодо проведення правової реформи, сприяння розвитку правової науки; 3) забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина у ішзначеній сфері; 3) підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, його систематизація, розроблення проектів нормативно-правових актів та міжнародних договорів України з правових питань, прове­дення правової експертизи проектів нормативно-правових актів, державна реєстрація нормативно-правових актів, ведення Єдино­го державного реєстру таких актів; 4) організація виконання рішень судів та інших органів (поса­дових осіб) відповідно до законів, робота з кадрами, експертне забезпечення правосуддя; 5) організація роботи нотаріату та органів реєстрації актів гро­мадянського стану; 6) розвиток правової інформатизації, формування у громадян правового світогляду; 7)здійснення міжнародно-правового співробітництва. Очолює міністр юстиції, який призначає на посаду ВРУ за поданням прем᾽єр-міністра Систему органів юстиції складають: 1) Міністерство юстиції України 2) Головне управління Міністрества юстиції У в АРК 3) головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі; 4) районні, районні у містах, міські та міськрайонні управління юстиції. Юрисдикція органів мінюсту поширюється на нотаріат, державну виконавчу службу, адвокатські об᾽єднання, громадські організації, політичні партії та профспілки.

Прокуратура України

Державний незалежний правоохоронний орган, який виконує роль стримувань і противаг між різними гілками влади.Не належить до жодної гілки влади, а разом з іншими органами утворює контрольнонаглядову владу. Функції: 1) підтримання дер­жавного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів грома­дянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) на­гляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно- розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у криміналь­них справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян; 5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, ор­ганами місцевого самоврядування, їх службовими і посадовими особами; 6) досудове розслідування діянь, що містять ознаки злочинів; 7) координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю.

Зародилася у Франції при Філіпі. В Україні при Петру І. До 1991 р. вона була суто наглядовим органом. Слідчі прокуратури беруть справи лише високих держпосадовців. Система: 1) Генеральна прокуратура У 2) Прокуратура АР Крим, областей, м. Києва і Севастополя 3) міські, районні, районні у містах, міжрайонні (територіальні). Спеціалізовані: 1. військові прокуратури 2. транспортні 3. природоохоронні 4. прокуратури з нагляду за додержанням кримінально-виконавчого законодавства. Очолює систему органів – Генеральний прокурор – який призначається на посаду та звільняється Президентом у за згодою ВР. Всіх інших прокурорів-керівників прокуратур призначає генеральний прокурор У. Строк повноважень всіх прокурорів 5 років. ВР може висловити Генер. Прок. недовіру, що має наслідки його відставку. Генеральний прокурор звільняється у разі: 1) закінчення строку призначення; 2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров᾽я 3) Порушення вимог щодо несумісності; 4) набрання законної сили вироком суду; 5) припинення громадянства; 6) подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням. Вимоги до особи: 1) громадяни України 2) вища юридична освіта 3) якщо не мають досвіду проходять стажування до 1 року 4) мають необхідні ділові і моральні якості 5) для прокурорів міст і районів вік не молодше 25 років, стаж роботи в прокуратурі або на посадах не менше 3 років, для прокурорів областей, м. Києва і Севастополя, АРК – 30 років і років стажу. Один раз на 5 років працівники прокуратури підлягають атестації. Акти прокурора на порушення законності6 1. Протест – на акт, що суперечить закону органу чи посадовій особі 2. подання – про усунення порушень закону у держ орган., громад. організацію або посадовій особі 3. припис – про усунення порушень закону 4. постанова – про порушення кримінальної справи, порушення дисциплінарного провадження, порушення справи про адміністративне порушення. 5. цивільний позов – про відшкодування збитків 6. письмові вказівки 7. санкція. Види дисциплінарних стягнень: догана, пониження в класному чині, позбавлення нагрудного знака, звільненн.

Органи внутрішніх справ

Міліція – державний орган виконавчої влади найчисельніший, який захищає життя і здоров᾽я, свободу громадян, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Є управління або відділи міські, міські відділи, відділення і пункти. Завдання: 1) забезпечення особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів; 2) запобігання правопорушенням та їх припинення; 3) охорону і забезпечення громадського порядку; 4) виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; 5) забезпечення безпеки дорожнього руху; 6) захист власності від злочинних посягань; 7) виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень; 8) участь у наданні соціальної і правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків. Функції: адміністративна (дозволи на носіння зброї); 2) профілактична 3) оперативно-розшукова 4) кримінально-процесуальна 5) виконавча 6) охоронна 7) контрольно-наглядова. Підрозділи міліції: 1) кримінальна міліція 2) міліція громадської безпеки (дільничі інспектори) 3) транспортна міліція 4)державна автомобільна інспекція 5) міліція охорони (охорона юридичних ф фізичних осіб) 6) судова міліція 7) спеціальна міліція. Очолює МВС Міністр ВС, який призначається Президентом. Орган, який представляє Україну в інтерполі, носить назву «Національне Центральне бюро інтерполу Україні». Його завдання: 1) співробітництво з іншими державними членами інтерполу по боротьбі із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни 2. боротьба з такою злочинністю 3) визначення рівня небезпеки злочинної діяльності наших співвітчизників за кордоном.

СБУ

Це держвний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Підпорядкована Президенту У. і підконтрольна ВРУ. Завдання: 1. Захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб. 2. Попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корпції та організованої злочинної діяльності у сфері управління та економіки й інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. Система СБУ: 1. Центральне управління СБУ 2. Управління СБУ в АРК, областях, м. Києві і Севастополі. 3. Міжрайонні, районні, міські правління СБУ. Підрозділи СБУ можуть створюватися на окремих стратегічних обє᾽ктах і військових формуваннях. До системи СБУ входять органи контррозвідки та військові формування. Центральним органом СБУ є її центральне управління в складі якого діють функціональні підрозділи: розвідки, контророзвідки, боротьби з корупцією та організованою злочинністю, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, слідчий урядового зв᾽язку і по роботі з особливим складом. Очолює Голова СБУ, призначається Верховною Радою України за поданням Президента У. який видає нормативні акти, накази. СБУ на вимогу громадян У у місячний строк зобов᾽язана дати мїм письмові пояснення з приводу обмеження їх прав чи свобод. Напрямки: контр розвідувальна діяльність, боротьба із злочинністю, розвідувальна діяльність.

Органи досудового розслідування

Досудове розслідування – це діяльність по виявленню, розкриттю і розслідуванню злочину, встановлення обставин його вчинення, а також особи, що його вчинила з метою передачі справи до суду, а також реабілітації невинуватих осіб.

Має 2 форми: дізнання, досудове слідство. Дізнання- це форма осудового рослідування, яка передує досудовому слідству і являє собою розшукову процесуальну, організаційну діяльність уповноважених органів і посадових осіб, яка здійснюється з метою виявлення та розкриття злочинів, встановлення осіб, які їх вчинили, а також запобігання та припинення суспільно-небезпечних дій. Система органів дізнання: 1. міліція, 2.податкова міліція, 3. СБУ, 4. начальники органів управління військової служби правопорядку у збройних силах У та їх заступники з питань провадження дізнання: командири військових частин, установ 5. Командири кораблів. 6. Митні органи (у справах про контрабанду). 7. Начальники виправних трудових установ, слідчих ізоляторів 8. органи державного пожежного нагляду 9. органи прикордонної служби 10. капітани морських суден, що перебувають у далеких плаваннях. 11. підрозділи державної спеціальної служби транспорту. Дізнання має 2 форми: 1) у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини – здійснюється протягом 10 днів з моменту порушення справи і не залежно від розкриття злочину, встановлення особи, яка вчинила злочин, справа передається слідчому. Але орган дізнання продовжує виконувати дії по встановленні вказівок і виконує постанови слідчого 2) у справах про злочини, що не є тяжкими – дізнання проводиться до встановлення особи, що вчинила злочин і до 10 днів справа має бути передана слідчому. Досудове слідство – це процесуальна діяльність спеціально уповноважених на те осіб слідчих по збиранню, перевірці, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення обставин злочину, вини особи, що вчинила злочин, а також обставин, які впливають на ступінь і характер відповідальності. Органом досудового слідства є слідчий – це посадова особа, наділена певними повноваженнями щодо розслідування злочинців. Вирішення про спрямування слідства, проведення слідчих дій, слідчий приймає самостійно за винятком випадку, коли закон вимагає одержання рішення суду. Слідчий при розлідуванні справи вправі давати обов᾽язкові до виконання вказівки органам дізнання, і також окремі доручення іншим слідчим. Слідчий вправі виносити: постанови, подання, складати обвинувальний висновок. Система органів досудового слідства: 1. слідчі органів міліції 2. слідчі органів податкової міліції 3. слідчі СБУ 4. слідчі органів прокуратури.

Адвокатура

Це добровільне, громадське, професійне об᾽єднання, покликане сприяти захисту прав громадян, представляти їх законні інтереси перед іншими фізичними та юридичними особами, та надавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокат може працювати індивідуально, створювати адвокатське бюро або об᾽єднуватись з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори. Адвокатські об᾽єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності і гласності. В 1990 р. утв. професійне об᾽єднання адвокатури – “Спілка адвокатів Уˮ. Види адвокатської діяльності: 1. дача консультацій і роз’яснень з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства. 2. складання заяв, скарг та ін.. документів правового характеру 3. посвідчення копій документів у справах, які вони ведуть 4. представництво в суді 5. надання юридичної дпомоги підприємствам, установам 6. здійснення правового забезпечення пдприємн. і зовн.-економ. діяльності громадян, юридичних осіб. 7. виконання ообв᾽язків відповідно до процес.-викон. закон. в процесі дізнання і досудового слідства. Адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу. Адвокатом не може бути особа яка має судимість. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Для визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займати я адвокатською діяльністю створюються кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури (на 3 роки). Склад. з 2 палат: атестаційної та дисциплінарної. Атестаційна палата (11 членів) : 1. розглядає заяви осіб 2. допускає осіб або відмовляє їм у допуску до складання кваліфікаційних іспитів 3. приймає кваліфікаційні іспити 4. ухвалює рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва. Дисциплінарна палата (9 членів) – вирішує питання про притягненя адвокатів до дисциплінарної відповідальності.Для вирішення скарг каліф-дисципл. комісій, при кабінеті міністрів діє Вища кваліфікаційна комісія адвокатури. Адвокат несе відповідальність за порушення законодавства, правил адв. етики, присяги. Види дисциплінарних стягнень: попередження, зупинення дії свідоцтва, анулювання свідоцтва. Може бути припинена у випадках:1. засудження адвоката 2. визнання адвоката обмежено дієздатним 3.грубого порушення закону про адвокатуру і присяги.

Нотаріат

Це система органів і посадових осіб, на яких покладено обов᾽язок посвідчувати права та інші факти, що мають юридичне значення, а також вчиняти інші нотаріальні дії з метою надання їм юридичної вірогідності. Система органів: 1. державні нотаріальні контори 2. державні нотаріальні архіви 3. приватні нотаріуси. В населених пунктах де нема нотаріусів ці дії вчиняють посадові особи органів місцевого самоврядування. За кордоном нотар. дії вчинють консульські установи. Посвідчувати заповіти, довіреності можуть: головні лікарі, їх заступники з медичної частини або чергові лікарі, начальники госпіталів, директори будинків для осіб похилого віку та інвалідів; капітани морських та річкових суден, начальники експедицій, командири військових частин, начальники установ виконання покарань та слідчих ізоляторів. Завдання: 1. захист і охорона власності, прав і законних інтересів фізичних і юрид. осіб 2. зміцнення законності і правопорядку 3. запобігає можливим правопорушенням. Нотаріусом може бути: громадянин України, який має вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи у сфері права не менше ніж три роки, пройшов стажування протягом одного року в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса, склав кваліфікаційний іспит, одержав свідоцтво. Не може займатися підприємницькою діяльністю або адвокатською діяльністю, перебувти на державній службі або на службі в органах місцевого самоврядування. Свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю видає Міністерство юстиції України на підставі рішення кваліфікаційної комісії.

1.Виникнення економічної теорії та її місце в системі наук.

Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на рушійні сили економічної діяльності людей. Істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430 – 355 рр. до н.е.), Платона (427 – 347 рр. до н.е.), Аристотеля (384 – 322 рр. до н.е.), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з’ясувати загальні принципи економічного розвитку. «Економікс» (домашнє господарство) – так називалася праця видатного мислителя стародавньої Греції Ксенофонта, в якій зроблена спроба обґрунтувати мотиви господарської діяльності людей, висловлено ряд цікавих економічних думок. Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З’явилася потреба в дослідженні всіх цих явищ, вивченні закономірностей функціонування економії в цілому. Врешті-решт постало питання і про джерела багатства націй і народів, груп людей, окремих осіб, засоби їх виміру. Не відразу, суперечливо, але формується система поглядів на всі ці питання. Відбувається і становлення економічної теорії як науки під назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким економістом Антуаном Монкрет’є у праці “Трактат політичної економії” (1615 р.). Тривалий час саме під цією назвою розвивалася економічна теорія. Назва ж походить від грецьких слів «пілітикос» – суспільний, державний і «ойкономія» – управління, домашнє господарство («ойкос» – дім, господарство, «номос» – закон). Вищим досягненням буржуазної політичної економії є праці представників англійської класичної школи Адама Сміта (1723 – 1790 рр.) і Давида Рікардо (1772 – 1823 рр.)На теренах рос.імперії теорію Сміта пропагував українець Михайло Балудянський,який був першим ректором Санкт-Петербурзького університету і деканом юридичного факультету.Оскільки,осн.об’єктом ек.теорії є людина,тому ця наука тісно пов’язана з іншими науками про людину і суспільство. Ек.теорія взаємодіє з правознавством у напрямі інституційного забезпечення прогресивного розвитку ек.системи. Ек.теорія застосовує філософські підходи: принцип розвитку,системний підхід,закон єдності і бо-ротьби протилежностей: головна ек.суперечність сусп.розвитку між зростаючими потребами і рівнем розвитку виробництва,закон взаємозалежності духовної сфери та екон.фундаменту суспіль-ства,психологія дозволяє виявити всі чинники ек.розвитку,багато з яких мають не ек.характер.

2.Основні етапи розвитку економічної теорії.

Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З’явилася потреба в дослідженні всіх ціх явищ, вивченні закономірностей функціонування економії в цілому. Врешті-решт постало питання і про джерела богатства націй і народів, груп людей, окремих осіб, засоби їх виміру.

Не відразу, суперечливо, але формується система погл ядів на всі ці питання. Відбувається і становлення економічної теорії як науки під назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким економістом Антуаном Монкрет’є у праці “Трактат політичної економії” (1615 р.).

Визначне місце в історії політичної економії зайняло вчення меркантелістів. Воно зародилось у XVI—XVII с у країнах Західної Європи. Виражаючи інтереси торгової буржуазії, це вчення було спрямоване проти феодалізму. У меркантелістів об’єктом досліджень був обіг, зокрема багато уваги приділялося зовнішній торгівлі. Саме обіг вважався тією сферою, де створюється багатство. Загалом же у меркантелістів переважав поверховий опис явищ процесу обігу.

Перенесення аналізу із сфери обігу .у виробництво стало початком економічної науки, що пов’язано зі становленням капіталістичного ладу. Саме його розвиток зумовив занепад меркантелізму і виникнення класичної буржуазної економічної науки.

Історично першими на шлях капіталізму стали Англія і Франція, де й зародилася класична буржуазна політекономія. Її засновниками були Вільям Петті (1623—1687 рр.,Англія) і фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694-1774 рр., Франція).

Вищим досягненням буржуазної політичної економії є праці представників англійської класичної школи Адама Сміта (1723—1790 рр.) і Давида Рікардо (1772—1823 рр.). У них досліджувалися виробництво й обіг, зроблено спробу розкрити суть товарно-грошових відносин, науково обгрун-вати походження прибутку. Результати досліджень, основні висновки класиків буржуазної політекономії високо цінює і сучасна економічна наука. Водночас слід зазначити, що через вузькість кругозору творців класичної буржуазної політекономії (так само, як і через недостатню розвиненість на той час самих капіталістичних відносин) вони не зуміли в повному обсязі розкрити суть даної економічної системи. На початку XIX ст. на суспільній арені з’явилася така револіоційна сила, як пролетаріат. Виражаючи інтереси робіничого класу, К.Маркс і Ф.Енгельс поставили на науковий грунт соціалістичну ідею, звільнили її від утопічних ілюзій, з одного боку, й відокремили від грубого, зрівняльного комунізму, з іншого. Сформувався так званий марксистський напрям у політичній економії. Маркс і Енгельс уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики. Ставлення нового суспільства вони пов’язували з вищим розвитком матеріального виробництва, демократії й особистості. Заслугою Маркса є також створення стрункої наукової теорії вартості й додаткової вартості. Цим визначається особливе місце марксистської політекономії в історії економічного вчення.

Наша країна розпочала сьогодні важкий шлях до ринку. Йдеться про перехід суспільно-економічного укладу до якісно нового стану, до формування нового економічного простору, головними діючими особами якого мають стати акціонерні компанії, комерційні підприємства. Теоретикам належить складна робота щодо оновлення теоретичного арсеналу, вивчення досягнень економічної теорії зарубіжних країн, особливо розвинутих.

За своїм станом сучасна економічна теорія світу надзвичайно різноманітна. Провідними напрямами є неокласицизм і неокейнсіанство. Неокласицизм розвиває основні ідеї класичної буржуазної політекономії (А. Маршал — Ангія, Дж. Кларк—США), неокейнсіанство (засновник Дж. Кейнс — Англія) розробляє концепції державно-монополістичного регулювання економіки.

3.Предмет економічної теорії та еволюція його визначення різними науковими школами.

Ек.теорія(аналітична економія) має власний об’єкт і предмет дослідження.Об’єктом досліджень ек.теорії є індивіди,домогосподарства,фірми,держ.заклади і установи,а також ринки. Предмет ек.теорії: ек.теорія вивчає поведінку людей,які використовують обмежені ресурси з метою отримання найбільшої вигоди.Крім того вона вивчає механізми ефективного функціонування національної економіки(господарство).

Питання предмету економічної теорії є дискусійним в економічній науці. Різні школи по-різному визначають предмет економічної теорії. Перші уявлення про неї полягали в тому, що вона вивчає створення і використання матеріальних благ, тобто є наука про багатство. Джерела такого бачення чітко простежуються у Анна Р.Ж.Тюрго, Адама Сміта і Альфреда Маршалла.

Дискусії серед економістів з цього питання не припиняються і сьогодні. В останні роки широко розповсюджується підхід до предмету економічної теорії, який спирається на використання поняття "обмежених ресурсів". В США у підручнику з економічної теорії Кемпбелл Р.Макконнелл і Стенлі Л.Брю, який витримав одинадцять видань, визначено, що вона досліджує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини [17:т.1,18 ].

Проте економічна теорія - широкопланова наука. Багатогранність, багатоаспектність її примушує окремих авторів до перечислення визначень предмету. Так, професор П.Самуельсон приводить такі можливі визначення предмету економічної теорії:

1. Наука про види діяльності, пов'язані з обміном і грошовими угодами між людьми.

2. Наука про використання людьми рідкісних та обмежених продуктивних ресурсів(земля, праця, товари виробничого призначення, наприклад, машини і технічні знання) для виробництва різних товарів (таких, як пшениця, яловичина, пальто, концерти, шляхи, яхти) і розподілу їх між членами суспільства з метою споживання.

3. Наука про щоденну ділову життєдіяльність людей, досягнення ними засобів до існування і використання цих засобів.

4. Наука про те, як людство розв'язує свої завдання у галузі споживання і виробництва.

5. Наука про багатство [27:15].

Перелік визначень цієї науки можна збільшити ще у багато разів. Об'єднуючи різні підходи, можна прийти до узагальненого визначення, яке у П.Самуельсона і В.Нордгауса сформульовано таким чином: "Економічна теорія вивчає, як суспільство використовує обмежені ресурси, щоб виробляти різні товари, і розподіляє їх серед людей" [28:32].

Як бачимо, загальноприйнятого визначення предмету економічної теорії немає, хоч більшість економістів визнають, що це універсальна наука про проблеми вибору ресурсів і економічну поведінку людей. Напрошується необхідність обґрунтування економічної теорії як суспільної науки, яка вивчає поведінку людей і груп у виробництві, розподілі, обміні і споживанні матеріальних благ з метою задоволення потреб при обмежених ресурсах.

Ек.теорія сьогодні складається з 2х вел.частин: мікроекономіка та макроекономіка.

Мікроеконо́міка вивчає взаємодію окремих економічних суб'єктів та досліджує механізм функціонування конкретних ринків.

Макроекономіка – галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу.